БЛОГ ЯРИНИ ВОЛОДИМИРІВНИ ТАРАСЮК: перший web-сайт в Україні з вивчення ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Кримінально-правова характеристика вбивства на замовлення

Ярина Тарасюк доцент, кандидат юридичних наук



 

Історія розвитку кваліфікуючих ознак вбивства

Втрата державності на теренах України. Після татаро-монгольської навали на території України поступово почали діяти правові системи спочатку Литви та Польщі, а потім і Московії (Росії). Водночас тривало використання звичаєвого та статутного права («Руська правда»). При цьому на землях України, що пере­бували під впливом Литви та Польщі, залишався попередній юри­дичний устрій, оскільки мав більш високий рівень розвитку. Пред­ставники правової системи це формулювали таким чином: «Ми старовину не порушуємо, а новину не вводимо».

Така ситуація тривала і після прийняття Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 рр., які за своїм техніко-юридичним рівнем випереджали чимало тогочасних західноєвропейських законів.

На інших землях України, що відійшли до Польщі, мали чинність статути: 1347 р., 1420-1423 рр., 1505р., Збірник законів Польських, удосконалення якого після 1782 р. завершилося прий­няттям єдиного Збірника законів. Того часу в нормах кримінально­го права було сформульовано два підходи щодо визначення понят­тя  злочину:   формальний  та  матеріальний, юридичні   ознаки об'єктивного та  суб'єктивного  характеру,  відповідальність  за скоєння злочину шляхом бездіяльності. Було також визначено оз­наки наміру та необережності, вік відповідальності (16 років).

Водночас мотив і мета злочину майже не впливали на міру пока­рання. В цей період такі об'єктивні ознаки, як місце, час та спосіб вчинення злочину, набувають юридичного значення, значна увага надається причинному  зв'язку  в  злочині.  Були  сформульовані інститути кримінального права, зокрема: повторність злочинів, су­купність злочинів, наприклад вбивство та викрадення майна, що тягло за собою найбільш суворе покарання. Певним чином окрес­лювався й інститут необхідної оборони при захисті особистих і майнових прав та державних інтересів (наприклад, вбивство дер­жавного злочинця). Подальшого розвитку набули норми, що вста­новлювали відповідальність за державні, військові та службові злочини тощо. Проте найбільш тяжкими злочинами вважались злочини проти церкви, моралі та сім'ї.

До умисних вбивств належали такі види злочинів: вбивство батьків, вбивство одного з подружжя іншим з подружжя, вбивство братом сестри, вбивство пана або вбивство під час бандитського нападу. За них покарання у вигляді смертної кари насамперед при­значалося з урахуванням соціального стану потерпілого (пан, близький родич), способу вчинення (вбивство під час бандитсько­го нападу), в чому вбачаються ознаки впливу романо-германської системи (сім'ї) права.

Використовуючи норми «Руської правди», Литовських ста­тутів та польського законодавства, правозастосувачі на теренах Ук­раїни переслідували такі цілі: відшкодування збитків потерпілій особі, призначення адекватного покарання відповідно до тяжкості злочину, спокутування гріха та залякування злочинців.

Правовою пам'яткою цього періоду є «Права, за якими судить­ся малоросійський народ» (1743 р.). Хоча цей документ не був прийнятий, але на нормативному рівні набув закріплення поділ вбивств на умисні та необережні. В гл. 20 були передбачені вбив­ства за обтяжуючих обставин, до яких належали: вбивство пана, церковника, військового, вагітної жінки, близького родича, двох і більше осіб, під час розбою, шляхом отруєння, із застосуванням зброї тощо. Тобто в цьому документі є ознаки впливу криміналь­ного законодавства європейських держав.

Починаючи з кінця XVIII ст. відбулося знищення української державності, а отже, і загального права як одного із джерел національного права України. Натомість набуло чинності мос­ковське законодавство, яке не мало нічого спільного зі слов'янсь­ким правом, оскільки в ньому, починаючи з XIV ст. (Двінська Ус­тавна грамота, Судебники 1497 р. та 1550 р., Соборне уложення 1649 р.), почали домінувати положення та принципи публічного права.

     У літературних джерелах зазначається: «Деякі царські ука­зи у XVIII ст. стають визначальними у розвитку суспільних відно­син в Україні: Указ від 1714 р. про єдиноспадкування, Табель про ранги 1723 р., Маніфест про скасування гетьманства 1764 р., Указ від 1783 р. про закріпачення українських селян. З кінця XVIII ст. все частіше в Україні застосовується загально імперське російське законодавство». Спочатку російське законодавство, в тому числі Соборне уложення, не поширювалося у повному обсязі на ук­раїнські землі, що після 1654 р. увійшли до складу Московської держави. Відповідно до цих документів за вбивство призначали :смертну кару в її найбільш жорстоких проявах: страта через повішення, спалення, четвертування тощо. Артикулами воїнськи­ми Петра І, які діяли паралельно із Соборним уложенням, передба­чалися такі види кваліфікованих вбивств: вбивство за винагороду, шляхом отруєння, офіцера, керівника вбивства тощо. В «Уложенні про покарання уголовні та виправні» (1845 р.) були враховані принципи відповідальності за кваліфіковане вбивство, закріплені в кримінальних кодексах Європи, зокрема: Австрії (1803 р.), Бельгії (1867 р.), Греції (1833 р.), Німеччини (1871 р.), Іспанії (1850 р.), Франції (1810 р.). Проте визначалися обтяжуючі обставини по-різному.

З 1903 р. російське Уголовне уложення повною мірою почало діяти на теренах України. До кваліфікованих видів вбивств були віднесені наведені вище та були враховані способи вчинення так званих «побутових» вбивств та деякі суб'єктивні обставини.

Період соціалістичного права 1917—1990р.п. З 1917 р. по 1922 р. у боротьбі зі злочинними посяганнями на життя радянська влада використовувала кримінальне законодавство Російської імперії. У літературних джерелах періоду 1917-1990 рр. ставлення до законодавства Царської Росії було негативним.

Стверджувалося, що воно мало риси «хаотичності, казуїстичності, потурало адміністративному і судовому свавіллю, було практично недосяжне для мільйонів трудящих». Водночас, як зауважують дослідники, Центральна Рада «тривалий час залишала чинним на території країни законодавство Російської Імперії та Тимчасового уряду, у той час як радянський уряд Росії, а слідом за ним і більшовицький уряд України оголосили не чинними на своїй території закони повалених урядів, у тому числі й уряду Центральної Ради. Проте певний час в Україні допускалася можливість застосування законодавства Російської імперії, у тому числі й кримінального...». Саме у зазначений період до прийняття КК 1922 р. на Ук­раїні спостерігається зміщення акценту в законотворчому процесі в бік виконавчих органів, що було започатковано прийняттям відомчого акта «Керівні засади кримінального права РРФСР» від 2 грудня 1919 р., виданого НКЮ РРФСР.

Цим документом передбачалося, що завданням кримінального права є боротьба з порушниками нових умов співжиття, що утворюються в перехідний період диктатури пролетаріату. Ця ідея була сформульована в ст. 3: «Радянське кримінальне право має своїм завданням шляхом репресій охороняти систему суспільних відно­син, що відповідають інтересам трудящих мас, які організувалися в пануючий клас в перехідний від капіталізму до комунізму період диктатури пролетаріату». Виходячи з цих ідеологічних (політич­них) міркувань, автори «Керівних засад» у ст. 6 надали нове визна­чення поняття злочину: «Злочином є дія або бездіяльність, які не­безпечні для даної системи суспільних відносин». Такі визначен­ня завдань кримінального права та злочину були закріплені та ре­алізовані в наступних радянських Кримінальних кодексах 1922, 1927, 1960 рр. Проте слід зазначити, що охорона людини криміна­льно-правовими засобами була набагато слабшою порівняно з охо­роною соціалістичної власності.

Так, за кримінальним законодав­ством РФ відповідальність за умисне вбивство без обтяжуючих об­ставин до прийняття КК 1995 р. передбачалася у вигляді позбав­лення волі на строк до 10 років, а за розкрадання в особливо вели­ких розмірах — від 10 до 15 років, або призначення смертної кари. Першим кодифікованим кримінально-правовим актом став Кримінальний Кодекс РРФСР 1922 р., який повністю був рецептований радянським урядом України в 1922 р. За КК УРСР ана­логічно КК РРФСР 1922 р. передбачалася відповідальність як за умисне, так і за необережне вбивство.

Ст. 142 КК РРФСР закріплювала відповідальність за умисне вбивство за таких обтяжуючих обставин: а) вчинене з ко­ристі, ревнощів (за відсутності надзвичайного душевного хвилю­вання тощо); б) вбивство особою, яка відбула покарання за умисне вбивство або особливо тяжке тілесне ушкодження; в) вчинене спо­собом, небезпечним для життя багатьох людей, або з особливими стражданнями для вбитого; г) з метою полегшити або приховати інший тяжкий злочин; д) особою, обов'язком якої було особисте піклування про вбитого; є) з використанням безпорадного стану вбитого. Покарання передбачалося у вигляді позбавлення волі не менше ніж 8, але не більше ніж 10 років. В подальшому застосовувався КК УРСР 1927 р., який не мав суттєвого впливу на визна­чення обставин, що обтяжують вбивство. Проте деякі обставини, що містилися в ст. 138 КК 1922 р., редакційно були змінені (п. «а», «б»). П. «б» ст. 138 КК 1927 р. було доповнено обставиною «тяж­ке тілесне ушкодження», а п. «ж» — «жінки, завідомо вагітної». За кримінальним законодавством радянських республік обтяжуючі обставини умисного вбивства визначалися майже однаково зако­нодавством всіх союзних республік.

    До них, зокрема, належали: вбивство з корисливих спонукань; вбивство особою, яка опікува­лася вбитим; вбивство з використанням безпорадного стану по­терпілого; особою, яка раніше притягувалася до відповідальності за умисне вбивство або тілесне ушкодження за певних обставин; способом, небезпечним для життя багатьох осіб, або особливо му­ченицьким способом для вбитого; з урахуванням родинних сто­сунків тощо. Такі види вбивств за КК Української РСР 1922 та 1927 рр. каралися позбавленням волі, а згодом — смертною карою. Водночас вбивство представника влади або будь-яких осіб при вчиненні державних (контрреволюційних) злочинів каралися ви­ключно смертною карою. В 1959 р. ст. 138 КК була доповнена і також передбачала відповідальність за вбивство військовослуж­бовцем як за вбивство за особливо обтяжуючих обставин. За цей злочин передбачалося застосування вищої міри покарання — розстріл. На той час кількість обставин, що обтяжували вбивст­во, було збільшено такими видами: п. «а» — «при розбійному на­паді, з хуліганських або інших низьких спонукань»; п. «в» — «при зґвалтуванні»; п. «г» — «групою осіб»; п. «д» — «повторно або од­ночасно вбивство декількох осіб». Покарання за ці види вбивств передбачалися у вигляді позбавлення волі від 7 до 15 років або смертної кари.

Кримінально-правова характеристика вбивства на замовлення

Визначення змісту поняття вбивства вчиненого на замовлення

 

   Закон не визначає змісту цієї кваліфікуючої обставини. Автори науково-практичного коментаря КК пропонують розглядати вбивство на замовлення як виконання угоди про позбавлення потерпілого життя. Сторонами такої угоди є, як мінімум, дві осо­би — замовник і виконавець. Проте їх може бути і більше — декілька замовників, декілька виконавців; до цих злочинів також можуть бути причетними посередники між замовником і вико­навцем.                                                            

Для більшості справ таке розуміння вбивства на замовлен­ня є правильним. Проте в окремих випадках замовлення вбив­ства і виконання цього замовлення нагадують угоду дуже схе­матично або й зовсім її не нагадують. Це, наприклад, стосується тих випадків, коли замовлення носить характер наказу чи вказівки, яка виконується не у зв'язку з якимись зобов'язаннями з боку замовника стосовно конкретного вбивства, а в силу того, що виконавець задовго до надходження доручення на вбивство (замовлення) взяв на себе «кілерські» обов'язки відповідно до ролі, яку він виконує у злочинному угрупуванні.

Разом з тим, для вбивства на замовлення характерно те, що виконавець такого вбивства отримує чи бажає отримати певну вигоду (матеріальну чи нематеріальну за змістом), чи ухилитися від якихось негативних обставин не завдяки позбавлення життя потерпілого, а за виконання замовлення чи у зв'язку з його ви­конанням, тобто опосередковано через волю і дії (бездіяльні­сть) замовника чи уповноважених на те ним осіб. Саме ця обста­вина принципово відрізняє вбивство на замовлення від інших вбивств, скоєних під впливом сторонніх осіб.

З огляду на це, очевидно, є потреба дати ширше визначення цього злочину, яке більш відповідало б загальноприйнятому тлу­маченню слова «замовлення». «Замовлення — доручення виго­товити, підготувати або доставити що-небудь у певний, наперед визначений строк». «Робити на замовлення — робити що-не­будь, виконуючи чиєсь доручення». «Замовляти — доручати кому-небудь виготовити, підготувати або доставити що-небудь у певний, наперед визначений строк».

Особи (групи осіб), зацікавленої у позбавленні потерпілого життя, з метою одержання від замовника чи уповноважених ним осіб за виконання замовлення певних вигод матеріально­го чи нематеріального характеру чи з метою ухилитися від ви­конання (невиконання) цими особами якихось дій не на його користь.

Тобто, замовлення на вбивство є причиною, що спонукає формування (або завершення формування) у виконавця умислу на вбивство, ним же зумовлено формування у виконавця мотиву злочину. Якщо рішення вчинити вбивство виникло не у зв'язку із замовленням, а під впливом якихось інших факторів, кваліфіку­вати вбивство, як здійснене на замовлення, не можна.   

Навіть при найбільш простій ситуації, коли до злочину при­четні дві особи - замовник та виконавець, і їх ролі чітко розме­жовані, виникає ряд питань як суто теоретичного, так і практич­ного значення. Всі вони зводяться до кваліфікації злочинних дій. Зокрема, виникають питання про те як кваліфікувати дії за­мовника — за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК чи за ст. 26 і п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, чи взагалі може нести замовник відповідальність за цим пунктом ч. 2 ст.115 КК, якою мірою впливають на кваліфікацію його дій обставини, що обтяжують відповідальність виконавця, як впливають на кваліфікацію дій виконавця мотиви, якими ке­рувався замовник при замовленні вбивства тощo.

Відповіді, на ці питання можна знайти шляхом аналізу об'єктивної та суб'єктивної сторін цих злочинів. Суб'єктивна сторона вбивства на замовлення нічим, принциповим, не відрізняється від об'єктивної сторони інших умисних вбивств і полягає у протиправному позбавленні життя іншої людини.

Суб'єктивна сторона, вбивства на замовлення, як правило, ха­рактеризується прямим умислом-винна особа усвідомлює, що вона виконує протиправне замовлення на позбавлення по­терпілого життя і бажає це замовлення виконати. Разом з тим, цей злочин може бути скоєно і з непрямим умислом. Це, напри­клад, стосується випадків, коли доручення замовника містить альтернативу, коли він ставить завдання або заподіяти тілесні ушкодження потерпілому, або вбити його. Якщо виконавець при виконанні такого замовлення застосує насильство, при якому не бажатиме настання смерті потерпілого, але свідомо допускати­ме, що смерть може настати, і потерпілому дійсно заподіюється смерть, він повинен нести відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення.

Разом з тим, слід наголосити, що диспозиція п. 11 ч. 2 ст. 115 КК сформульована як «умисне вбивство, вчинене на за­мовлення», тобто йдеться про випадки, коли замовляється саме вбивство, а не якесь інше насильство. У зв'язку з цим за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК не може кваліфікуватися вбивство у випадках, коли замовник поставив завдання про заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, а виконавець при його виконанні умисно (з прямим чи евентуальним умислом) вбив потерпілого.

Саме по собі бажання виконати замовлення на вбивство не є мотивом цього злочину. Надходження такого замовлення лише породжує мотив, започатковує його, зумовлює його формуван­ня. Мотив такого вбивства може бути різним, але він завжди по­лягає у бажанні одержати від замовника чи уповноважених ним осіб за вчинене вбивство вигоди матеріального чи нематеріаль­ного характеру, або ухилитися від якихось негативних обставин. Матеріальна вигода при вбивстві на замовлення може полягати у винагороді за вбивство у вигляді одержання грошей, майна, цінних паперів тощо, отримання чи збереження прав на майно, звільнення від матеріальних витрат чи матеріальних обов'язків. Бажання одержати таку вигоду за своєю природою є корисли­вими спонуканнями. Нематеріальна вигода може бути одержана і у вигляді допомоги у працевлаштуванні, вирішенні певних жит­тєвих проблем, звільненні від кримінальної відповідальності чи від відповідальності перед злочинними «авторитетами», залученні до здійснення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо. Іншими словами, нематеріальна вигода — це вчинення чи не вчинення на користь виконавця таких дій нематеріального змісту, які той вважає згідно зі своїм світоглядом і розумінням, бажаними та корисними для нього. На нашу думку, вбивство на замовлення відбувається тоді, коли воно здійснюється зі страху перед замовником, під погрозою вбивства, застосування насиль­ства чи інших дій, небажаних для виконавця.    

Вивчення конкретних справ показало, що у переважній більшості випадків мотивом виконання вбивства на замовлен­ня є користь. Замовник передає або обіцяє передати виконав­цю певну грошову суму чи іншу матеріальну винагороду за вбивство, а виконавець за цю винагороду вбивство вчиняє.

Характерною в цьому плані є справа щодо С. та К. С. перебу­вав зі Ст. у фактичних шлюбних відносинах. Вони проживали в будинку, придбаному без належного оформлення за гроші Ст.

Під час сварки Ст. стала погрожувати С, що вона забере виплачені за будинок гроші та залишить його. С, бажаючи протидіяти Ст., домовився з К., що той за 5 тис. дол. США вб'є Ст. К., керуючись корисливим мотивом (бажаючи отримає ти обіцяну винагороду), виконав замовлення.

Слід зазначити, що у випадках вчинення вбивства на замов­лення із користі суди дії винної особи (виконавця) кваліфікують за пунктами 11 і 6 ч. 2 ст. 115 КК. Так, зокрема були кваліфіко­вані дії К. у цій справі. Така практика не викликає заперечень.

 

Особливості кваліфікації дій замовника та виконавця

Дії замовника і дії виконавця вбивства тісно пов'язані між со­бою, проте з об'єктивної сторони вони суттєво відрізняються.

Замовник (якщо тільки він не є одночасно і співвиконавцем вбивства) безпосередньо не позбавляє потерпілого життя й об'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 а. 115 КК, не виконує. Залежно від конкретних обставин справи замовник, за­мовляючи вбивство, вчиняє дії, які спонукають виконавця до вчинення вбивства, тобто він виступає в ролі підмовника (а в де­яких випадках організатора або й посібника). Відтак є непра­вильною практика деяких обласних судів, у яких замовник ніс відповідальність зал. 11 ч. 2 ст. 115 КК без посилання на ст. 26 або 27 КК України.

Саме цим шляхом пішла судова практика більшості справ: замовники визнавалися підмовника­ми чи організаторами злочину і їх дії кваліфікувалися відповідно за частинами 3 чи 4 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.

І хоч у п. 17-3 згаданої постанови Пленуму стосовно даної проблеми висвітлюються такі питання: 1) замовлення вбивст­ва, як правило, є підмовництвом - коли замовник схилив ви­конавця до вчинення вбивства; 2) воно може бути організацією вбивства (наприклад, у випадках, коли замовлення відбуваєть­ся шляхом дачі наказу керівником злочинного угруповання кіллеру, або в тому разі, коли замовник діє через посередни­ка і уже той схиляє виконавця до вчинення вбивства); 3) воно може бути пособництвом (наприклад, у випадках, коли ініціати­ва дачі доручення на вбивство належить самому виконавцю, який, знаючи, що у потенційного замовника є зацікавленість у позбавленні потерпілого життя, пропонує свої послуги за ви­конання чи невиконання на його користь певних дій). У кож­ному випадку суд повинен, чітко визначитися з питанням про те,  яка форма співучасті  мала  місце  в даному  випадку,  і кваліфікувати дії замовника з посиланням на відповідну части­ну ст. 27 КК та за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Необхідно все ж пам'ятати, що підмовлення до вбивства не завжди  є  замовленням   вбивства.  Замовлення   вбивства  як кваліфікований  вид  підмовництва  відзначається  особливим способом впливу замовника на виконавця — замовник пере­конує майбутнього виконавця в тому, що для нього вигідно вбити потерпілого, оскільки він у зв'язку з цим одержить бла­га, або ж щодо нього неї настануть якісь певні наслідки, досяг­нута між ними домовленість носить характер і ознаки угоди, згідно з якою виконавець бере на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити чи не вчинити на користь виконавця певні дії.

Крім того, при замовленні замов­ник завжди зацікавлений у позбавленні потерпілого життя, зацікавленість же виконавця у цьому (звісно, до надходження і прийняття замовлення) відсутня або ж недостатня для того, щоб самостійно викликати у нього рішучість вчинити вбивство. І після прийняття замовлення виконавець розглядає вбивство лише як засіб одержання тих вигод, які йому були обіцяні чи малися на увазі при надходженні і прийнятті замовлення.

В цьому плані певний інтерес являє собою справа щодо М., Р. І Д. М. вирішив шляхом розбою і вбивства заволодіти май­ном, належним його батькові. З цією метою він "залучив" до злочину знайомих Р. І Д., пообіцявши кожному з них виплатити за це по 5 тис. дол. США із тієї суми, якою вони заволодіють внаслідок злочину. Вони втрьох розробили план вбивства, підго­тували .знаряддя вбивства М. обманним шляхом заманив батька у підвал, першим наніс у цар ножем, після чого потерпілого по­чали бити Р. і Д. Вони втрьох повалили потерпілого, після чого Р. і Д. задушили його мотузкою. Дії всіх засуджених суд кваліфікував-за пунктами 6, 11 та 12 ч. 2 ст. 115 та ч. 3, 4ст. 187 КК. Судова колегія з такою кваліфікацією дій засуджених пого­дилася. Таким чином, суд визнав його винним не у замовленні вбивства, а у вчиненні вбивства на власне замовлення, що оче­видно, є неправильним.

З суб'єктивної сторони дії замовника характеризуються та­кож прямим умислом - замовляючи вбивство, він усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає настання шкідливих наслідків (смерті потерпілого) від дій особи, якій адресується замовлення.

Стосовно мотиву дій замовника, то він з мотивом дій вико­навця не збігається, оскільки замовник при цьому., керується власними мотивами і метою, про які виконавець може і не знати. За вивченими справами замовники також переслідува­ли переважно корисливі мотиви — бажання заволодіти бу­динком чи квартирою,, уникнути поділу спільно нажитого май­на, усунути конкурента у підприємницькій діяльності тощо.

У цьому зв'язку постає питання, на основі якого корисливого мотиву — замовника чи виконавця дії першого отримують квалі­фікацію за п. б ч. 2 ст. 115 КК. Це питання суди вирішують не­однозначно. Так, С, не бажаючи виконати розділ спільно нажи­того з чоловіком майна, вирішила його вбити. З цією метою вона підмовила М. вбити потерпілого, пообіцявши йому 2 тис. дол. США. З метою одержати вказану суму М. вбив потерпіло­го. Дії М. суд кваліфікував за пунктами 6,11 (а також 13) ч. 2 ст. 115 КК, а дії С- за частинами 4 і 5 ст. 27 та пунктами 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Обґрунтовуючи висновки щодо кваліфікації дій С, суд зазначив, що вона схилила М. до скоєння умисного вбивст­ва чоловіка на замовлення із користі, не бажаючи ділити спільне майно з чоловіком та пообіцяла М. за здійснення умисного вбивства 2 тис. дол. США.

Таким чином, у цій справі дії замовника кваліфіковані за п. б ч. 2 ст. 115 КК на основі того, що він, замовляючи, вбивство, ке­рувався власною корисливою метою. Але це не свідчить" про правильність прийнятих рішень.

Прикладом цього може бути справа Г., яка, діючи із помсти, підмовила О. вбити її чоловіка, пообіцявши, заплатити 2 тис. дол. США. О. замовлення виконав.

Суд кваліфікував дії О. за пунктами 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК. Дії ж Г. кваліфіковані за ч. 4 ст. 27 та п. 11 ч. 2 ст. 115 КК. Виклю­чаючи з обвинувачення Г. п. б ч. 2 ст. 115, суд зазначив, що во­на діяла не Із користі, а із помсти. Отже, суд проігнорував ту обставину* що Г. замовляла О. вбивство, яке той повинен був вчинити (і вчинив) за кваліфікуючих ознак, передбачених не тільки п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, але й п. 6 цієї статті.

Такої ж помилки припустився суд при розгляді справи щодо К. і Р. ,Р. за винагороду в сумі 950 дол. США (із яких 150 одер­жав) погодився виконати замовлення К. на вбивство Ш. і вико­нав його. Суд вилучив із обвинувачення обох засуджених п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, на основі того, що К. замовив вбивство, пересліду­ючи некорисливу мету.

Це питання може набрати принципового значення у випадках, коли замовник керується корисливими, а виконавець — яки­мись іншими некорисливими мотивами. Вважаємо, що при його вирішенні треба брати за основу таке. За загальним правилом корисливий мотив впливає на кваліфікацію лише у випадках, ко­ли він згадується у нормі Особливої частини КК як кваліфікую­ча ознака; в решті випадків він відповідно до от. 67 КК може бу­ти врахований як обставина, що обтяжує відповідальність. Закон передбачає підвищену відповідальність за умисне вбивст­во із користі, а не за замовлення із користі умисного вбивства. Відтак замовник повинен нести відповідальність за п. 6 ч, 2 ст. 115 КК (з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК) лише тоді, коли він схилив виконавця до вчинення вбивства із користі. Якщо ж виконавець вчиняє вбивство не із користі, наявність у замовника корисливого мотиву може бути враховано лише при призначенні йому покарання або за наявності до того підстав, додатково кваліфіковано за відповідними статтями КК (напри­клад, за статтями 14 і 190КК).                                   

Це стосується і випадків, коли виконавець обізнаний з тим, що замовник діє із користі. Виняток може бути лише в тому ви­падку, коли виконавець, приймаючи і виконуючи замовлення, бажає в силу якихось певних стосунків із замовником задоволь­нити його корисливі спонукання і одночасно бажає одержати вигоду за виконання замовлення, тобто коли рішучість вчинити вбивство викликана двома цими мотивами. На жаль, обмеже­ність фактичного матеріалу не дала можливості розглянути це питання більш докладно.

С. А. Тарарухін, підтримуючи таку позицію, відзначає, що мотиви і мета злочину у пособника можуть відрізнятися від мо­тивації виконавця1. Але це не має самостійного правового зна­чення, оскільки кваліфікація визначається тим, чому він сприяв, а не тим, чим керувався. Він усвідомлював характер заподіяно­го злочину, зокрема мотиви і мету дій, хоча б і в загальних ри­сах, бо інакше втрачається суть співучасті.

Правильно, на мою думку, вирішено справу щодо М. М., ба­жаючи помститися своєму чоловікові Л. за те, що він зловживав спиртними напоями, ображав та принижував її, домовилася че­рез посередника з Д., що той вб'є Л., та пообіцяла йому 1000 дол. США. Д. замовлення виконав. Суд кваліфікував дії Д. за пунктами 6 та 11 (а також п. 13, який касаційна інстанція вилу­чила) ч. 2 ст. 115 КК. Дії ж М. кваліфіковані за ч. З і 5 ст. 27 та пунктами 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК як замовлення і організацію умисного вбивства, яке Д. вчинив на замовлення та із користі. У касаційній скарзі правильність такої кваліфікації суперечлива. Спростовуючи ці докази, судова колегія визнала, що замовлен­ня вбивства, яке виконавець повинен був вчинити із користі, по­винно кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 27 і пункта­ми 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК незалежно від того, переслідував чи ні замовник власну корисливу мету.    

Торкаючись питання про кваліфікацію дій замовника залеж­но від мотивації злочинних дій, варто зупинитися ще на одній проблемі. У п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» містилося таке роз'яс­нення: «Роз'яснити, що не можна кваліфікувати вбивство однієї особи за сукупністю пунктів (...6, 7, 8, 10 ч. 2 ст. 115 КК) у будь-якому поєднанні, оскільки неможливо вчинити вбивство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів у зв'язку з вико­нанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення».

Де роз'яснення призводило до певних труд­нощів, оскільки суди розглядали досить багато справ, у яких винні у вбивстві особи під час скоєння, наприклад, розбою ґвал­тували потерпілу, вчиняли вбивство з метою помститися за вико­нанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин і одночасно заво­лодівали майном потерпілого тощо.

Вбивство вчинене за попередньою змовою групою осіб

Визначення змісту поняття вбивства вчиненого за попередньою змовою групою осіб

Вчиненим за попередньою змовою групою осіб умисне вбивство вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше;, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання. За цей злочин несуть відпо­відальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення по­терпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють убивство за поперед­ньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу на­сильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпі­лому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, що в конк­ретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді по­рад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу тощо. Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен Із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розгляда­ються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за попередньою змовою, і кваліфікується за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК. Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК.

У разі, коли група осіб, яка вчинила за попередньою змовою умисне вбив­ство, являла собою злочинну організацію, озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не передбачене законом воєнізоване або збройне формування, організовану групу, створену з метою тероризу­вання у виправних установах засуджених чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч. З або ч. 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК[8;с.276-277].

 

Суперечливі випадки кваліфікації вбивства вчиненого за попередньою. змовою групою осіб

 

Проте найбільші труднощі виникають тоді, коли дії співвиконавця за своїм обсягом та характером близькі до пособництва, а дії пособника нагадують дії співвиконавця. Іншими словами, у кожній подібній справі суд надзвичайно чітко повинен визначи­тися з питанням, коли сприяння вбивству перестає бути пособництвом і стає співвиконавством, які дії, сприяючі злочину, нале­жать до об'єктивної сторони злочину, а які перебувають за цими межами. Саме при вирішенні цих питань суди допускають най­більше помилок.

Д., А. і П. засуджено за вчинення таких злочинних дій. Між Д. і Аб. виникла сварка і бійка, після якої А6. заявив, що про те, що сталося, він повідомить органам міліції та своїм родичам, які помстяться за нього. Ц., боячись реалізації цих погроз, запропо­нував А. і П. вбити Аої На що вони дали свою згоду. А. сказав, що у нього є ніж і запропонував відвести Аб. на берег ставка і там вбити його. А& став тікати, а Д., А. і П.— наздоганяти йо­го. Д. наздогнав Аб., повалив його на землю, після чого він та А. стали бити його ногами по голові та Інших частинах тіла. П., знаючи про зговір на вбивство Аб., перебував неподалік і своєю присутністю психічно впливав на Аб., позбавляючи його можли­вості чинити опір.

Після цього Д., А. і П. підняли потерпілого і повели на берег ставка. На березі ставка Д. і А. стали бити Аб. руками і ногами. Д. попросив П., щоб він приніс палицю. П., усвідомлюючи мету цього прохання, приніс дві палиці, одну з яких Д. ввів у аналь­ний отвір потерпілого, заподіявши йому особливі страждання. Д. продовжував побиття потерпілого, а коли той втратив свідо­мість, попросив у А. ножа. Той передав ножа, Д. з метою вбив­ства потерпілого декілька разів ударив його ножем в груди і пе­редав ножа А. А. також декілька разів з тією самою метою ударив Аб. в груди і повернув ножа Д., Д. ще декілька разів ударив потерпілого ножем в шию і в голову. Спільними зусилля­ми вони позбавили потерпілого життя.

Суд кваліфікував дії Д., А. і П. за пунктами 4 та 12 ч. 2 ст. 115 КК. Судова колегія Верховного Суду Автономної Рес­публіки Крим у касаційній ухвалі зазначила, що за змістом ст. 26 КК співвиконавцями злочину, вчиненого за попередньою змовою, є особи, які попередньо домовилися про вчинення зло­чину і спільними діями його вчинили. Суд обґрунтовано визнав, що П. співвиконавцем злочину не був. Він, усвідомлюючи те, що Д. і А. умисно за попередньою змовою і з особливою жор­стокістю вбивають Аб., сприяв вчиненню цього злочину. З огля­дом на це колегія перекваліфікувала дії цього засудженого на ч. 5 ст. 27 і пункти 4 та 12 ч. 2 ст. 115 КК.

С. С, С. А. і К. домовилися про вбивство батька двох пер­ших. Вони розподілили ролі: вбити батька повинен був С. С, С. А. мала була приховати злочин, а К.— захоронити труп. План свій вони виконали. Суд кваліфікував дії всіх засудже­них за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. Судова колегія Запорізького об­ласного суду не погодилася з такою кваліфікацією. Зважаючи на те, що об'єктивну сторону злочину виконав один С. С» а інші особи приховали злочин, заздалегідь пообіцявши це зро­бити, дії С. С. перекваліфіковано на ч. 1 ст. 115 КК, а дії пособників — на п. 5 ст. 21 і ч. 1 ст. 115 КК.

Співвиконання (в тому числі при вбивстві) не вимагає обов'язкового виконання кожним співучасником всього обсягу об'єктивної сторони злочину, дії кожного з них можуть бути не­достатніми для досягнення злочинних наслідків і лише в сукуп­ності вони цей результат породжують. Вивчення конкретних справ показало, що до співвиконання при вбивстві, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, суди відносили застосування насильства на початку нападу на потерпілого, яке до смерті не призвело, але завдяки якому потерпілий втратив свідомість і його добив другий співучасник, утримання потерпілого за ру­ки під час нанесення іншим співучасником ударів з метою за­подіяння смерті, позбавлення потерпілого можливості чинити опір шляхом зв'язування.

Як приклад можна навести справу щодо П. і О., які домови­лись вбити Ю. Вони розподілили ролі, відповідно до чого П. по­винен нанести потерпілому удар пляшкою по голові, після чого О. вб'є потерпілого. Це бони і зробили. Таким чином, уже з самого початку було обумовлено, що власне вбивство вчинить О., а П. лише приведе потерпілого у такий стан, щоб він не міг опи­ратися. Виходячи з того, що саме такий обсяг дій П. і 0. вважа­ли необхідним і достатнім для здійснення свого наміру, що ко­жен із них виконував свою роль з метою реалізації спільного умислу. Київський міський суд правильно кваліфікував вчинене цими особами як вбивство, скоєне за попередньою змовою гру­пою осіб.                                                                  

Можна, однак, зазначити, що у судовій практиці спостері­гається тенденція, згідно з якою співвиконавцями визнаються тільки особи, які вчиняли певні дії, передусім насильницькі, що­до потерпілого.

Така практика не зовсім відповідає змісту п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. Лише при несподіваному нападі на по­терпілого смерть йому може бути заподіяна одним чи декілько­ма ударами, які (при деякому спрощеному підході до цього пи­тання) і будуть являти собою об'єктивну сторону вбивства.

При відкритому ж вбивстві (коли потерпілий усвідомлює ха­рактер і значення вчинених щодо нього дій, а так само, коли це усвідомлюють Інші особи) умисел на вбивство може бути вико­наний шляхом виконання значно більшого обсягу дій — крім дій, спрямованих на безпосереднє заподіяння смерті, учасники групи повинні долати певні перепони (виламати двері, стримати особу, яка намагається чи може допомогти жертві тощо), спос­терігати за обстановкою з метою не дати можливості кому-не-будь зашкодити доведенню умислу до кінця, долати (психічно чи фізично) опір потерпілого, утримувати жертву, на місці вчи­нення злочину передати у потрібний момент зброю і т.п. Учасни­ки групи, які діють з метою позбавлення потерпілого життя, усвідомлюють весь обсяг цих дій як такий, що необхідно вико­нати для досягнення поставленої мети, що без виконання сукуп­ності цих дій вони не зможуть досягти злочинного результату, що невиконання якоїсь частини цих дій (навіть якщо вони безпо­середньо не пов'язані з насильством щодо потерпілого) одним із учасників групи не дасть можливості іншим учасникам групи вчинити задумане або ж суттєво це ускладнить. Відтак, весь цей обсяг усвідомлюється ними як об'єктивне, сторона вбивства. При цьому для досягнення спільного умислу непринципово, хто із учасників яку роль буде виконувати, головне, щоб дії кожного з них були невід'ємною складовою загального обсягу дій, який вчиняється на досягнення поставленої мети[8;с.278-279].

Таким чином до об'єктивної сторони вбивст­ва, вчиненого за попередньою змовою групою осіб (звичайно, з огляду на конкретні обставини справи), відносяться всі дії, які учасники групи вважали за необхідне виконати безпосередньо на місці вчинення злочину з метою досягнення злочинного ре­зультату, якщо ці дії у їх сукупності до цього наслідку призвели. Вирішальним значенням для визначення, чи є особа співвиконавцем, є не обсяг вчинених нею дій, а їх взаємозв'язаність та взаемоузгодженість з діями виконавця (інших співвиконавців) і загальна їх спрямованість на заподіяння потерпілому смерті, те, що його дії у сукупності з діями іншої особи (осіб) перебувають у причинному зв'язку зі злочинним результатом.

Треба відзначити, що саме до такого розуміння співвиконання при вчиненні злочину групою осіб, що діє за попередньою змовою, давно прийшла судова практика у справах про статеві злочини і про посягання на власність. Саме у такому плані, на нашу думку, і потрібно дати відповідне роз'яснення судам щодо цього питання.

Важливе значення має і те, що суд, викладаючи у вироку об­ставини справи, повинен точно вказати, які конкретно дії стосов­но об'єктивної сторони злочину скоїв кожен із співучасників чи перебувають вони у причинному зв'язку із наслідками злочину. Так, Л. засуджено за пунктами б та 12 ч. 2 ст. 115 і ч. З та 4 ст. 187 КК, за те, що він та інша особа, яка перебуває у розшуку, за попередньою змовою вчинили розбійний напад на Т. і умисно його вбили. Обставини злочину викладено у вироку так: «Л. і Інша особа, діючи погоджено для реалізації попередньої змови, напали на потерпілого. При цьому Л. наніс безліч ударів ножем Т. в область грудної клітини, заподіявши тілесні ушкодження, від яких потерпілий помер». Таким чином, із вироку не ясно, які саме дії виконала інша особа, були вони співвиконавцями чи пособниками. У останньому ж випадку відповідальність Л. за П. 12 ч. 2 ст. 115 КК настати не могла.

Певні питання виникають при розгляді таких справ, коли учасники групи вступають у змову про вбивство двох осіб, а вбивство вчиняють з розподілом ролей — один убиває одного потерпілого, а другий — іншого. К., бажаючи помститися Г. за викриття його у вчиненні іншого злочину і перешкодити встановленню істини у справі, вирішив Ґ. вбити. Про свій намір та мотиви він розповів П. і попросив допомогти йому в цьому. П. пого­дився. К. також повідомив П., що в будинку разом з Г. перебу­ває Щ. У відповідь на це П. повідомив К., що бажає розправитися з Щ. у зв'язку з тим, що той образив його матір. Вони прийшли до будинку Г., проникли в будинок, розбудили Г. та Щ. і почали їх бити. К. завдавав Г. удари металевою ручкою та совком по тілу і голові. П. в цей час бив Щ. кулаками і нога­ми по різних частинах тіла. Після цього К. запропонував П. вби­ти потерпілих, на що той погодився. Здійснюючи свої наміри, К. кухонним ножем завдав Г. удару в серце, що призвело до його смерті. В цей час П. Іншим ножем завдав Щ. удар у обшир огруддя, що призвело до кровотечі і смерті потерпілого. Ці дії засуджених Запорізький обласний суд кваліфікував за пунктами 18, 12 ч. 2 ст. 115 КК.

При вирішенні цієї справи суд виходив з того, що засуджені перебували у змові на вбивство двох осіб і досягли злочинного результату спільними діями. Те, що кожен із них позбавив жит­тя одного потерпілого, на кваліфікацію їх дій вплинути не може, оскільки саме таким чином вони розподілили свої ролі. Судова колегія з цими рішеннями суду першої інстанції погодилася[8;с.279-280].

Група відзначається не лише кількісним показником, але і якісним — наявністю попередньої змови між її учасниками, їх домовленістю щодо спільного вчинення злочину. Попередньою визнається змова, яка відбулася до вчинення злочину, тобто до початку виконання дій, які відносяться до об'єктивної сторони злочину (а відтак не пізніше ніж на стадії підготування). Така до­мовленість може бути як відносно всіх обставин майбутнього злочину, так і стосовно загальних питань.

Проте стосовно позбавлення життя потерпілого змова повин­на бути обов'язково (тобто учасники групи повинні мати прямий умисел на вбивство), інакше відповідальність за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК настати не може. П. Василь, П.Володимир і С. за поперед­ньою змовою двічі зґвалтували Г. У процесі зґвалтування вони нанесли Г. велику кількість ударів ногами по голові та інші ділянки тіла, спричинивши переломи кісток носа, щитовидного хряща гортані і переломи ребер, розриви печінки та забій сер­ця, численні крововиливи та ссадини, обширний крововилив в м'яку мозкову оболонку та речовину головного мозку, від яких настала смерть потерпілої. Суд визнав, що згадані особи стосовно настання смерті Г. діяли з непрямим умислом, тобто усвідомлювали, що внаслідок їх дій може настати смерть і свідомо допускали настання такого результату. Незважаючи на це, дії засуджених були кваліфіковані не тільки за п. 9, але й за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. Судова колегія Волинського обласно­го суду у своїй ухвалі, зазначивши, що злочин, передбачений п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, може бути вчинено тільки з прямим умис­лом, вилучила з вироку вказівку про засудження вказаних осіб за п. 12 ч.2 ст. 115 КК.

Суди виходять з того, що змова повинна виникнути до почат­ку виконання дій, які входять до об'єктивної сторони вбивства, навіть якщо вона виникла у процесі вчинення інших злочинних дій щодо того ж потерпілого. При цьому дії, що були вчинені до виникнення змови на вбивство, повинні отримувати окрему кваліфікацію. П. і Н. на ґрунті неприязних стосунків вчинили бій­ку з потерпілими Є. Як зазначив суд у вироку, під час бійки П. і Н. вступили у змову на вбивство потерпілих. Саме вбивство кваліфіковано за пунктами 14 та 12 ч. 2 ст. 115 КК. Дії ж, які ці особи вчинили до виникнення змови на вбивство не кваліфіко­вані ніяк, що є неправильним.

У згадуваній постанові Пленуму пропонується під організова­ною групою розуміти: «стійке об'єднання двох і більше осіб, що спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльно­сті». Але ця кваліфікуюча ознака відтепер не відноситься до умисних вбивств, і виступає як обтяжувальна обставина ч. 1 ст. 30 КК, що, на наш погляд, не є правильним. Основний наголос зараз робиться на попередню змову групи осіб, що також потребує корегування, особливо щодо змісту цієї кваліфікуючої обставини стосовно умисних вбивств. Тому що небезпечність такого злочину полягає не у попередній змові групи осіб, а від самої групи, яка вчинила умисне вбивство.

Так, прикладом про умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, може бути справа щодо Г., К. і Д. Ці особи в січні 1997 р. зорганізувалися в групу з метою здійснен­ня розбійного нападу на С. А. Спочатку вони приїхали до Т. і розпитали його, чи є у С. А. гроші, золото або зброя. Встано­вивши, що у потерпілого є майно, яким можна заволодіти, Г., К. і Д. розробили детальний план нападу, передбачивши час і місце нападу, спосіб, за яким вони на початковій стадії нападу увійдуть у довіру потерпілого. Реалізовуючи план, вони, озброївшись монтувальницею, заздалегідь приїхали в село, де прожи­вав потерпілий, Г. на місці як керівник групи уточнив деталі на­паду. Ввечері вони прийшли до будинку потерпілого і встанови­ли, що в ньому перебуває чотири особи. Вони уточнили свій план і домовилися, що Д. обманним шляхом викличе С. на ве­ранду, буде відволікати його увагу, К. Із засідки нападе на по­терпілого і вб'є його, після чого вони вб'ють решту потерпілих. Діючи за планом та корегуючи його згідно з обставинами, Г„ К. і Д. вбили С. А., його матір, зв'язали С. Н. та її 12-річного сина, заволоділи майном потерпілих, зґвалтували С. Н., після чого за вказівкою Г. здійснили насильство щодо С. Н. та її сина з метою вбивства, сина вбили, а умисел на вбивство С. Н. не довели до кінця з причин, що не залежали від їх волі. їх дії були кваліфіковані за п. 1, 4, 6, 9, 10, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Із наведеного прикладу, видно, що дії винних кваліфіковані пра­вильно як учасники групи, що діяла за попередньою змовою, але з упущенням статті 187 КК. Це свідчить про те, що слідчі до­веденню названих обставин приділяють мало уваги, кваліфіку­ють без належного обґрунтування дії винних, роблячи акцент тільки на п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, а суди, в свою чергу, не вдаючись до додаткових доказів, повертають справи на додаткове дослід­ження. Прикладом цього можуть бути справи щодо С. та ін..

Таким чином, у даний час на основі змін, що відбулися у новому КК України стосовно п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, породжує нові питання. Чому ототожнюються між собою дії співучасників як простих співвиконавців, так і тих, що входили до складу такої групи з тими особами, що вчинили вбивство за попередньою змовою групою осіб. Ми можемо говорити про ототожнення тому, що законодавцем при прийнятті КК було упущено таку ознаку, як організована група, відповідальність якої зараз пе­редбачена у ст. 28 КК - тобто із кваліфікуючої ознаки вона перейшла у ранг обставин, що обтяжують відповідальність, а п. 12 ч. 2 ст. 115 КК обмежено формулюванням «попередня змова групи осіб». Так, на практиці, якщо на попередньому слідстві вдалося визначитись, наприклад, у попередній змові групи осіб, то під час судового засідання члени такої групи змінюють показання і починають стверджувати, що при вбив­стві діяли самостійно за власним розсудом і певним мотивом. Що ж до показань, які були ними дані на попередньому слідстві, то слідчий сам таке сформулював, на що вони (співучасники) не звернули увагу і вийшло так, що вони вбили жертву злочину за попередньою змовою, якої насправді не було. В такому ви­падку змінюється кваліфікація злочину з п. 12 ч. 2 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 115 КК, а це не одне і те саме.

Отже, умисне вбивство вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання. За цей злочин несуть відпо­відальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення по­терпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу.

Визнання підвищеної суспільної небезпечності вбивства вчиненого за попередньою змовою групою осіб. зумовлено тим, що при груповому вчиненні злочину інтересам суспільства заподіюється, як правило, більша шкода, ніж злочином, вчиненим однією особою. Підсумовуючи свої дії, підтримуючи один одного інтелектуально, група злочинців одержує можливість вчинити такі посягання, які одному не під силу. Попри це, слід зазначити, що кримінально-правове законодавство щодо даних кваліфікуючих ознак вбивства не достатньо розвинуте. Свідченням цьому слугує існування великої кількості судових помилок, що зумовлюються, на мою думку, не стільки низькою кваліфікацією суддів. скільки складністю однозначного розуміння та застосування кримінально-правових норм.



Обновлен 03 ноя 2016. Создан 31 мар 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником