БЛОГ ЯРИНИ ВОЛОДИМИРІВНИ ТАРАСЮК: перший web-сайт в Україні з вивчення ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ

БУСОЛ ОЛЕНА ЮРІЇВНА Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Науковий консультант КОСТЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ доктор юридичних наук, професор академік НАПрН України



Сторінка 80.....

За олігархічної моделі протидії корупції відповідальність реалізується відповідно до кланового підходу за принципом «свій» – «чужий» (наш – не наш). Оскільки влада здійснюється «командами», то своїх захищають від відповідальності всіма можливими засобами, натомість стосовно чужих збирають компромат і намагаються дати йому хід. В олігархічній моделі велике значення мають гроші – за їх допомогою вирішується багато питань, у тому числі в правоохоронних органах. Тому така модель легко трансформується в кримінальну модель, оскільки, як показує практика, бандити теж відкуповуються від відповідальності, що дозволяє їм безкарно займатися кримінальним бізнесом. Враховуючи те, що олігархічні клани не підтримують зворотного зв’язку з населенням та управлінськими структурами, зокрема в правоохоронній сфері, протидія корупції набуває інструментального характеру і розглядається як засіб у міжкланових суперечках за владу. Відсутність контролю породжує широкомасштабну корупцію в низових структурах влади.

 

 

 


 

 

Київ – 2015

ЗМІСТ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ …………………………………………….. 5

ВСТУП ……………………………………………………………………………… 7

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ 1.1. Стан наукової розробки проблеми протидії корупційній злочинності ……. 23 1.2. Методологічні засади дослідження проблеми протидії корупційній злочинності ………………………………………………………………………… 41 Висновки до розділу 1 ……………………………………………………………. 56

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ КОРУПЦІЇ ТА ЇЇ ОЗНАКИ 2.1. Сутність і генеза понять «корупція» та «протидія корупції» …………….. 58 2.2. Класифікація моделей еволюції та форм проявів корупції ……………….. 76 2.3. Сутність і поняття вимірювання та оцінювання рівня корупції ………….. 91 Висновки до розділу 2 …………………………………………………………… 101

 

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ 3.1. Розвиток антикорупційного законодавства за часів незалежності України 104 3.2. Проблеми антикорупційної експертизи нормативно-правових актів України …………………………………………………………………………….125 Висновки до розділу 3 …………………………………………………………… 139

РОЗДІЛ 4. СПЕЦИФІКА ОРГАНІЗОВАНОЇ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ 4.1. Поняття «організована корупційна злочинність» та проблеми співвідношення складових терміна ……………………………………………….143 4.2. Характеристика та проблеми класифікації корупційних загроз національній безпеці України ……………………………………………………………………155 4.3. Виокремлення чинників поширення організованої корупційної злочинності в Україні ………………………………………………………………………….....167 4.4. Олігархізація як специфічна форма організованої корупційної злочинності в Україні ……………………………………………………………………………..186 Висновки до розділу 4 …………………………………………………………….197

 

РОЗДІЛ 5. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОГО СТАНУ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В ОКРЕМИХ СФЕРАХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ 5.1 Характеристика сучасного стану корупції в органах прокуратури України …………………………………………………………………………….201 5.2 Характеристика сучасного стану корупції в органах внутрішніх справ України ……………………………………………………………………………. 218 5.3 Характеристика сучасного стану корупції в органах судової влади України …..…………………………………………………………………………237 5.4 Характеристика сучасного стану корупції в галузі охорони здоров’я України …..…………………………………………………………………………258 Висновки до розділу 5 …… …………………………………………………….. 273

РОЗДІЛ 6. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ В СУЧАСНИЙ ПЕРІОД 6.1 Теоретичні проблеми щодо механізмів та засобів зменшення негативного впливу корупційної злочинності на суспільство ……………………………….. 277 6.2 Антикорупційна культура суспільства та індивідууму в мінімізації проявів корупційної злочинності ………………………………………………………….292 6.3 Феноменологія та порівняння чинників ефективності протидії корупції в країнах світу ……………………………………………………………………. 304 6.4 Антикорупційні стратегії та участь громадськості у протидії корупції в країнах Центральної та Східної Європи ……………………………………….. 321 6.5 Заходи щодо протидії корупційні злочинності в органах виконавчої влади в Україні ..………………………………………………………………………….337 6.6 Використання потенціалу громадянського суспільства України у протидії корупційній злочинності ………………………………………………………....348 Висновки до розділу 6 …………………………………………………………... 269

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………….374 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………...384 ДОДАТКИ …………………………………………………………………………450

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ВВП – валовий внутрішній продукт ВККСУ – Вища кваліфікаційна комісія суддів України ВРЮ – Вища рада юстиції ГУБОЗ – Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю ДБНОН – Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків ДДГІРФО – Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ДДСБЕЗ – Департамент державної служби боротьби з економічною злочинністю ДКР – Департамент карного розшуку ЄБРР – Європейський банк реконструкції та розвитку ЄРДР – Єдиний реєстр досудових розслідувань ЄС – Європейський Союз ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини ЗМІ – засоби масової інформації ІСК – індекс сприйняття корупції КК України – Кримінальний кодекс України КМУ – Кабінет Міністрів України КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс України КСУ – Конституційний Суд України МВС України – Міністерство внутрішніх справ України МВФ – Міжнародний валютний фонд МНДЦ – Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України МРЕВ ДАІ – Міжрайонний реєстраційно-екзаменаційний відділ Державної автомобільної інспекції МСЕК – медико-соціальна експертна комісія НАТО – Організація Північноатлантичного договору НУО – неурядова організація ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі ОВС України – органи внутрішніх справ України ОДА – обласна державна адміністрація ОЕСР – Організація економічного співробітництва та розвитку ООН – Організація Об’єднаних Націй ОТВ – оперативно-технічний відділ РНБО України – Рада національної безпеки і оборони України СБУ – Служба безпеки України СНД – Співдружність Незалежних Держав СОТ – Світова організація торгівлі СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік США – Сполучені Штати Америки УБОЗ – Управління по боротьбі з організованою злочинністю FATF – Група з розробки фінансових заходів у боротьбі з відмиванням грошей GRECО – Групи країн Ради Європи проти корупції TI – Transparency International Вступ Актуальність теми. Індекси сприйняття корупції, розраховані фахівцями Transparency International, показують, що впродовж останнього десятиріччя рівень корупції в Україні залишається високим. Найбільш корумпованими українці називають саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією – суди (66%), правоохоронні органи (64%), державну службу (56%), а також сферу охорони здоров’я (54%), Парламент (53%), політичні партії (45%), ЗМІ (22%), громадські організації (20%). У сучасних умовах перед українською державою поставлено важливе завдання мінімізації рівня корупційної злочинності, що є умовою вступу України до ЄС. За висновками спільної зустрічі експертної місії Ради Європи з українськими фахівцями з питань антикорупційної політики, план антикорупційних реформ України повинен враховувати специфіку стану корупції в державі, насамперед її високий рівень, проникнення в усі сфери суспільного життя та єдність політичної влади і бізнесу. Законодавча база протидії корупційній злочинності почала формуватися тільки на початку 90-х років минулого століття, що й обумовило її дослідження в сучасний період. Вирішенню різних аспектів проблем корупційної злочинності та вдосконаленню вітчизняного антикорупційного законодавства, зокрема кримінального, присвячено праці вчених у галузі кримінології та кримінального права: П. П. Андрушка, Л. В. Багрія-Шахматова, М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, І. М. Даньшина, О. М. Джужі, О. О. Дудорова, С. В. Дрьомова, А. П. Закалюка, В. С. Зеленецького, О. Г. Кальмана, О. О. Кваші, О. М. Костенка, О. Г. Кулика, О. М. Литвинова, П. С. Матишевського, А. В. Савченка, О. Я. Свєтлова, Є. Д. Скулиша, В. В. Сташиса, І. К. Туркевича, Г. О. Усатого, М. І. Хавронюка, В. І. Шакуна, С. А. Шалгунової та інших, а також учених інших спеціальностей: Л. І. Аркуші, П. Д. Біленчука, А. В. Гайдука, В. Д. Гвоздецького, В. М. Гаращука, О. Ф. Долженкова, Н. С. Карпова, Ю. Г. Кальниша, Г. А. Матусовського, Є. В. Невмержицького, С. С. Рогульського, Б. В. Романюка, О. В. Терещука, В. М. Трепака та інших. Серед зарубіжних учених, які досліджували окремі аспекти корупції, слід виділити В. В. Астаніна, Б. В. Волженкіна, С. А. Головка, А. І. Долгову, П. А. Кабанова, В. С. Комісарова, В. М. Кудрявцева, О. І. Кірпічникова, Н. О. Лопашенко, В. В. Лунєєва, С. В. Максимова, О. І. Мизерія, А. В. Наумова, Г. А. Сатарова, О. Гределанда, Д. Джонса, Д. Кауфмана, В. Лаптеакру, Н. Леффа, М. Превезера, С. Пундея, С. Пуффера, С. Роуз-Аккерман, Д. Хелмана, Л. Шеллі, С. Естрина та інших. Проблема протидії корупції на докторському дисертаційному рівні досліджувалася вітчизняним вченим М. І. Мельником («Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції», 2002 р.). Питання протидії корупції в докторських дослідженнях інших науковців розглядалися переважно через призму адміністративного права і процесу, фінансового, кримінально-виконавчого, інформаційного права, політичних інститутів і процесів тощо. Протидія корупційній злочинності потребує вивчення умов, в яких формується і реалізовується антикорупційна стратегія в Україні в сучасний період, оцінки політики держави в цьому напрямі, а також виокремлення кримінологічно-значущих проблем застосування конкретних механізмів такої протидії. До того ж деякі вчені не вкладають у поняття «протидія корупції» заходи, які проводять і фізичні особи з власної ініціативи. Основні антикорупційні доктрини, прийняті в Україні в сучасний період, не дають однозначної відповіді на питання, яким чином мінімізувати корупційну злочинність у державі. Тож ключовим у виробленні стратегічних підходів до протидії корупції є встановлення кола суб’єктів, які повинні відігравати провідну роль у цьому процесі – спеціалізовані органи по боротьбі з корупцією, правоохоронні органи, інші інститути громадянського суспільства або окремі громадяни. Подана робота є спробою запропонувати науково обґрунтовані шляхи розв’язання порушеної кримінологічної проблеми з урахуванням положень культурологічно-репресивної концепції протидії злочинності, яку розвиває професор О. М. Костенко. При дослідженні корупційної злочинності кримінологи не завжди приділяють увагу вивченню суспільства, процесів, явищ, які відбуваються в ньому, а концентрують свої зусилля переважно на кримінально-правових аспектах проблеми. Комплексно кримінологічна проблема протидії корупційній злочинності в Україні за порівняно тривалий період (1991–2015 рр.) не розглядалася. Враховуючи викладене, тема протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії є актуальною для юридичної науки та практики. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалось у межах планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України – «Протидія корупційній злочинності в Україні в умовах реформування кримінальної юстиції» на 2012–2014 рр. (номер державної реєстрації 0112U007120), «Проблеми забезпечення правопорядку засобами кримінальної юстиції (в контексті європейських стандартів)» на 2014–2016 рр. (номер державної реєстрації 0114U003872). Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних кримінологічних і низки кримінально-правових засад протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії, формулювання пропозицій, спрямованих на забезпечення підвищення ефективності діяльності у сфері протидії корупційній злочинності в Україні. Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання: – реконструювати підходи до вивчення феномена «корупція» та методи дослідження корупційної злочинності, які застосовувалися вченими в минулий та сучасний періоди, уточнити понятійно-категорійний апарат; – розглянути відомі в кримінології моделі еволюції та форми проявів корупції та виокремити модель, яка характерна для України в сучасний період; – на основі аналізу розвитку вітчизняного антикорупційного законодавства в сучасний період оцінити ефективність антикорупційної політики України; – окреслити проблеми класифікації корупційних загроз національній безпеці України; – узагальнити чинники, які сприяють поширенню організованої корупційної злочинності, що становить загрозу національній безпеці України в сучасний період; – розглянути зміст організованих форм корупційної злочинності, встановити співвідношення понять «корупційна злочинність» та «організована корупційна злочинність»; – окреслити теоретичні та практичні проблеми щодо механізмів зменшення негативного впливу корупційної злочинності на суспільство; – визначити основні чинники протидії корупції в зарубіжних державах і дослідити ступінь їх впливу на її загальний рівень; – встановити ступінь поширеності, причини корупційної злочинності та запропонувати шляхи протидії цьому явищу в окремих сферах життєдіяльності суспільства в сучасний період; – на основі зарубіжного досвіду визначити основні напрямки підвищення ефективності Національної антикорупційної стратегії. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі протидії корупційній злочинності в Україні. Предметом дослідження є кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії. Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сучасна теорія наукового пізнання соціальних явищ, що охоплює комплекс загальнонаукових та спеціальнонаукових методів. Загальнофілософська методологія як концептуальний підхід наукового дослідження допомогла визначити загальну стратегію дослідження та інтерпретацію його результатів. Застосування методу структурно-функціонального аналізу дозволило розглянути корупційну злочинність як сукупність злочинних діянь, визначити її соціальну обумовленість, закономірності та тенденції розвитку, вплив на суспільство (розділи 2–6). Історичний та історико-правовий методи застосовано для розкриття генези основних понять і тенденцій розвитку антикорупційного законодавства за часів незалежності України (підрозділи 2.1, 3.1, 3.2), олігархізації політичної влади в Україні у сучасний період (підрозділ 4.4), характеристики сучасного стану корупційної злочинності в окремих сферах суспільного життя (розділ 5). Метод системного аналізу дав змогу розглянути певні співвідношення між складовими елементами корупційної злочинності, а також її зв’язки з іншими соціальними явищами і процесами, які впливають на неї (розділ 4, підрозділ 6.2). Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури правових норм антикорупційного спрямування, їх класифікації, відповідності правилам законотворчої техніки (розділ 2, підрозділи 5.1, 6.6). Порівняльно-правовий метод використано під час порівняння норм кримінального законодавства України з відповідними нормами кримінальних законів інших держав (підрозділи 3.1, 6.3). Синергетичний метод дозволив вивчити суспільство, його інститути у протидії корупційній злочинності як системі, що характеризуються відкритістю, взаємопроникненням, нерегулярністю зв’язків, функціональною нестабільністю, розвиток яких відбувається нелінійно під впливом широкого спектра чинників, часто випадкових, особливо в їх кризових, нестабільних станах (розділ 5). Феноменологічний метод використаний при з’ясуванні природи та механізму індивідуальної злочинної поведінки корупціонера, впливу визначених автором чинників протидії корупційній злочинності на її загальний рівень і рівень ефективності протидії корупції в окремих державах (підрозділ 6.3). Метод експертних оцінок дозволив сформулювати висновки щодо заходів протидії корупційній злочинності (розділ 5, підрозділи 6.4, 6.5). Математичний метод урахований при розгляді проблеми застосування комп’ютерного моделювання до аналізу організованої корупційної злочинної діяльності (підрозділ 6.1). Застосовано методи аналогії, статистичного аналізу, соціологічні (анкетування; спостереження; вивчення документів). Анкетування використовувалося для дослідження причин поширення корупційної злочинності в органах внутрішніх справ і медичних закладах системи охорони здоров’я України (підрозділи 5.2, 5.4). Метод спостереження використовувався через безпосереднє сприйняття дисертантом під час її роботи в органах внутрішніх справ України соціальних процесів, пов’язаних з корупцією, які відбуваються в суспільстві, вивчення особи злочинця та реєстрації конкретних подій і ситуацій (підрозділи 5.1, 5.2, 5.3, 6.5). Вивчення документів, зокрема, ЗМІ, як джерела кримінологічно-значущої інформації дало можливість визначити основні напрями та окреслити проблеми протидії корупційній злочинності в сучасний період (розділ 5, підрозділ 6.6). Емпіричну основу становлять результати анкетування дисертантом респондентів: 335 атестованих працівників служб БОЗ, БЕЗ, БНОН, КР, ОТВ УМВС України в м. Севастополь та районних відділів (усього 148 осіб), ГУБОЗ МВС України, ГУ МВС України в Київській області, ДДСБЕЗ МВС України та Міжвідомчого НДЦ при РНБО України (усього 136 осіб). Крім того, було анкетовано 51 особу – групу з представників усіх обласних управлінь МВС України. На основі розробленої дисертантом анкети проведено анкетування 680 громадян різних регіонів, професій і соціальних груп щодо з’ясування причин корупції в галузі охорони здоров’я в Україні. Вивчено матеріали судової практики та статистичні дані правоохоронних органів. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, нормативно-правових актів Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, підзаконних нормативно-правових актів щодо протидії корупції, міжнародно-правових документів у сфері протидії корупції. Джерельну базу дослідження становлять також політична, правова публіцистика, довідкові видання і статистичні матеріали. У процесі підготовки дисертації поряд із роботами з кримінології використовувалась філософська, соціологічна, кримінально-правова, кримінально-процесуальна та інша література за темою дослідження. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в юридичній науці комплексним дослідженням кримінологічних і низки кримінально-правових проблем протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії, основаним на культурологічно-репресивній концепції. Такий підхід дає можливість встановити причини та визначити дієві заходи протидії корупційній злочинності в Україні, що важливо для вирішення тактичних і стратегічних завдань держави та суспільства в цьому напрямі. У дисертації висунуто і обґрунтовано ряд теоретичних і прикладних понять, положень та висновків, зокрема: уперше: 1) виділено значимі чинники (критерії) протидії корупційній злочинності в окремих зарубіжних країнах, за якими можна порівнювати ефективність їх впливу на загальний рівень корупції. Встановлено, що наявність спеціалізованих антикорупційних органів та етичних стандартів державних службовців не є показовими чинниками запобігання вчиненню корупційних діянь. Існує пряма залежність між економічним рівнем розвитку держави та рівнем корупції в країні – чим вище такий рівень, тим менший рівень корупції. Кримінальна відповідальність за корупційні діяння є обов’язковим чинником протидії явищу для всіх країн. Частково дієвими є заходи профілактики. Залучення населення і громадських організацій до протидії корупційній злочинності та політична воля уряду для проведення відповідних реформ є важливими чинниками, які суттєво мінімізують корупцію; 2) систематизовано відомі в кримінології моделі еволюції та форми проявів корупції та доведено, що Україна характеризується олігархічною моделлю корупційних відносин, що необхідно в першу чергу враховувати при визначенні заходів протидії корупційній злочинності; 3) сформульовано авторські поняття «вимірювання рівня корупції» та «оцінювання корупції». Вимірювання рівня корупції (характеристика) здійснюється при оцінюванні корупційних взаємовідносин: між країнами; в окремо взятій країні; в кожній сфері соціального життя країни (глобальний, державний та локальний виміри). Ключовими критеріями для оцінювання визначено: реальний стан корупції (поширеність); сприйняття корупції населенням; ефективність заходів протидії корупції; 4) виявлено основні риси законодавчої антикорупційної політики України в сучасний період, яка характеризується формальним підходом, декларативністю, непослідовністю, зволіканням з прийняттям законів, заполітизованістю. Аналіз розвитку антикорупційного законодавства в сучасний період свідчить про його неефективність, що дає підстави для висунення гіпотези про недостатність врахування проблеми формування рівня правової культури та правосвідомості громадян при розробці державної антикорупційної політики; 5) запропоновано введення в науковий обіг поняття «організована корупційна злочинність» як різновид економічної злочинності – статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб і груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами та кваліфікуються за ознаками, притаманними організованій злочинній групі та злочинній організації; 6) визначено корупційні ризики в діяльності прокурорів, слідчих при формуванні Єдиного реєстру досудових розслідувань. Обґрунтовано необхідність встановлення кримінальної відповідальності за умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, в тому числі, якщо ці протиправні діяння було вчинено з метою отримання неправомірної вигоди; 7) встановлено поширеність і причини корупційної злочинності в ОВС України в сучасний період. Кримінологічно-значущою причиною корупційної злочинності в ОВС України згідно з культурологічною концепцією протидії злочинності є низька соціальна культура працівників міліції; 8) доведено неефективність діяльності антикорупційних підрозділів органів державної влади в Україні у протидії корупційній злочинності в сучасний період, а тому недоцільність включення їх до штатів органів виконавчої влади при формуванні антикорупційної стратегії України; 9) обґрунтовано необхідність криміналізації таких діянь, як поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації та замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту; 10) на основі культурологічно-репресивного підходу запропоновано шляхи підвищення ефективності національної антикорупційної стратегії, які полягають у створенні координуючих і моніторингових органів, а також у забезпеченні реальної, а не формальної участі громадянського суспільства в протидії корупційній злочинності, зокрема за допомогою просвітницьких методів, що сприяють формуванню антикорупційної культури в суспільстві; 11) доведено, що назва Закону України «Про запобігання корупції» не відповідає його змісту, адже є констатацією заперечення існування корупційної злочинності в Україні. Виходячи з того, що корупція в Україні об’єктивно існує, а також семантичного тлумачення слів «запобігання» та «протидія» запропоновано при визначенні суспільних відносин, метою яких є мінімізація рівня корупційної злочинності, застосовувати термін «протидія», а не «запобігання»; 12) запропоновано доповнити статтю 1 Закону України «Про запобігання корупції» визначеннями термінів «протидія корупції» та «суб’єкти протидії корупції»; 13) запропоновано доповнити статтю 44 КК України частиною третьою, в якій передбачити, що звільнення від кримінальної відповідальності не застосовується у випадку вчинення суб’єктом кримінального правопорушення (злочину), яке містить ознаки корупції та корупційного правопорушення; удосконалено: 14) обґрунтування недоцільності визначення у примітці до однієї статті КК України переліку корупційних злочинів, на основі чого запропоновано виключити примітку до ст. 45 КК України; 15) класифікація корупційних загроз у Законі України «Про основи національної безпеки України». Корупцію слід вважати загрозою національній безпеці України та порушенням прав і свобод людини не лише у сфері державної безпеки, але й в інших сферах, зазначених у цьому Законі; дістали подальшого розвитку: 16) реконструкція підходів до вивчення феномена «корупція» в минулий період, а саме, виокремлено періоди, для яких характерне застосування таких методів: давніх часів – політичний, натуралістичний, філософський, початок XIX ст. – політологічний, правовий, середина XIX ст. – ревізіоністський, кінець XIX ст. – економічний, початок XX ст. – структурний, середина XX ст. – відбуваються ревізії розроблених раніше теорій і методів дослідження корупційної злочинності, які застосовуються вченими в сучасний період – історичний, економічний, соціально-натуралістичний, державно-управлінський, структурний, кібернетичний, синергетичний, феноменологічний, правовий, соціологічний; 17) уточнення понятійно-категорійного апарату у сфері дослідження протидії корупції: запропоновано кримінологічні визначення понять «корупційна злочинність»; «протидія корупційній злочинності»; 18) наукові положення культурологічно-репресивної концепції протидії злочинності, що становить систему організаційних, правових, а також соціально-культурних заходів, спрямованих на створення в суспільстві негативного ставлення до корупції шляхом формування у громадян високого рівня соціальної культури (політичної, економічної, правової, релігійної, наукової тощо). Доведено, що досягти мінімізації корупційної злочинності в Україні можна виключно в поєднанні законодавчих заходів, кримінального судочинства з просвітницькими методами, які мають підвищити соціальну культуру громадян; 19) конкретизація чинників поширення організованої корупційної злочинності в Україні в сучасний період, що становлять загрозу національній безпеці України (широкий перелік); 20) науковий підхід щодо застосування методів математичного моделювання до аналізу організованої корупційної злочинності. Зроблено висновок, що одним із механізмів протидії корупційній злочинності є застосування кібернетики, а саме: методів математичного моделювання, що недостатньо використовується в Україні, однак може сприяти глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві, зокрема, слугувати методом вирішення проблем протидії корупційній злочинності; 21) науковий погляд на можливості використання потенціалу громадянського суспільства України у протидії корупційній злочинності. Резерв впливу громадських організацій у протидії корупційним правопорушенням недостатньо використовується державою з ініціативи самої держави, яка має активніше залучати їх до формування державної політики у сфері протидії корупції; 22) науковий підхід до проблеми функціонування ЗМІ в умовах корупційного суспільства, яка полягає у використанні засобів масової інформації як політичного впливу влади, що призводить до підвищення криміналізації суспільства; 23) позиції кримінології щодо політичного змісту корупції. Доведено, що олігархізація політичної влади в Україні в сучасний період є однією із специфічних форм організованої корупційної злочинності. Специфіка олігархізації полягає в тому, що для неї характерна наявність еліти, яка бере на себе функцію керівництва масами в державі завдяки пасивності, недосконалості правової свідомості та культури громадян. Наявна проблема порушення законів етики і моралі з обох сторін – народу та олігархічного керівництва, унеможливлює розвиток демократії, що сприяє поширенню корупційної злочинності; 24) уявлення про корупцію «українського зразка», яке обумовлює, що для ефективної протидії їй слід розробити адекватну саме цьому типу корупції (а не корупції взагалі) технологію протидії. Виокремлена автором специфічна форма корупції для України – олігархічна, дає можливість сконцентрувати зусилля держави у протидії корупційній злочинності саме в цьому напрямі та застосувати саме ті механізми, які є найефективнішими; 25) концептуальні позиції щодо «люстрації» суддівського корпусу та доведено доцільність її використання як засобу протидії корупції. Для цілей «люстраційного» закону сформульовано поняття «порушення присяги» як учинення суб’єктом «люстрації» корупційних правопорушень, відповідальність за які передбачена КК України та КУпАП, порушення ним норм процесуального та матеріального права, морально-етичних засад, конвенційних документів Ради Європи щодо захисту прав людини і основоположних свобод тощо; 26) теза, що корупційна злочинність у галузі охорони здоров’я України є однією з найгостріших проблем українського суспільства, загрозою національній безпеці держави. На основі проведеного соціологічного дослідження підтверджено гіпотези дисертанта, що 1) корупція є системним і поширеним явищем у сфері медичного обслуговування населення України; 2) однією з причин корупційних зловживань у діяльності лікарів є недостатнє фінансування медичної галузі; 3) корупція у відомчих медичних закладах є нижчою, ніж в інших лікувальних установах; 4) низька якість наявного медичного обладнання в українських лікарнях є результатом використання корупційних схем особами, які мають доступ до закупівлі та розподілу медичної техніки; 5) висока ціна на лікарські засоби та розповсюдження великої кількості аптек є результатом корупційних правопорушень з метою наживи недобросовісних бізнесменів і вищого керівництва Міністерства охорони здоров’я України. Причини та умови, що породжують корупційну злочинність у сфері охорони здоров’я, класифіковано на: економічні, організаційно-управлінські, соціальні, морально-психологічні, правові. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес. Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, пропозиції, рекомендації та висновки були використані: – у практичній діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Дисертант працювала членом робочих груп з питань аналізу чинного законодавства щодо виявлення системних вад, які сприяють вчиненню корупційних дій; з розробки проекту Положення про Національний антикорупційний комітет; з питань реформування судової системи в Україні; підготовки матеріалів до засідання Національного антикорупційного комітету з питання «Стан координації та взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції» (акт впровадження МНДЦ при РНБО України від 20 листопада 2012 р.); – у науково-дослідній діяльності: при дослідженні наукових тем «Проблеми реалізації програми порогових країн фонду «Виклики нового тисячоліття» (зниження рівня корупції в державному секторі)» (2008 р.); «Запобігання і протидія організованій злочинності та корупції у сфері господарської діяльності» (2009 р.); «Проблеми запобігання та протидії корупції в правоохоронних та судових органах України» (2010 р.); «Детермінація організованої злочинності в Україні та визначення шляхів протидії» (2011 р.); при здійсненні наукового керівництва та за безпосередньої участі в науковому дослідженні «Корупція в Україні: стан і тенденції» (2012 р.); при підготовці наукових матеріалів «Аналіз правопорядку в Україні у 2005–2009 роках та першої половини 2010 року» Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України та Науково-дослідного інституту МВС України, «Злочинність та корупція в Україні за 2005–2010 роки в контексті проблем забезпечення національної безпеки» РНБО України (акт впровадження МНДЦ при РНБО України від 20 листопада 2012 р.); – у законотворчій діяльності, спрямованій на протидію корупційній злочинності в Україні, при підготовці проектів нормативно-правових актів, законів України, наукових висновків до Апарату РНБО України, Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України, Генеральної прокуратури України (акт впровадження МНДЦ при РНБО України від 29 листопада 2012 р.); – практичній діяльності Служби інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського Національної академії наук України – дисертант є автором статей, оглядів, інформаційно-аналітичних матеріалів з тематики протидії корупції в Україні, опублікованих у спеціалізованих виданнях наукових підрозділів НБУВ, орієнтованих на задоволення інформаційних запитів членів Конституційної Асамблеї, органів державної влади, громадських організацій, наукових працівників та експертів (акт впровадження НБУВ НАН України від 12 лютого 2015 р.); – навчальному процесі під час викладання в Інституті підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України при навчанні державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 26 грудня 2013 р.; довідка про впровадження та апробацію результатів дисертаційного дослідження НАДУ від 4 грудня 2013 р. № 18-09/777). Матеріали дисертації можуть бути використані під час підготовки підручників і навчальних посібників, підготовки та проведення лекцій, семінарських занять з курсу кримінології, в науково-дослідній роботі викладачів, студентів, ад’юнктів, курсантів та слухачів. Запропонована дисертантом концепція може бути використана для корегування Національної стратегії протидії корупції, а також внесення відповідних змін до законодавчих та інших нормативно-правових актів України з цього напрямку. Особистий внесок здобувача. Положення, викладені в дисертації, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, не використовуються. Висновки та положення дисертації мають самостійний характер. В опублікованих у співавторстві наукових працях особистим внеском здобувача є власні теоретичні розробки, які полягають у формулюванні авторських понять «вимірювання рівня корупції» та «оцінювання корупції», визначенні ключових критеріїв оцінювання корупції; удосконалення контролю за дотриманням стандартів етики українською владою; виокремленні позитивного досвіду зарубіжних країн у боротьбі з корупцією; висновках щодо формального характеру нормативних актів щодо протидії корупції, їх неефективності; відсутності прогресу та якісних змін у законодавчому та інституційному забезпеченні реалізації національної антикорупційної політики; механізмів і тактики протиправної діяльності з участю посадових осіб митних органів; аналізі причин та умов, що сприяють вчиненню корупційних діянь в органах прокуратури України, пропозиціях щодо мінімізації корупції в цих органах; аналізі видів і класифікації корупційних схем, висновках з пропозиціями щодо використання механізму проведення реформ Польщі у галузі медицини для України. Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднені, зокрема, на: 1) міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми протидії корупції» (Бєлгород, Росія, 14 жовтня 2010 р.); «Юридична наука України: історія, сучасність, майбутнє» (м. Донецьк, 18–19 жовтня 2013 р.); «Сучасний стан і перспективи розвитку держави і права» (м. Львів, 18–19 жовтня 2013 р.); «Теорія і практика сучасної юриспруденції» (м. Херсон, 13–14 грудня 2013 р.); «Правові реформи в пострадянських країнах: досягнення та проблеми» (м. Кишинів, Республіка Молдова, 28–29 березня 2014 р.); «Práva a slobody človeka a občana: mechanizmus ich implementácie a ochrany rôznych oblastiach práva» (м. Братислава, Словацька Республіка, 19–20 вересня 2014 р.); IV Міжнародній науково-практичній конференції «Поняття та категорії юридичної науки»; 2) IX звітній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності», присвяченій 10 річниці заснування Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС (м. Кіровоград, 5–6 травня 2011 р.); 3) щорічній науково-практичній конференції «Правовий світогляд: людина і право» (м. Київ, 22 квітня 2014 р.); 4) міжнародному круглому столі «Моделі колективної безпеки: інформаційний вимір» (м. Київ, 27 квітня 2011 р.); 5) семінарі «Організація контролю та виконавської дисципліни в органах влади» (Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України, 28–29 листопада 2013 р.; 6) засіданні робочої групи «Перспективи співробітництва України та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки» (4 сесійне засідання, проект «Національний Конвент України щодо ЄС на тему «Актуальні питання реалізації антикорупційної політики в державах – членах ЄС та країнах Східного партнерства: досвід для України» (м. Київ, 7 грудня 2011 р.). Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в 51 публікації, в тому числі в 3 монографіях (1 – одноособова), 1 навчальному посібнику, 1 навчально-методичному матеріалі, 21 науковій статті у фахових виданнях України, 6 зарубіжних виданнях, 9 тезах доповідей на конференціях і семінарах, 10 працях, які додатково відображають наукові результати дисертації. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ 1.1 Стан наукової розробки проблеми протидії корупційній злочинності Кримінологічне дослідження – процес отримання нових знань про закономірності та тенденції злочинності, її детермінанти, особу злочинця і заходи попередження як злочинності в цілому, так і окремих її видів. Розглядаючи стан розробки досліджуваної проблеми, слід зазначити, що проблеми «корупції» в минулий період – це проблеми непорушності інституту власності, які відображено у працях вчених і мислителів (Аристотель, Платон, Цицерон, Юстиніан, Г. Гегель, І. Кант, К. Маркс, Ф. Енгельс, Дж. Локк). Наприклад, Дж. Локк запропонував поділяти власність на суспільну, приватну й особисту на основі належності до діяльності людини таких важливих економічних ресурсів, як земля і праця. Приватну власність мислитель трактує як поєднання спільної та особистої власності. Також він обґрунтовує принципи непорушності особистої власності, пояснюючи визнання суспільством факту належності різноманітних благ тому, хто витратив на них свою працю, «законами розуму» [22]. Що стосується подальших наукових поглядів на феномен «корупції» зарубіжних вчених, то, за дослідженням Д. Рогозіна (12 листопада 2011 р.) [408], який прослідкував розвиток «корупційної тематики» протягом усього періоду публікаційної Інтернет-активності, перша згадка про корупцію припадає на 1904 р. (Дж. Г. Форд порушив питання політичної корупції) [537]. Далі після незначного пожвавлення [522, 525], пов’язаного переважно з темою нелегального бізнесу та хабарництва в органах державної влади США, протягом кількох десятиліть, з 1912 [579] по 1949 рр. [556], не опубліковано жодної статті, яка б індексувалася в ISI Web of Science. Найпомітнішою подією стала публікація в 1910 р. монографії Р. Брукса «Корупція в американській політиці та житті» [523, 524], на яку було написано декілька ґрунтовних рецензій [540, 547, 561, 579]. Незначний сплеск інтересу до корупційної тематики на початку 50-х років ХХ ст. [517, 535, 542, 574, 585] пов’язаний із публікацією монографії Г. Вілсона «Конгрес, корупція та компроміс» [588]. Лише в 70-х роках корупція стає актуальною темою для публічних і академічних дискусій [545]. Кінець 80-х років є точкою відліку наступного зростання кількості публікацій [408]. Поворот до «економічного» підходу в аналізі корупції розпочався зі статті Дж. С. Найя в American Political Science Review, в якій природу політичної корупції було розглянуто за допомогою економічної оптики і проаналізовано з точки зору прибутків та витрат [565]. Отримавши широке визнання в різних дисциплінарних сферах гуманітарного знання (162 цитування в ISI Web of Science станом на 11 листопада 2011 р.), стаття обумовила важливий тренд економічних інтерпретацій корупційних явищ. Побудова економічних моделей корупції стимулювала різке зростання інтересу академічного співтовариства до цього феномена, оскільки новий підхід дозволив перейти від моральних і екзистенціальних оцінок (корупція як неминуче зло, опосередковане схильністю людини до наживи) до прагматичного моделювання і прогнозування наслідків корупційних практик. Не відмовляючись від осуду корупції й ототожнення її з кримінальною практикою, економісти внесли до теоретичного дискурсу уявлення про економічну раціональність політичних рішень, що формують корупційне середовище. Це дозволило не лише описувати емпіричні залежності між статистично зареєстрованими ознаками, але й розробляти теорії корупції, що мали більшу евристичну силу, ніж моральні або правові концептуалізації, що їм передували [408]. На початку ХХ ст. у США проводяться перші дослідження корупції, які були пов’язані з реформами муніципального управління. Мертон Р. запропонував структурний підхід до дослідження корупції як негативного явища. Причину її появи науковець пов’язує з розвитком і зростанням великих міст, де виникають неформальні центри. Точка зору М. Вебера на суть явища: «бос і його організація – це субститут бюрократії в політичній культурі демократії, що розвивається. З проведенням реформи державної цивільної служби в США дилетантське управління чиновників, що супроводжується владою босів, замінюється професійним бюрократичним управлінням, коли посади займають університетські освічені чиновники, які є непідкупними та знають свою справу» [302]. Якщо в середині XX ст. основним академічним майданчиком для обговорення корупції виступала політична теорія, державне і муніципальне право [519, 521, 534, 553, 559, 560, 571, 572, 573, 575, 577, 583, 589], то з 1980 р. вагоме місце починають займати економічні інтерпретації корупційних явищ [515, 529, 555]. Держава як сфера функціонування політичної корупції залишається у фокусі найбільш цитованих статей [584], проте інтерпретація і пояснення політичного аспекту починає окреслюватись через економічну аргументацію [408]. Одне з найкоротших сучасних визначень корупції належить Д. Сентурії: «зловживання публічною владою заради особистої вигоди». При цьому залишається незрозумілим, чи належить це діяння до розряду законних або протизаконних, чи зачіпає воно громадську думку, чи має вимірні наслідки (збільшує суспільне благо або завдає збитку суспільному добробуту) і/або нематеріальний результат (втрата довіри). Джонстон М. запропонував більш розширену класифікацію видів корупції: хабарі чиновників у сфері торгівлі, відносини в патронажних системах, зокрема заступництво на основі земляцтва, родинних, партійних принципів, дружба і кумівство, а також так звана кризова корупція, обумовлена тим, що підприємці вимушені працювати в умовах надзвичайного ризику, коли рішення органів влади можуть призвести до істотних для бізнесу змін [302]. У 90-ті роки ХХ ст. економічні інтерпретації корупційних схем остаточно стають домінуючими [408]. Три найбільш обговорюваних науковцями статті – Д. Трайсмана «Причини корупції: крос-національне дослідження» [580], Ф. Шнайдера та Д. Енста «Тіньові економіки: розмір, причини та наслідки» [570], C. Вая «Як оподаткування корумпує міжнародних інвесторів?» [587], припадають на самий початок 2000-х років і фактично відображають результати досліджень попереднього десятиліття. Роками перевірки вже готових теоретичних моделей, ревізії і критики представлених раніше теорій і, безумовно, експансії глобальних, емпіричних проектів між країнами стали 2000-ні [408]. Щодо України слід зазначити, що до початку розбудови незалежної держави, в Україні не приділялося належної уваги кримінологічним дослідженням протидії корупції, більше того цей феномен в СРСР не розглядався кримінологами та політиками як загроза національній безпеці. Окремі аспекти протидії корупції в дореволюційний і радянський періоди розглядалися переважно в контексті боротьби з хабарництвом у працях Б. В. Волженкіна [92], Г. І. Волкова [93], П. І. Гришаєва [115], А. Я. Естрина [507, 508], М. Зильберштейна [153], А. І. Кирпичникова [171], В. Є. Квашиса, С. Ш. Цагикяна [92] М. А. Неклюдова [277], О. Б. Сахарова [423], П. С. Яні [513]. Перші кроки у цьому напрямку стали здійснюватися тільки на початку 90-х років ХХ ст. Тоді ж і почала формуватися законодавча база протидії корупції, що і пояснює обмеженість охоплення ними питань протидії корупційній злочинності. Тому сумнівною видається позиція С. А. Головка, який стверджує, що на початку XXI ст. явище корупції було вивчено достатньо детально. Проте корупція – динамічне, мінливе явище. З часом змінюється не тільки рівень корупції та її структурних складових, але й уява про неї, її оцінки в моральних і правових системах різних країн. Для ефективної протидії корупційним діянням необхідно виявляти тенденції та закономірності корупційної злочинності з метою розуміння, чому в одному місці та в певний час корупція зростає, а в інших – її рівень не такий значний [108]. Вчений відмічає різноманітність підходів, які зустрічаються в науковій літературі та публічних дискусіях до проблеми протидії корупційній злочинності. Це пояснюється тим, що термін «корупція» та розуміння корупційних злочинів не є однозначними, повною мірою узгодженими. З іншого боку, на думку науковця, існує помітна різниця в розумінні причин і умов, які сприяють корупційній злочинності. До того ж існують як песимістичні, так і оптимістичні підходи до протидії цьому соціально-правовому явищу [108]. Проте останній факт, на нашу думку, не пояснює різноманітності підходів, а є констатацією того, що така різниця існує. При цьому серед кримінологів не вироблено єдиного погляду на те, що слід вважати протидією корупційній злочинності. У кримінологічній науці питання сутності корупції є дискусійними. Треба сказати, що основні дискусії кримінологів відбуваються між прихильниками значення корупції як службового зловживання. Не можна погодитися з тими вченими, які вважають, що фізична особа – підприємець є службовою особою [9, с. 195]. Разом з тим П. П. Андрушко вважає, що не можуть визнаватися службовими особи, які вчиняють на підставі закону (уповноважені законом) дії, які за своїми об’єктивними ознаками (за змістом) збігаються з діями, які вчиняються службовими особами [269, с. 388]. Проте основна маса дослідників визначає корупцію як соціальне явище, яке робить владу та все суспільство деструктивними. Інші трактування корупції базуються на ототожненні протиправних службових діянь із корупційними, які не охоплюються всіма різновидами незаконної поведінки посадової особи. Корупційні діяння службовців за рівнем суспільної небезпеки є найнебезпечнішими з огляду на те, що без корупційних вчинків службовців не може бути і корупції серед пересічних громадян, які зацікавлені в такий протиправній поведінці посадових осіб [108]. Кулик О. Г. визначив, що з урахуванням ранжирування злочинів, передбачених у розділах Особливої частини КК України, злочини у сфері службової діяльності посідають шосте місце (після злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту і перед злочинами проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян) [223, 192]. На формування наукових підходів, які застосовуються в дослідженні автора, помітно вплинули праці сучасних вчених В. В. Астаніна, А. В. Савченка, А. І. Долгової, О. М. Костенка, М. І. Мельника, Є. В. Невмержицького, Є. Д. Скулиша, М. І. Хавронюка та інших. Допомогли визначити напрям дослідження дисертанта при розкритті проблем організованої корупційної злочинності та протидії корупційній злочинності в правоохоронних органах також праці О. Г. Кулика. Так, вченим розглядалися такі проблеми, як досвід вивчення суспільної думки про злочинність; ставлення населення до міліції; організована злочинність в Україні в 90-ті роки минулого століття; визначення та основні тенденції організованої злочинності в Україні в 1990–2000 роках; фактори, які обумовлюють поширення організованої злочинності в Україні [219–222, 224, 225]. Зауважимо, що в сучасній юридичній літературі існує багато визначень корупції. Частина їх аналізується в праці М. І. Камлика і Є. В. Невмержицького «Корупція в Україні» [274], яка видана в 1998 році і є першою роботою, присвяченою корупції в українській державі. Ширше тлумачення корупції, ніж у згаданій праці, особливо з правової точки зору, розкриває М. І. Мельник у роботах «Корупція: сутність, поняття, заходи протидії» (2001 р.) [248] та «Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії)» (2004 р.) [247]. В останній праці вчений вперше робить висновок, що системна корупція є реальним чинником, який загрожує національній безпеці держави. Мельник М. І. визначає систему забезпечення протидії корупції як комплекс узгоджених, взаємопов’язаних заходів кадрового, інформаційно-аналітичного, науково-методичного та іншого характеру, спрямованих на належне забезпечення практичної реалізації стратегічних завдань у сфері протидії корупції [249, c. 237]. Серед запропонованих вченим дев’яти груп суб’єктів протидії корупції, які поділені ним, виходячи зі змісту антикорупційної діяльності, функціонального призначення та кола повноважень, не враховано такого, як фізичні особи – окремі громадяни, індивідууми. Вважаємо, що цей пробіл при побудові системи протидії корупційній злочинності слід усунути. Монографія Є. В. Невмержицького [273] присвячена причинам, наслідкам та механізмам протидії корупції в Україні, в якій він зазначає, що корупція за своїм змістом проявляється у трьох аспектах: політичному, соціально-економічному та правовому. На нашу думку, корупція є багатоаспектним явищем, тож при визначенні її змісту необхідно врахувати й інші аспекти, зокрема, моральний (етичний). Тим більше вчений розглядає в іншій праці [275] корупцію як морально-етичну проблему, але лише правоохоронних органів. «Етичний підхід» у дослідженні корупції врахований у нормативно-правових актах, які закріплюють правила етичної поведінки в різних галузях та сферах державного управління, а також відповідні правила у сфері бізнесу. Вчені, які застосовують такий підхід, розглядають корупцію як наслідок недоліків етичних правил управління, що призводять до кризи системи. Відомий вчений-кримінолог О. М. Костенко розвиває доктрину протидії злочинності, яка виражається формулою: «Соціальна культура громадян плюс кримінальна юстиція», і застосовує підхід, відповідно до якого законодавство і публічна влада – це інструменти, призначені для забезпечення порядку в суспільному житті, заснованого на природних законах. Цей порядок є основою справедливості в розподілі соціальних благ. Зловживання законодавством і публічною владою є свавіллям, яке полягає в порушенні порядку, що ґрунтується на природних законах суспільного життя людей, а отже, і соціальної справедливості. На думку О. М. Костенко, підвищення політичної культури як елемента соціальної культури має відбуватись не лише відносно представників влади, а й громадян, корупційна активність яких завжди є наслідком поширення корупції [197, с. 85]. Згідно з культурологічною концепцією протидії корупції формула «культура + відповідальність» має реалізовуватись через відповідні культуризуючі чинники: конкуренція, просвітництво, релігія тощо [196]. Мельник М. І. визнає, що збереження відповідної системи моральних цінностей у суспільстві є стратегічним напрямком запобігання корупції. Отже, запобігання подальшій моральній деградації шляхом виховання належного рівня правової культури в суспільстві слугуватиме ефективним чинником в антикорупційній діяльності [247, с. 202]. Правильною вважаємо думку вчених, які зазначають, що нинішня антикорупційна діяльність не адекватна сучасній «українській» корупції. Вона зводиться до сліпого маніпулювання змінами в законодавстві (що має вигляд його вдосконалення) і хаотичних дій у «вдосконаленні» інституцій кримінальної юстиції (правоохоронних органів). Багаторічний досвід такої протидії свідчить про її безплідність. Аналіз практики протидії корупції в Україні свідчить, що вона не ґрунтується на адекватних уявленнях про корені корупції. Зокрема, не враховується чинник корупційної активності громадян, і тому все зводиться до корупційної активності посадових (службових) осіб. Це означає, що зі стратегії і тактики протидії корупції випадає такий потенціал, як «діяльність, спрямована на зменшення корупційної активності громадян», що має вирішальне значення для протидії корупції кризового типу [203]. Астанін В. В., предметом дослідження якого є антикорупційна політика Росії, слушно зауважує, що кримінологічні аспекти антикорупційної політики в науці досліджені фрагментарно, насамперед, через відсутність протягом тривалого часу її контурів і змісту. Загальні або спеціальні питання боротьби з корупційною злочинністю, які вивчалися особливо часто в пострадянський період, з об’єктивних причин не могли відображати весь комплекс проблем у контексті антикорупційної політики, законодавчі та правозастосовні засади якої тільки формуються в сучасний період. У докторській дисертації (2012 р.) вчений зазначає, що сучасні антикорупційні заходи тільки стають предметом розрізненого вивчення, причому в межах різних галузей юридичної науки (цивільного, державного, адміністративного права). Науково-практичний аналіз показників корупції, які змінюються залежно від вжитих заходів щодо її проявів, дослідження механізмів детермінації і причинності корупції в усьому різноманітті її якісних і кількісних характеристик є не тільки необхідною умовою глибокого пізнання корупції, але й має важливий прикладний аспект. За твердженням вченого, низка антикорупційних заходів не відповідає змісту державної політики протидії корупції. Їх застосування має бути пов’язано з виявленням закономірності корупції та протидії їй, на основі яких вирішуються питання усунення причин і умов, що детермінують корупційні прояви, в тому числі тих, які дозволяють попередити властиву корупції трансформацію незлочинних форм у злочинні та навпаки. Такі знання лежать у сфері кримінології, в якій вивчення проблем протидії корупції представлено найбільш комплексно та має апробовані за тривалий період методологічні основи [16]. Вченим розширено тематичний понятійний апарат – вперше введено в науковий обіг поняття «корупційні ризики, пов’язані з державною службою», «корупційна практика». Проте дослідником не розглядається дефініція «протидія корупційній злочинності», зокрема організованій. Хоча дисертант відмічає, що дослідником вперше починають використовуватися в наукових працях терміни «корупційні злочини організованого характеру» та «організована корупція». Слід зазначити істотний внесок у науку з питань протидії корупції М. І. Мельника, якого можна назвати вченим, що заклав кримінально-правові та кримінологічні основи протидії корупційній злочинності. Так, вченим у 2000 р. вперше у вітчизняній науці обґрунтовано необхідність виділення таких кримінально-правової та кримінологічної категорій, як корупційні злочини та корупційна злочинність [250]. Дослідник констатує, що виділення такого виду злочинів, як корупційні, випливає з чинного законодавства України, міжнародних правових актів і обумовлюється потребами кримінально-правової науки та практики. На його думку, це є не лише можливим, але й доцільним з точки зору особливої правової сутності, спільності ознак злочинних діянь, які охоплюються поняттям «корупція». Ми поділяємо позицію вчених [144], які вважають, що корупційну злочинність, яка і є предметом кримінології, не можна розглядати окремо від корупції як явища та окремо від інших правових галузей науки, які вивчають корупцію. Тож, досліджуючи корупційну злочинність, неможливо не зупинитися на корупції в усіх її проявах, які не входять до предмета розгляду кримінології, однак доповнюють та збагачують кримінологічні розвідки в цьому напрямі. Михальченко М., Михальченко О., Невмерижицький Є. в монографії (2010 р.) [253] досліджують феномен корупції в політологічному, філософському, історичному, правовому та інших аспектах, що забезпечує міждисциплінарний підхід. Вченими вперше системно і структурно аналізується явище корупції в Україні, але системний підхід у цій праці є провідним серед усіх методологічних підходів. Тим самим, за задумкою авторів, реалізується завдання поєднання теорії і практики боротьби з корупцією. У світлі сучасного українського антикорупційного законодавства потребує уточнення визначення корупції в кандидатській дисертації Є. В. Невмержицького (1999 р.) як соціально-небезпечного явища, змістом якого є система негативних поглядів, настанов і діянь службових інститутів влади та управління, державних і недержавних підприємств, організацій і установ, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих, групових або корпоративних інтересів шляхом використання свого службового становища всупереч інтересам суспільства та держави [276]. У 2007 р. виходить друком монографія В. С. Журавського, М. І. Михальченка, О. М. Михальченка [144], в якій розглядається взаємозв’язок корупції в Україні з політикою, економікою, мораллю, правом та іншими сферами суспільного життя. Вчені показують багатоаспектність корупції, і знов-таки, її системний характер в Україні. Автори застосовують цікавий підхід, використовуючи метафору, доводячи, що корупція – не політика, а «антиполітика, яка роз’їдає державний механізм» України, руйнує нормальні суспільні відносини, деформує сучасну українську політику, яка спрямована на добробут, економічне зростання і європейський вибір країни. Як зазначають автори, системний підхід до проблеми механізмів подолання корупції в Україні передбачає виділення певного системоутворюючого параметра, що обумовлює структуру цієї системи. Таким параметром, на думку дослідників, виступає держава, яка не тільки вносить левову частку в розробку і реалізацію цих механізмів, але й координує діяльність недержавних органів з виконання антикорупційних законів і програм у межах, визначених Конституцією України. Автори монографії додержуються позиції, що державні механізми подолання корупції є провідним елементом цієї системи. Громадські ініціативи з розробки законодавчої бази з протидії корупційній злочинності, вільна преса, достатня кількість науковців, система підготовки кадрів (недержавна), політичні партії та громадські організації, які здійснюють соціальний контроль за процесом боротьби з корупцією, міжнародні організації та інше, на думку вчених, є другою складовою механізмів для створення умов подолання корупції [144]. Проте, на нашу думку, перелічені дослідниками як складові механізмів, фактори, заходи та суб’єкти, не є лише складовими, а є повноцінними суб’єктами протидії корупційній злочинності та не менш значущими факторами і заходами такої протидії, ніж державні механізми. На думку авторів, побудова демократичної і соціально-правової держави, корінні зрушення у подоланні корупції можливі лише за наявності системи спеціальних механізмів та виваженого законодавчого регулювання їх діяльності. Щодо цього зазначимо, що твердження про виключну наявність спеціальних механізмів видається нам сумнівним. До того ж, тут наявна підміна понять, оскільки не можна регулювати діяльність «механізмів», навіть законодавчо. Шведко А. В. у статті (2014 р.) [497], досліджуючи питання протидії корупційній злочинності, вважає обов’язковим розгляд понять «попередження», «припинення» і «профілактика», зважаючи на те, що ретельна розробка та правильне застосування понятійного апарату, є важливими аспектами вивчення корупційної злочинності. Не можемо погодитися з А. В. Шведко, який додержується точки зору, згідно з якою поняття «попередження» є основним і включає в свою структуру загальну (боротьба з умовами, які сприяють вчиненню злочинів) й індивідуальну (вплив на осіб, які здатні вчинити злочини) профілактику злочинів, а також запобігання злочинам, які готуються. Достатньо умовним, на думку вченого, є розгляд понять «попередження», «припинення» і «профілактика» як самостійних, оскільки поняття «попередження» охоплює їх своїм змістом. Зазначені поняття співвідносяться з поняттям «попередження» злочинності як частини і ціле [497]. На думку дисертанта, і «попередження», і «припинення», і «профілактика» охоплюються поняттям «протидія корупційній злочинності» в рівному ступені, тож поняття «попередження» не може виступати основним. Литвинов О. М. при розробці стратегії протидії злочинності на новий історичний етап розвитку суспільства слушно вважає доцільним докладно і всебічно вивчити попередню стратегію. Це потрібно для того, щоб повною мірою усвідомити її сильні та слабкі сторони, використати практичне значення перших і не допустити, попередити рецидив других. Отже, на підставі аналізу сутнісних і змістовних характеристик стратегії протидії злочинності вчений дає їй таке визначення – це система обґрунтованих і офіційно прийнятих поглядів і уявлень, принципів і положень про шляхи, засоби і механізм захисту життєво важливих інтересів громадянина, суспільства, держави, законних з точки зору права, від внутрішніх і зовнішніх загроз від злочинності. Процес реалізації стратегії протидії злочинності вчений пропонує поділити на етапи: на першому етапі основні зусилля держави та суспільства необхідно зосередити на витісненні злочинності з легального сектора економіки і політичної сфери. Одночасно варто вжити заходів щодо звуження тіньової складової економіки країни, що дозволить значно обмежити економічну і фінансову базу злочинності, її ресурси для подальшого зростання. Ці кроки слід синхронізувати з масштабною боротьбою з корупцією, оскільки вони не дадуть позитивного результату, якщо державний механізм не буде очищено від цієї вади [234]. Реформам українського антикорупційного законодавства, зокрема, у світлі міжнародно-правових зобов’язань, присвячені праці П. П. Андрушка [10], в яких вчений аналізує національне міжнародне законодавство України, виходячи з відповідних міжнародних стандартів та принципів. Як зазначає вчений, підстав стверджувати, що реформування антикорупційного законодавства України, яке здійснювалось протягом 2006–2011 рр., досягло своєї мети і є завершеним, немає. Цей висновок вченого актуальний і в нинішніх умовах. Також дослідник проводить доктринальний аналіз ознак корупційних злочинів та виокремлює особливості застосування антикорупційного законодавства відносно певних категорій осіб [10]. Вчений аналізує окремі положення норм антикорупційних законів, прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 р., де звертає увагу на змістовні та техніко-юридичні вади норм, якими доповнений КК України, обґрунтованість їх введення в КК України та шляхи їх удосконалення [8]. Досвіду імплементації антикорупційних норм міжнародного права у вітчизняне законодавство присвячує роботи О. О. Житний [142]. Розглядаючи вплив на розвиток кримінального права України міжнародно-правових документів, вчений звертає увагу, що в 70-х роках ХХ ст. корупційні правопорушення оцінювалися ООН, як проблема здебільшого внутрішньодержавна (зокрема, в Кодексі поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, затвердженому 1979 р., вказано: «поняття корупції має визначатися національним правом». Однак у 90-х роках ця організація створює глобальну мережу антикорупційних норм) [285, с. 93]. Пояснюється збільшення об’єктів антикримінальної діяльності ООН передусім тим, що злочинність у нових умовах набула характеру планетарної проблеми. Глобальною має бути й реакція на це масштабне соціально-негативне явище [107, с. 16]. Прилуцьким С. В. у кандидатській дисертації (2003 р.) зроблено висновок про необхідність конкретизації в галузевому законодавстві вимог, порядку принесення присяги та підстав притягнення судді до відповідальності в разі її порушення, що прямо передбачено ст. 126 Конституції України. Вченим охарактеризовано систему взаємозв’язків між такими важливими принципами організації судової системи, як забезпечення незалежності суддів, суддівської незмінюваності та несумісності суддівської посади з іншими посадами та видами діяльності. Також науковець пропонує створення єдиної, цілісної системи органів з питань добору кандидатів на посади суддів та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності [324]. Вважаємо важливим розглянути ці положення у світлі протидії корупційній злочинності, зважаючи на існуючі реалії. У докторській дисертації (2013 р.) С. В. Прилуцький дослідив проблему судової влади в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні, зокрема вченим розглянуто правові засади взаємовідносин держави і громадянського суспільства у процесі організації та здійснення судової влади [325]. Такий розглянутий вченим аспект, як посилення гарантій незалежності суддів, на нашу думку, є однією зі складових мінімізації корупційної злочинності в Україні. Питанням протидії корупції в органах внутрішніх справ України приділяється достатньо уваги в роботах українських вчених С. Г. Стеценка, О. В. Ткаченка, Д. Й. Никифорчука, В. Д. Слободяника, В. С. Безрутченка [449, 281, 279, 278]. Корупцію в системі ОВС розглядав російський дослідник А. А. Макаров [239]. Разом з тим питання корупції розглядаються у працях зазначених та інших авторів щодо правоохоронних органів у цілому, але для цілісної картини бракує досліджень щодо корупційних проявів в окремо взятих структурних підрозділах ОВС України. Карпов Н. С. і Савченко А. В., досліджуючи американський досвід протидії корупції в правоохоронних органах, наводять класифікацію (розподіл) корупційних діянь, яка дозволяє більш чітко ідентифікувати випадки корупції, визначити ступінь суспільної небезпеки винних осіб і диференціювати відповідальність. Вчені справедливо наголошують на важливості вивчення іноземного досвіду щодо організаційних, кримінально-правових та інших напрямків боротьби з корупцією [166, с. 205]. Музика А. А. досліджував проблеми, які, на наш погляд, тісно пов’язані з корупцією в правоохоронних органах : контрабанди, а також нелегального обігу наркотичних засобів [260, 261, 262, 263]. Музика А. А., Савченко А. В., Сіленко В. В. розглядали актуальні питання кримінальної відповідальності за контрабанду в Україні за сучасних умов, зокрема, ними акцентовано увагу на недоліках кримінально-правової боротьби з цим злочином та запропоновано шляхи вирішення проблемних питань. Заслуговують на особливу увагу теоретичні висновки та пропозиції зазначених вчених, які спрямовані на вдосконалення національного кримінального законодавства щодо контрабанди [260]. Стану, загрозам і напрямам протидії контрабандному транзиту наркотиків через територію України присвячена також робота Є. Д. Скулиша [436], а також наші праці [71, 76]. Басай В. Д. і Фріс П. Л. також досліджували проблему організованої злочинності і контрабанди [25]. Тож є потреба розглянути більш ґрунтовно ці питання, висвітлюючи їх корупційну складову. Праці П. Л. Фріса були присвячені проблемам сучасної кримінально-правової політики в системі правової політики України та політики у сфері боротьби зі злочинністю у світлі концепції реформування кримінальної юстиції [485, 486]. Вченим розглядалося й важливе питання концепції політики у сфері боротьби зі злочинністю [480]. Не викликає сумніву своєчасність у сучасних умовах порушеної науковцем проблеми політики у сфері боротьби зі злочинністю і права людини [484], а також проблеми організованої злочинності як загрози державності України [483]. Слід погодитися з ученим, на думку якого політика у сфері боротьби зі злочинністю, як і будь-яка інша політика, повинні розроблятись і реалізовуватись на основі об’єктивної інформації про процеси та явища, які перебувають у сфері її інтересів [481]. Розвиваючи тезу щодо визнання корупції загрозою національній безпеці, Б. В. Романюк у багатьох працях досліджує питання удосконалення політики української держави, спрямованої на забезпечення ефективної протидії організованій злочинності та корупції, які є внутрішніми чинниками, що впливають на стан її національної безпеки. Широко відомі його праці з порівняльного права, в яких він вивчає світовий досвід створення і функціонування інституцій з попередження та боротьби з корупцією. Проте в таких працях він не акцентує уваги на розумінні сутності протидії корупційній злочинності [411, 413]. Враховуючи останнім часом стрімкі зміни українського законодавства і зміну напрямів політики держави у сфері протидії корупції в бік європейських стандартів, доцільно уточнити відповідний зміст політики України і надати пропозиції щодо кримінального та кримінально-правового законодавства в цій сфері. На нашу думку, питання, що розглядаються у працях [481, 483], містять загальні риси для подальшого вивчення їх у контексті корупційної злочинності, що дозволить удосконалити законодавство у сфері національної безпеки України. Музикою А. А. порушується важливе питання глобалізації в боротьбі зі злочинністю [489, 265], що також, на нашу думку, неможливо розглядати окремо від проблеми корупційної злочинності. Тому ми розглядаємо цю проблему в нашій монографії [71], проте у зв’язку з обмеженістю викладення матеріалу згідно з вимогами ВАК України, в дисертації ми детально не висвітлюємо цього аспекту. Багато ґрунтовних досліджень з проблем протидії корупційній злочинності проведено Є. Д. Скулишем. Передусім, слід згадати його роботи, в яких вчений вивчає явище корупції в теоретико-правовому аспекті [435], чому присвячено також дослідження інших науковців. Також вченим здійснено спробу проаналізувати чисельні та багатоаспектні проблеми корупційних деліктів, що виникають у країнах постсоціалістичного табору на матеріалі анкетування та дискусій у фокус-групах різних соціальних і професійних прошарків осіб. У результаті запропоновано деякі конкретні висновки щодо створення ефективної антикорупційної політики [437]. Скулишем Є. Д. були визначені основні напрями протидії корупції в сучасних умовах (дослідження 2007 р.) [438], але за вісім останніх років намітилися нові пріоритети протидії корупційній злочинності, що потребує подальшого розгляду питання. Необхідно уточнити і напрями антикорупційної політики України в сучасних умовах, що було предметом розгляду вченого в 2011 р. [430]. Також дослідник розглядає актуальні питання реформування правоохоронних органів у контексті прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України [431], де визначає місце та роль державного бюро розслідувань у системі правоохоронних органів та спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції. Зауважимо, що такий орган у запропонованому вигляді до сьогодні так і не був створений, що потребує аналізу причин цього. Розглядаючи проблему законодавчого забезпечення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів у Російській Федерації, Є. Д. Скулиш слушно звертає увагу на необхідність більш ґрунтовного вивчення досвіду тих країн, які вже мають певні напрацювання в цьому аспекті, зокрема Росії [432, с. 69]. Також вченим досліджено роль і місце України в загальносвітовій системі протидії незаконному транзиту наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів і надано пропозиції щодо удосконалення правоохоронної діяльності в цьому напрямі [436]. Проте вченим не акцентувалася проблема зв’язку контрабанди з корупцією в правоохоронних органах. Безперечно важливими є дослідження вченого з кримінологічної безпеки в системі національної безпеки України, а також проблем класифікації форм та видів корупції, який пропонує характеризувати корупцію залежно від статусу її суб’єктів, мети вчинення корупційних дій, ступеня суспільної небезпеки, а також за територіальним принципом [433, 434, с. 100]. На нашу думку, цей перелік не є вичерпним, тож доцільно продовжити наукові розвідки в цьому напрямі та уточнити зміст форм і видів корупційної злочинності. Слід зазначити, що в декількох працях Б. В. Романюка приділено увагу інституційному забезпеченні корупції. Одна з його статей з цієї тематики «Світовий досвід створення та функціонування інституцій з попередження та боротьби з корупцією» (2009 р.) [413] висвітлює питання створення та принципи функціонування спеціалізованих інституцій з попередження та боротьби з корупцією. Втім вчений не розглядає детально роль таких інституцій в Україні та їх вплив на загальний рівень корупційної злочинності та не порівнює ефективність їх діяльності. Як слушно зазначає О. Г. Кулик, у кримінології результати кримінологічного аналізу злочинності мають, відігравати роль емпіричної бази для розробки загальнотеоретичних засад цієї науки, кримінологічних характеристик та заходів запобігання злочинам окремих видів [224, с. 52]. Вчений наголошує на важливості включення до предмета досліджень кримінологів всього комплексу даних, що містяться в державній статистичній звітності про злочинність; повного використання цього джерела інформації для встановлення тенденцій та закономірностей злочинності й таким чином вичерпання його пізнавального потенціалу; визначення, яка інформація в державній статистичній звітності про злочинність відсутня, і спрямування відповідним чином проведення вибіркових кримінологічних досліджень. При тому вчений визнає загальновідомим, що статистика будь-яких соціально-економічних процесів страждає на неповноту, особливо тих, учасники яких заінтересовані у приховувані певних фактів. За справедливим твердженням О. Г. Кулика, відсутні дослідницькі дані, які підтверджували б масштабне викривлення статичної звітності щодо злочинності. Проте тільки за наявності таких даних можна стверджувати про неповноту відомостей суцільних державних статистичних спостережень злочинності [224, с. 56]. На це зауважимо, що нині найвищий рівень корупційної злочинності спостерігається саме в тих органах, які відповідальні за формування державної статистики. Так, непоодинокі відмови працівників органів внутрішніх справ у прийнятті заяв та повідомлень про злочини, у результаті якої подія не обліковується як злочин і не потрапляє до статистичної звітності. Тож вважаємо за потрібне розглянути в дисертації проблему умисного не внесення відповідних відомостей до ЄРДР прокурорами і слідчими, що є, на нашу думку, корупційним злочином. У межах проведеного дослідження не можна охопити весь перелік проблем протидії корупційній злочинності та згадати всіх вчених, які присвячували свої роботи з цієї тематики. Однак, відштовхуючись від базових положень, висновків, сформульованих згаданими вченими, віддаючи належне їх вагомому внеску в загальний розвиток кримінологічних і кримінально-правових проблем корупції, слід, утім, констатувати, що монографічних праць і дисертацій кримінологічного спрямування, в яких комплексно досліджуються проблеми протидії корупційній злочинності в Україні у період 1991–2015 рр., немає. Відсутні й праці щодо аналізу протидії корупційній злочинності в її розвитку, які б ґрунтувалися також на підході до протидії корупції усіма її суб’єктами, якими є суспільство в особі його інститутів, окремі фізичні та юридичні особи. Отже, необхідно виробити цілісну систему протидії корупційній злочинності в Україні у контексті сучасної антикорупційної стратегії та сформулювати на цій основі пропозиції кримінологічного та кримінально-правового характеру, спрямовані на забезпечення підвищення ефективності діяльності у сфері протидії корупції. Для досягнення поставленої мети слід вирішити завдання, які ми сформулювали у вступі дисертації. 1.2 Методологічні засади дослідження протидії корупційній злочинності Методологія – це вчення, цілісна теорія з поняттями і категоріями, світогляд, через призму яких і здійснюється пізнання з допомогою методів відповідно до технології їх застосування – методики [204, с. 6]. Вибір методологічної бази нашого дослідження обумовлений специфікою обраної теми та ґрунтується на попередніх здобутках у сфері методології протидії злочинності, зокрема корупційній. При цьому варто звернути увагу на те, що більшість вітчизняних і зарубіжних кримінологів констатують недостатню розробленість теоретико-методологічних питань протидії корупції. Академік НАПрН України М. В. Костицький, який неодноразово аналізував методи і методологію юридичних наук, зазначає, що всі автори дисертацій, більшість авторів монографій, посібників, підручників розглядають методологію, розуміючи під нею все, що завгодно, тільки не вчення, світогляд, теорію. Акцентуючи на тому, що впродовж 70 років насаджувалася методологія матеріалістичної діалектики, вчений констатує, що монометодологічний підхід не витримав випробувань часу. Це, на думку вченого, сталося тому, що монометодологічний підхід, а саме, підхід до пізнання в юриспруденції винятково з позицій «матеріалістичної» діалектики безвихідний, оскільки немає ні матеріалістичної, ні ідеалістичної діалектики, а є діалектика як філософська концептуалізація розвитку усвідомленого в онтологічному (буттєвому) і в логіко-понятійному сенсі, яка є вченням, теорією, методологією, методом [204, с. 3, 4]. Вчений підкреслює, що, коли йдеться про методологію в юридичній науці, то необхідно відмовитися від ієрархій методологій, що визначається як філософська, загальнонаукова, конкретно-наукова. Методології слід «розташувати» по горизонталі та використовувати їх може вчений за власним вибором. Це може бути юснатуралістична, позитивістська, діалектична, синергетична чи інша методологія. Не обов’язково «зашорювати» себе однією методологією, можна використовувати методи з різних методологій (у розумних, звичайно, межах), тобто методика конкретного наукового дослідження може виглядати як мозаїка методів [204, с. 10]. Викладене в підрозділі 1.1 дисертації дає підстави стверджувати, що нині вчені застосовують, переважно, правовий, соціологічний, державно-управлінський, економічний і політологічний підходи до аналізу корупції. Слід виділити такі підходи науковців до розгляду корупції: корупція як відхилення від правових і морально-етичних норм; корупція як певний вид соціально-економічних відносин; корупція як прояв стратегій поведінки окремих соціальних груп; корупція як певний дефект політичної системи (або системи управління), «сила тертя», «ентропія» управління тощо [208]. Отже, корупція є предметом дослідження науковців різних спеціальностей. Тому традиційний поділ дослідницьких підходів за науково-галузевою ознакою не говорить про те, що не мають застосовуватися загальні для усіх галузей соціальних наук методи. Втім А. М. Бойко акцентує, що у разі використання методологічних компонентів з інших галузей наукових знань або теоретичних положень, висновків чи статистичних узагальнень з інших галузей знань слід пам’ятати, що всі вони повинні відповідати одним і тим самим концептуальним методологічним підходам. Методологічна неузгодженість, яка може виникнути у разі порушення цієї вимоги, може негативно вплинути на результати дослідження та їх інтерпретацію [32]. Загальнофілософська методологія як концептуальний підхід наукового дослідження базується на загальнофілософських законах та категоріях і визначає загальну стратегію дослідження та інтерпретацію його результатів. Використання евристичних і прогностичних компонентів філософського осмислення природних та соціальних процесів і явищ є необхідною умовою конкретно-наукового пізнання. Саме філософська методологія становить категоріальну основу наукового пошуку і слугує передумовою оптимального спрямування наукового дослідження, забезпечуючи оперування теоретичною базою пізнання складних предметних структур, які ще не досліджені чи недостатньо досліджені в соціальній практиці [32]. Щодо наукових шкіл протидії злочинності слід зазначити, що якщо класична школа прагне до вдосконалення каральних засобів протидії злочинності, то позитивістська – відкрила пошук некаральних засобів цієї протидії. Залежно від тієї ролі, що надавалася каральним і некаральним засобам, і уявлень про ці засоби існують такі концепції протидії злочинності, які можна умовно класифікувати на три групи: 1) каральні; 2) некаральні; 3) карально-некаральні. За обов’язковістю наявності в протидії злочинності тієї або іншої групи засобів розрізняються кримінологічні школи: класична (1764–1775 рр.) з її представником Ч. Беккаріа (робота «Злочин і покарання»), яка ґрунтується на ідеях каральних засобів протидії злочинності, і позитивістська (1876–1897 рр.) з теорією Ч. Ломброзо (робота «Злочинна людина»), яка пропагує ідею пошуку некаральних засобів протидії злочинності на основі нових досягнень науки. Для новітніх кримінологічних шкіл, які розвивають концепції каральних і некаральних засобів протидії злочинності, властиво або протиставлення зазначених засобів, або їхнє еклектичне поєднання. Костенко О. М. вважає плідним для побудови сучасної концепції протидії злочинності розроблення механізму кримінальної поведінки з використанням принципу соціального натуралізму, і конструює конкурентно-репресивну модель протидії злочинності. Зазначена модель, на думку вченого, дозволяє досягти природного «стикування» каральних і некаральних засобів, указуючи кожному своє місце в системі протидії злочинності відповідно до його ролі. Згідно з цією моделлю й слід класифікувати засоби протидії злочинності [197, с. 266, 268]. Тут слід з’ясувати, який зміст вкладає вчений у поняття «репресія» в цьому випадку. Необхідно зазначити, що вченими використовуються два основні підходи до протидії організованій злочинності: репресивний і превентивний. Репресивний підхід пов’язаний, насамперед, із належним функціонуванням системи кримінальної юстиції, охоплює: кримінальне законодавство (наприклад, щодо «відмивання» «брудних» грошей і конфіскації злочинно отриманих коштів); процесуальне законодавство (зокрема щодо співпраці у сфері правової допомоги (наприклад, співробітництво у межах Євроюсту і Європолу)); засоби і ресурси, що дають змогу адекватно проводити розслідування цієї категорії справ (спеціалізовані центральні агентства з боротьби з небезпечними організованими угрупованнями) [554]. До превентивного підходу можна віднести профілактичну діяльність, яка охоплює різні державні програми, розроблені з метою відповідного впливу на громадян. Залучення громадян до участі в таких програмах, за висновками вчених, є потужним антикриміногенним чинником. Член-кореспондент НАПрН України В. М. Дрьомін концентрує свою увагу, окрім інших напрямів наукових досліджень, на методології сучасної кримінології; теоретичних і практичних питаннях вивчення причин та протидії злочинності; протидії корупції, організованій та транснаціональній злочинності, тероризму. Вчений зазначає, що ознайомлення з темами кримінологічних досліджень показує, що практичний аспект у більшості з них переважає. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, дослідники часто просто оперують цифрами замість вивчення реального життя людей, з другого, у нашому суспільстві не створено механізму впровадження результатів кримінологічних досліджень у практику запобігання та протидії злочинності [135, с. 389]. Вчений наводить слова норвезького кримінолога зі світовим ім’ям Н. Крісті, який обґрунтовано зазначає, що «не можна зрозуміти суспільство, не розуміючи злочинності, не можна зрозуміти злочинність, не розуміючи суспільства» [135, с. 390]. Тож важливим є дослідження корупційної злочинності, яке ґрунтується не стільки на кримінальній статистиці, скільки вивченні об’єктивної дійсності, безпосереднього спостереження, який ми застосовуємо в нашому дослідженні. У цьому контексті важливим є урахування культурології – науки, яка має самостійне значення, не співвідноситься ні з соціологією, ні з психологією. Культурологічний підхід нині стає одним із найперспективніших при вивченні суспільства. Він дає системний погляд на соціум, його головну рушійну силу і кінцевий продукт – особистість, дозволяє комплексно та з гуманістичних позицій оцінити різні сторони суспільного життя: економіку, суспільну свідомість і психологію, соціальну організацію, комунікативну та нормативну сфери [160]. Розглядаючи соціальний інститут як відносно стійкий тип і форму соціальної практики, за допомогою якого організовується суспільне життя, забезпечується стійкість зв’язків і відносин у межах соціального життя суспільства, деякі вчені роблять висновок, що окремі види кримінальної практики вже набули рис соціального інституту. Організована корупційна економічна злочинність, міжнародна терористична діяльність, ці та інші інституціоналізовані форми кримінальної практики є реальною загрозою стабільності національного та міжнародного правопорядку [135, с. 401]. На думку В. М. Дрьоміна, механізм інституціоналізації кримінальних практик у кримінологічній літературі практично не вивчений. Помилково ототожнюються процеси та механізми інституціоналізації правомірних і кримінальних практик. Незважаючи на збіг низки їх ознак і властивостей, очевидний взаємозв’язок таких видів соціальних практик, так само є очевидною особлива соціальна і психологічна природа злочинності. Щодо багатьох неправових практик можна сказати, що вони в багатьох випадках підміняють офіційні інститути. Так, наприклад, тіньова і кримінальна економіка виконують певні функції, «замінюючи» неефективні інститути, відтворюючи власну інституціональну структуру, систему норм, зв’язків і відносин. Інституціоналізація корупції проявляється в тому, що корупційні відносини настільки тісно вплелися в тканину політичних, економічних, правових відносин, що стали виконувати регулятивну функцію і привласнили частину функцій легальних соціальних інститутів. Як наслідок, у суспільстві сформувалася особлива культура, яку можна назвати корупційною субкультурою. Корупційна практика виявляє себе як один з усталених різновидів соціальної практики [135]. Дослідження корупції з позиції економічного феномена сьогодні проводяться також активно, як і у XVIII та XIX ст. Слід згадати теорії і концепції школи Суспільного вибору, суть яких полягає тому, що корупція поширюється через прагнення отримати економічну ренту за допомогою такого політичного процесу, як державне регулювання різних сфер економічного життя. Таким чином, бюрократи, політики, представники бізнесу намагаються використати державну владу в особистих та приватних інтересах. Кузьмінов С. В. не без підстав вважає, що теорія суспільного вибору з успіхом може використовуватися не тільки для аналізу витоків корупції як соціально-економічного явища, але і для розробки ефективних інструментів її обмеження [218, с. 55]. Корупція як підсистема часто розглядається деякими вченими як система таких взаємовідносин у суспільстві, як «тіньова» економіка. Кальмана О. Г. можна вважати одним з перших дослідників, який звернувся до методологічних засад вивчення кримінологічної детермінації економічної злочинності [162, с. 104–113], яку, на нашу думку, не можна розглядати окремо від корупції. Бойко А. М. також приділяє увагу методології дослідження економічної злочинності та її детермінації й обґрунтовує необхідність дотримання одних і тих самих концептуальних методологічних підходів (у випадку адаптації, для цілей дослідження, методологічних стандартів, норм і методів, а також використання теоретичних положень, висновків чи статистичних узагальнень інших галузей соціальних знань) та забезпечення методологічної узгодженості (у випадку залучення пізнавальних засобів і методів класичної методології, герменевтики, феноменології, синергетики, неопозитивізму, критичного раціоналізму тощо). Вчений робить висновок про соціально-економічну природу економічної злочинності, визначає її сутність та видові ознаки і тлумачить поняття «економічна злочинність» як злочинності у сфері господарської діяльності. Як свідчить аналіз праць вчених, такий підхід не є популярним у вітчизняній кримінології, тому що, на їх думку, це поняття дуже вузьке. Вагоме значення для розвитку кримінології як науки мають визначення вченим детермінуючого комплексу економічної злочинності; механізму формування та реалізації детермінуючого комплексу злочинності в умовах трансформаційного суспільства; визначення детермінуючих властивостей чинників економічної злочинності; встановлення характеру обумовлюючого взаємозв’язку економічної злочинності та тіньової економіки, корупції і організованої злочинної діяльності тощо [34]. Корупційну злочинність як сукупність зв’язків і відносин у суспільстві кримінологи розглядають з різних позицій у межах науки про суспільство і людину. Обов’язковим при цьому є врахування результатів, отриманих в інших науках. Тож корисним, з точки зору кримінології, є міждисциплінарний підхід, який враховує неоднозначність такого явища, як корупція. Притаманні багатьом галузям науки методи і дослідницькі підходи впливають на формування спільних або загальних для кожної науки визначень. Соціальний натуралізм як методологічний принцип, у світлі якого вирішується «основне питання юриспруденції», відкриває таким чином шлях для нової, справді наукової, юриспруденції, основною функцією якої є відкриття законів соціальної природи для втілення їх у чинному законодавстві [201, с. 86]. Корупція в суспільно-соціальному значенні розглядається багатьма вченими як девіантна поведінка публічних посадових осіб, що проявляється в нелегітимному використанні повноважень, можливостей, а також інших суспільних ресурсів, доступ до яких вони мають завдяки своєму статусу і фактичному становищу, для отримання особистої, групової або корпоративної вигоди всупереч інтересам суспільства. Отже, корупція в її суспільно-соціальному значенні визнається ними як певна соціальна хвороба. Суспільно-соціальний підхід до вивчення корупційної злочинності диференціюється за окремими елементами, зокрема цілями, такими як, наприклад, прагнення одержати для індивіда певні вигоди, блага та переваги. Досягнення нематеріальних цілей, наприклад захоплення, утримання, зміцнення і перерозподіл влади, відбувається за наявності матеріального підґрунтя – її ресурсного забезпечення. Політико-економічний аспект дослідження корупційної злочинності акцентує увагу на нелегітимному привласненні й реалізації публічними посадовими особами суспільних ресурсів будь-яких форм власності в особистих, вузькогрупових або корпоративних інтересах шляхом використання владних повноважень. У вузькому сенсі явище корупції у кримінології досліджується за суспільно-соціальними і політико-економічними критеріями, які відображають його асоціальну, суспільно небезпечну і кримінально-протиправну сутність. Саме цей аспект ототожнює корупцію з корупційною злочинністю. Політологічний підхід до дослідження корупції є, мабуть, найдавнішим з усіх підходів, про що свідчать праці Платона і Аристотеля, які розглядали таку форму державного управління, як олігархія. Вчені, які досліджують корупцію з точки зору політології сьогодні, звертаються до вивчення таких форм корупції сучасного періоду, як незаконне фінансування політичних партій, лобізм, торгівля впливом. Що стосується дослідження політологічних аспектів корупції сучасних вчених, то в цьому контексті її розглядали Є. Невмержицький, О. Костенко, М. Михальченко, О. Михальченко [195, 196, 253, 276] та інші. Костенко О. М. вказує на плідність розгляду корупції як проблеми політичної кримінології. За його концепцією, протидія корупції, в тому числі й за допомогою політичної кримінології, є неодмінним засобом забезпечення соціального порядку, який є основою соціального прогресу в Україні. Вчений додержується позиції, що корупція – це завжди посягання на публічну владу, що полягає у свавільному її використанні в приватних (чи корпоративних) інтересах. Виходячи з цього, корупція не може не мати політичного аспекту. В процесі його дослідження вчений пропонує розглядати корупцію як проблему політичної кримінології [196, с. 52]. Політичний аспект проблеми протидії корупційній злочинності, зважаючи на тенденції сучасного періоду, автор дисертації вважає за доцільне розкрити, акцентуючи увагу на такій її формі, як олігархічна. Політологічний підхід до дослідження корупції тісно пов’язаний із соціологічним. У соціології корупційне діяння розуміється як форма девіантної поведінки людини, про що зазначав К. Фрідріх: «Корупція – поведінка, яка не залежить від превалювальних норм (девіантна поведінка), що асоціюється з певною мотивацією, зокрема зі здобуттям особистої вигоди за суспільний рахунок». Цей підхід розширює можливості правового підходу, тому що стосується розгляду корупції, яка не врахована законодавством. Соціологічний підхід до аналізу корупції виявляється в тому, що він може не враховувати статусу чиновника, а розглядає корупцію як аморальну соціальну поведінку. Суттєвий внесок у розвиток політичної соціології зробив Р. Міхельс завдяки оригінальному підходу до теорії еліт та проблеми функціонування політичних партій. У своїй праці «Соціологія політичної партії в умовах соціалізації» (Лейпциг, 1911) Р. Міхельс сформулював «залізний закон» олігархії, сутність якого полягає в тому, що демократія, аби зберегти себе й досягти певної стабільності, змушена вдатися до формування еліти – активної меншості. Оскільки, на думку Р. Міхельса, демократія неможлива без організації, то вона неминуче перетворюється на олігархію. З огляду на неможливість з розвитком організацій контролювати їх без допомоги еліт, маси змушені визнати панування меншості і змиритися з роллю п’єдесталу для величі олігархії [451]. Костицький М. В. вважає правомірним застосування синергетики як методології юридичної науки. Синергетика – це міждисциплінарний напрям, що виник у 70-ті роки ХХ ст. та мав на меті пізнання загальних законів і принципів, що лежать в основі самоорганізації в природі, різних її складових: у фізиці, хімії, біології, техніці, соціумі. Самоорганізацію розуміють як виникнення просторово-часових структур макросвіту в складних нелінійних системах, що перебувають у далеких від рівноваги станах, близьких до критичних точок (біфуркації), коли стан системи стає нестійким. При цьому навіть при незначному впливові (флуктуації) система може різко змінювати свій стан. Цей період характеризується як виникнення порядку з хаосу. У синергетиці є поширена трактовка нелінійного розвитку, критика жорсткого детермінізму. Для синергетики притаманні фундаментальні принципи: 1) два структурні принципи буття: гомеостатичність; ієрархічність; 2) п’ять принципів становлення: нелінійність; нестійкість; незамкнутість; динамічна ієрархічність; спостережливість. Застосування цих принципів дає можливість розглядати метафорично дві самоорганізовані лабораторії: «лабораторію природи» і «лабораторію культури». У першій твориться і змінюється світ, а наука розшифровує закони природи. У другій, де поряд з природою (умовно-живою і неживою) людина творить антропосферу. Вона її творить самореферентно, самокреативно, у режимі комунікації та самоорганізації. Людина (свідомо чи несвідомо) виступає тут творцем, засобом і об’єктом діяльності. Змінюється стратегія отримання емпіричного знання – не треба, а іноді заборонено ставити активні соціальні та психологічні експерименти [204]. Зважаючи на завдання та принципи синергетики, доцільним було визнано дисертантом застосування в дослідженні синергетичного підходу. Його врахування зумовило вивчення суспільства, його інститутів у протидії корупційній злочинності як системи, що характеризуються відкритістю, взаємопроникненням, нерегулярністю зв’язків, функціональною нестабільністю, розвиток яких відбувається нелінійно під впливом широкого спектра чинників, часто випадкових, особливо в їх кризових, нестабільних станах. Анохіна Л. С. зазначає, що останнім часом у кримінологічній науці намітився відхід від традиційного подання причинності [11, с. 73]. На підтвердження цього дослідниця наводить думку Я. І. Гилинського, що суперечки суспільного розвитку, які становлять комплекс причин злочинності та інших форм соціальної патології, не піддаються, як правило, безпосередньому спостереженню, емпіричному вивченню. Вони проявляються в системі соціальних факторів, які можуть слугувати емпіричними референтами причинної обумовленості різноманітних антисуспільних явищ [101, с. 38]. Вчений також зазначає, що останнім часом вчені різних спеціальностей все частіше відмовляються від самого терміна «причина» та причинного пояснення свого об’єкту, переважно виявляти фактори, які впливають на об’єкт дослідження та встановлювати кореляційні залежності між ними [100, с. 58]. Не можемо погодитися з такою позицією Л. С. Анохіної. Останнім часом з’явилося багато досліджень вчених, які розглядають причини поширення корупційної злочинності. Наприклад, О. В. Шевченко вважає, що причини й умови корупційної злочинності являють собою складну сукупність криміногенних обставин, які різною мірою у взаємодії з особистістю особи злочинця й іншими факторами детермінують вчинення корупційних злочинів. Кримінологічно-значущою є диференціація факторів корупційної злочинності залежно від їх природи на об’єктивні та суб’єктивні; зовнішні та внутрішні; політичні, економічні, організаційно-управлінські, соціально-психологічні, правові та ідеологічні. Відповідно до цього заходи протидії корупційній злочинності мають спрямовуватись на подолання її причини й умов з урахуванням специфіки їхнього формування та дії, а також рівня взаємозв’язку з іншими факторами злочинності [500, с. 132]. Логічним, але з деякими умовами, викладеними нами в роботах [65, с. 195 –198; 71, с. 351–360], видається автору дисертації застосування до дослідження протидії корупційній злочинності використання функціонального підходу, який межує із соціологічним та економічними підходами. Першим застосував функціональний підхід до корупції М. Вебер, який зробив висновок про функціональність і прийнятність корупції за умови, якщо вона посилюватиме позицію політичних еліт, що гарантують прискорення позитивних змін у суспільстві. Прихильники підходу Вебера (С. Хантінгтон, Я. Я. Тарковський та ін.) вважають, що, виконавши свої політичні й економічні функції, корупція зникає [123, с. 55; 194, с. 59]. Таким чином, окрім визнання функціональності корупції, ці дослідники визначають її позитивні (корисні) функції. Ще один прихильник функціональної теорії Я. І. Гилінський зауважив, що в сучасному суспільстві корупція – це соціальний інститут, елемент системи управління, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурологічними, який характеризується наявністю систематичних і довготривалих соціальних умов, що підтримуються за допомогою соціальних норм та мають важливе значення в структурі суспільства [101; 194, с. 59, 60]. Міняйло Н. Є. для кращого розуміння природи організованої злочинності вважає за доцільне використовувати системно-функціональний підхід, який дозволяє розглядати цей феномен як систему, орієнтовану на досягнення певного результату – отримання надприбутків. Вчена відзначає, що діяльність сучасних злочинних організацій пов’язана не тільки зі злочинним промислом, але й легальними сферами економіки, що повинно враховуватися у процесі протидії цим структурам. Різниця між цими організаціями полягає у протиправному характері їх діяльності [256, с. 120, 121]. Основними аргументами функціоналістів є те, що побутова корупція допомагає в реалізації прав громадян, усуває створені бюрократичні перешкоди, долає дію соціально необумовлених правових норм тощо. Однак у цих випадках негативні функції корупції перевищують її користь. Отже, на наше переконання, твердження щодо «корисних функцій» цього соціального феномена слід брати до уваги лише як необхідний аспект протидії явищу. Ревізіоністську школу аналізу корупції представляють вчені, зокрема Н. Лефф, які досліджують проблеми країн третього світу, інших перехідних суспільств і трактують корупцію як прояв недосконалості суспільства, результат бідності та незавершеної модернізації. Сутністю ревізіоністського підходу є дослідження корупції як форми соціального обміну. На противагу ревізіоністському підходу раніше застосовувалися ортодоксальний або марксистський підхід, згідно з яким корупція є державно-управлінською, політичною та соціальною патологією – продуктом капіталізму. Як свідчить аналіз праць учених, у сучасних умовах такий підхід вже не є популярним. Феноменологія виділяє суб’єктивний аспект у процесі пізнання (зв’язок пізнавальних процедур із життєвою практикою того, хто пізнає) і наголошує на особливостях сприйняття (об’єктивному значенні емоцій і свідомості у процесі пізнання) [28, с. 117, 118]. Феноменологія злочинності відповідає на питання: що є злочинність як кримінологічна категорія та окремі злочини і «фонові явища», які мають соціально-психологічну природу походження та характерні кримінально-правові ознаки [130. Хоча феноменологічний підхід рідко використовується у правових дослідженнях, ми вважаємо за доцільне скористатися ним при з’ясуванні механізму індивідуальної злочинної поведінки корупціонера для розуміння природи його протиправної поведінки, визначення чинників (критеріїв) протидії корупційній злочинності в окремих зарубіжних країнах, за якими можна порівнювати ефективність їх впливу на загальний рівень корупції. Методологічною базою проведеного дослідження є системне поєднання комплексу загальнонаукових та спеціально-наукових методів. До спеціальних належать статистичні, соціологічні, історичні, логічні, документальні. Щодо використання статистичних методів зауважимо, що злочинність являє собою масове соціальне явище. У зв’язку з цим її закономірності не можуть бути розкриті на прикладі одиничного факту, окремого злочину. Тут потрібна значна кількість спостережень, слід розглядати масу злочинів або велику їх сукупність. Можливість застосування часткового спостереження обґрунтовується тим, що при правильній його організації звернення лише до обмеженого масиву статистичного матеріалу дозволяє отримати представницькі з достатньою мірою точності висновки, які можна поширити на всю генеральну сукупність матеріалу, що вивчається, тобто береться частина цілого і за його результатами виводиться судження про ціле. У дисертації автор використовує також такі соціологічні методи, як анкетування; спостереження; вивчення документів. Метод анкетування, який дисертант використовувала для дослідження поширення корупційної злочинності у правоохоронних органах та сфері охорони здоров’я України, являє собою збір кримінологічної інформації шляхом письмового заповнення заздалегідь розроблених анкет. Досвід роботи автора в правоохоронних органах, зокрема в підрозділах по боротьбі з корупцією, підрозділах обробки оперативної інформації та розвідувально-аналітичних підрозділах спеціальних служб МВС України, дав можливість застосувати в дисертації метод спостереження – метод емпіричного дослідження, який полягає в безпосередньому сприйнятті дослідником соціальної дійсності, у прямій реєстрації певних подій і ситуацій. Він є очевидцем цих подій, тому інформацію про ті або інші факти і обставини черпає не з чужих джерел, а з особистих спостережень за цими фактами і обставинами. Метод спостереження, за М. В. Костицьким, може застосовуватися в більшості наук, незважаючи на те, що він, на погляд вченого, найбільше пов’язаний з позитивістською методологією, емпіризмом. Тобто, як слушно зазначає вчений, щоб спостерігати за природою, соціумом, процесами і явищами у них не обов’язково себе позиціонувати як позитивіста чи емпіриста [204]. Вивчення документів є у багатьох випадках одним із джерел отримання необхідної кримінологічної інформації. Досліднику-кримінологу доводиться стикатися з різними офіційними і неофіційними документами. Дисертант використовує при дослідженні протидії корупційній злочинності матеріали кримінальних справ, статистичні звіти правоохоронних органів, узагальнення слідчо-судової практики, експертні висновки, матеріали контролюючих органів, листи і скарги громадян щодо вчинених злочинів, повідомлення засобів масової інформації, виступи народних депутатів тощо. Вивчення та аналіз перелічених документів за допомогою методів аналітичної розвідки, якими володіє автор, дав змогу одержати корисну кримінологічну інформацію. Тож аналітичну розвідку можна вважати інструментом такого спеціального методу як вивчення документів при дослідженні проблеми протидії корупційній злочинності, що підтверджують також праці дисертанта [44, 279, 278]. Глобальна інформатизація суспільства робить актуальною ідею використовувати ЗМІ як джерело кримінологічної інформації про злочинність, зокрема корупційну. Про це свідчать праці вчених, які все частіше звертаються до цієї проблеми, наприклад, кандидатська дисертація О. В. Одинцової «Джерела кримінологічної інформації про організовану злочинність та їх використання в кримінологічній науці та практиці» (2012 р.) [290]. Журналістські розслідування, присвячені проявам корупції, у кримінологічній науці можуть розглядатись як джерела кримінологічної інформації про такі прояви організованої злочинності, як характеристики суб’єктів корупційних діянь, які, можливо, «співпрацюють» з організованими злочинними угрупованнями всіх рівнів, але за умови обґрунтованості відомостей, що в них публікуються. Крім того, публікації в друкованих ЗМІ можуть використовуватись як кримінологічні джерела інформації про організовану злочинність для вивчення її факторів. Звіти про результати вивчення громадської думки використовуються на практиці під час прийняття стратегічних і тактичних планів з поліпшення криміногенної ситуації в країні, регіоні, локальній місцевості; для визначення найефективніших шляхів налагодження співпраці з населенням [290]. Отже, звернення до ЗМІ як джерела важливої кримінологічно-значущої інформації дало можливість автору дисертації дослідити основні напрями та окреслити проблеми протидії корупційній злочинності в сучасний період. У дослідженні використовувався метод системного аналізу, який є найпоширенішим у кримінологічних дослідженнях протидії корупційній злочинності, тому що він дає змогу розглядати певні співвідношення між складовими її елементами, а також її зв’язки з іншими соціальними явищами і процесами, які впливають на неї. Важливим автор вважає застосування в кримінологічному дослідженні й компаративістського методу, він же метод порівняльного правознавства, який використано під час порівняння кримінального закону України з відповідними нормами кримінальних законів інших держав. Метод експертних оцінок у кримінології полягає в урахуванні думок експертів різних галузей знань з питань, що стосуються злочинності та заходів протидії їй, що також широко використовується в дисертації. Для використання математичних методів у кримінологічних дослідженнях є всі підстави, на чому дисертант акцентує, розглядаючи проблему застосування математичного (комп’ютерного) моделювання до аналізу організованої злочинної діяльності. Використання математики в цьому випадку пояснюється тим, що об’єкти кримінологічних досліджень є масовими явищами, яким властиві статистичні закономірності, і їх кількісна сторона може бути подана в математичній інтерпретації. До того ж під час кримінологічних досліджень вивчення, обробка й аналіз масиву зібраного емпіричного матеріалу за допомогою математичних методів є навіть необхідними, тому що значно спрощують цей процес. Історичний та історико-правовий методи застосовувалися дисертантом для розкриття генези понять «корупція» і «протидія корупції» та тенденцій розвитку антикорупційного законодавства за часів незалежності України та частково в кожному розділі дисертації. Шляхом реконструкції підходів до вивчення феномена «корупція» в минулий період нами виокремлено періоди, для яких характерне застосування таких методів: давніх часів – політичний, натуралістичний, філософський, початок XIX ст. – політологічний, правовий, середина XIX ст. – ревізіоністський, кінець XIX ст. – економічний, початок XX ст. – структурний, середина XX ст. – відбуваються ревізії розроблених раніше теорій і методів дослідження корупційної злочинності, які застосовуються вченими в сучасний період – історичний, економічний, соціально-натуралістичний, державно-управлінський, структурний, кібернетичний, синергетичний, феноменологічний, правовий, соціологічний. Комплексне використання сучасних методів дослідження корупції та корупційної злочинності дає змогу провести теоретичне узагальнення наукової кримінологічної проблеми, сутність якої полягає в аналізі та формуванні нових підходів до протидії корупційній злочинності в Україні у контексті сучасної антикорупційної стратегії. Розглянувши методи вивчення вченими проблеми корупційної злочинності, автор дисертації доходить висновку щодо доцільності застосування культурологічно-репресивного підходу до протидії корупційній злочинності як такого, що найбільш розкриває причини і дає можливість визначити шляхи заходів протидії цьому явищу. Обрана методологія дослідження дозволила запропонувати нове вирішення таких теоретичних і практичних проблем, як протидія корупційній злочинності в Україні в контексті вивчення генези наукових поглядів на проблему, об’єктивної дійсності, кримінально-правових норм, судової практики, детермінантів корупційних правопорушень. Висновки до розділу 1 1. Можливість провести теоретичне узагальнення наукової кримінологічної проблеми, сутність якої полягає в аналізі та формуванні нових підходів до протидії корупційній злочинності в Україні у контексті сучасної антикорупційної стратегії, дає комплексне використання сучасних методів дослідження корупції та корупційної злочинності. Поряд з цим доцільно застосування культурологічно-репресивного підходу до протидії корупційній злочинності як такого, що найбільш розкриває і причини, і дає можливість визначити шляхи заходів протидії цьому явищу. 2. Монографічних праць і дисертацій кримінологічного спрямування, в яких комплексно досліджуються проблеми протидії корупційній злочинності в Україні у період 1991–2015 рр., зокрема аналізу її розвитку, які б ґрунтувалися на підході до протидії корупції усіма її суб’єктами, якими є суспільство в особі його інститутів, окремі фізичні та юридичні особи, немає. 3. Шляхом реконструкції підходів до вивчення феномена «корупція» в минулий період нами виокремлено періоди, для яких характерне застосування таких методів: давніх часів – політичний, натуралістичний, філософський, початок XIX ст. – політологічний, правовий, середина XIX ст. – ревізіоністський, кінець XIX ст. – економічний, початок XX ст. – структурний, середина XX ст. – відбуваються ревізії розроблених раніше теорій і методів дослідження корупційної злочинності, які застосовуються вченими в сучасний період – історичний, економічний, соціально-натуралістичний, державно-управлінський, структурний, кібернетичний, синергетичний, феноменологічний, правовий, соціологічний. 4. Доведено доцільність використання в роботі дисертанта синергетичного, феноменологічного, компаративістського, математичного, історичного, історико-правового методів, методу експертних оцінок, системного аналізу, вивчення документів. Аналітичну розвідку можна вважати інструментом такого спеціального методу, як вивчення документів при дослідженні проблеми протидії корупційній злочинності. РОЗДІЛ 2 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ КОРУПЦІЇ ТА ЇЇ ОЗНАКИ 2.1 Сутність і генеза понять «корупція» та «протидія корупції» Корупційна злочинність, за дослідженнями вчених [158], є складовою ширшого суспільного явища – корупції. Отже, розгляд цього виду злочинності доцільно розпочати зі з’ясування сутності корупції. Як ми вже з’ясували у підрозділі 1.2, існують різні методологічні підходи до визначення поняття «корупція», яку можна розглядати в декількох аспектах – соціальному, кримінологічному, правовому тощо. При цьому неможливо дати загальне визначення протидії корупції для усіх галузей науки, тому що у термін «протидія корупції» вчені вкладають різний зміст – від боротьби спеціально уповноважених суб’єктів із цим явищем до заходів, що вживає суспільство для запобігання небезпечним діям, які не містять конкретних ознак злочину [78, с. 182]. Різноманітність підходів учених до визначення поняття «протидія корупції» є однією з проблем, пов’язаних із дослідженням явища [78, с. 181]. Найчастіше термін «корупція», як зазначають дослідники, вживається відносно бюрократичного апарату і політичної еліти. Ожегов С. І. у словнику тлумачить поняття «корупція» як підкуп через хабарі, продажність посадових осіб, політичних діячів [291]. Інші енциклопедичні видання теж дають визначення корупції як процесу, пов’язаного з безпосереднім використанням посадовою особою своїх повноважень з метою особистого збагачення, включаючи підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, дачу хабарів тощо. Термін «корупція» походить від сполучення латинських слів соrrеі (кілька учасників, що вступають у відносини з приводу одного предмета) і rumреr» (ламати, пошкоджувати, порушувати, скасовувати). У результаті утворився самостійний термін corrumреrе, який передбачає участь у діяльності кількох осіб, метою яких є «гальмування» нормального ходу судового процесу або процесу управління справами суспільства. Таким чином, корупція розглядається ще й як елемент (ознака) організованої злочинності. Корупція згадується ще в архівних документах Стародавнього Вавилона. У римському праві corrumpere трактувалося як «пошкоджувати, ламати, порушувати, фальсифікувати». З найдавніших часів корупція була об’єктом вивчення відомих учених: Аристотеля, М. Вебера, Г. Гегеля, Т. Гоббса, Р. Дарендорфа, Дж. Локка, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є, Платона, Ж.-Ж. Руссо, Цицерона та інших [302, 71, с. 18]. Томас Гоббс, англійський філософ XVII ст. (1588–1679 рр.), зазначав у своїх творах, що «корупція є корінь, з якого витікає в усі часи і при всяких спокусах презирство до всіх законів». Слід вказати, що на той час корупція розглядалася більше як етична проблема. Зокрема, в книзі «Корупція. Етика і влада у Флоренції в 1600–1770 рр.» Ж.-К. Ваке писав, що в цей період дискурс про корупцію був дискурсом не про державу, а про людську природу [7], що також розвиває у своїх працях сучасний відомий кримінолог О. М. Костенко, а саме: натуралістичний світогляд, відповідно до якого «усе суще – це прояв сутності, яка називається Природою». Прояв Природи в сущому означає, що вона, як Мати, породжує усе суще і дає йому Закони, утворюючи таким чином Світопорядок. Виходячи з ідеї природної цілісності світу, вираженої у вигляді цього постулату, вчений сформулював принцип соціального натуралізму, з допомогою якого запропонував позитивне вирішення «основного питання сучасного світогляду»: «Чи є соціальне природним?». Сутність теорії соціального натуралізму (або «теорії соціал-натуралізму») полягає у визнанні існування поряд з фізичною і біологічною природами також соціальної природи, що існує за своїми, притаманними для неї (відмінними від фізичних і біологічних!) законами – законами соціальної природи [91]. Українська бюрократична система в дисертації не розглядається через її нетривалу історію, яку можна було б проаналізувати. Стосовно слов’ян слід зазначити, що перше законодавче обмеження хабарництва було здійснене за царювання Івана III: у Безозерській статутній грамоті вперше були вказані види правопорушень. Його онук Іван IV (Грозний) уперше засудив до страти за «непомірність у хабарах» [6]. Про факти корупції на державній службі ще за часів правління Петра I йдеться в наукових і художніх творах вітчизняних та зарубіжних дослідників. Із цих праць зрозуміло, що цар намагався протидіяти корупції заходами, доступними та прийнятними в ті часи. За хабарництво і казнокрадство, які цар вважав великими злочинами проти вітчизни, були засуджені до різних видів покарань майже всі з найвидатніших службовців Петра I. Так, сибірський губернатор князь М. Гагарін був за це повішений; санкт-петербурзький віце-губернатор публічно схоплений на майдані; віце-канцлер барон П. Шафіров, знятий із плахи та висланий. Грабежі близького друга Петра I князя О. Меншикова досягали мільйонних сум. Навколо Петра I всі, за його словами, «грали в закони, як у карти, підбираючи масть до масті, та невтомно закладали міни під фортецю правди». Князь Б. Куракін у 1727 р. писав, що «хабарництво велике та крадіжки державні продовжувалися з примноженням, і вивести цю язву», – на його думку, – «було важко» [175, с. 193]. Після смерті Петра I відносно нижчий, найбільш чисельний прошарок чиновників повернувся до колишніх принципів: «Канцелярським служителям платні давати не належить, а дозволяти давати акциденції від справ проти минулого». Латинське слово з перекладом «непередбачені доходи» стало звичним для Росії і перетворилося на відомий усім «узаконений хабар». Лише при Катерині II грошова платня закріпилася за всіма рангами службовців і чиновників. Усі інші доходи вважалися хабарами, а викриті в хабарництві особи несли суворе покарання. Незважаючи на те, що постійна і відносна платня означала істотний крок уперед щодо затвердження законопорядку, хабарництво не зникло: оскільки з ним боролися чиновники, кожен з яких міг бути пійманим, ведення справ щодо корупції затягувалося, формувався один із найважливіших принципів бюрократичного «управління» кругова порука [114]. У безперервній боротьбі за вплив у чужих державах у всій Європі середини ХVIII ст. широко застосовувався підкуп не тільки приватних осіб, але й міністрів. Так, у 1737 р. з Петербурга були надіслані дорогі подарунки гофмейстеру шведського короля Горну, який отримав чек на банк, нібито як сплату за товари, і видав розписку, а на другий день російський посланник повернув йому цю розписку. У 1725 р. французькому послу Кампредону було дозволено його урядом витратити до 60 тис. червонців на «ратифікації публічні та секретні» всім особам, які були корисні для укладення союзу між Францією і Росією, починаючи з О. Меншикова, канцлера Г. Головкіна, А. Остермана та інших, і закінчуючи наближеними до Катерини II дамами. Було прийнято виплачувати регулярно щорічні пенсії керівникам зовнішньої політики Росії, і найвидатніші державні діячі тієї епохи не гребували приймати таку винагороду одразу від декількох іноземних дворів [157, с. 281]. Олександр III був вимушений прийняти спеціальне рішення, яке забороняло суміщення державних посад із посадами в акціонерних компаніях і банках. Але і в цій ситуації був знайдений черговий вихід: до акціонерних компаній записували дружин, дітей та інших членів сім’ї, що ще раз підтвердило непохитність хабара в Росії [114]. Зважаючи на ці факти, можна зробити висновок, що своєрідними заходами «протидії корупції» можна вважати правові та каральні методи, а також соціальні заходи, які проводилися в розглянуті сторіччя на вищому рівні держави, хоча сам термін «протидія корупції» у той час не вживався [59]. При Олександрі I і Миколі I (XIX ст.) хабарі брали губернатори, голови цивільних і кримінальних палат, в міністерствах і в самому Сенаті – органі, покликаному боротися з хабарництвом. За царювання Миколи II ситуація лише погіршилася: без хабара став неможливим розвиток промисловості тощо. Певною мірою сприяла розквіту корупції і фактична відсутність у чиновників моральних стимулів для добросовісного виконання своїх обов’язків: не дуже велика заробітна плата, украй нечасті винагороди тощо. Відсутність моральних стимулів із лишком компенсувалося можливістю використовувати неофіційні матеріальні стимули для кар’єрного зростання, про що свідчили результати сенатських ревізій 1910–1913 рр. Нездатність державних чиновників керувати країною стала однією з причин революції 1917 р., проте корупція залишилася і після революції. Декретом Ради народних комісарів (РНК) РРФСР від 8 травня 1918 р. «Про хабарництво» передбачалася кримінальна відповідальність за хабарі – позбавлення волі на період терміном не менше п’яти років і примусові роботи на той самий період. За десять перших післяреволюційних років розпорядно-бюрократичний апарат зріс від 1 000 000 осіб у 1917 р. до 4 000 000 – у 1928 р. Кількість усіляких заборон і розпоряджень, що приймались місцевою владою, могла порівнятися лише із ситуацією в царській Росії. Процвітала корупція на рівні дрібних чиновників у формі блату. За часів Й. Сталіна в країні з’явився новий соціальний прошарок – номенклатура, що займав особливе становище в суспільстві, мав власні інтереси, що відрізнялися від інтересів суспільства. За правління Л. Брежнєва номенклатура захопила всі рівні влади, остаточно вийшовши з будь-якого контролю, як наслідок, її посередницька роль всюди оплачувалася. Саме в цей період з’явилася нова тенденція радянської корупції: зрощення державного апарату зі злочинним світом. У 1969 р. у закритих матеріалах Центрального комітету (ЦК) Комуністичної партії (ВКП) Азербайджану встановлювалися такі неофіційні розцінки на заняття керівних посад цієї Республіки: директор театру – від 10 000 до 30 000 руб.; районний прокурор – 30 000 руб.; начальник районного відділу міліції – 50 000 руб.; директор радгоспу – 80 000 руб.; другий секретар обкому КП Азербайджану – 100 000 руб.; перший секретар обкому КП Азербайджану – 200 000 руб. [113]. Отже, корупція – це явище, яке існує стільки, скільки існує людство. Як випливає з аналізу наукових досліджень щодо корупції в розглянутий період, термін «протидія» цьому явищу вченими не використовувався. Найбільш вживаними термінами, які відображали антикорупційні заходи, були «боротьба» та «викорінення». У XX ст. в СРСР вони відображали переважно кримінально-правові заходи. Масштаби та характер участі населення та громадян на різних історичних етапах відрізняються. Сучасними вченими наводиться широке різноманіття визначень понять корупції, що в результаті призводить до неправильних висновків у кримінологічних дослідженнях з корупційної тематики. Наведемо деякі з них. На думку Є. В. Невмержицького і М. І. Камлика, корупція – це «соціально-політичне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, настанов і діянь окремих громадян, посадових осіб владних інститутів, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг усупереч суспільним інтересам» [163]. Мельник М. І. доводить, що в загальному вигляді корупція – це «соціальне явище, яке охоплює всю сукупність корупційних діянь, пов’язаних з неправомірним використанням особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданої їм влади, службових повноважень, відповідних можливостей з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших корупційних правопорушень, у тому числі тих, які створюють умови для вчинення корупційних діянь» [248]. Аркуша Л. І. визначає корупцію як протиправну діяльність певних осіб, спрямовану на використання свого службового та суспільного статусу для особистого збагачення, збагачення своїх родичів і прибічників, отримання інших переваг і благ усупереч інтересам суспільства [15, с. 41]. На думку Л. В. Багрія-Шахматова, корупція – це явище, яке вразило апарат державної влади й управління, пов’язане з його розладом, коли представники апарату незаконно використовують своє службове становище в корисливих цілях, для особистого збагачення всупереч інтересам служби [20, с. 23]. Подібної думки дотримується В. В. Лунєєв, який теж вважає, що корупція – це коли особа, працюючи в органах державної влади, використовує своє посадове становище заради особистих, групових або корпоративних інтересів усупереч державним [235]. Рогульський С. С. пропонує термін «корупція» визначити як незаконне прийняття майнових та немайнових послуг, благ і переваг особами, уповноваженими на виконання державних функцій, або особами, що відповідно до закону прирівнюються до них, із використанням свого правового статусу та пов’язаних із ним можливостей, а також підкуп зазначених осіб шляхом незаконного надання їм фізичними та уповноваженими представниками юридичних осіб цих благ, послуг та переваг з метою отримання від осіб, уповноважених на виконання державних функцій, або осіб, що прирівнюються до них, певних привілеїв [409, с. 10]. Як бачимо, більшість авторів при визначенні поняття «корупція» звертають увагу на отримання державними службовцями за вчинення певних дій нематеріальних благ. Наприклад, більшість учених погоджуються з тим, що корупція – це корисливе використання посадовою особою органів державної влади та управління свого службового становища для особистого збагачення. Предметом аналізу виступають, як правило, дисфункції бюрократичного апарату, групові та корпоративні інтереси. Кірпічников О. І., розглядаючи моральний аспект корупції, зазначає, що корупція – це корозія влади. На його думку, рівень корупції – своєрідний термометр суспільства, показник його морального стану і здатності державного апарату вирішувати завдання не в своїх власних інтересах, а в інтересах суспільства [172]. Аналіз вживання терміна «корупція» в юридичній літературі свідчить про те, що вченими інколи використовуються не лише загальні формулювання, а й такі, що виключають одне одного [412, с. 13]. Часто такі формулювання зводяться до такого: корупція характеризується використанням посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету для задоволення особистого інтересу або інтересів третіх осіб. При цьому як суб’єкт корупційних дій розглядається особа, наділена державною владою. При визначенні поняття «корупція» вченими в деяких випадках розглядається роль й іншої сторони, яка часто добровільно, з корисливих інтересів пропонує хабар, розуміючи, що її дії незаконні. Так, подібну ситуацію враховує нобелівський лауреат доктор О. А. Санчес. На його думку, «корупція – таємна змова між державними службовцями і бізнесменами для досягнення протизаконних та аморальних переваг» [295]. Сервецький І. В. визначає корупцію як єднання представника державного апарату з вітчизняними або зарубіжними кримінальними формуваннями, які діють із власної вигоди на шкоду політиці та економічній сфері [426]. Аналогічну оцінку механізму корупції дає В. Лаптеакру, на думку якого в корупції присутні елементи «кримінального договору», предметом якого є купівля-продаж офіційних повноважень за винагороду [228]. Позиція молдовського вченого спирається на норми Закону Республіки Молдова «Про боротьбу з корупцією і протекціонізмом», в якому корупція розглядається як «змова двох сторін», одна з яких пропонує чи обіцяє не передбачені законом переваги або блага, а інша, яка перебуває на службі, погоджується прийняти їх в обмін на виконання чи невиконання певних пов’язаних зі службою дій [286]. Підкреслюючи точку зору, що корупційну ситуацію створюють дві сторони: той, хто «бере», і той, хто «пропонує», корупцію вчені представляють як соціальне явище, що визначається протиправними діями як державних службовців, так і пересічних громадян, готових дати хабар. Перші, зловживаючи посадовими повноваженнями та владою, з корисливих мотивів пропонують як товар матеріальні блага, послуги, пільги, зв’язки, інформацію, кар’єрне зростання та інші переваги [412, с. 14], які бажають отримати хабародавці. Таким чином, обидві сторони корупційного діяння – «продавець» і «покупець» – часто виявляються заздалегідь готовими до таких взаємовигідних відносин. Романюк Б. В. зазначає, що корупцію слід розглядати як різновид соціальної корозії, яка роз’їдає та руйнує органи державної влади, державу й суспільство загалом. У правовому розумінні корупція становить сукупність різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із учиненням цих діянь [412, с. 14]. Ми не вважаємо правильним використовувати таку метафору як «корозія» в кримінологічних дослідженнях, проте таке позначення корупції можна зустріти ще в декількох працях науковців [172, 247, 249]. Аналіз міжнародно-правових документів також свідчить про існування різних підходів до розуміння корупції. Так, у Резолюції «Практичні заходи боротьби з корупцією», оприлюдненій на VIII Конгресі ООН із запобігання злочинності (Гавана, 1990 р.), корупція визначається як «порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримінального характеру, що проявилися в протизаконному використанні свого службового становища суб’єктом корупційної діяльності» [323]. Довідковий документ ООН «Про міжнародну боротьбу з корупцією» формулює поняття корупції як «зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях» [132]. У Кодексі поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, прийнятому 34-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1979 р., поняття корупції пропонується визначати відповідно до національного права, але в загальному контексті під корупцією слід розуміти «вчинення або невчинення дії при виконанні обов’язків або з причин цих обов’язків у результаті одержання подарунків, що приймаються або вимагаються, обіцянок або стимулів кожного разу, коли має місце така діяльність або бездіяльність» [254, с. 5]. У цьому міжнародно-правовому акті поняття корупції включає в себе неправомірну поведінку посадової особи внаслідок отримання подарунків, тобто враховує її моральний аспект. У Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією, ратифікованій Законом України від 16 березня 2005 р. № 2476-IV, корупцію визначено як прямі чи опосередковані вимагання, пропонування, дачу або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов’язку особою, що отримує хабар, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи [387]. Палермська конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, прийнята у 2000 р., вказує на обов’язкові ознаки корупції, як-то: пропозиція чи надання, вимагання або прийняття будь-якої неправомірної переваги, у тому числі такої, яка зроблена навмисно; будь-яка неправомірно надана перевага включає в себе як матеріальну вигоду, так і переваги нематеріального характеру; корупційні діяння можуть вчинятись як особисто, так і через посередників [184]. Як слушно зазначає І. В. Пиголенко, корупція – багатоаспектне, багаторівневе, системно організоване соціальне явище, що органічно інтегрує в собі як економічну, юридичну, етичну, так і соціальну складові. Вона пронизує всі сфери і підсистеми суспільного буття, зачіпає інтереси всіх соціальних груп, прошарків і класів суспільства, вражає економіку і політику, соціальну сферу та культуру. Це особлива форма протиправної діяльності, злочин проти суспільства, державної влади, інтересів державної служби всіх рівнів, взаємодія між посадовцем і особою, які добровільно вступили у змову. Звідси – незаконність отримання матеріальних і нематеріальних благ, формування аморального соціального середовища [302]. На думку В. В. Четверикова, корупція – це не просто сукупність певних протиправно-корисливих діянь, а особливо небезпечне «соціальне зло, що породжується глибинними соціальними суперечностями суспільства, держави та його інститутів» [496, с. 303]. Незважаючи на те, що М. І. Мельником обґрунтовано доцільність позначення соціальної діяльності, спрямованої проти корупції, терміном «протидія корупції» та запропоновано власну дефініцію поняття протидії корупції [250], серед науковців існує тенденція вживати терміни «протидія», «боротьба», «запобігання», «подолання», «викорінення», «профілактика» корупційної злочинності і навіть «контроль» за злочинністю тощо при дослідженні будь-яких аспектів корупції, не вдаючись до їх змістовного значення. Назва нового антикорупційного закону [351] містить слово «запобігання». Проте чіткість термінології обумовлює чіткість у формулюванні завдань та конкретному вирішенні проблеми корупційної злочинності. Щодо понятійного апарату, який використовується для визначення форм і способів діяльності суспільства і держави з мінімізації корупції, то в основі нашої дисертації ми спираємось на термін «протидія» (корупційній злочинності) як більш загальний. Так, Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає «протидію» як дію, що спрямована проти іншої дії, перешкоджає їй. Натомість, протидіяти означає суперечити, йти проти, всупереч, заважати та намагатися знищити іншу дію [88]; спрямовувати дію проти кого-, чого-небудь, діяти всупереч комусь, чомусь [119]. На нашу думку, термін «боротьба з корупцією» має застосовуватися при проведенні активних заходів правоохоронними органами. Так, ми згодні з Н. С. Карповим, який вважає що термін «боротьба зі злочинністю» передбачає активність діяльності з впливу на неї [165, с. 40]. Слушною є позиція В. Ф. Щербакова, який вважає, що термін «протидія злочинності» точніше відображає діяльність державних органів у цьому напрямі, оскільки охоплює діяльність органів державної влади з формування та застосування правових норм не тільки матеріального, процесуального і виконавчого кримінального права, але й інших правових норм, що регулюють відносини у сфері економічної діяльності, розроблення та здійснення заходів щодо дотримання законодавства, запобіжних заходів, у тому числі загальносоціального характеру, на відомчому рівні тощо [505]. Для розвинення нашої думки, зазначимо, що Мельник М. І. визначає поняття «корупційний злочин» як будь-який умисний злочин, який вчиняється службовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування з використанням влади або свого службового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб. Корупційну злочинність при цьому визначає як відносно масове соціально-правове явище, яке включає всю сукупність корупційних злочинів та осіб, які їх вчинили [250]. Без сумніву, важливим для подальшого розуміння предмету дослідження, є сформульовані М. І. Мельником поняття, сутнісних ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони корупційних злочинів, а також відповідно до чинного на той час законодавства класифікації таких злочинів [250]. Кемалі Е. С. у кандидатській дисертації «Коррупционная преступность лиц, уполномоченных на выполнение государственных функций (криминологические и уголовно-правовые проблемы)» (2007 р.) під корупційним злочином пропонує розуміти умисне суспільно-небезпечне діяння, основним або додатковим об’єктом якого є інтереси державної служби та державного управління, вчинене особою, уповноваженою на виконання державних функцій, що поєднується з використанням свого становища для отримання майнових благ і переваг, а також противоправне надання майнових благ і переваг іншим особам. Вчений розуміє під корупційною злочинністю відносно масове, класове, історично змінюваного, соціально-правового, негативного явища в вигляді сукупності (системи) корупційних злочинів, вчинених у певний період і в певному регіоні [170]. Подібний підхід до визначення корупційної злочинності застосовує А. В. Шемякін [502], який вважає корупційну злочинність відносно масовим негативним, соціально-правовим явищем, що безпосередньо посягає на встановлений порядок здійснення службової діяльності юридичними особами юридичного та приватного права, а також порядок надання неслужбовими особами публічних послуг з метою одержання неправомірної вигоди. Визначення поняття корупційної злочинності, яке пропонують Е. С. Кемалі та А. В. Шемякін, близькі до характеристики злочинності одним із засновників української кримінології І. М. Даньшиним: «відносно масове, історично мінливе, яке має певну територіальну та часову поширеність соціальне явище, що являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом». Як бачимо, вчені вважають корупційну злочинність явищем, що, на нашу думку, не є коректним і з огляду на визначення злочину в КК України її краще розглядати як злочинну діяльність осіб та груп, яка згідно з кримінальним законом є корупційним злочином. У 2013 р. в кандидатській дисертації А. В. Шемякін [502] ставить в один ряд для розгляду «протидію» та «запобігання корупційним злочинам». Водночас його дослідження стосується лише сфери службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Науковець формулює визначення поняття корупційного злочину, під яким ним розуміється умисне, передбачене в КК України суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки корупції, вчинене особою у сфері публічного або приватного права з метою одержання неправомірної вигоди. Структура протидії корупційній злочинності, за визначенням вченого, містить три комплекси (напрями) різноаспектних зусиль суспільства та держави, спрямованих на стримання корупційної злочинності в соціально допустимих межах: 1) запобігання корупції як соціальному явищу; 2) запобігання вчиненню корупційних злочинів; 3) кримінально-правове реагування на вчинені корупційні злочини. Проте науковець не дає тлумачення застосованим термінам «комплекси», «стримання» та «соціально-допустимі межі», «різноаспектні зусилля суспільства і держави», що призводить до неоднозначного розуміння суті структури протидії корупційній злочинності. До того ж кількість напрямів поданої вченим структури, на нашу думку, обмежена. За А. В. Шемякіним, термін «протидія корупційній злочинності» у широкому розумінні складне, збірне поняття, в якому відображається теорія і практика специфічної державно-управлінської діяльності та приватних ініціатив, спрямованих на недопущення вчинення корупційних злочинів, усунення їх причин і умов, переривання злочинної діяльності на різних стадіях її розвитку та здійснення, притягнення винних до кримінальної відповідальності і покарання. У вузькому значенні – це кримінально-правова реакція суспільства на вчинені корупційні злочини. На нашу думку, не можна назвати протидію корупційній злочинності «реакцією». У цьому випадку це, скоріше, «діяльність» або «заходи», які проводяться в суспільстві. Суб’єктів протидії дослідник поділяє на три групи: суб’єкти із загальними повноваженнями; суб’єкти зі спеціальними повноваженнями; суб’єкти з повноваженнями учасника антикорупційних заходів. Як зазначає вчений, система суб’єктів протидії корупційним злочинам має діяти динамічно, реагуючи на будь-які корупційні правопорушення. Вона повинна мати такий елемент координації, на який і за допомогою якого можна було б спрямовувати і змінювати її діяльність, керувати нею [502]. Проте ми вважаємо, що суб’єкти зі спеціальними повноваженнями та суб’єкти з повноваженнями учасника антикорупційних заходів тотожні – і перші, і другі мають спеціальні повноваження. За цільовою спрямованістю протидія корупції розглядається М. І. Мельником у широкому та вузькому розумінні. На думку вченого, у широкому розумінні протидія корупції – це будь-яка діяльність у сфері соціального управління, яка, не переслідуючи спеціальної мети, сприяє зменшенню можливостей для корумпування суспільних відносин, зокрема шляхом забезпечення верховенства права, реалізації інших принципів права, розвитку демократичного суспільства та утвердження правової держави. У вузькому розумінні протидія корупції є системою заходів політичного, правового, організаційно-управлінського, ідеологічного, соціально-психологічного та іншого характеру, що мають цільове спрямування на зменшення обсягів корупції, зміну характеру корупційних проявів, обмеження взаємовпливу корупції та інших соціальних явищ і процесів, збільшення ризику для осіб, які вчиняють корупційні правопорушення, усунення соціальних передумов, загальних причин і умов корупції, причин та умов конкретних корупційних діянь, виявлення, припинення та розслідування проявів корупції, притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень осіб до юридичної відповідальності, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь [250]. На нашу думку, протидія корупції не тільки сприяє зменшенню можливостей для корумпування суспільних відносин, але й забезпечує умови для унеможливлення вчинення корупційних злочинів. Натомість, створення таких умов відбувається все ж саме за умов певної активності. На перший погляд, ця активність може бути охарактеризована як «боротьба». Проте український кримінолог А. П. Закалюк вважає, що поняття «боротьба» і «протидія» належать до класу узагальнених, які відтворюють загальну сутність, що полягає в чиненні супротиву. Вчений стверджує, що термін «протидія» «…може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») його відображає останній і не містить однозначного відображення поняття запобігання злочинності, тобто не може вживатися як такий, що за сутністю тотожний поняттю «запобігання» [147, с. 321, 333]. Російський вчений С. В. Плохов теж справедливо зазначає, що термін «протидія» ширше категорії «боротьба» й охоплює закріплений у Федеральному законі «Про протидію корупції» механізм, що є системою заходів, яка складається з таких трьох елементів: щодо виявлення та усунення причин і умов, які сприяють відповідній загрозі (профілактика в широкому розумінні); щодо виявлення, припинення, розкриття і розслідування конкретних злочинів, які виступають своєрідним ядром вказаної загрози (боротьба); щодо мінімізації та (або) ліквідації її наслідків [309]. Пінкевич Т. В., говорячи про економічну злочинність, розглядає «протидію» і «попередження» в такому співвідношенні: концептуальні основи протидії економічній злочинності припускають виділення пріоритетних напрямів попередження відповідно до їх структури та тенденцій, причинного комплексу, а також небезпеки наслідків [303, с. 263]. Утім у посібниках з кримінології «попередження злочинності» визначається як вплив на процеси її детермінації та причинності (усуненні причин і умов злочинності). У свою чергу запобіжна діяльність включає заходи соціального контролю, тобто різного впливу суспільства загалом та окремих соціальних груп на особу і групи осіб. Погорецький М. А. та Шеломенцев В. П. пропонують використовувати обидва терміни («боротьба з корупцією» і «боротьба зі злочинністю»), але залежно від їх змістовного значення [310, с. 41, 42]. Частково правий, на нашу думку, Ю. В. Трунцевський, який вважає, що «боротьба» як діяльність можлива тільки з боку державних органів, наділених правоохоронними функціями [454, с. 203]. Вчений також зазначає, що термін «протидія» щодо злочинності застосовується в міжнародних угодах універсального характеру [454, с. 202]. Однак зауважимо, що при цьому в таких документах не дається визначення «протидії». Наприклад, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 р. [183] містить ст. 5 «Політика й практика запобігання та протидії корупції», яка закріплює, що «1. Кожна Держава-учасниця згідно з основоположними принципами своєї правової системи розробляє й здійснює або проводить ефективну скоординовану політику протидії корупції, яка сприяє участі суспільства і яка відображає принципи правопорядку, належного управління державними справами й державним майном, чесності і непідкупності, прозорості й відповідальності». Частини 2–4 ст. 5 цієї Конвенції містять як термін «запобігання», так і «боротьба», і «протидія» корупції, але в тексті самого документа немає роз’яснень цих термінів. Незважаючи на уявну тотожність понять «протидія корупції» і «боротьба з корупцією», на нашу думку, слід їх розмежовувати, що також підтверджує дослідження М. І. Мельника [250]. Дійсно, терміни «боротьба» та «запобігання» корупційним злочинам доречніше вживати при виявленні правоохоронними органами інформації щодо наміру злочинців учинити злочин, його планування та виконання. Разом із тим, коли йдеться про корупційну злочинність як соціальне явище, то протидія їй включає в себе законодавчу, аналітичну, наукову, координаційну, експертну діяльність, діяльність органів контролю, розвиток міжнародних зв’язків, виконання цільових програм із питань протидії корупції тощо. Розглянувши думки вчених щодо вживання терміна та тлумачення поняття «протидія корупції», можна стверджувати, що такі заходи, як «виявлення, припинення та розслідування проявів корупції, притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень осіб до юридичної відповідальності, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь» є репресивними заходами протидії корупції. У Законі України «Про запобігання корупції» [351] також немає визначення терміна «протидія корупції», хоча в п. 12 ч. 1 ст.1, п.1 ч.1 ст. 11, п. 4, 12 ч.1, ч. 3 ст.12, ч. 3 ст. 17 використовується цей термін, тому вважаємо за доцільне включити його до цього Закону, визначивши його як «систему правових, організаційних, соціальних, ідеологічних, психологічних заходів, які проводяться як на державному, так і на локальному рівнях, комплексно або окремо, з метою мінімізації небезпечного впливу корупційних проявів на розвиток суспільства». Таким чином, до «протидії корупції» належать заходи, які проводять усі члени суспільства в особі його інститутів, фізичних і юридичних осіб з метою мінімізації корупції, усунення або нейтралізації її причин та умов відповідно до їх обов’язків з виконання державних функцій, а також із власної ініціативи [78, с. 184]. Формулюючи це визначення, ми виходимо також із того, що суб’єкти протидії корупції можна поділити на спеціалізовані та загальні. Діяльність спеціалізованих суб’єктів випливає з їх обов’язків, передбачених законом або суспільних повноважень, які закріплені в установчих документах. Загальними суб’єктами слід вважати усіх інших, діяльність яких спрямована на протидію корупційній злочинності. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] у ст. 5 визначав конкретний перелік суб’єктів, які вживають заходи щодо запобігання і протидії корупції. Також у ст. 1 цього Закону було надано визначення терміна «суб’єкти декларування». Але Закон не надавав визначення терміна «суб’єкти, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції», як і не надає його новий антикорупційний закон [351], згідно з яким спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції – це органи прокуратури, органи внутрішніх справ України, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції. Разом з тим узагальнене поняття суб’єктів протидії корупції наводиться різними вченими країн СНД. Так, С. М. Шишкарьов визначає суб’єктів протидії корупції як елементи структури правового порядку в сфері протидії корупції як спеціалізовані та неспеціалізовані, державні та недержавні органи й організації, а також громадяни, що забезпечують його функціонування [504]. Гарбазей Д. О., розглядаючи міжнародно-правовий аспект спеціального суб’єкта корупції [98, с. 39], дійшов висновку, що конвенції універсального та регіонального характеру щодо боротьби з корупцією визначають термін «суб’єкт корупції» згідно з прийнятими у певному регіоні правовими традиціями і діючою правовою системою. Це, на його думку, утруднює виконання міжнародним документом своєї основної функції – однакового застосування та тлумачення міжнародних норм і стандартів. Окрім загальних ознак, суб’єкт корупційних злочинів характеризується особливою ознакою, до якої належить виконання особою покладених на неї державних функцій, що характеризує її як спеціального суб’єкта. Міжнародно-правові акти універсального (в рамках Організації Об’єднаних Націй) і регіонального характеру (в рамках Ради Європи, Організації американських держав, Африканського союзу, Співдружності Незалежних Держав) обов’язково містять визначення спеціального суб’єкта як одного з елементів складу злочину, який характеризує діяння саме як корупційний злочин [98, с. 39]. Таким чином, виходячи зі сказаного, а також визначення терміна «протидія корупції», запропонованого автором дисертації, та для загального розуміння й однозначного його застосування усіма суб’єктами, які здійснюють протидію корупції, вважаємо за необхідне включити до статті 1 чинного антикорупційного Закону [351] термін «суб’єкти протидії корупції» і для цілей цього Закону визначити його як «суспільство в особі його інститутів, усі фізичні та юридичні особи, які вживають заходи з метою мінімізації корупції, усунення або нейтралізації її причин та умов, згідно із Законом України «Про запобігання корупції», відповідно до їх обов’язків з виконання державних функцій, а також із власної ініціативи». Із зазначених вище причин, ураховуючи, зокрема, семантичний розгляд поняття «протидія корупції», не можна погодитися і з назвою антикорупційного Закону України «Про запобігання корупції» [351]. Слово «запобігання» словник української мови тлумачить як «не допускати, заздалегідь відвертати що-небудь неприємне, небажане». У кримінології «запобігання злочинності» – це сукупність різноманітних видів діяльності і заходів у державі, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин з метою усунення негативних явищ та процесів, що породжують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки. Таким чином, назва згаданого Закону фактично є констатацією заперечення існування корупційної злочинності в Україні. Отже, не допустити або заздалегідь відвернути корупційну злочинність, зокрема в українському суспільстві, не можна, бо вона об’єктивно існує, а тому при визначенні суспільних відносин, метою яких є мінімізація рівня корупційної злочинності, зокрема у назвах законів антикорупційної спрямованості, слід застосовувати термін «протидія». Узагальнюючи сказане вище, сформулюємо визначення «протидії корупційній злочинності» – це діяльність, яку здійснює суспільство в особі його інститутів, окремих фізичних та юридичних осіб з власної ініціативи або відповідно до своїх обов’язків з виконання державних функцій, з метою мінімізації ризиків вчинення корупційних злочинів і впливу відповідних криміногенних чинників на розвиток правової демократичної держави [78, с. 185]. 2.2 Класифікація моделей еволюції та форм проявів корупції Еволюція (лат. evolutio, від evolvo – розгортання) – поступовий розвиток сутності при збереженні її якості в процесі кількісних змін. Процес зміни, розвитку, перетворення когось, чогось [91]. Тож моделі еволюції корупції характеризують сутність перетворення її форм за певний період. Для визначення шляхів протидії корупції в Україні, насамперед, слід визначитися з моделлю її розвитку в цій країні. Виходячи з наявності антикорупційних статей у законах Хамурапі та єгипетських фараонів, корупція існувала у відносинах між людьми з моменту появи державної влади. Судова практика усіх континентів світу свідчить про тотальне поширення корупції майже в усіх цивілізованих державах з урахуванням національних традицій і ментальності нації [24]. Науковці виокремлюють декілька основних моделей розвитку корупції відповідно до умовних географічних назв або звичаїв певної країни. Азіатська (традиційна) модель корупції характеризується заглибленням у звичаї та культуру суспільства і має тотальний характер. Не тільки будь-яка послуга, але навіть просте виконання чиновником своїх посадових обов’язків неможливе без відповідної винагороди. Нездатність або небажання дати належний хабар сприймається в такому суспільстві як ознака неспроможності особи вирішити свої проблеми. При цьому корупційне діяння в очах народних мас не є злочином [24]. Відповідно до цієї моделі корупція – звичайне і суспільно прийнятне соціально-культурне та економічне явище, пов’язане з функціонуванням держави [297]. Така модель породжується тотальним контролем держави над усіма сторонами життя суспільства. Зазначений вид корупції був характерний для СРСР [1674]. «Традиційна» корупція характерна для багатьох країн Африки та Близького Сходу. У Центральній Азії ця схема виконує функцію альтернативного соціального ліфта, оскільки цілком публічному табелю про ранги відповідає негласна шкала їх вартості, що відповідає посаді доходів і відрахувань. Неадекватні посаді витрати державного службовця в деяких країнах караються показовими «чищеннями», як, наприклад, у Китаї, що сприймається суспільною свідомістю як відновлення законності. Усе це зрештою сприяє стабільності владної вертикалі, оскільки зміна гравців не змінює правил гри. При цьому за цією моделлю діти не відповідають за батьків – якщо чиновник узяв більше, ніж йому призначено, не обов’язково відповідальність нестимуть його нащадки або родичі [24]. Африканська модель корупції передбачає, що влада продається групі основних економічних кланів, які домовилися між собою і політичними засобами забезпечують надійність свого існування [297]. Перехід до цієї моделі можливий за таких умов: політична влада в країні залишається неконсолідованою, фінансово-бюрократичні групи під впливом інстинкту самозбереження припиняють своє існування і домовляються; формується олігархічний консенсус між консолідованими, фінансово-бюрократичними групами і частиною політичної еліти. Для країн це свідчить про згортання демократії та використання демократичних процедур як камуфляжу; економіка гранично монополізується і стає примітивною, задовольняючи тільки основні потреби населення для запобігання соціальним потрясінням і забезпечуючи інтереси вузької олігархічної групи [167]. При латиноамериканській моделі допустимість корупції дає можливість тіньовим і криміналізованим секторам економіки досягти могутності, яку можна порівняти з державною. Влада при цьому вимушено втягнута в жорстке пряме протистояння з мафією, яке створює «державу в державі». Економічний добробут стає завданням не тільки недосяжним, а навіть другорядним на тлі інших проблем [167]. Корупція на Заході вирізняється своєю філігранністю і ненав’язливістю. Найчастіше це політична корупція, яка в екстремальних випадках доходить до так званого стану полону держави. Вона характерна для країн, де певні фінансово-політичні групи мають можливість погоджувати розвиток державної політики з власними інтересами, але при цьому загалом демократичний державний лад не дозволяє їм відкрито користуватися наявними фінансовими й організаційними перевагами. У суспільній свідомості подібний симбіоз нерідко трансформується в конспірологічні теорії на кшталт не позбавленого сенсу твердження, що зовнішня політика США продиктована нафтовим і збройовим лобіюванням. Але, незважаючи на резонанс, прояви подібної корупції в Північній Америці та Західній Європі нечисленні. Водночас у Центральній Америці та деяких азіатських країнах подібне народовладдя для обраних доведено практично до абсолюту [24]. Політична нестабільність збільшує шанси встановлення диктатури на хвилі боротьби з корупцією [297], як наслідок, зростає вірогідність переходу до африканської моделі. Європейська модель характеризується відносно невисоким рівнем корупції при майже повній відсутності корупції на рівні дрібних чиновників. Це не виключає періодичного виникнення скандалів, пов’язаних із корупцією верхівки. Низький рівень корупції підтримується комплексом заходів – інституціональних, організаційних, правових, поряд з ефективною дією традиції, культури та інститутів громадянського суспільства. Країни, в яких реалізуються ці моделі, проходять, як правило, етап історичного розвитку, який характеризується дуже високим рівнем корупції [167]. Корупція країн колишнього соціалістичного табору або корупція за суспільним договором полягає в наступному. Загальновідомо, що багатьом службовцям та іншим фахівцям, які утримуються за кошт державного бюджету, надається неадекватне грошове забезпечення. При цьому держава закриває очі на одержання ними винагороди від «споживачів» їхніх послуг. Небезпека подібної ситуації полягає в тому, що навіть після значного збільшення офіційної грошової винагороди бажання і звичка до «подяки» від пацієнтів, учнів та інших, нікуди, як правило, не зникне. З цієї причини реформування системи затягується на роки. Характерним прикладом є складний шлях вступу до ЄС Болгарії та Румунії. Локалізована модель корупції зустрічається в суспільствах, де більшість населення хабарів не дає і не бере. Але при цьому є певні сфери економічних або політичних відносин, де відносно вузький прошарок чиновників, що приймають рішення, і бізнесменів, які залежні від цих рішень, намагаються знайти спільну мову за допомогою грошових винагород. Яскравими прикладами подібних проявів корупції є Японія і Сінгапур, де за допомогою «драконівських» заходів уряду вдалося скоротити загальний рівень корупції в суспільстві, відгородивши від них вищих чиновників і великий бізнес. Тим самим шляхом «знищення» корупції у вищих ешелонах влади пішла, на думку деяких експертів, і Грузія [24]. У наукових працях вітчизняних та зарубіжних вчених щодо протидії корупції детально визначені та описані п’ять основних моделей протидії корупції. Так, тоталітарна модель протидії корупції передбачає всебічний контроль держави за поведінкою посадових осіб і жорстке реагування на будь-які відхилення від норм (законодавчих або моральних), які вони допустили. Ця модель є характерною для епохи сталінізму. Така модель встановлює залежність між рівнем власних повноважень посадової особи та ступенем відповідальності. Ризик бути притягнутим до кримінальної відповідальності та понести покарання зростає для осіб, наближених до верхівки влади – чим ближче до верхівки, тим більше ризик. Іншими словами, діє принцип реалізації відповідальності «зверху вниз», який є ідеальним засобом оптимізації будь-якої соціальної системи. Вадою такого підходу боротьби з корупцією є порушення прав людини, оскільки тоталітаризм принципово несумісний з їх виконанням. Принципова особливість авторитарної моделі протидії корупції – вибіркова реалізація відповідальності відповідно до настанов керівної особи. Тривалий час такими особами були представники партійної еліти. Вказана модель є типовою для періоду керівництва М. Хрущова та Л. Брежнєва в СРСР. При цьому існує дві особливості авторитарної моделі: а) вихід посадової особи на певний рівень владних повноважень фактично свідчить про її правовий імунітет; б) гроші в цій моделі відіграють другорядну роль або не відіграють ніякої ролі. Ця модель протидії корупції мотивує намагання потрапити до владних структур із міркувань власної безпеки і безкарності в боротьбі за привілеї та повноваження, тому в неї закладено процеси деградації влади та її поступового корумпування. За олігархічної моделі протидії корупції відповідальність реалізується відповідно до кланового підходу за принципом «свій» – «чужий» (наш – не наш). Оскільки влада здійснюється «командами», то своїх захищають від відповідальності всіма можливими засобами, натомість стосовно чужих збирають компромат і намагаються дати йому хід. В олігархічній моделі велике значення мають гроші – за їх допомогою вирішується багато питань, у тому числі в правоохоронних органах. Тому така модель легко трансформується в кримінальну модель, оскільки, як показує практика, бандити теж відкуповуються від відповідальності, що дозволяє їм безкарно займатися кримінальним бізнесом. Враховуючи те, що олігархічні клани не підтримують зворотного зв’язку з населенням та управлінськими структурами, зокрема в правоохоронній сфері, протидія корупції набуває інструментального характеру і розглядається як засіб у міжкланових суперечках за владу. Відсутність контролю породжує широкомасштабну корупцію в низових структурах влади. Ліберальна модель протидії корупції означає повну безвідповідальність, безкарність і вседозволеність. Такий стан спостерігається в періоди революцій, коли нова влада ще не заволоділа функціями управління або свідомо ініціює руйнівні процеси. Історичні періоди існування вказаної моделі – Росія в період керівництва тимчасового уряду. Зазначені моделі протидії корупції динамічні й тяжіють до перетворення одного типу в інший: висока вірогідність модифікації ліберальної моделі в авторитарну, авторитарної – в олігархічну, олігархічної – в тоталітарну. Правова демократична модель багато в чому втілена у концепції правової держави. Велике значення має реалізація таких ідей, як узгодженість права і моралі, визначення розумної ієрархії цінностей, що охороняються законом, рівність усіх перед законом, делегування між рівнем владних повноважень і ступенем відповідальності, підтримка зворотного зв’язку, формування пріоритетів боротьби зі злочинністю. У плані протидії корупції особливо важливим є забезпечення реального втілення принципу концепції правової держави, як рівність усіх перед законом. Зокрема, зведення до мінімуму юридичних і фактичних імунітетів. У суспільстві реалізується ідея правозаконності – гуманістичного права, що покликано реалізовувати свою владу, керувати суспільством [297]. Саме основне поняття, якому ми даємо визначення в нашій дисертації – «протидія» вже дає загальне уявлення про класифікацію, яка допомагає розробити заходи протидії їй. Розгляд видів проявів корупції в Україні в наукових працях вчених дає можливість виокремити основні з них, які найчастіше зустрічаються. Вчені класифікують корупцію, використовуючи різні ознаки, критерії та особливості проявів. Зокрема, виділяють такі види корупції: адміністративну і, як її різновиди, побутову; ділову; корупцію, пов’язану з «полоненням» або захопленням держави; політичну. Під адміністративною корупцією розуміється навмисне викривлення процесу виконання існуючих законів, правил з метою надання переваг зацікавленим особам. За даними соціологічних досліджень, проведених у РФ, середній розмір виплат, пов’язаних з адміністративною корупцією, наприкінці 90-х років минулого століття, оцінювався в середньому в 3,7% валового річного доходу компанії. Аналогічний показник для малих компаній виявився майже втричі більшим [7]. Різновид адміністративної корупції – побутова корупція породжується взаємодією пересічних громадян і чиновників. До неї входять подарунки від громадян і послуги посадовій особі та членам її сім’ї. До цього ж виду корупції також належать кумівство (непотизм), яке широко поширено в Україні. Ділова корупція виникає при взаємодії влади і бізнесу. Наприклад, у разі суперечки з економічних питань сторони можуть заручитися підтримкою судді з метою винесення ухвали на свою користь. Це підтверджують дані соціологічних досліджень та вислови у ЗМІ політиків, згідно з якими в Україні сьогодні 90% громадян не довіряють судовій системі. Корупція у вищих ешелонах влади (уряді, парламенті, суді) полягає в проведенні недобросовісної політики в своїх інтересах і на шкоду інтересам виборців [91]. Особливо відкрито про корупцію перших осіб держав світу заговорили в 1990 р., коли президент Пакистану відправив уряд Б. Бхутто у відставку в зв’язку зі звинуваченнями в корупції і некомпетентності. В Італії у 1992 р. після десятирічної боротьби з мафією спеціальна комісія юристів у Мілані почала розслідування справи прем’єр-міністра Італії Б. Кракси. Це розслідування і операція «Чисті руки», що послідувала потім, дозволили викрити численні факти корупції у вищих ешелонах влади Італії. Б. Кракси був заочно засуджений до тюремного ув’язнення за сприяння поповненню партійної каси соціалістів за рахунок хабарів від бізнесменів в обмін на державні контракти. У 1994 р. було порушено кримінальну справу за фактом хабарництва проти одного з ініціаторів операції «Чисті руки» – прем’єр-міністра Італії С. Берлусконі. У 1995 р. порушується кримінальна справа щодо зв’язків із мафією Д. Андреотті, який сім разів обирався на посаду прем’єр-міністра Італії. У грудні 1999 р. Д. Андреотті був виправданий судом. У Німеччині гучний скандал розгорівся наприкінці 90-х років ХХ століття довкола багатьох політиків, зокрема, щодо фінансових зловживань колишнього канцлера ФРН Г. Коля. У Франції кримінальне розслідування судові органи проводили і щодо президента Франції Ф. Міттерана. Після виходу у відставку президента Франції Ж. Ширака проти нього було порушено справу за фінансові порушення, допущені ним у період перебування на посаді мера Парижа і глави партії «Об’єднання на підтримку Республіки». В Японії в 1994 р. у зв’язку зі звинуваченням у фінансових порушеннях був відправлений у відставку прем’єр-міністр країни М. Хосокава. В Ізраїлі наприкінці 90-х років пішов у відставку президент Е. Вейцман. Прокуратура цієї країни звинуватила його в корупції: в отриманні дарунків від свого друга, французького мільйонера Е. Саруссі в період 1988–1993 рр., коли Е. Вейцман був міністром науки Ізраїлю. Після цього в корупції був звинувачений колишній прем’єр-міністр Ізраїлю Е. Барак. Одночасно проводилося розслідування за фактами порушень службової етики стосовно попереднього прем’єр-міністра Ізраїлю Б. Нетаньяху. Такі ж звинувачення були висунуті й проти прем’єр-міністра Ізраїлю Е. Ольмерта. Корупція верховних правителів розквітала на тлі втрати моральних цінностей і трансформації управління в світі фінансів [7]. Кримінологи в дослідженнях поділяють корупцію за цільовою спрямованістю на політичну та економічну. Розвиток політичної корупції може призвести до неконтрольованої політичної ситуації в країні, становить загрозу демократичним інститутам і балансу гілок влади. Однією з найпоширеніших форм політичної корупції в Україні є перешкоджання діяльності суб’єктів виборчого процесу. Так, у ст. 157 Кримінального кодексу України [214] злочинними визнано діяння, що полягають у перешкоджанні вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі, поєднані з підкупом. Тут зауважимо, що дослідники розрізняють за рівнем владних відносин «елітарну» («верхівну») і «низову» корупцію. Використовуючи ці умовні, на наш погляд, для кримінології терміни, у подальшому розкритті проблеми цього підрозділу вважатимемо «елітарною» або «верхівною» корупцією таку, яка характерна для службових осіб вищих ланок державного врядування. Як правило, вона характеризується високим соціальним становищем суб’єктів її здійснення (керівники); витонченими інтелектуальними способами їхніх дій; завеликими матеріальними, моральними і фізичними збитками (поєднана з прийняттям рішень, які дорого коштують, – формули законів, державні замовлення, зміна форм власності); виключною латентністю посягань. Під «низовою» корупцією розумітимемо таку, що поширена в середньому і нижньому щаблях влади (виконавці) та пов’язана з постійною рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації тощо). Таким чином, політична корупція може виступати і у формі «низової» корупції – хабар за реєстрацію підприємства, і в формі «верхівної – використання адміністративного ресурсу для отримання «потрібного» результату виборів [113]. Зважаючи на це, політичною корупцією ми вважаємо такий вид корупції, яка відбувається всередині країни. А політичну корупцію, у контексті розуміння її В. Д. Андріановим, автор дисертації пропонує називати корупцією у сфері національних інтересів або міжнародною корупцією. Економічна корупція знижує ефективність ринкових інститутів і регулятивної діяльності держави. Деякими вченими, наприклад М. Горним, цей вид корупції називається «захоплення бізнесу», а саме: встановлення чиновниками неправового контролю над бізнесом з метою отримання адміністративної ренти (чиновники використовують адміністративний ресурс для тиску на компанії). Рента забезпечується в цьому випадку не хабарами, а бізнесом і доходами від нього [113]. Під «захопленням бізнесу» (business capture) розуміють також сукупність стратегій і тактик влади, за допомогою яких влада, в особі своїх представників або навіть організацій прагне забезпечити тіньовий контроль над бізнесом з метою колективного і (або) індивідуального отримання адміністративної ренти [399]. Зазвичай захоплення бізнесу реалізується в таких найпоширеніших формах: боротьба органів влади за блокуючі або контрольні пакети акцій; участь чиновників в управлінні компаніями з частками обласної або муніципальної власності (ця і попередня форми захоплення економіки в деяких країнах СНД «благословенні» законом); створення податкових і подібних пільг «своїм» фірмам; участь чиновників у боротьбі за власність на боці «своїх» фірм; участь органів влади в штучних банкрутствах для перехоплення власності на користь «своїх» фірм; створення штучних монополій для «своїх» фірм; нав’язування чиновниками своїх людей на роботу для управління фірмами; протекціонізм «своїм» або підконтрольним фірмам; розстановка на керівні посади в приватних фірмах чиновників або їх родичів (ця форма дуже поширена в СНД); тиск з боку чиновників з метою змусити вибрати «потрібних» постачальників або замовників продукції [208]. Розглянемо такий вид корупції, яка пов’язана з «полоненням» або захопленням держави. «Полонення держави» як різновид корупції у світової практиці розглядається як діяльність окремих осіб, груп або фірм як у державному, так і в приватному секторах з метою впливу на формування законів, законодавчих актів та інших інструментів державної політики. Тим самим забезпечуються певні переваги в процесі перерозподілу державної власності і фінансових ресурсів на свою користь [7]. Терміном «захоплення держави» (state capture) позначають корпоративні та індивідуальні стратегії поведінки бізнесу, спрямовані на встановлення тіньового контролю за прийняттям рішень на вищих рівнях влади, маючи на увазі і різні гілки влади, і різні рівні влади (центральний, регіональний тощо) [541]. Серед основних видів діяльності, що підпадають під це визначення, виокремлюють такі: формування структури органів виконавчої і законодавчої влади; випуск необхідних нормативно-правових актів; неправомірне розпорядження засобами Центрального банку; незаконні внески в партійні каси приватними особами; «продаж» приватним підприємцям парламентських голосів тощо. Андріанов В. Д. називає здійснення сильного впливу на виконавчу та законодавчу владу «призначених олігархів» у середині 90-х років минулого століття фактичним полоненням держави [7]. На нашу думку, ця назва такого виду корупції більш застосовується щодо конкретних військових дій і може використовуватися тільки в переносному значенні. Натомість, враховуючи, що цей різновид корупції характеризується обігом, використанням і розподілом фінансових ресурсів та суттєвим впливом на банківську систему олігархів, упритул до повного контролювання ними банківської сфери держави, вважаємо більш доцільним назвати його «олігархічним». Давання хабара чиновником у власній організації (наприклад, своєму начальникові) є «вертикальною» корупцією. Вона, як правило, виступає як місток між «верхівною» і «низовою» корупцією. Це особливо небезпечно, оскільки свідчить про перехід корупції зі стадії розрізнених актів у стадію стійких організованих форм [297]. Між «низовою» та «верхівною» корупцією в багатьох випадках виникає взаємозалежність, спільність організаційного та соціально-психологічного характеру. Це дає підстави виділяти також «вертикальну» корупцію, яка об’єднує зазначені види корупції, що свідчить про перехід корупції до високоорганізованих форм, таких як корупційні організації [422, с. 43]. Розглядаючи питання «верхівної» корупції, Є. Д. Скулиш і Н. Є. Міняйло зауважують, що мотивами її суб’єктів не завжди буває користь. Рушійною силою цього роду діянь можуть бути й винятково політичні міркування, що підтверджує тезу про тісний взаємозв’язок «верхівної» і політичної корупції [434, с. 96]. Вчені зазначають, що найбільша шкода інтересам держави завдається внаслідок безпосереднього зв’язку «низової» корупції з тіньовою економікою та ухиленням від сплати податків й інших обов’язкових платежів. Натомість, «верхівна» корупція характеризується: а) високим соціальним статусом її суб’єкта (особи, які обіймають посади в центральних органах виконавчої влади, керівники органів місцевого самоврядування, політичні діячі тощо); б) винятковою латентністю такого роду діянь; в) значною матеріальною та моральною шкодою; г) втратою іміджу країни у світі [434, с. 95]. Друга важлива специфічна риса української (прим. автора) корупції полягає в дуже високому рівні «низової» корупції. Проблема, проте, не лише в рівні «низової» корупції, але й у стійкості цього стану через зручності, які він надає учасникам операцій. Адже хабар у руках громадянина – це плата за можливість обійти закон, покупка послуг чиновників на ринку дефіциту таких послуг, нарешті – помста за приниження з боку влади. Поки така ситуація вигідна тим чиновникам, що заробляють хабарами на життя, і громадянам, що купують послуги держави за межами сплачуваних ними податків, «низова» корупція продовжуватиметься. Але при цьому «низова» корупція живить «верхівну», утворюючи кореневу систему деяких корупційних мереж [208]. Слід погодитися з О. М. Костенко, що брак у громадян належної соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури робить їх інструментом для використання політичними маргіналами у власних цілях. Це і є причиною корупційної активності «верхів». Неналежний рівень соціальної культури громадян спричиняє корупційну активність і в «низах» [196, с. 51]. Учені зазначають особливі форми «верхівної» корупції в правоохоронних органах. Одна з тіньових функцій правоохоронних органів полягає в акумулюванні грошей для реалізації політичних проектів. До них належать, серед інших: вибори; програми інформаційного впливу; позабюджетне фінансування аналітичних розробок; міжвиборча політична боротьба. Така ситуація вигідна політикам і їх оточенню, оскільки вони отримують неконтрольовані джерела доходів не лише для вирішення політичних завдань, але і для особистого збагачення (типовий приклад – розкрадання виборчих бюджетів). Така ситуація вигідна і правоохоронним органам, оскільки в особі політиків вони отримують «дахи», що покривають кримінальну комерційну діяльність правоохоронних органів. Будь-яка злочинна «спайка» між генералом міліції і кримінальним угрупуванням, контролюючим, наприклад, торговельні ринки обласного центру, може бути «виправдана» тим, що цей генерал збирає гроші на виборчу кампанію губернатора. При цьому на цілі, через які правоохоронні органи та їх керівництво отримують політичне прикриття, йде невелика частина отриманих коштів. Такий різновид корупції умовно називають «кримінальною корупцією» [208]. «Горизонтальна» корупція (залежно від сфери діяльності того, хто отримує хабар) існує в державному, приватному, суспільному секторах. «Горизонтальну» корупцію можна поділити на підвиди, а саме розрізняти її за сферами діяльності того, хто отримує хабар, і рівнем державного органу, який він представляє в парламенті, виконавчих, судових органах, наприклад, органах внутрішніх справ, оборони та безпеки, збройних силах, закладах освіти, медицини, будівництва, нафтогазовому секторі, агропромисловому комплексі тощо [297]. Найпоширеніша «децентралізована» (зовнішня) корупція, коли оборудки здійснюються між посадовою і приватною особою. Проте поєднання ще й з внутрішньою корупцією – між членами однієї організації – надає їй риси організованої злочинності [91]. На думку С. М. Шишкарьова, форми корупції є виразом зв’язку суб’єктів корупційних відносин у процесі вчинення протиправного діяння корупційного характеру, яке порушує нормативне регулювання тієї або іншої сфери діяльності та здійснюється за допомогою використання публічних можливостей для реалізації особистих або корпоративних інтересів на шкоду суспільним, є теоретико-правова категорія, що відображає механізми незаконного привласнення суб’єктами корупційних відносин суспільних благ за допомогою використання публічної влади. Тобто форми корупції відображають механізми незаконного привласнення суспільного блага, є способом зв’язку суб’єктів корупційних відносин у процесі здійснення протиправної дії корупційного характеру, під якими розуміються індивіди, які мають здатність самостійно виражати свою волю в процесі неправомірного використання публічної влади і які діють, виходячи з корисливих особистих, групових або корпоративних інтересів [504]. Мельник М. І. корупційні діяння поділяє залежно від мотивації їх учинення (змісту інтересу, задовольнити який прагне особа, яка вчиняє корупційне правопорушення) на: 1) корупційні діяння, пов’язані з протиправним використанням влади або службових повноважень для отримання матеріальних благ, послуг або переваг чи заволодіння чужим майном або правом на нього; 2) корупційні діяння, пов’язані з протиправним використанням влади або службових повноважень для задоволення інших (некорисливих) особистих інтересів чи інтересів третіх осіб. Першу групу утворюють корупційні діяння, які мають корисливий характер. Залежно від способу задоволення корисливих мотивів ці корупційні діяння можна розділити на такі, що пов’язані з неправомірним: 1) отриманням матеріальних благ, послуг або переваг; 2) заволодінням чужим майном або правом на нього; 3) використанням чужого майна. Другу групу утворюють корупційні діяння, які вчиняються з некорисливої заінтересованості: протиправне використання службовою особою влади або службових повноважень переслідує мету задоволення некорисливих особистих інтересів чи інтересів третіх осіб. Іншими правопорушеннями, пов’язаними з корупцією, М. І. Мельник називає правопорушення, які створюють сприятливі умови для корупції як явища або умови для конкретних корупційних діянь, або є приховуванням їх чи потуранням їм. За видом суспільних відносин, яким корупційною поведінкою (діяльністю) заподіюється шкода, і залежно від характеру застосовуваного при цьому виду відповідальності, вченим виділено і охарактеризовано такі види корупційних правопорушень: кримінальні (корупційні злочини), адміністративні, конституційні, дисциплінарні, цивільно-правові [250]. Конкретні форми корупції, які наводять у своїх дослідженнях вчені, відрізняються різноманітністю, і не всі містять ознаки кримінального злочину. Серед них –фаворитизм, кумівство, протекціонізм, лобізм, використання особистих контактів для отримання доступу до суспільних ресурсів тощо [172, с. 26]. Як випливає із зазначеного вище, сфера корупції не обмежена державним сектором. Аналогічні зловживання відбуваються в громадських організаціях – професійних спілках, церквах, благодійних організаціях тощо. У приватних комерційних підприємствах керівники використовують свою дискреційну владу при укладанні контрактів, наймі нових працівників, нагляді за підлеглими тощо. Це відкриває можливості для дій з метою отримання особистої вигоди, які при цьому можуть завдавати економічного збитку власникам або акціонерам компанії. Одним із шляхів корупційного збагачення бюрократії, особливо верховної політичної еліти, є державні витрати [578]. Інвестиційні проекти багато в чому визначаються рішеннями, які вищі чиновники приймають на власний розсуд. Великі інвестиційні проекти, особливо з участю іноземних корпорацій, часто припускають передачу монопольних прав переможцеві конкурсу, що обіцяє чиновникам особливо великі хабарі. Деякі проекти створюються спеціально для того, щоб певні групи отримували ренту («державну» або «адміністративну») від осіб, які є виконавцями проекту. Державні закупівлі, як правило, припускають вибір об’єктивно кращої пропозиції з декількох на основі конкурсу, проте іноді чиновник може забезпечити перемогу продавця, який пообіцяв найбільші «комісійні» («відкат») з операції. Для цього обмежується участь у конкурсі, його правила повністю не оголошуються. Як наслідок, закупівлі здійснюються за завищеною ціною. Позабюджетні рахунки часто створюються з легітимною метою (пенсійні, дорожні фонди тощо). Проте в деяких фондах, наприклад для допомоги інвалідам, доходи можуть значно перевищувати реальні витрати, що стимулює бажання деяких чиновників привласнити «надлишки». Навпаки, у разі дефіциту чиновники часто вирішують на власний розсуд, хто в результаті отримає гроші. У деяких країнах кошти, отримані через іноземну допомогу або від продажу природних ресурсів, надходять до спеціальних фондів, які менш прозорі й гірше контролюються, ніж бюджетні гроші. Через часті коливання цін на товари визначити дійсну суму транзакції і величину відрахувань до цих фондів непросто, що дозволяє частину грошей перенаправляти в кишені чиновників [578]. Серед інших сфер, найприбутковіших у плані корупції, слід виокремити: податкові пільги; продаж сировинних товарів за цінами нижче ринкових; районування, оскільки воно впливає на вартість землі; видобуток природних ресурсів; продаж державних активів, особливо приватизація державних підприємств; надання монопольного допуску до певного виду комерційної (особливо експортно-імпортної) діяльності; контроль над тіньовою економікою і нелегальним бізнесом; призначення на відповідальні пости в органах влади [91]. Отже, щодо моделей корупції, то для всіх, окрім європейської, характерним є системність явища корупції та її високий рівень. Аналіз характеру проявів корупції в різних країнах дає підстави стверджувати, що в Україні існує так звана модель корупції країн колишнього соціалістичного табору, що є частиною «суспільного договору». Але є прояви й азіатської (традиційної) моделі. За період незалежної держави Україна еволюціонувала до чітких рис олігархічної моделі, що підтверджується результатами, викладеними в нашій роботі [61]. В іншому дослідженні дисертанта [75, с. 169] розглянуто процес трансформації рекетирських злочинних угруповань, які діяли в початковому періоді розбудови незалежної України, в економічно-олігархічні злочинні структури та клани. Тож можемо стверджувати, що нині в Україні найбільш виразно спостерігається олігархічна модель. Характерним для України є стійкість проявів корупції на нижньому рівні державної влади та збільшення проявів корупції на вищому рівні державної влади. Загальна тенденція еволюції корупційних відносин в Україні в сучасний період – це поступове перетворення їх форм до олігархічної моделі. Встановлення взаємозв’язку корупційних відносин та форм корупції дозволяє з’ясувати не тільки зміст корупції, але й розробити адекватні правові та суспільні заходи впливу на цей процес [543]. Розглянувши найбільш вживані дослідниками види корупції, дійдемо висновку, що їх можна класифікувати за сферами діяльності таким чином: 1) корупція у сфері національних інтересів; 2) на державній службі; 3) олігархічна; 4) політична; 5) у сфері бізнесу. Усі інші підвиди цих видів корупції можна поділяти та варіювати: за типами взаємодіючих суб’єктів; за видом суспільних відносин; за способом взаємодії суб’єктів; за видом очікуваної чи отриманої вигоди; за спрямованістю; за метою; залежно від мотивації вчинення; залежно від способу задоволення корисливих інтересів; залежно від характеру застосовуваного виду відповідальності; за ступенем централізації; за місцем вчинення та характером корупційних дій; за професійною ознакою тощо. Деякі поєднання неможливі через несумісність сценаріїв, які входять до них, а деякі сценарії взаємодії збігаються або тісно корелюються між собою. 2.3 Сутність і поняття вимірювання та оцінювання рівня корупції Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] став у свій час одним із кроків на шляху до наближення України до Міжнародних стандартів боротьби з корупцією. Стаття 19 цього Закону передбачає, що спеціально уповноважений орган із питань антикорупційної політики щороку не пізніше 15 квітня готує та оприлюднює у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку звіт про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції, в якому, серед іншого, мають відображатися відомості про результати виконання органами державної влади заходів щодо запобігання та протидії корупції. Разом із тим, незважаючи на низку прийнятих після цього антикорупційних законів та інших нормативно-правових актів України, в державі не існує єдиної системи оцінювання корупції, зокрема методик її розрахунку в різних сферах суспільного життя. Існують думки серед дослідників, що корупцію не слід вимірювати взагалі, бо зробити це неможливо в принципі. Так, М. В. Фоміна дійшла висновку, що емпірично і статистично корупція не може бути виміряна [478, с. 39]. Більше того, на думку вченого, що реальна оцінка рівня корупції практично неможлива [478, с. 43]. Беген Є. І. вважає, що, оскільки корупція за своєю природою доволі абстрактне явище, виміряти її вкрай важко, тому потрібно реєструвати окремі корупційні діяння і, спираючись на одержану сукупність фактів, оцінювати рівень корупції в державі. Тобто життєво важливим є створення та аналіз баз даних, які містили б описи обставин вчинення конкретних корупційних діянь та їх основні ознаки. За результатами їх емпіричного та статистичного аналізу можна розробити типові моделі поведінки корупціонерів, виділити характерні обставини здійснення корупційних діянь, класифікувати суми хабарів за розмірами тощо [27, с. 81]. Однак існують непрямі методики виміру та оцінки корупції, про що свідчать наукові дослідження інших авторів. Починаючи з 1993 р., некомерційна антикорупційна неурядова організація з вивчення і боротьби з корупцією Transparency International (TI) (з англ. – «міжнародна прозорість») щорічно здійснює оцінку рівня корумпованості країн і регіонів світу за індексом сприйняття корупції (ІСК), який розраховується за результатами опитування громадян, іноземців, підприємців і аналітиків, які проживають в окремо взятій країні. Її мета – домогтися більшої прозорості та підзвітності влади. Саме прозорість будь-якого виду діяльності, на думку працівників ТІ, є передумовою меншої корумпованості суспільства та значно полегшує боротьбу з цим явищем [283]. ІСК є своєрідним зрізом поглядів, ставлення суспільства до корупції, на основі якого зарубіжними інвесторами, керівниками торгових компаній, банків ухвалюються рішення щодо розміщення капіталовкладень, ведення торгівлі, надання кредитів тощо. В ІСК країнам присвоюється рейтинг за шкалою від 0 до 10, де 0 – означає найвищий рівень сприйняття корупції, а 10 – найнижчий (водночас індекс нижче межі 3,0 є показником «галопуючої» корупції). З того часу, як ІСК був уперше опублікований, емпіричні дослідження корупції активізувалися, що засвідчило підвищення інтересу міжнародного співтовариства до пошуку її стримання. До роботи в цій галузі приєднались численні міжнародні організації, наукові установи, зокрема Всесвітній економічний форум (World Eсonomic Forum), Міжнародний дослідний центр Геллапа (Gallup International), Консультація з політичних та економічних ризиків у Гонконзі (Political and Economic Risk Consultancy, Hong Kong), Всесвітній банк (World Bank), Базельський університет (University of Basel), Інститут розвитку управління в Лозанні (Instіtutе for Management Development Lausanne), Відділ економічної розвідки (Economist Intelligence Unit). Таким чином, Transparency International працює в більш ніж 180 країнах світу, і всіх їх об’єднує єдина антикорупційна ідеологія, спрямована на встановлення єдиного базового режиму прозорості, насамперед у фінансової сфері [283]. Організація Transparency International визначає корупцію «як зловживання наданими повноваженнями для отримання приватної вигоди». Хоч це визначення і стисле, але воно поєднує в собі три важливі елементи: по-перше, це зловживання повноваженнями; по-друге, це повноваження, надані у приватному або публічному секторах; і по-третє, це зловживання повноваженнями для отримання приватної вигоди, тобто не лише для вигоди особи, що зловживає, але й для вигоди членів його / її сім’ї або друзів [544]. Організація ТІ уперше спростувала уявлення про корупцію як класичний феномен, що не має кількісних показників, оскільки статистика не застосовується до латентних явищ. Щороку організація публікує рейтинги сприйняття корупції населенням, у яких Україна традиційно посідає останні місця. Так, у 2011 р. Україна у щорічному рейтингу серед 182 країн за рівнем корумпованості посіла 152 місце, у 2010 р. серед 178 країн – 134 місце, поруч з Того і Зімбабве. Для порівняння, у той час, коли в 2009 р. Україна займала 146 місце, у 2008 р. – 134, Грузія, яка провела серйозні антикорупційні реформи, перебувала на 66-й позиції разом з Італією і Кубою, Російська Федерація – 154 місце поруч з Папуа-Новою Гвінеєю та Таджикистаном. Але тут слід зазначити, що дуже складно провести порівняльний аналіз рівня корупції щодо різних країн на основі фактичних матеріалів, наприклад, кількості кримінальних справ або судових вироків. Такі дані різних країн не відображають реального рівня корупції, вони скоріше є показниками роботи правоохоронних органів, судів або ЗМІ щодо виявлення корупції. Єдиним методом збору порівняльних даних є спирання на досвід та думку тих, хто безпосередньо стикається з реальною корупцією [283]. За висновками експертів, зниження оцінки індексу сприйняття корупції лише на один пункт призводить до відтоку з країни капіталу, що дорівнює 0,5% валового внутрішнього продукту держави. Для України ці цифри означають втрату щороку щонайменше 20 млрд гривень [242]. Автор дисертації вважає за потрібне далі навести та охарактеризувати рейтинги сприйняття корупції в Україні, динаміку рейтингів та індекс сприйняття корупції населенням за період 1998–2014 рр. (таблицю наведено в додатку A до дисертації). Аналіз ІСК, розрахованих фахівцями ТІ, свідчить, що впродовж останнього десятиліття рівень корупції в Україні стабільно залишається надзвичайно високим. За рівнем корупції Україна прирівнюється до таких «проблемних» країн світу, як Сьєрра-Леоне, Зімбабве, Ліберія, Малі, Мозамбік, Кот-д’Івуар, з якими наша держава ділить сходинки за порівняльними рейтингами. Якщо проаналізувати ці показники впродовж 1999–2009 рр., то можна помітити стійку тенденцію до їх погіршення. У 2011 р. за рівнем корумпованості в Україні зафіксовано найвищий рівень сприйняття корупції. Країна посіла 152 місце (із 182 країн світу). У 2010 р. у зазначеному рейтингу Україна хоча й піднялася на 12 позицій, зайнявши 134 місце (із 178 країн), проте отримала лише 2,4 з 10 можливих балів. У 2011 р. Україна посіла одне з останніх місць у світі в рейтингу економічних свобод – 164 місце серед 179 країн світу і останнє місце серед європейських держав. Між тим у 2010 р. Україна посідала 162 місце, а в 2009 р. – 152. З країн СНД Україну випереджали Узбекистан (163 місце), Білорусь (155), Росія (143). Останні місця рейтингу займали Куба, Зімбабве та Північна Корея. Україна в 2012 р. піднялася у рейтингу корупції Transparency International на вісім пунктів – з 152 на 144 місце. У тому самому році Україна набрала 26 балів зі 100 можливих. У повідомленні Transparency International зазначено, що будь-який результат менше 30 балів є «ганьбою для нації». Разом з Україною на 144 місці опинилися Сирія, Бангладеш, Камерун, Конго та Центральноафриканська Республіка. Річні порівняльні виміри показника ІСК обумовлені не тільки фактичними змінами ступеня корумпованості, але й різницею в джерелах інформації, зміною методик, які застосовуються для збору й обробки даних. Тому Transparency International закликає до вкрай обережного й акуратного використання даних ІСК для виявлення динаміки корупції у зв’язку з можливістю отримання неправильних, необ’єктивних результатів [283]. У багатьох статтях і дискусіях при згадуванні назви цього індексу слово «сприйняття» (рerception) прийнято пропускати, в результаті чого створюється хибне уявлення, що індекс відображає реальний стан справ у сфері корупції, в той час як йдеться, фактично, про рівень занепокоєності населення питаннями корупції [89]. Фоміна М. В. звертає увагу на те, що рейтингові оцінки корупції можуть використовуватися з метою маніпулювання суспільною і міжнародною думкою про окремі країни. Отже, сприйматися рейтинги можуть лише як форматування реальності. Звідси і такі розмиті та розпливчасті цілі, що ставляться організаціями, які формують рейтинги. З метою підтвердження сказаного вище слід навести приклад зі скандалом із кредиторами рейтингу, що виник у Європейському Союзі на початку 2012 р. Віце-президент Єврокомісії А. Таджані відкрито звинуватив рейтингові агенції в тому, що вони працюють «на долар», постійно занижують кредитні рейтинги країн Єврозони, діють не прозоро і допускають багато помилок [478, с. 40]. Учасниками круглого столу «Кращі практики участі громадянського суспільства в реалізації антикорупційної політики в країнах Східного партнерства ЄС» 16 листопада 2011 р. у м. Київ була висловлена думка, що в наукових колах, уряді та неурядових організаціях багатьох країн відбувається «фетишизація» вимірювання корупції. При цьому вони застерегли, що маніпуляції індексами можуть бути дуже небезпечні. За їх словами, слід вимірювати не сприйняття корупції населенням, а її рівень. Приклад ефективнішої методики оцінювання рівня корупції має Група країн Ради Європи проти корупції (GRECO). Так, наприклад, добре себе зарекомендувала методика ECR (індекс концентрації робочої сили). Експерти різних країн із питань антикорупційної політики пропонують використовувати такі індикатори виміру корупції: рівень сприйняття корупції; світовий індекс «Економічна свобода»; обсяг хабарів, які давались підприємцями та домашніми господарствами; контроль над проявами корупції; якість реагування на корупційні правопорушення; обсяг хабарів, які давались протягом певного часу, частіше це 12 місяців; кількість громадян, готових дати хабар; ефективність правління; регуляторна якість; верховенство права; підзвітність та самовираження; політична стабільність; політичні та громадянські права; якість життя. Наприклад, за даними щорічного Quality of Life Index, який публікує ірландський часопис International Living, у загальносвітовому рейтингу якості життя Україна за 2011 р. із 68 опинилася на 73 місці, потрапивши до однієї групи з такими державами, як Намібія (72), Ботсвана (74) та Тринідад і Тобаго (75). Причому за економічним критерієм Україна перебуває у трійці найвідсталіших країн. Позаду лише Зімбабве і Сомалі. За даними видання, вартість життя в Україні значно вища, ніж у США, й не нижча, ніж у Польщі [89]. Індикаторами рівня корумпованості, скажімо, у Вірменії, слугують: індекс сприйняття корупції та індикатор контролю корупції; індикатор ефективності правління та індикатор регуляторної якості; індикатор верховенства права та індикатор підзвітності та самовираження; індикатор політичної стабільності та індикатор політичних і громадянських прав. У світовому масштабі застосовуються такі індикатори: індекс хабародавців (Bribe Payers Іndex), який відображає готовність компаній провідних країн-екпортерів світу давати хабарі у країнах, що розвиваються; міжнародний огляд жертв злочинності (International Crime Victim Survey) – програма досліджень щодо з’ясування частоти реального стикання громадян із корупцією на практиці і звернення з цього питання до правоохоронних органів; індекс підтримки навколишнього природного середовища (Environmental Sustainability Index) був розроблений з метою національних рівнів підтримки належного стану навколишнього природного середовища. Дослідники з Всесвітнього економічного форуму виявили разючий взаємозв’язок між ІСК і станом навколишнього середовища: підвищений рівень корупції в країні – знижений показник підтримки природного середовища в належному стані; індекс глобалізації (GCB) виявляється у такому: одним із негативних наслідків відкриття національних кордонів для розширення торгівлі та інвестиційних потоків є неминуче зростання корупції. Однак фактичне порівняння індексу глобалізації та ІСК свідчить про те, що економічна, соціальна, технологічна інтеграція пов’язані зі сприйняттям меншої корумпованості держав. Лідери ділових кіл і міжнародні експерти сприймають представників влади як бездоганно «чистих» у країнах, які досягли високих показників глобалізації, водночас сприйняття державної корупції проявляється дуже активно в країнах із нижчим ступенем глобалізації [283]; індикатори державної влади в різних країнах світу (WGI); частка тіньового сектора (Legal); деструктивний вплив high-hume технологій (ІnHHT); неефективність трансплантації інститутів (InlT); чисельність економічно активного населення (млн осіб) (Р); якість довкілля (інтегральний індекс природного балансу) (Т); індекс природного балансу (FBI); якість суспільних інституцій (Х); сумарна вартість капітальних активів (млрд грн) (R); рівень розвитку технологій (I). Наприклад, у Болгарії протягом майже десяти років застосовується система моніторингу корупції, яка ґрунтується на уніфікованих показниках та стандартних дослідницьких процедурах. Отримана інформація використовується для стратегічного програмування та планування поточної діяльності державних та недержавних інституцій у сфері протидії корупції [472]. Міжнародними фахівцями пропонується також упровадження в деяких країнах електронної системи державних закупівель – індикатор, який враховує кількість звернень до системи. У випадку якщо індикатори не працюють, це, на їх думку, є показником того, що слід міняти завдання Національної стратегії боротьби з корупцією країни. В Україні різними організаціями також здійснювалося вимірювання рівня корупції. Так, Центром соціального прогнозування проводився розрахунок рейтингу загальної та регіональної корумпованості в Україні. Індекс корумпованості окремих органів влади й організацій був розрахований за формулою: де n1 – орган корумпований, n2 – орган істотно корумпований, n3 – не змогли дати оцінки, n4 – орган не дуже корумпований, n5 – орган не корумпований, N – загальне число респондентів. Індекс корумпованості може набувати значення від +1,000 (абсолютна корумпованість) до -1,000 (абсолютно не корумпований орган), 0,000 – 50% рівень корумпованості. Зведений індекс корумпованості було розраховано як середній від індексів корумпованості органів влади різного рівня й організацій, з якими доводиться стикатися респондентам у повсякденні [149]. Український учений М. І. Мельник ще в 2002 р. для з’ясування стану, структури, тенденцій розвитку корупції пропонував використовувати додаткові показники – соціальні індикатори корупції (кількісні або якісні), які характеризують ситуацію в певній сфері соціального життя і які прямо або опосередковано дозволяють визначати поширеність корупції, характер її проявів, закономірності розвитку, взаємовплив корупції, соціальних, політичних, економічних та інших процесів. На думку М. І. Мельника, одні з індикаторів є відображенням корупційних процесів, інші – антикорупційної діяльності. Він визначає й характеризує низку індикаторів корупції, у тому числі таких: рівень тінізації економіки; розмір неофіційних доходів населення; частка готівки поза банківським обігом; існуючі «ножиці» між обсягом і характером господарської діяльності та її офіційними результатами; масштаби та динаміка ведення іноземного бізнесу в країні, іноземного інвестування, надання їй іншої фінансової допомоги; стан дотримання прав і свобод людини і громадянина; рівень довіри громадян до влади; їх психологічне ставлення до корупції як явища [250]. Натомість Й. Г. Ламздорф зазначає, що терміни «поширеність», «частота», «обмеження», «звичайність», «внесок у ділове середовище» взаємопов’язані і стосуються певної шкали корупції, вимірюючи її сутність [551, с. 4]. За дослідженням М. В. Фоміної, моніторинги корупції, рейтинги й індекси, які відображають її стан, не є ефективними і дієвими щодо протидії корупції. Найефективнішою в цьому плані вважається оцінка механізмів запобігання і припинення корупції [478, с. 40]. На думку автора, слід розрізняти кількісні та якісні показники корупції у співвідношенні «вимірювання» та «оцінювання» корупції, які часто вживаються в одному значенні. Одиниця вимірювання є фізичною величиною певного розміру, яка прийнята для кількісного відображення однорідних із нею величин. Оцінювання – оцінка, визначення ціни, вартості, визначення кількості, якості, придатності, аналіз даних, обстановки [91]. Отже, вимірювання корупції здійснюється за допомогою соціальних індикаторів або індексів, а оцінювання слід розуміти як узагальнення його результатів та надання відповідної оцінки корупції, висновків тощо. Зауважимо, що дослідження вимірювання рівня корупції в Україні нині не пов’язані між собою спільністю концептуальних засад та методології, розуміння корупції відірване від правових визначень, вибірка їх часто обмежена, використовуються західні методики, слабо адаптовані до українських реалій тощо. Отримана інформація все частіше піддається сумніву через політичну заангажованість, методичну некоректність, нечіткість уявлень про природу та форми корупції у самих дослідників тощо. Некоректність методична та методологічна призводить до викривлення реальної картини [149]. Наприкінці 2010 р. Україна отримала характеристику корупції в державі, а саме: негативні оцінки боротьби з корупцією від Організації економічного співробітництва та розвитку (Стамбульський план дій) та GRECO. На думку голови GRECO Д. Коса, висловлену в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» у жовтні 2010 р., «Україна виявляє найменше зусиль у боротьбі з корупцією з усіх відомих мені країн». В оприлюдненому 8 грудня 2010 р. у Парижі на засіданні Стамбульського плану дій звіті моніторингової групи щодо України зазначалося: «Україні так і не вдалося досягти будь-якого значимого прогресу в галузі реформування свого антикорупційного законодавства. Подальше зволікання з набранням чинності пакетом антикорупційних законів викликає обґрунтоване запитання щодо наявності в керівництва України реальної політичної волі з виконання вимог міжнародних стандартів». Міжнародні партнери України стверджували, що декілька великих програм із боротьби з корупцією, що здійснювалися за підтримки донорів і міжнародних організацій упродовж останніх чотирьох років (UPAC, «Гідна Україна»), не призвели до практичних результатів, оскільки напрацювання та рекомендації цих проектів не були впроваджені на практиці. В Україні зустрічались випадки брутального порушення прав іноземних інвесторів через корупційні схеми і відсутність незалежної та прозорої судової системи. У зв’язку з цим існував ризик скорочення фінансової допомоги Україні та згортання проектів технічної допомоги. Сьогодні вже намітилися позитивні зрушення в оцінках міжнародних експертів. Група з розробки фінансових заходів у боротьбі з відмиванням грошей (FATF) (міжурядова організація, створена в 1989 р. за ініціативи керівників країн «Великої сімки») 9 жовтня 2011 р. на своєму засіданні прийняла рішення про виключення України з «чорного списку» корупційних країн. Іншими словами, ця організація вітає суттєвий прогрес України в покращанні її режиму боротьби з відмиванням грошей і протидії фінансуванню тероризму (AML/CFT). У вересні 2011 р. Україна надала FATF звіт з надією на виключення її із «сірого списку» FATF. Зауважимо, що з 2001 до 2004 рр. Україна перебувала в «чорному списку» країн, боротьба яких із відмиванням грошей недостатня. У лютому 2010 р. FATF опублікувала список держав, в який увійшла й Україна, що мають недоліки в національних режимах і збираються їх удосконалювати [474]. Світовий досвід свідчить, що в країнах, де влада та суспільство мали можливість отримувати інформацію про реальну ситуацію з корупцією всередині країни, вдалося сформулювати реальні цілі антикорупційної політики та досягти позитивних зрушень в обмеженні масштабів корупції [149]. Отже, при розгляді питання вимірювання корупції автором зроблено такі висновки: 1) при дослідженні рівня корупції слід розрізняти поняття її «вимірювання» та «оцінювання». Вимірювання корупції здійснюється за допомогою соціальних індикаторів або індексів (кількісний показник), а оцінювання корупції слід розуміти як узагальнення результатів виміру та надання відповідної оцінки щодо корупції, формулювання висновків тощо (якісний показник); 2) вимірювання рівня (характеристика) корупції здійснюється при оцінюванні: взаємовідносин між країнами; в окремо взятій країні; у кожній сфері соціального життя країни окремо, тобто класифікуємо відповідно глобальне, державне та локальне вимірювання; 3) ключовими моделями оцінювання можна вважати: реальний стан корупції (поширеність); сприйняття корупції населенням; ефективність заходів протидії корупції; 4) для реалізації антикорупційної стратегії в Україні автором пропонується розробити національну систему вимірювання та оцінювання рівня корупції. Для цього слід запровадити систему моніторингу корупції, яка б ґрунтувалась на загальних для усіх органів державної влади показниках та методиках дослідження [280]. Висновки до розділу 2 1. Своєрідними заходами «протидії корупції» в XV–XIX століттях можна вважати правові та каральні методи, а також соціальні заходи, які проводилися у на вищому рівні держави, хоча сам термін «протидія корупції» у зазначений період не використовувався. У XX ст. в СРСР найбільш вживаними словами, які відображали «антикорупційні заходи» (переважно кримінально-правові), були «боротьба» та «викорінення». Масштаби і характер участі населення та громадян на різних історичних етапах відрізняються. 2. Потреба в уніфікації термінів, які використовуються вченими під час досліджень проблеми корупційної злочинності, семантичне тлумачення слів «запобігання» та «протидія», а також факт об’єктивного існування корупції в Україні, дає підстави у назвах нормативно-правових актах антикорупційної спрямованості застосовувати термін «протидія корупції», зокрема відповідно слід змінити назву Закону України «Про запобігання корупції». 3. З метою удосконалення законодавчого поняття суб’єктів протидії корупції запропоновано включити до статті 1 Закону України № 1700-VII термін «суб’єкти протидії корупції» і визначити його як «суспільство в особі його інститутів, усі фізичні та юридичні особи, які вживають заходи з метою мінімізації корупції, усунення або нейтралізації її причин та умов, згідно із Законом України «Про запобігання корупції», відповідно до їх обов’язків з виконання державних функцій, а також із власної ініціативи». Аргументами на користь таких доповнень до зазначеного закону є те, що узагальнене поняття суб’єктів протидії корупції наводиться різними вченими країн СНД і міжнародних документах щодо протидії корупції, а також виходячи з визначення «протидії корупції», що запропоновано автором у дисертації, та для його однозначного застосування усіма суб’єктами (і спеціальними, і загальними), які здійснюють протидію корупції. 4. З метою удосконалення законодавчого поняття протидії корупції запропоновано включити до статті 1 Закону України «Про запобігання корупції» термін «протидія корупції» і визначити його як «система правових, організаційних, соціальних, ідеологічних, психологічних заходів, які проводяться як на державному, так і на локальному рівнях, комплексно або окремо, з метою мінімізації небезпечного впливу корупційних проявів на розвиток демократичного суспільства». 5. Враховуючи поняття протидії корупції та корупційної злочинності, сформульовані автором в дисертації, з використанням методу аналогії термін «протидія корупційній злочинності» визначено як діяльність, яку здійснює суспільство в особі його інститутів, окремих фізичних та юридичних осіб з власної ініціативи або відповідно до своїх обов’язків з виконання державних функцій, з метою мінімізації ризиків вчинення корупційних злочинів і впливу відповідних криміногенних чинників на розвиток правової демократичної держави. 6. Види корупції можна класифікувати за сферами діяльності таким чином: 1) корупція у сфері національних інтересів; 2) на державній службі; 3) олігархічна; 4) політична; 5) у сфері бізнесу. Усі інші підвиди цих видів корупції можна поділяти та варіювати: за типами взаємодіючих суб’єктів; за видом суспільних відносин; за способом взаємодії суб’єктів; за видом очікуваної чи отриманої вигоди; за спрямованістю; за метою; залежно від мотивації вчинення; залежно від способу задоволення корисливих інтересів; залежно від характеру застосовуваного виду відповідальності; за ступенем централізації; за місцем вчинення та характером корупційних дій; за професійною ознакою тощо. Деякі поєднання неможливі через несумісність сценаріїв, які входять до них, а деякі сценарії взаємодії збігаються або тісно корелюються між собою. 7. Моделі еволюції корупції характеризують сутність перетворення її форм за певний період. Характерним для України є стійкість проявів корупції на нижньому рівні державної влади (виконавців) і помітне збільшення проявів корупції на вищому рівні влади (керівництва). Загальна тенденція еволюції корупційних відносин в Україні у сучасний період – це поступове перетворення їх форм до олігархічної моделі. 8. При дослідженні рівня корупційної злочинності слід враховувати, що поняття «вимірювання» та «оцінювання» не є тотожними. Вимірювання рівня корупції здійснюється за допомогою соціальних індикаторів або індексів (кількісний показник), а оцінювання корупції слід розуміти як узагальнення результатів виміру та надання відповідної оцінки щодо корупції, формулювання висновків тощо (якісний показник). Вимірювання рівня (характеристика) корупції здійснюється при оцінюванні: взаємовідносин між країнами; в окремій країні; в кожній сфері соціального життя країни (глобальне, державне та локальне вимірювання). Ключовими критеріями для оцінювання визначено: реальний стан корупції (поширеність); сприйняття корупції населенням; ефективність заходів протидії корупції. Для реалізації антикорупційної стратегії в Україні доцільно розробити національну систему вимірювання та оцінювання рівня корупції із запровадженням системи моніторингу корупції, яка б ґрунтувалась на загальних для усіх органів державної влади показниках та методиках дослідження. Результати цього розділу опубліковано у роботах [59, 61, 71, 75, 78, 280]. РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ 3.1 Розвиток антикорупційного законодавства за часів незалежності України Дослідження розвитку антикорупційного законодавства в сучасний період важливо для встановлення тенденцій, закономірностей його формування, що, в свою чергу, дозволить Україні зробити висновки щодо ефективності обраної законодавчої політики держави у сфері протидії корупційній злочинності. Сучасний період у нашому дослідженні розуміється як час існування України як незалежної держави (1991–2015 рр.). Зауважимо, що законодавча політика України у сфері протидії корупційній злочинності є частиною загальної політики нашої держави у протидії злочинності, тож розкриємо її сутність. Політика держави у протидії злочинності – це спеціальні, системні й науково обґрунтовані напрямки, методи, способи і засоби діяльності державних органів, політичних організацій і громадських об’єднань, які виконують відповідні функції, завдання та приймають рішення, врегульовані правовими й етичними нормами, що випливають із програмних, законодавчих і директивних документів та спрямовані на запобігання злочинності, проведення каральних заходів і перевиховання та ресоціалізацію правопорушників з метою забезпечення правопорядку, безпеки особи, суспільства і держави [411]. Аналіз законодавства України в сфері протидії корупційній злочинності свідчить, що за період існування незалежної України на державному рівні приймалися відповідні закони, видавались укази, розпорядження, розроблялись і затверджувались концепції та програми боротьби з корупційною злочинністю. Однак масштаби корупції в Україні залишалися досить значними. Законодавчий процес у сфері протидії злочинності і корупції часто виглядав занадто повільним, непослідовним і заполітизованим. Так, з 1994 р. постійно розроблялася система конкретних заходів, які слід вжити центральним і місцевим органам виконавчої влади, правоохоронним органам у контексті забезпечення більш активної та ефективної боротьби з корупцією. Щорічно КМУ затверджував плани заходів щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією, однак ці заходи фактично повторювалися з року в рік та мали формальний характер. Так, Указом Президента України [306] було визначено питання посилення боротьби з корупцією та іншими злочинами у сфері економіки. Метою цього Указу стало забезпечення оперативного, повного, всебічного й об’єктивного розслідування особливо складних справ відносно злочинів, пов’язаних із фактами корупції в органах державної влади, організованою злочинною діяльністю у сфері економіки та забезпечення оперативного проведення невідкладних слідчих дій, викриття всіх причетних до вчинення злочинів осіб, залучення до проведення слідчих дій висококваліфікованих спеціалістів та експертів, усунення впливу сторонніх осіб на слідство, гарантування конституційних прав і свобод громадян у разі застосування до них запобіжних заходів [306]. Розпорядженням Президента України [367] було визнано, що діяльність відповідних державних органів щодо подолання злочинності є незадовільною, про що було попереджено керівників міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади про персональну відповідальність за неефективну роботу в сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Згодом, з метою проведення докорінних змін у справі боротьби з корупцією і організованою злочинністю було затверджено Практичні та організаційні заходи щодо боротьби зі злочинністю на перше півріччя 1995 року, Програму заходів щодо запобігання злочинності у сфері економіки, Програму організаційно-правових заходів щодо створення необхідної законодавчої, інформаційно-аналітичної та наукової бази у справі боротьби зі злочинністю на 1995–1996 роки [367]. Відповідно до Програми заходів щодо запобігання злочинності у сфері економіки було рекомендовано розробити проект Положення про декларування доходів державними службовцями з визначенням переліку конкретних обмежень, що повинні поширюватися на них під час проходження державної служби, та подати його на розгляд КМУ. У наступні роки увага Уряду щодо проблем корупції в Україні концентрувалась навколо забезпечення гласності і відкритості. Основні нормативно-правові акти в цьому напрямі були прийняті в 2001–2002 рр. Це – Укази Президента України [383, 380, 348] та постанови КМУ [384]. Однак робота щодо боротьби з корупцією і організованою злочинністю після цього не покращилась, про що свідчить Указ Президента України [379]. План заходів щодо створення та забезпечення функціонування системи державного фінансового контролю за декларуванням та витрачанням доходів особами, які претендують на зайняття посад державних службовців, та особами, уповноваженими на виконання функцій держави, посилення боротьби з приховуванням доходів від оподаткування та корупцією, затверджений розпорядженням КМУ [360], фактично не виконувався. З метою усунення причин та умов, що сприяють злочинним проявам і корупції, був виданий Указ Президента України [391], яким затверджено відповідні заходи та визначено такі пріоритетні напрями діяльності державних органів, насамперед правоохоронних, як забезпечення захисту прав і свобод громадян від злочинних посягань, особливо у сферах реалізації права власності, підприємницької діяльності, фінансових, соціально-трудових відносин, споживання, а також усунення соціально-економічних причин і умов, що сприяють злочинності та корупції [391]. Зазначеним Указом Президента України КМУ було доручено розглянути за участі Генеральної прокуратури України питання доцільності заборони здійснення пожертв і благодійних внесків до фондів, інших організацій, які створено для підтримки діяльності правоохоронних органів, органів виконавчої влади, від суб’єктів господарської діяльності, які протягом останніх трьох років зверталися до цих органів, одержували від них державні, в тому числі управлінські послуги, та поінформувати про результати розгляду. Для запобігання проявам корупції в усіх гілках влади було доручено підготувати пропозиції щодо внесення змін до законодавства про державну службу, службу в органах місцевого самоврядування, боротьбу з корупцією щодо запровадження громадського контролю за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вдосконалення засад притягнення до відповідальності за корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією, передбачивши, зокрема, виключення дій чи бездіяльності, які не становлять суспільної небезпеки, з правопорушень, за які встановлено адміністративну, кримінальну відповідальність. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави у 2005 р. частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною. Її спровокувала масова «тінізація» економічного сектора України, що, в свою чергу, стало економічним підґрунтям для корумпованих зв’язків. З метою детінізації економіки та протидії корупції був прийнятий Указ Президента України [382], яким визначено, що одним із пріоритетних заходів щодо протидії корупції є запровадження громадського моніторингу стану поширення корупційних діянь у політичній, економічній і соціальній сферах на загальнодержавному та місцевому рівнях. Цим самим указом було запропоновано внести зміни до законодавчих актів щодо забезпечення свободи підприємницької діяльності, обмеження державного регулювання економічних процесів, усунення причин, які сприяють корупції, ухиленню від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), веденню господарської діяльності з порушенням норм законодавства [382]. У м. Меріда (Мексиканські Сполучені Штати) 12 грудня 2003 р. Україна підписала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції [183]. Через три роки після її підписання 18 жовтня 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції» [386]. Конвенція ООН суттєво відрізняється від конвенцій Ради Європи, стороною яких є Україна. Зокрема, наводиться ширше коло корупційних діянь. Визначено основні засади протидії корупції в приватному та публічному секторах через запровадження кодексів поведінки публічних посадових осіб, встановлення контролю над державними закупівлями, управління публічними фінансами тощо. Конвенція визначає заходи щодо попередження відмивання коштів, а також містить норми та принципи міжнародного співробітництва з метою повернення коштів, незаконно вивезених з тієї чи іншої країни [183]. Згідно з цією Конвенцією держави-учасниці зобов’язуються посилити заходи щодо запобігання корупції та боротьби з корупцією, а також міжнародне співробітництво у цій сфері. Приєднавшись до Конвенції, Україна взяла на себе зобов’язання реформувати своє законодавство в сфері протидії та боротьби з корупцією. Зокрема, запровадити відповідальність за корупційні діяння в приватноправовій сфері, внаслідок чого суб’єктами корупційних правопорушень стали посадові особи юридичних осіб публічного і приватного права, фізичні особи – підприємці та інші особи, які не є посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Розпорядженням КМУ від 15 серпня 2007 р. № 657-р затверджений План заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» на період до 2011 р. [359]. Незважаючи на вжиті заходи, міжнародні зобов’язання України у сфері протидії корупції виконувалися повільно й неефективно, зокрема, майже ігнорувалися рекомендації Групи держав Ради Європи проти корупції, значна частина яких стосувалася внесення змін до законодавства. GRECO зазначала, що деякі рекомендації вимагають практичного застосування антикорупційного законодавства, тому «не можна переоцінити величезне значення швидкого створення антикорупційного органу, в якому слід забезпечити представництво як органів державної влади, так і громадянського суспільства, і якому слід надати достатню незалежність. Це питання тісно пов’язане з прийняттям плану заходів, покликаних сприяти втіленню в життя національної антикорупційної стратегії». Особливої уваги вимагали рекомендації, що стосувалися підвищення доброчесності державної служби, унеможливлення призначення на посади в органи державної влади осіб, які притягалися до відповідальності за корупційні діяння [445]. Постановою КМУ [128] запроваджено посаду Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики. Уряд 24 квітня 2009 р. своєю постановою затвердив Положення про Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики [363]. Після втрати чинності цієї постанови на підставі постанови КМУ [339] було затверджено нове положення про урядового уповноваженого [364]. Це рішення Уряду створило правові засади для вирішення завдань щодо забезпечення єдиних підходів до розробки і реалізації державної антикорупційної політики, а також виконання міжнародних зобов’язань України, зокрема рекомендацій GRECO. Згідно з документом на Урядового уповноваженого покладається виконання завдань із підготовки пропозицій щодо формування та забезпечення реалізації державної антикорупційної політики. Урядовий уповноважений забезпечує проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, що подаються на розгляд уряду, проводить системний аналіз діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері запобігання та протидії корупції. Крім того, Урядовий уповноважений повинен забезпечувати ефективну взаємодію з центральними і місцевими органами виконавчої влади, організаціями та об’єднаннями з питань реалізації державної антикорупційної політики, а також брати активну участь у співпраці України з GRECO, іншими міжнародними антикорупційними організаціями. Відповідно до оціночного звіту, затвердженого 15 травня 2009 р., з 25 рекомендацій цієї організації Україна виконала лише третину. Зокрема, невиконаними залишалися рекомендації щодо посилення незалежності прокуратури від політичних впливів, забезпечення незалежності судів і прозорої процедури добору суддів, прийняття нових правил конфіскації та арешту доходів, отриманих внаслідок корупції, тощо [445]. Разом з тим у звіті про виконання Україною рекомендацій, затвердженому в травні 2009 р., GRECO визнала створення Бюро з питань антикорупційної політики доказом того, що Україна відкрита для розвитку і впровадження реальної антикорупційної політики. Крім того, міжнародні експерти зазначили, що прийняття так званого антикорупційного пакета є важливим кроком у правильному напрямі. Упродовж тривалого часу Верховна Рада України зволікала з прийняттям законів, що встановлюють кримінальну відповідальність за корупцію, зокрема для юридичних осіб, хабарництво осіб приватного сектора, торгівлю впливом, відповідно до міжнародних стандартів. Однак у 2009 р. Верховною Радою України все ж були прийняті Закони України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» від 11 червня 2009 р. № 1507-VI [331] та «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від 23 грудня 2009 р. № 1787-VI [332] та інші. Постановою КМУ «Про заходи щодо посилення протидії корупції» [369] передбачено створення робочих груп для проведення перевірок організації роботи в центральних і місцевих органах виконавчої влади щодо дотримання ними вимог антикорупційного законодавства та звітів про їх результати. Визначено перелік представників центральних органів виконавчої влади, які на постійній основі співпрацюють з Урядовим уповноваженим з питань антикорупційної політики в частині проведення перевірок організації роботи тощо: перші заступники Міністра внутрішніх справ України, голів Державної податкової адміністрації України, Служби безпеки України, Головного контрольно-ревізійного управління України, Головного управління державної служби та інші [369]. Залишилась невиконаною низка інших завдань, передбачених Указами Президента України «Про деякі заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної антикорупційної політики» [344], «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2008 року «Про заходи щодо реалізації національної антикорупційної стратегії та інституційного забезпечення цілісної антикорупційної політики» [388], «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2008 року «Про стан протидії корупції в Україні» [389]. Згідно із Законом України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» [328] втратили чинність Закони України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» [331], «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» [332]. За висновками провідних українських експертів-юристів, із втратою чинності Законом України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. № 1506-VI [353] дію Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356 [326] не було поновлено, тому, фактично, у період з 5 січня 2011 р. і до набуття чинності Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI [352] в Україні не діяв жоден спеціальний антикорупційний закон. Постійна увага до цих законопроектів Ради Європи, GRECО, інших міжнародних організацій дозволила завершити процес прийняття антикорупційного законодавства, який тривав з 2005 р. Констатуючи пожвавлення міжнародного співробітництва у сфері протидії корупції, GRECO зазначила, що ці заходи «не можуть замінювати процес рішучого реформування на внутрішньодержавному рівні, включаючи, наприклад, організацію належного навчання працівників правоохоронних органів або державних службовців. Для того, щоб повністю виконати рекомендації, що містяться в оціночному звіті за результатами спільних першого і другого раундів оцінювання, Україні доведеться докласти значних зусиль. А це вимагає справжньої політичної волі, що жодним чином не обмежується розробкою законопроектів» [445]. Особливе місце у вирішенні проблем протидії корупції, зокрема удосконаленні антикорупційного законодавства, займав спеціальний державний орган – Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, створений відповідно до Указу Президента України «Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» від 26 листопада 1993 р. № 561 [373] (втратив чинність згідно з Указом Президента від 8 лютого 2005 р. № 208) [346]. Цей орган здійснював координацію діяльності всіх правоохоронних та інших державних органів з виконання законів України, указів і розпоряджень Президента України, Уряду та власних рішень щодо боротьби з корупцією і організованою злочинністю, розробляв стратегічні й тактичні заходи протидії корупції. Аналогом такого Комітету до сьогодні був Національний антикорупційний комітет – консультативно-дорадчий орган при Президентові України, утворений відповідно до Указу Президента України «Про утворення Національного антикорупційного комітету» від 26 лютого 2010 р. № 275 [394]. Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України «Про Національну раду з питань антикорупційної політики» від 14 жовтня 2014 р. № 808 [378]. Таким чином, Національний антикорупційний комітет було ліквідовано і створено Національну раду з питань антикорупційної політики, а також згідно із Законом України від 14 жовтня 2014 р. № 1698-VII – Національне антикорупційне бюро України [272], постановою КМУ від 18 березня 2015 р. № 118 утворено Національне агентство з питань запобігання корупції [395]. Однак слід згадати загрозливі для іміджу України та процесу її інтеграції в європейський простір заяви керівників GRECO щодо проведення антикорупційної політики в нашій країні. Так, вони висловлювали думку, що скасування антикорупційного пакета та ліквідація Бюро з питань антикорупційної політики (ліквідовано згідно з розпорядженням КМУ «Про ліквідацію посади заступника Міністра Кабінету Міністрів України – Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики» від 7 лютого 2011 р. № 86-р) [374] можуть свідчити про важливий і прикрий крок у неправильному напрямі, якщо найближчим часом не буде знайдено кращого вирішення проблеми із законами та Бюро. Керівники GRECO також вказували на необхідність внесення до антикорупційного законодавства норми, згідно з якою юридичні особи нестимуть відповідальність за корупційні правопорушення. Багатьма міжнародними конвенціями, повноправною учасницею яких є Україна, передбачено, що ця норма – обов’язкова. Наприкінці 2011 р. керівництво держави визначило боротьбу з корупцією одним із стратегічних завдань влади. Радикальними кроками в цьому напрямі, крім прийняття нових антикорупційних законів, стало схвалення Указом Президента України Національної антикорупційної стратегії на 2011–2015 рр. [377] та розробка, відповідно до її положень, Державної програми щодо запобігання та протидії корупції на 2011–2015 рр. [355]. Проблема протидії корупції має міжгалузевий характер, оскільки в її вирішенні задіяно низку державних органів, що належать до різних гілок влади. Активним і ефективним партнером Національного антикорупційного комітету з розробки стратегічних напрямів формування державної політики у сфері протидії корупції й антикорупційних заходів на загальнодержавному рівні є апарат Ради національної безпеки і оборони України. Основним антикорупційним нормативно-правовим актом в Україні був Закон України «Про запобігання і протидії корупції» [352], який визначав основні засади запобігання та протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок учинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав або інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Дія Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] та передбачені ним обмеження поширюється на всіх осіб, визначених суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, у встановлених ним межах. Разом з тим, також чинний антикорупційний закон [351] визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. Згідно з цим Законом України, правопорушення, пов’язане з корупцією – це діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною в частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність. Постанова КМУ «Порядок підготовки та оприлюднення звіту про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції» [319], яка втратила чинність, у додатках 3–5 визначала конкретний перелік корупційних правопорушень, як адміністративних, так і кримінальних. Відповідно до змін, внесених до Кримінального кодексу України [214] пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцевих положень» Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» [272], нині діють норми, якими посилено кримінальну відповідальність за вчинення корупційних злочинів. Крім того, КК України [214] доповнено приміткою до ст. 45, у якій визначено поняття «корупційний злочин». Оцінку законодавця щодо цих змін та доповнень надамо нижче в цьому розділі. Стаття 45 КК України містить норму щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, проте виключення зроблено для корупційних злочинів, що підтверджує їх суспільну небезпечність. Так, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Упродовж квітня–травня 2013 р. Верховною Радою України було прийнято пакет антикорупційних законів: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [333, 336]. Також 18 травня 2013 р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» [335]. Згідно з цим Законом всі корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, належать до злочинів. Крім того, термін «хабар» замінений поняттям «неправомірна вигода». З КУпАП [177] були виключені ст. 172-2 (порушення обмежень щодо використання службового становища) і ст. 172-3 (пропозиція або надання неправомірної вигоди). Таким чином, у Законі криміналізовані всі елементи активного і пасивного «хабарництва», у тому числі обіцянка неправомірної вигоди, а також встановлення кримінальної відповідальності за прийняття пропозиції або обіцянки неправомірної вигоди. Між тим Г. С. Крайник справедливо зазначає, що відмова від кримінально-правового поняття «хабар» не випливає з вимог міжнародно-правових актів у сфері боротьби з корупцією, ратифікованих Україною. У ч. 4 ст. 12 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції зазначено, що «кожна Держава-учасниця відмовляє у звільненні від оподаткування стосовно витрат, що є хабарами, які є одним із складових елементів складу злочинів, визнаних такими згідно зі статтями 15 і 16 цієї Конвенції, та, у належних випадках, стосовно інших витрат, зроблених з метою сприяння корупційним діянням». У тринадцяти статтях (статті 2–11, 18, 36 та 37) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією так само вжито термін «хабар», а не «неправомірна вигода». Разом з тим слово «хабар», окрім указаних конвенцій, обов’язкових для України, вживається в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5. У п’яти статтях (статті 2, 3, 7, 8, 12) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією є словосполучення «неправомірна перевага», про «неправомірну вигоду» не зазначено у жодній статті. Також у п’яти статтях (статті 15, 16, 18, 21, 25) Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції є словосполучення «неправомірна перевага». Про «вигоду» йдеться у статтях 17, 31, 52 вказаної Конвенції, а про «неправомірну вигоду» – лише у ст. 19. Тож назва Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» не відповідає його змісту, оскільки в Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією відсутній термін «неправомірна вигода». У ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI, примітках до ст. 364 та ст. 354 КК України надається визначення неправомірної вигоди. Вчений зауважує, що нині ці три визначення неправомірної вигоди поки що не збігаються, що не можна визнати задовільним із позицій законодавчої техніки. Постає важливе запитання про необхідність єдиного для законодавства України про кримінальну відповідальність визначення неправомірної вигоди. Можна також погодитися з висновками вчених, що є потреба у прийнятті Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ роз’яснень у вигляді постанови або листа щодо застосування нової термінології [206, с. 193–195]. Новелою КК України [214] є те, що стаття 354, серед іншого, передбачає відповідальність за підкуп працівника державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою. Крім цього, Закон розширює межі застосування диспозицій корупційних правопорушень. Відповідні положення стосуються випадків, коли корупційна дія відбувається в інтересах третьої сторони. Встановлюються жорсткіші санкції за корупційні діяння в публічній сфері. Усувається ризик зловживання інститутом дієвого каяття шляхом запровадження додаткових обов’язкових умов для можливого звільнення від відповідальності за корупцію (обов’язкового поєднання двох умов – здирства і добровільного інформування органу досудового розслідування). Слід зауважити, що Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності розглянуто поданий народними депутатами України проект Закону України «Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою» [338], який розроблено з метою впровадження в кримінально-процесуальне право України інституту приватного кримінального переслідування корупційних діянь з метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції. Вказаним законопроектом вносяться зміни до КПК України [215], а саме: введено поняття «приватний обвинувач», «кримінальний позов», «обвинувальна заява» та інші. Однак серед українських та іноземних експертів, як і серед більшості громадян України, панує консенсус, що однією з причин вкрай помірних результатів протидії корупції є корупційна «солідарність» працівників різних гілок влади, насамперед судів, прокуратури, органів внутрішніх справ і Служби безпеки України. Тож політика держави має бути спрямована на усунення передумов цієї небажаної «солідарності», оскільки приватний сектор (насамперед малий і середній бізнес) і громадянське суспільство найменш схильні до «солідарності» з корупціонованою частиною суспільства щодо раціонального надання їм ширших можливостей для протистояння корупції. За чинним законодавством України потерпілий вправі підтримувати обвинувачення в суді за відмови прокурора підтримувати державне обвинувачення (п. 4 ч. 3 ст. 56). Однак загалом в Україні можливості підтримання обвинувачення в суді приватною особою доволі обмежені. Зокрема, не передбачається можливість такої участі в кримінальному процесі третіх незацікавлених осіб. Найширші можливості для приватного переслідування існують в Англії, де ще у XVIII ст. практично всі кримінальні справи в судах велися за позовами потерпілих. В інших юрисдикціях ці можливості обмежені, але також існують, у тому числі й у країнах континентального права. Отже, ми згодні з думкою авторів проекту щодо доцільності впровадження можливості судового кримінального переслідування за приватною ініціативою охочих і спроможних осіб, а не лише потерпілих від злочину. Розробники визнають, що приватне переслідування може використовуватися не з добросовісною метою, а як інструмент шантажу і психологічного тиску. Цьому, як справедливо вважають автори проекту, цілком можливо протистояти, наприклад: а) запровадженням можливості притягнення до кримінальної відповідальності за зловмисне переслідування (malicious prosecution); б) максимальною прозорістю для громадськості всього процесу судочинства; в) уточненнями в законодавстві про державну службу і про боротьбу з корупцією, щоб зменшити для звичайних клерків-роботяг, що складають більшу частину штату державних органів, шанси наразитися на приватну кримінальну справу; така перспектива має бути націлена більше на людей, наділених реальною владою; г) ретельним нормотворчим опрацюванням принципу пon bis in idem тощо [244]. Окрім зазначених змін до кримінально-процесуального законодавства запропоновано також нову редакцію ст. 359 КК України, чинне формулювання якої, як свідчить її аналіз, звужує можливості приватної ініціативи для реальної протидії корупціонерам. Також запропоновано відповідне коригування ст. 87 КПК України [215], щоб наділити приватних осіб можливостями, подібними до тих, які мають компетентні органи, що провадять досудове розслідування і збирають доказову базу, відповідно до повноважень, наданих їм КПК України [215], Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», зокрема одержують аудіовізуальні докази, з використанням спеціальних технічних засобів. Однак, за експертним висновком вітчизняного вченого М. І. Хавронюка [489], алгоритм приватного переслідування є суцільно парадоксальним, а вказаний механізм містить багато «поламаних» елементів. Непродуманим, на думку вченого, є і перелік злочинів, щодо яких може здійснюватись приватне обвинувачення. Ми цілком згодні з думкою М. І. Хавронюка, що громадянин, як правило, не здатний розмежувати злочини, передбачені, наприклад, статтями 354, 364, 368, 368-3, 368-4 КК України, а також відрізнити їх від інших суміжних злочинів, і це є головною проблемою [489]. Учений справедливо задається питаннями: Яким чином дотримуватимуться вимоги ст. 41-3 про допустимість приватного кримінального переслідування? Як подолати «корупційну солідарність» суддів, прокурорів і слідчих? На погляд М. І. Хавронюка, таких альтернатив багато. Наприклад, це створення спеціального антикорупційного правоохоронного органу, а також антикорупційних підрозділів МВС України та СБУ, які разом, діючи під контролем громадянського суспільства, використовували б допомогу активістів-«викривачів», захист яких має бути забезпечений законом. На що зауважимо, що антикорупційний орган з правоохоронними функціями вже створений – це Національне антикорупційне бюро України [272]. Не погоджуємося з другою тезою вченого, тому що антикорупційні підрозділи МВС України та СБУ виявилися неефективними в тому вигляді, в якому існують нині, що ми доводимо в розділі 5 нашої дисертації. Можуть бути взяті до уваги пропозиції вченого щодо доповнення ст. 370 «Провокація підкупу» КК України приміткою такого змісту: «Не вважаються провокацією підкупу: виявлення службовою особою спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері протидії корупції вже існуючого в особи наміру надати чи прийняти неправомірну вигоду і створення нею можливостей для реалізації такого наміру, якщо відсутні ознаки схилення до таких дій з метою наступного викриття у наданні чи прийнятті неправомірної вигоди; проведення відповідно до закону перевірки на доброчесність особи – суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення» [489]. Однозначно правий, на нашу думку, М. І. Хавронюк у тому, що надати громадянам, а тим більше юридичним особам право проводити оперативно-розшукову діяльність (таємно слідкувати за іншими людьми, підключатися до їхніх телефонів, записувати їхні розмови, зустрічі та ін., читати їхнє листування, контролювати їхнє життя у соціальних мережах тощо) означає заохочувати правове свавілля і підривати основи державності [489]. Таким чином, взагалі ми вважаємо цілком виправданим впровадження в кримінально-процесуальне право України інституту приватного кримінального переслідування корупційних діянь, але з деякими застереженнями. Ідея залучити громадян до безпосередньої протидії корупційній злочинності нами підтримується, більше того узгоджується з нашою ключовою пропозицією вважати «протидією корупції» заходи, які проводять і фізичні особи з власної ініціативи. Проте спосіб реалізації такої ідеї, викладеної в проекті Закону України № 4607, який було розроблено з метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції, обраний неправильно. Замість надання громадянам права проводити фактично «оперативно-розшукову діяльність», слід підвищити вимоги у КПК України до слідчих. Отже, це питання потребує подальшого вивчення. Аналізуючи також чинне кримінальне законодавство, не можливо не зупинитися на такому аспекті, як включення примітки, яка містить перелік корупційних злочинів, до ст. 45 КК України. Раніше ми додержувалися позиції, що для полегшення кваліфікації корупційних діянь буде доцільно доповнити КК України окремим розділом, до якого включити статті, якими встановлюється кримінальна відповідальність за вчинення злочинів у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, а також злочинів, пов’язаних зі зловживанням службовим становищем, перелічених у примітці до ст. 45 КК України [71, с. 65–84]. Подальші дослідження привели нас до висновку, що виокремлення такого виду злочинів, як корупційні, для використання на практиці та в кримінально-правовій науці є не стільки недоцільним, скільки практично неможливим. Звичайно, ці злочини схожі з точки зору їх правових особливостей, сутності, спільності ознак злочинних корупційних діянь і мають такі спільні ознаки, як суб’єкти злочину, сфери вчинення, об’єктивна і суб’єктивна сторона складу злочину. Проте з цього приводу перше, на що потрібно звернути увагу, те, що розділи Особливої частини КК сформовані за ознаками основного безпосереднього об’єкта певних злочинів, а цей елемент корупційних злочинів не завжди збігається. Отже, до окремого розділу Особливої частини КК можна включати лише корупційні злочини, які посягають на однаковий основний безпосередній об’єкт – порядок суспільних відносин у частині забезпечення авторитету державних органів влади. А такі злочини у вітчизняному кримінальному законодавстві вже об’єднані в розділ XVII КК України. Але існує і ряд інших злочинів, які можуть мати корупційну спрямованість, але інший основний безпосередній об’єкт посягання (наприклад, у ст. 139 КК України «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», таким об’єктом є порядок суспільних відносин у частині забезпечення охорони життя і здоров’я людини. Проте, у випадку вчинення цього злочину з метою отримання неправомірної вигоди додатковим об’єктом може бути авторитет органів державної влади, а сам злочин матиме корупційний характер). Потрібно також врахувати те, що корупційні злочини можуть вчинюватися, окрім спеціальних суб’єктів, також особами, які наділені ознаками лише загального суб’єкта злочину. Таким чином, особливістю корупційних злочинів є те, що, незважаючи на низку спільних ознак, вони можуть бути складовими й інших видів злочинів. Так, вони можуть належати до злочинів проти основ національної безпеки України, власності, виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя, у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. З цих причин, частина цих злочинів може бути визнана безумовно корупційними, а частина – лише за наявності певних умов їх вчинення. Так, безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер і визначені в законі чи випливають з його змісту [226]. Так, відповідно до чинного КК України до таких корупційних злочинів можуть бути віднесені: статті 364, 364-1, 365 та багато інших (статті 365-2, 366, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370, 191, 344, 354, 191, 351, 356, 358, 372, 375, 376, 381-1, 388, 422). До умовно корупційних належать злочини, склад яких має не всі ознаки корупційності. Суб’єктивна сторона цих злочинів не пов’язується з корисливою чи іншою особистою заінтересованістю [226]. До таких, зокрема, належать злочини, передбачені статтями 206, 210, 211, 157–162, 184, 365, 373, 376, 376-1, 426 та інші. Враховуючи зазначене вище, виключається можливість об’єднати всі корупційні злочини в одному розділі Особливої частини КК України. На підтвердження цієї думки можна навести як приклад зарубіжний досвід виокремлення корупційних щлочинів в зарубіжних кримінальних кодексах. Частина з досліджених зарубіжних кримінальних кодексів містить окремі розділи, до яких включено норми, що визначають покарання за корупційні злочини. Так, Закон про кримінальне право Ізраїлю містить главу «хей» «Злочини в сфері хабарництва» [148], яка включає норми, що передбачають відповідальність за отримання хабара, отримання хабара через посередника, пропозицію хабара, вимагання хабара. Глава 6 «Хабарництво і торгівля впливом» КК Аргентини [457] передбачає такі злочини, як давання хабара, отримання хабара, отримання хабара через посередника, допущення себе підкупити. У главі 5 «Про хабарництво» КК Іспанії [460] передбачено відповідальність за отримання хабара, отримання хабара через посередника, вимагання хабара. До КК Китайської Народної Республіки включено главу 8 «Корупція і хабарництво», яка містить норми, що передбачають відповідальність за такі корупційні злочини, як давання хабара, хабарництво на виборах і окремо за корупцію [461]. Глава 3 «Хабарництво» КК Туреччини передбачає відповідальність за давання хабара, посередництво у хабарництві, пропозицію хабара [466]. У КК Швейцарії міститься розділ 19 «Хабарництво», згідно з нормами якого відповідальність передбачена за давання хабара, допущення себе підкупити та вимагання хабара [469]. Норми глави 25 «Злочини, що полягають у хабарництві» КК Японії встановлюють кримінальну відповідальність за посередництво у хабарництві [471]. Крім того, КК Австралії взагалі містить три розділи, які включають у себе норми, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері хабарництва (розділ 70 «Хабарництво іноземних публічних посадових осіб», розділ 141 «Хабарництво», розділ 142 «Злочини, пов’язані з хабарництвом») [455]; також і КК Франції містить декілька розділів, статті яких встановлюють покарання за корупційні діяння («Про пасивну корупцію і торгівлю впливом, вчинених особами, що займають публічну посаду», «Про активну корупцію і торгівлю впливом, вчинені приватними особами», «Про пасивну корупцію», «Про активну корупцію»), а також розділ, що окремо встановлює покарання для юридичних осіб [468]. Звернемо увагу, що корупційні злочини, які вчиняються службовими особами, за кримінальним законодавством більшості країн пострадянського простору включені до розділів особливих частин кримінальних кодексів, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: це, зокрема, КК Грузії [459], КК Естонської Республіки [470], КК Латвійської Республіки [462 ], КК Литовської Республіки [463], КК Республіки Білорусь [464], КК Російської Федерації [415 ] тощо. Як правило, до цих розділів вказаних зарубіжних кримінальних кодексів включено такі норми, які передбачають відповідальність за отримання хабара, давання хабара, посередництво в хабарництві, в деяких з них – пропозиція хабара тощо. Потрібно також зазначити, що деякі зарубіжні кримінальні кодекси не містять структурних частин, до яких було б включено норми, що передбачають відповідальність за корупційні злочини, але все-таки окремі статті цих кодексів передбачають притягнення до кримінальної відповідальності: КК Австрії – за хабарництво на виборах [456], КК Бельгії – за давання хабара, пропозицію хабара, отримання хабара через посередника, вимагання хабара [458]; КК Республіки Корея – за отримання хабара, посередництво при отриманні хабара, допущення себе підкупити та пропозицію хабара [465]; КК ФРН – за отримання хабара [467]. Таким чином, вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що окремі розділи кримінальних кодексів містять норми, що передбачають кримінальну відповідальність лише за найтиповіші безумовно корупційні злочини. Відповідальність же за злочини, які посягають на інші об’єкти, але можуть в окремих випадках бути корупційними, передбачено в інших розділах (главах). З огляду на викладене, ми не підтримуємо позицію законодавця щодо включення до ст. 45 КК України примітки, в якій дається визначення корупційного злочину. Очевидно, що до неї включено не всі норми КК України, що передбачають кримінальну відповідальність за безумовні корупційні злочини, натомість міститься вказівка на умовно корупційні злочини. Отже, пропонуємо виключити вказану примітку зі ст. 45 у зв’язку з тим, що перелік корупційних злочинів у ній є неповним і доповнити її посиланнями на усі норми, які передбачають кримінальну відповідальність за корупційні злочини, неможливо. Поряд з цими змінами, пропонуємо виключити зі статей 45–48 КК України словосполучення «крім корупційних злочинів» і включити до ст. 44 частину третю такого змісту: «Звільнення від кримінальної відповідальності не застосовується у випадку вчинення суб’єктом кримінального правопорушення (злочину), яке містить ознаки корупції і корупційного правопорушення, згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст. 1, з абзацом п’ятим ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції». У даному випадку ми урахували позицію І. Є. Мезенцевої, яка вважає, що під корупційним злочином законодавець розуміє передбачене в Особливій частині КК України суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки корупції та корупційного правопорушення [246, с. 76]. Ми обмежуємося змінами лише до зазначених норм, тому що статті 45–48 КК України належать до одного інституту кримнального права – звільнення від кримінальної відповідальності та містять словосполучення «крім корупційних злочинів» (виключенням є статті 75 і 82, які теж містять це словосполучення, однак належать до іншого інституту кримінального права). Тож, у розглянутому контексті, визначення доцільності внесення подібних змін до норм КК України інших інститутів потребує подальших досліджень. Розглянувши загалом проблему, порушену в цьому підрозділі, виділимо основні риси законодавчої антикорупційної політики України в сучасний період, яка характеризується формальним підходом, декларативністю, непослідовністю, зволіканням з прийняттям законів, заполітизованістю. Статистика правоохоронних органів та аналіз повідомлень ЗМІ дають підстави для висновку, що антикорупційне законодавство в сучасний період застосовувалося вибірково, головним чином стосовно державних службовців нижчих категорій і посадових осіб або окремих чиновників вищих категорій, злочинні діяння яких набули особливого резонансу в суспільстві. Звертає на себе також увагу неоднократна зміна протягом періоду існування незалежної держави назви основного антикорупційного закону при збереженні основного змісту його принципових положень, викладених нами в цьому підрозділі дисертації. Це є, на нашу думку, свідченням іміджевого поступку влади, яка в період свого правління бажає позиціонувати себе суспільству як борця з корупцією. Політика протидії злочинності повинна охоплювати всі напрями державної діяльності, які тією чи іншою мірою прямо чи опосередковано охоплюють усі питання злочинності, тобто не тільки кримінально-правові, до яких належать заходи, передбачені нормами матеріального, процесуального, виконавчого права, кримінологічні процедури впливу за злочинність, але й соціальні. До такого підходу Україну зобов’язують і Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 5 вересня 1996 р. [411]. Проте, як вбачається з викладеного вище, в політиці України з протидії корупційній злочинності не ураховано такого фактору, як соціальні заходи. Аналіз розвитку антикорупційного законодавства в сучасний період свідчить про його неефективність, що дає підстави для висунення також гіпотези про неврахування рівня правової культури та правосвідомості громадян при розробці державної антикорупційної політики, про що свідчить аналіз антикорупційного законодавства України, що обумовлює розгляд цього питання в розділі 6 дисертації. Для забезпечення ефективної державної політики протидії корупційній злочинності має бути розроблена концепція комплексного впливу на прояви корупції, яка, серед іншого, включає: підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян, соціальні заходи, наукове супроводження реалізації державних заходів протидії; побудова дієвої системи кримінальної юстиції. 3.2 Проблеми антикорупційної експертизи нормативно-правових актів України Серед багатьох причин поширення корупції в Україні особливо значимою сьогодні визнається неналежне здійснення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів. Тому антикорупційну експертизу законодавства слід вважати одним з найактуальніших питань для України у сфері протидії корупції. У сучасних теоретичних моделях корупції, на яких ґрунтуються проведені в останні роки дослідження (насамперед, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку тощо) в країнах з перехідною економікою, стан законодавства визнається важливим чинником корупційної поведінки [307]. Для визначення загальних рис антикорупційної стратегії України в контексті антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, як і в попередньому підрозділі, спочатку розглянемо історію виникнення цього терміна та механізму здійснення в нашій державі. Так, базовою моделлю для розробки концепції механізму здійснення антикорупційної експертизи в Україні послужила кримінологічна експертиза. Вперше такий механізм до кримінологічної експертизи законопроектів був апробований у 1992–1995 р. Науково-дослідним інститутом вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, що стало поштовхом до розробки проекту Закону України «Про кримінологічну експертизу» і було підтримано в Розпорядженні Президента України (п. 11) від 10 лютого 1995 р. № 35/95-рп, про що зазначають О. М. Джужа та А. В. Кирилюк [131]. Серед організаційно-правових заходів створення необхідної законодавчої, інформаційно-аналітичної та наукової бази в боротьбі зі злочинністю на 1995–1996 рр. слід зазначити підготовку правових засад та організаційно-методичних засобів проведення в Україні кримінологічної експертизи проектів законодавчих актів [367]. Це стало підґрунтям для впровадження в державі кримінологічної, а з часом – антикорупційної експертизи проектів законодавчих актів. Поняття кримінологічної експертизи визначається як здійснювані на основі науково обґрунтованої методики з використанням кримінологічних знань дослідження та оцінка законодавчих проектів та інших нормативно-правових актів з метою виявлення і запобігання нормативному закріпленню положень, реалізація яких може посилювати дію причин та умов, що призводять до вчинення злочинів, або послаблювати соціальні засоби (заходи), спрямовані на усунення таких причин та умов [131]. В Україні було ґрунтовно вивчено досвід Російської Федерації щодо аналізу нормативно-правових актів на корупціогенність. При цьому під корупціогенністю слід розуміти закладену в правових нормах можливість сприяти корупційним проявам у процесі реалізації таких норм [3]. Так, у Російській Федерації Методику аналізу корупціогенності нормативно-правових актів органів виконавчої влади було розроблено в 2004 р. Центром стратегічних розробок (ЦСР) на основі Пам’ятки експертові щодо первинного аналізу корупціогенності законодавчого акта, яка, за твердженнями керівників цієї установи, не має аналогів у світі. Згідно з цією Методикою корупційні фактори можна умовно поділити на дві великі групи. Перша група – фактори, які однаково застосовуються як до законодавчих актів, так і до підзаконних нормативно-правових актів; друга група – фактори, що відображають специфіку нормативно-правових актів як актів підзаконного регулювання, інші прояви корупційності, всього 17 факторів [251]. Пам’ятка експертові щодо первинного аналізу корупціогенності законодавчого акта має на меті виявлення найтиповіших формалізованих проявів корупційності в тексті законодавчого акта. Згідно з цією пам’яткою корупційні фактори можна умовно поділити на групи, які об’єднують різні аспекти аналізу корупціогенності. Ці групи дозволяють оцінити дотримання правил юридичної техніки в інтересах оптимального визначення компетенції, забезпечення прозорості дій посадових осіб, а також порівняти ці дії з існуючою практикою застосування законодавства у сфері, що аналізується. Уперше Положення про експертизу правових документів було закріплено в Концепції адміністративної реформи в Російській Федерації в 2006–2008 рр. відповідно до антикорупційних вимог Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції. Висновки за результатами антикорупційної експертизи обговорюються на засіданнях Комісії щодо протидії корупції Державної Думи Російської Федерації. Приблизно 70% зауважень Комісії приймаються та задовольняються. Перевагами методики є системність аналізу, доступність, можливість перевірки та порівняння результатів експертизи. За словами керівника проекту «Адміністративна реформа» ЦСР В. М. Южакова, чиновник сам повинен приймати рішення відповідно до чітко встановлених правил. Не можна залишати державного службовця «сам на сам» з клієнтом, жодним чином не регулюючи ці взаємовідносини. Розробники Методики вважають, що з метою антикорупційної експертизи слід виходити з презумпції спокуси чиновника. Якщо чиновник «вправі» або має можливість щось зробити, таким чином, захоче – зробить, не захоче – не зробить. Тому слід у законі або іншому нормативно-правовому акті чітко визначити: в якому випадку державний службовець повинен зробити одне, а в якому – інше [492]. Пізніше Російська Федерація закріпила проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та проектів нормативно-правових актів у 2009 р. Федеральним законом «Про антикорупційну експертизу нормативно-правових актів та проектів нормативно-правових актів». Україна – не єдина держава серед країн Східної Європи, яка запровадила антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів. У Республіці Вірменія вимога щодо проведення антикорупційної експертизи була започаткована у 2009 р. постановою Уряду Республіки Вірменія «Про оцінку регулюючого впливу антикорупційних нормативно-правових актів» від 22 жовтня 2009 р. № 1205-Н. Антикорупційну експертизу в Республіці Вірменія здійснює спеціальний орган Міністерства юстиції – Агентство експертизи правових актів. Проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів у Республіці Молдова на законодавчому рівні визначено в 2008 р. Законом Республіки Молдова «Про запобігання корупції і боротьбу з нею» [419]. В Україні за основу вироблення механізму контролю за здійсненням антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів був взятий згаданий вище російський досвід. У результаті, запровадження антикорупційної оцінки законопроектів під час проведення їх правової експертизи з метою запобігання виникненню можливих корупційних ризиків згідно з планом заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» на період до 2010 р. було спочатку покладено на Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України, Службу безпеки України, Державну податкову адміністрацію України [359]. Відповідно до Указу Президента України «Про деякі заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної антикорупційної політики» КМУ був зобов’язаний розглянути питання покладення на Міністерство юстиції України завдань з проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, підготовку яких здійснюють центральні органи виконавчої влади [344]. Це цілком логічне рішення, оскільки Міністерство юстиції України відіграє велику роль у підвищенні якості законодавства. Представники Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи в березні 2008 р. закликали до скорішої реалізації ініціативи відносно надання Міністерству юстиції України низки додаткових функцій у сфері запобігання корупції, зокрема, щодо аналізу законодавства з метою виявлення системних недоліків, які полегшують або сприяють здійсненню корупційних правопорушень, і підготовки пропозицій із вдосконалення законодавства про запобігання і протидію корупції; здійснення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів [301]. Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 20 травня 2010 р. № 1085/5 «Питання проведення експертизи на наявність корупціогенних норм» антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів є невід’ємною частиною правової експертизи і відображається окремим пунктом у висновку Міністерства юстиції за результатами опрацювання відповідного проекту акта [419]. Зараз згідно з Указом Президента України «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України» [361], Міністерство здійснює в установленому законодавством порядку антикорупційну експертизу нормативно-правових актів та проектів нормативно-правових актів, а також розробляє за її результатами рекомендації щодо усунення виявлених факторів, що спричиняють або можуть спричинити вчинення корупційних правопорушень. Відповідно до редакції Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] антикорупційна експертиза проводиться з метою виявлення в чинних нормативно-правових актах та проектах нормативно-правових актів факторів, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, розроблення рекомендацій щодо їх усунення. Антикорупційна експертиза здійснюється Міністерством юстиції України, крім антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, внесених на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України, яка здійснюється комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належить питання боротьби з корупцією. Результати антикорупційної експертизи чинних нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають обов’язковому розгляду суб’єктом їх видання (прийняття). Обов’язковій антикорупційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються КМУ, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади. Результати такої експертизи мають бути обов’язково розглянуті під час прийняття рішення щодо ухвалення (прийняття) відповідного нормативно-правового акта. Антикорупційна експертиза нормативно-правових актів здійснюється щодо законів України, актів Президента України та КМУ згідно зі щорічним планом, що затверджується Міністерством юстиції України, у таких сферах: 1) права та свободи людини і громадянина; 2) повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 3) надання адміністративних послуг; 4) розподіл і витрачання коштів державного та місцевих бюджетів; 5) конкурсні (тендерні) процедури [127]. Антикорупційна експертиза нормативно-правових актів державних органів, які підлягають державній реєстрації, здійснюється під час такої реєстрації. За ініціативою фізичних осіб, об’єднань громадян, юридичних осіб може проводитися громадська антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Проведення громадської антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів та оприлюднення її результатів здійснюються за рахунок відповідних фізичних осіб, об’єднань громадян, юридичних осіб або інших джерел, не заборонених законодавством [352]. Антикорупційну експертизу здійснюють фахівці Міністерства юстиції України відповідно до Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів (далі – Методологія), яку Міністерство юстиції України затвердило наказом від 23 червня 2010 р. № 1380/5 [358], з метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, та розроблення рекомендацій щодо їх усунення. Згідно із зазначеною Методологією антикорупційною експертизою проектів нормативно-правових актів є діяльність із виявлення в проектах нормативно-правових актів положень, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень (корупціогенні фактори), та розробки рекомендацій з їх усунення. Поняття антикорупційної експертизи визначене також у ст. 1 Закону «Про запобігання корупції» [351]. Також Методологія визначає перелік корупціогенних факторів, що можуть зумовити виникнення корупції під час виконання, реалізації або застосування певного нормативно-правового акта, а також містить способи виявлення корупціогенних факторів та шляхи їх усунення з проекту нормативно-правового акта. Під поняттям «корупціогенний фактор» відповідно до положень Методології слід розуміти здатність нормативно-правової конструкції (окремого нормативного припису чи їх сукупності) самостійно чи у взаємодії з іншими нормами створювати ризик вчинення корупційних правопорушень. До корупціогенних факторів Методологія відносить: нечітке визначення функцій, прав, обов’язків і відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; створення надмірних обтяжень для одержувачів адміністративних послуг; відсутність або нечіткість адміністративних процедур; відсутність чи недоліки конкурсних (тендерних) процедур [419]. Головщинський К. І. вважає, що будь-який закон є корупціогенним, тому що накладає на індивіда або групу індивідів деякі витрати, пов’язані з відповідністю нормі права [110]. Англійський учений Д. Джоуел пов’язує поняття правових обмежень із недосконалістю закону. На його думку, слід пам’ятати про те, що самі собою норми можуть мати різний зміст. Правила можуть передбачати нераціональну легалістичну поведінку, за якої точність виконання норми ніяк не пов’язана з цілями організації [549]. Часто корупціогенною є не норма права, а галузь законодавства як сукупність нормативних актів різної юридичної сили, що регулюють відносно самостійну галузь, сферу суспільних відносин [110]. Дослідження вчених свідчать, що антикорупційна експертиза в Україні особливо актуальна щодо актів, які регулюють контрольні, дозвільні, реєстраційні, юрисдикційні повноваження органів державної влади (державних службовців) щодо взаємовідносин із громадянами та недержавними юридичними особами, а також порядок і строки реалізації цих повноважень [307]. За результатами узагальненої практики проведення експертизи проектів нормативно-правових актів на наявність корупціогенних факторів за 2011 р. Міністерство юстиції виявило корупціогенні фактори в кожному сьомому акті. Так, у 2011 р. на правову експертизу до Міністерства юстиції надійшло 1 575 проектів нормативно-правових актів і у 216 з них було виявлено норми, які містили корупційні ризики. Більшість цих норм було виявлено в проектах актів у сфері земельного, цивільного та фінансового законодавства. При цьому менше таких норм виявляли у проектах законів, а найбільше – у проектах підзаконних нормативно-правових актів. Під час антикорупційної експертизи у проектах нормативно-правових актів найбільше було виявлено недоліків техніко-юридичного характеру, які також сприяють вчиненню корупційних правопорушень. Доволі часто проекти містили такий корупціогенний фактор, як неналежне визначення функцій, прав, обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування (дискреція), наслідком чого може бути невиправдане встановлення чи надмірне розширення дискреційних повноважень, створення умов для виникнення конфлікту інтересів та можливостей для зловживання наданими їм повноваженнями. На другому місці за кількістю виявлених корупціогенних факторів – відсутність у проектах нормативно-правових актів, якими регулюється реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків фізичними та юридичними особами, адміністративних процедур або наявність у проекті нормативно-правового акта нечітко встановленої адміністративної процедури, що здатні створити умови для здійснення корупційних дій або виникнення корупційних відносин [419]. Аналіз чинних законів та інших нормативно-правових актів України свідчить про недостатній рівень правової культури суб’єктів нормотворчого процесу, що обумовлює низьку якість законів та інших нормативно-правових актів, використання в них невдалих і неточних формулювань, неузгодженого понятійно-категорійного апарату. А це, в свою чергу, спричиняє виникнення в сучасному законодавстві великої кількості різноманітних корупційних ризиків [307]. Інститутом прикладних гуманітарних досліджень у межах Канадсько-українського проекту сприяння доброчесності за фінансової підтримки Канадського агентства міжнародного розвитку визначено ризики, пов’язані з нормами законодавства (корупціогенність законодавства). Однією із суттєвих причин наявності в системі нормативно-правових актів України численних корупційних ризиків є низький рівень реального громадського контролю за нормотворчою діяльністю [307]. Дискреційні повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування є суттєвим корупціогенним чинником. Вони є повноваженнями, які посадова особа може здійснювати на власний розсуд. Обсяг дискреційних повноважень органів виконавчої влади поступово розширюється, а щоденна практика їх діяльності висуває проблему створення системи ефективного контролю за реалізацією зазначених повноважень. Дискреційними є повноваження державних органів, які пов’язані з видачею дозволів, ліцензій, вирішенням питань просування по службі, розглядом справ про адміністративні та дисциплінарні правопорушення, а також із багатьма іншими випадками, коли посадовці мають право на адміністративний розсуд [307]. Рівень корупції і той факт, яким чином використовуватимуться дискреційні повноваження (мається на увазі дві можливості: спирання на адміністративний розсуд для всебічного обліку обставин справи, або для отримання «ренти»), тісно пов’язані між собою. Високий рівень корупції, обумовлений величезним спектром причин, починаючи з низької оплати праці чиновників і закінчуючи традицією, унеможливлює нормативне використання дискреційних повноважень, що, в свою чергу, призводить лише до зростання рівня корупції. Законодавець перед тим, як приймати рішення про наділення посадових осіб дискреційними повноваженнями, має відповісти на питання: «Чи можна при існуючому розмаху корупції збільшувати кількість спокус?» [110]. Серед багатьох корупційних ризиків, що виникають у процесі застосування законодавства, особливо слід вказати на його нестабільність. Переважна більшість законів, які приймаються Верховною Радою України, спрямовані на внесення змін і доповнень до чинних законів. До окремих законів зміни та доповнення вносилися понад 100 разів. За сферами регулювання значну перевагу мають законопроекти економічного характеру та з питань галузевого розвитку. За оцінками експертів, ціла низка законопроектів, унесених на розгляд Верховної Ради України, а також ухвалених, має лобістське спрямування. На думку фахівців, максимально корупціогенним є виборче законодавство, зокрема положення, які закріплюють підстави для відмови в реєстрації кандидата у депутати (ст. 60 Закону України «Про вибори народних депутатів України») [327]. Теоретично, суду першої інстанції можна «замовити» будь-яке рішення, що згідно з чинним законодавством є остаточним і оскарженню не підлягає. За таких умов можна взагалі відмовитись від інституту виборів, оскільки суд має можливість самостійно визнати чи не визнати певну особу депутатом. Потенційно корупціогенними є положення виборчого законодавства щодо порядку фінансування виборів депутатів. Відповідно до ст. 45 Закону України «Про вибори народних депутатів України» витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються винятково за рахунок коштів державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, та коштів виборчих фондів партій, кандидати у депутати від яких зареєстровані в загальнодержавному окрузі, кандидатів у депутати в одномандатних округах [307]. Астанін В. В. у докторському дисертаційному дослідженні правильно стверджує, що не виключена необ’єктивна оцінка корупційних ризиків, які виявляються в сфері правозастосування, а також запізненість їх виключення. На його слушну думку, цього можна уникнути, якщо використовувати моніторинг суспільної думки про існуючі корупційні практики. У межах запропонованої автором концепції моніторингу виокремлюються такі його завдання: виявлення конкретних видів корупційних технологій у правозастосовній практиці органів державної влади й органів місцевого самоврядування; пошук ефективних способів попередження і припинення виявлених корупційних технологій (у тому числі шляхом пропонування конкретних змін законодавства [16]. Запропоновану В. В. Астаніним концепцію моніторингу суспільної думки про існуючі корупційні практики можна зіставити з одним із запропонованих О. М. Костенко методів, який забезпечує впровадження в практику концепції «активної юстиції», а саме: про можливість проведення кримінологічної експертизи не лише законодавства, а й функціонування різних сфер суспільного життя: економіки, політики, медицини, освіти, будівництва, зовнішньоекономічної сфери, податкового адміністрування, місцевого самоврядування, правоохоронної діяльності тощо. Така експертиза має полягати у виявленні ознак не окремих злочинів, а ознак наявності злочинної діяльності у цих сферах. На підставі результатів такої кримінологічної експертизи мають здійснюватися заходи «активної юстиції» (оперативно-розшукові, слідчі, судочинство). Для впровадження подібних методів «активної юстиції» О. М. Костенко пропонує запровадити відповідні новели до чинного законодавства [200]. Отже, перелік сфер суспільного життя, стосовно яких здійснюється антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів Президента України, ВР України та КМУ, обмежений. Слід розглянути подібні сфери з метою зазначеної експертизи також у вузькому розумінні. Є потреба у розробці методик визначення ризиків виникнення корупції у конкретних сферах суспільного життя, з урахуванням специфіки кожної та відповідних норм законодавства, що регулюють суспільні відносини у цих галузях. Досвід проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів в Україні виявив потребу запровадження антикорупційної експертизи і чинних актів, адже в багатьох випадках причиною наявності корупціогенних факторів у проектах нормативно-правових актів є наявність таких факторів у чинних актах, на виконання яких розробляються проекти [419]. Можна зробити висновок, що антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів є превентивним заходом держави щодо можливих проявів корупційних дій за наявності потенційно корупційних факторів. Проте зазначене вище дає підстави говорити про недосконалість вітчизняного законодавства в частині проведення антикорупційної експертизи, зокрема, вимагають удосконалення норми, що визначають власне корупціогенні фактори, а також механізм проведення антикорупційної експертизи. Тут Україна, на нашу думку, має в цьому питанні спиратися на зарубіжний досвід, зокрема країн, які належать до однієї з Україною системи права (континентальної) і законодавство яких має подібні риси. До таких країн можна віднести Російську Федерацію, яка має достатню теоретичну базу та досвід у проведенні такої експертизи. Зокрема, потрібно зазначити, що вирішення проблемних питань здійснення антикорупційної експертизи законодавства є одним із пріоритетних напрямків роботи Інституту законодавства та порівняльного правознавства при уряді Російської Федерації. У цілому визначення корупціогенних факторів, які містяться в українській Методиці, не викликають з нашого боку заперечень, але ми вважаємо їх перелік неповним. Як обґрунтування своєї думки зазначимо, що Методика Російської Федерації встановлює дві групи типових корупціогенних факторів. До першої групи належать фактори, які встановлюють для правозастосувача необґрунтовано широкі межі угляду (розсуду) або можливість необґрунтованого виключення із загальних правил: 1) широта дискреційних повноважень; 2) визначення за формулою «вправі»; 3) вибірковий вимір обсягу прав; 4) надмірна свобода підзаконної нормотворчості; 5) прийняття нормативного правового акта за межами компетенції; 6) заповнення законодавчих прогалин за допомогою підзаконних актів за відсутності законодавчої делегації відповідних повноважень; 7) відсутність або неповнота адміністративних процедур; 8) відмова від конкурсних (аукціонних) процедур. Друга група включає фактори, які містять невизначені важко виконувані та (або) обтяжуючі вимоги до громадських організацій: 1) наявність завищених вимог до особи, які висуваються для реалізації належних їй прав; 2) зловживання правом заявника органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (їх посадовими особами); 3) юридично-лінвістична невизначеність [216, c. 84–85]. Окрім цих двох груп факторів виділяють ще й так звані інші корупціогенні фактори – фактори системного характеру або відносно корупціогенні фактори, які обумовлюють не настільки очевидні, як за наявності абсолютно корупціогенних факторів, наслідки або можливості таких наслідків [271, с. 30]: 1) нормативні колізії, які характеризуються неправдивими цілями та пріоритетами і створюють для державних службовців можливість необґрунтованого вибору акта, який підлягає застосуванню в конкретному випадку; 2) нав’язана корупціогенність; 3) відсутність спеціалізованих, деталізованих заборон і обмежень для службових осіб у тій чи іншій сфері діяльності; 4) відсутність відповідальності службової особи за правопорушення; 5) відсутність контролю, в тому числі громадського, за державними органами і службовими особами; 6) формально-технічна корупціогенність (недотримання форми, порядку прийняття, реєстрації та публікації нормативно-правового акта); 7) порушення режиму транспарентності (відкритості) правової інформації; неприйняття нормативно-правового акта (бездіяльність); порушення балансу інтересів (наприклад, публічного і приватного) [216, с. 117]. З огляду на це ми вважаємо цілком виправданим розширити коло корупціогенних факторів, визначених у Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, включивши перелічені вище фактори, які встановлюють для правозастосувача необґрунтовано широкі межі угляду (розсуду) або можливість необґрунтованого виключення із загальних правил, та фактори, які містять невизначені важко виконувані та (або) обтяжуючі вимоги до громадських організацій. Щодо інших корупіогенних факторів (умовно корупціогенних), ми вважаємо недоцільним включати їх до Методології, оскільки їх характер та зміст неоднозначний. Певних змін вимагає і власне механізм проведення антикорупційної експертизи. На рівні Верховної Ради України це може бути закон України, який регламентує прийняття законодавчих актів. Антикорупційну експертизу повинні мати право офіційно проводити усі зацікавлені неурядові організації. Також потрібен вибірковий контроль, який має проводити комісія щодо протидії корупції із залученням зовнішніх експертів [412, с. 39]. Експертиза щодо корупціогенності чинних нормативно-правових актів, яка ґрунтується на аналізі правозастосування та вивченні корупційних практик, частково попереджує можливість виникнення в майбутніх актах, пов’язаних із первинним законом, корупційної складової. Удосконалюючи механізм застосування антикорупційної експертизи в Україні, доцільним буде також передбачити кримінальну відповідальність за підготовку неякісного законопроекту. Тут доречно сказати декілька слів про саму криміналізацію в цілому, що може слугувати також обґрунтуванням наступних пропозицій (в інших розділах дисертації) до КК України. Недарма у кримінально-правовій науці неодноразово висловлювалася думка, що одним з основних засобів боротьби із суспільно небезпечними протиправними діяннями є їх криміналізація. Так, П. Л. Фріс зазначає, що «криміналізація – це процес виявлення суспільно небезпечних видів людської поведінки, визнання на державному рівні необхідності, можливості і доцільності кримінально-правової боротьби з ними й, у випадку позитивної відповіді на ці питання, закріплення їх у законі як злочин» [482, с. 248]. Кримінальна відповідальність за певне протиправне суспільно небезпечне діяння обумовлюється суспільними проблемами, в першу чергу, соціальними. Соціальна зумовленість норми – її адекватність об’єктивним тенденціям розвитку певної суспільно-економічної формації, її відповідність вимогам соціальної справедливості [300, с. 211]. Як правило, виділяють такі умови криміналізації: а) діяння, що криміналізується, повинно бути суспільно небезпечним; б) повинно мати достатньо широку розповсюдженість; в) позитивні наслідки криміналізації, що очікуються, повинні перевищувати її негативні наслідки; г) криміналізація діяння не повинна суперечити Конституції, діючому праву та міжнародним угодам; д) криміналізація не повинна суперечити нормам моралі; е) криміналізація повинна бути здійсненною в процесуальному і криміналістичному аспектах; ж) криміналізація не повинна проводитись, якщо боротьба з цим шкідливим для суспільства діянням можлива й ефективна за допомогою інших, м’якших заходів [227, с. 22]. З огляду на викладене, вважаємо, що умисне створення законопроекту, який містить корупціогенні фактори, є достатньо суспільно небезпечним для криміналізації цього протиправного діяння. Суспільна небезпечність полягає в тому, що така діяльність посягає на авторитет органів законодавчої влади. Крім того, у випадку розробки такого законопроекту створюються передумови для порушення суспільних відносин у сфері, яку охоплює певний законодавчий акт. Щодо суспільної необхідності, то вона обумовлена тим, що факти створення законопроектів, які містять корупціогенні фактори, фіксуються все частіше, а зміни до таких законопроектів, які пропонуються за результатами проведення антикорупційної експертизи, вносяться украй рідко. Вважаємо також, що вчинення таких дій, як винесення уповноваженою особою з проведення антикорупційної експертизи (експертом) завідомо неправдивого висновку до проекту закону щодо наявності або відсутності в ньому корупціогенних факторів, є більш суспільно небезпечним, ніж створення законопроекту, який містить корупціогенні фактори, оскільки наявність такого висновку підвищує вірогідність того, що завідомо корупціогенний проект закону буде прийнято. Враховуючи, що основним об’єктом посягання цього діяння є порядок суспільних відносин у частині забезпечення авторитету органів державної влади, пропонуємо доповнити розділ XVII КК України нормою: «Стаття 366². Умисне створення нормативно-правового акту, який містить корупціогенні фактори та винесення неправдивого висновку антикорупційної експертизи 1. Умисне створення службовою особою нормативно-правового акту, який містить корупціогенні фактори, – карається… 2. Винесення уповноваженою особою з проведення антикорупційної експертизи (експертом) завідомо неправдивого висновку до проекту нормативно-правового акту щодо наявності або відсутності в ньому корупціогенних факторів, – карається …». Висновки до розділу 3 1. Законодавча антикорупційна політика України в сучасний період характеризується формальним підходом, декларативністю, непослідовністю, зволіканням з прийняттям законів, політизованістю, частою зміною назв основного антикорупційного закону при збереженні основного зміту його принципових положень. В політиці України з протидії корупційній злочинності не враховано такого фактору, як соціальні заходи. Аналіз розвитку антикорупційного законодавства в сучасний період свідчить про його неефективність, що дає підстави для висунення також гіпотези про не врахування рівня правової культури та правосвідомості громадян при розробці державної антикорупційної політики. Для вироблення ефективної державної політики протидії корупційній злочинності має бути побудована концепція комплексного впливу на прояви корупції, яка, серед іншого, включає: підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян, соціальні заходи, наукове супроводження вироблення й реалізації державних заходів протидії; забезпечення ефективності кримінальної юстиції. 2. Цілком виправданим є впровадження в кримінально-процесуальне право України інституту приватного кримінального переслідування корупційних діянь. Ідея залучити громадян до безпосередньої протидії корупційній злочинності нами підтримується, більше того узгоджується з нашою ключовою пропозицією вважати «протидією корупції» заходи, які проводять і фізичні особи з власної ініціативи. Проте спосіб реалізації такої ідеї, викладеної в проекті Закону України № 4607, який було розроблено з метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції, обраний неправильно. Замість надання громадянам права проводити фактично «оперативно-розшукову діяльність», слід підвищити вимоги у КПК України до слідчих. Отже, це питання потребує подальшого вивчення. 3. Запропоновано виключити зі ст. 45 КК України примітку, яка містить перелік корупційних злочинів, передбачених окремими нормами кримінального законодавства. Пропонуємо виключити зі статей 45–48 КК України словосполучення «крім корупційних злочинів» і включити до ст. 44 частину третю такого змісту: «Звільнення від кримінальної відповідальності не застосовується у випадку вчинення суб’єктом кримінального правопорушення (злочину), яке містить ознаки корупції і корупційного правопорушення, згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст. 1, з абзацом п’ятим ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції». 4. Сфери, стосовно яких здійснюється антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів Президента України та КМУ, обмежені. Слід розглянути подібні сфери з метою зазначеної експертизи також у вузькому розумінні. Є потреба в розробці методик визначення ризиків виникнення корупції в конкретних сферах суспільного життя, з урахуванням специфіки кожної та відповідних норм законодавства, що регулюють суспільні відносини у цих галузях. Антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів є превентивним заходом держави щодо можливих проявів корупційних дій за наявності потенційно корупційних факторів. 5. Пропонується удосконалити Методологію проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, а саме: значно розширити коло корупціогенних факторів для проведення антикорупційної експертизи, включивши такі: фактори, які встановлюють для правозастосувача необґрунтовано широкі межі угляду (розсуду) або можливість необґрунтованого виключення із загальних правил: 1) широта дискреційних повноважень; 2) визначення за формулою «вправі»; 3) вибірковий вимір обсягу прав; 4) надмірна свобода підзаконної нормотворчості; 5) прийняття нормативного правового акта за межами компетенції; 6) заповнення законодавчих прогалин за допомогою підзаконних актів за відсутності законодавчої делегації відповідних повноважень; 7) відсутність або неповнота адміністративних процедур; 8) відмова від конкурсних (аукціонних) процедур; фактори, які містять невизначені важко виконувані та (або) обтяжуючі вимоги до громадських організацій: 1) наявність завищених вимог до особи, які висуваються для реалізації належних їй прав; 2) зловживання правом заявника органами державної влади чи органами місцевого самоврядування (їх посадовими особами); 3) юридично-лінвістична невизначеність). 6. Запропоновано доповнити розділ XVII КК України нормою: «Стаття 366². Умисне створення нормативно-правового акту, який містить корупціогенні фактори та винесення неправдивого висновку антикорупційної експертизи 1. Умисне створення службовою особою нормативно-правового акту, який містить корупціогенні фактори, – карається… 2. Винесення уповноваженою особою з проведення антикорупційної експертизи (експертом) завідомо неправдивого висновку до проекту нормативно-правового акту щодо наявності або відсутності в ньому корупціогенних факторів, – карається …». Результати цього розділу опубліковано в роботах [66, 71, 412]. РОЗДІЛ 4 СПЕЦИФІКА ОРГАНІЗОВАНОЇ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ Як показує практика, стан організованої злочинності в країні характеризується лише за допомогою таких загальних показників, як кількість виявлених організованих груп і злочинних організацій (далі – ОГ та ЗО), кількість виявлених осіб, які вчинили злочини у складі ОГ та ЗО, і кількість закінчених розслідуванням злочинів, учинених учасниками ОГ та ЗО. Але навіть кількість виявлених ОГ та ЗО протягом останніх років постійно зменшувалася. Якщо у 2005 р. було виявлено 551 таке злочинне угруповання, то у 2008 р. – 378, а у 2009 р. – 379. Серед виявлених у 2009 р. ОГ та ЗО 237 або 62,5% мали загально кримінальну і 142 або 37,5% – економічну спрямованість. Статистичні дані свідчать, що ОГ та ЗО з корумпованими зв’язками виявляються досить рідко, хоча об’єктивно, на думку вітчизняних вчених, це варто пов’язувати не зі зменшенням кількості корумпованих державних службовців, а зі зниженням ефективності та повноти розслідування кримінальних справ. Наприклад, протягом 2005–2008 pp. спостерігалася тенденція до зменшення кількості виявлених осіб, які вчинили злочини у складі ОГ та ЗО. Особливо значне скорочення цього показника відбулося у 2006 р. (-21,0%) у порівнянні з 2005 р. У 2008 р. кількість таких осіб становила лише 1457, що наполовину менше, ніж у 2005 р. Така ж тенденція залишалася і в 2009–2010 рр. [411, с. 5]. Окремо необхідно звернути увагу на діяльність організованих груп і злочинних організацій. Так, у 2012 році серед виявлених таких 160 груп та організацій корумповані зв’язки мали 23. Серед 631 виявленої особи, які вчинили злочини у складі ОГ і ЗО, корумповані зв’язки мала 81 особа [152]. Проте вивчення злочинності, її змін, регіональних відмінностей – це вихідний пункт кримінологічного дослідження. Долгова А. І. зазначає, що програмування боротьби зі злочинністю ґрунтується лише на аналізі її проявів. Важливо, передусім, виявити, чому люди вчиняють злочини, кому це вигідно. Тому між етапом пізнання, оцінювання злочинності й етапом організації протидії їй обов’язковим є етап виявлення причинності злочинності [1]. 4.1 Поняття «організована корупційна злочинність» та проблеми співвідношення складових терміна У роботі [50] автор дійшла висновку, що вивчаючи детермінацію злочинності, як економічної, так і загальнокримінальної, зокрема організованої корупційної, слід ураховувати загальний зв’язок функціональних, статистичних, причинних, інших факторів, взаємозумовленість предметів, явищ, процесів тощо. Важливу роль відіграє правильний вибір наукових підходів до пояснення сутності організованої злочинності [50, с. 125–132]. Загалом корупційна злочинність є результатом перетину системи криміногенних і антикриміногенних факторів, виявлення яких і дослідження питань їхньої взаємодії є необхідною передумовою наукового забезпечення діяльності з протидії корупційній злочинності. Тому цілком обґрунтованим вбачається визначення завданням кримінології пізнання зазначених факторів, ранжування їх за ступенем значущості та впливу на злочинність, встановлення ступеня взаємозв’язку між собою та групами найбільш значущих інших явищ [212]. З огляду на це вважаємо актуальними питання організованої корупційної злочинності як об’єкта кримінологічного дослідження, зокрема, розгляду та співвідношення понять «корупція», «організована злочинність», «економічна злочинність», «корупційна злочинність». Розкриваючи зміст корупційної злочинності, слід вказати на її організовані форми, що було предметом вивчення українських та зарубіжних учених. Наприклад, О. В. Філімонов зазначає, що в деяких випадках організована злочинність і корупція пов’язані настільки тісно, що це дає підстави вченим виокремлювати корупцію як одну з ознак організованої злочинності [476]. Гуров О. І., говорячи про корупцію, у свою чергу, вказує на постійний зв’язок посадових осіб з організованими злочинцями [116]. Аркуша Л. І. вважає корупцію елементом організованої злочинної діяльності. Так, вона додержується думки, що використання корумпованих зв’язків є обов’язковим елементом у діяльності формувань, які спеціалізуються на вчиненні злочинів у сфері економіки [14]. Кальман О. Г. також вважає, що організована злочинність у сфері економіки фактично не може існувати без підтримки і тісної взаємодії із владними структурами. Як зазначає вчений, в українських умовах це великою мірою обумовлено потребою легалізації значних сум грошей, добутих організованими злочинними угрупованнями у процесі злочинної діяльності [161, с. 189]. Багрій-Шахматов Л. В. дійшов висновку, що корупція є неодмінним елементом організованої злочинності, однією з основних її ознак [21]. Про співвідношення корупції та організованої злочинності можна зробити висновок, аналізуючи тексти міжнародних правових документів із цих питань. Наприклад, згідно з Резолюцією «Двадцять принципів боротьби з корупцією» № 24 (97), прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 6 листопада 1997 р., держави зобов’язуються забезпечити, щоб у всіх аспектах боротьби з корупцією гіпотетично враховувались зв’язки корупції з організованою злочинністю і відмиванням брудних грошей (п. 19) [341]. У Рамковій конвенції Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р. закріплено, що корупція є одним із трьох основних засобів (два інші – насильство і залякування), які дають можливість ватажкам організованої злочинності отримувати прибуток, контролювати території, зовнішні та внутрішні ринки, продовжувати свою злочинну діяльність і проникати в легальну економіку [400]. Позиція, озвучена Генеральним секретарем ООН у доповіді «Вплив організованої злочинної діяльності на суспільство загалом» на другій сесії Комітету з попередження злочинів і кримінального правосуддя Економічної і соціальної ради ООН у квітні 1993 р., полягає в тому, що корупція державних посадових осіб завжди була одним із засобів, який переважно використовували організовані злочинні угруповання, складовою частиною їх стратегії і тактики, якій віддавалась перевага перед застосуванням відкритого насильства. Гроші, які виплачуються у вигляді хабарів, вважаються босами організованої злочинності їх добрим інвестуванням, накладними витратами, виправданими з точки зору «справи», оскільки це значно збільшує шанси на успіх і ймовірну безкарність, знижує або зводить нанівець небезпеку розкриття злочину з усіма втратами, до яких це може призвести [296]. У прийнятих 1990 р. VIII Конгресом Організації Об’єднаних Націй Керівних принципах попередження організованої злочинності та боротьби з нею [254] йдеться про обов’язковість дослідження, серед іншого, проблем взаємозв’язку корупції з організованою злочинністю та заходів боротьби з нею при розробці програм із запобігання злочинності. У Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 р. [213] встановлено конкретні заходи, які слід вжити державам на національному рівні. Так, кожна сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути потрібними для встановлення у національному законодавстві кримінальної відповідальності за такі діяння, як дача хабара національним державним посадовим особам; одержання хабара національними державними посадовими особами; хабарництво членів національних представницьких органів; хабарництво іноземних державних посадових осіб; хабарництво членів іноземних представницьких органів; давання хабара у приватному секторі; одержання хабара у приватному секторі; хабарництво посадових осіб міжнародних організацій; хабарництво члені в міжнародних парламентських асамблей; хабарництво суддів і посадових осіб міжнародних судів; зловживання впливом, відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов’язаних із корупцією; фінансові злочини. Як вже зазначалось вище, з 18 травня 2013 р. – дня набуття чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» від 18 квітня 2013 р. [335] всі корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, є злочинами. Крім того, термін «хабар» замінений поняттм «неправомірна вигода». Тобто поняття «корупційні злочини» цілком «легалізувалося» вже не тільки в міжнародному, але й у вітчизняному праві. Кваша О. О. стверджує, що корупція якісно змінює організовану злочинність, дозволяє їй зміцнювати свої позиції в суспільстві і державі, політизує її. Межі між корупційною та іншою діяльністю організованих злочинних структур вищого рівня практично не існує. Широке розповсюдження корупції призводить до розвитку та вдосконалення організованої злочинності, а якісне і кількісне зростання останньої, у свою чергу, призводить до збільшення кількості корупційних проявів та підвищення небезпечності її характеру. Тому заходи протидії корупції та організованій злочинності можуть і повинні поєднуватися, застосовуватися в комплексі [168, с. 341]. За дослідженням О. В. Шевченка, корупційна злочинність є сукупністю умисних злочинів, що вчиняються особами шляхом використання наданих їм владних або службових повноважень, із корисливих мотивів і для незаконного одержання неправомірної вигоди матеріального або нематеріального характеру для себе чи третіх осіб або ж шляхом надання пропозицій таких вигод іншим особам з метою незаконного використання наданих їм владних або службових повноважень [499]. Як визначає в докторській дисертації І. М. Клюковська, корупційна злочинність – це складне кримінологічне явище, що є системою злочинів, в яких спеціальним суб’єктом є посадова особа, котра використовує своє службове становище та діє з корисливих мотивів або іншої особистої зацікавленості, як в своїх інтересах, так і в інтересах третіх осіб; корупція – це цілевстановлююча система, що характеризує деформацію державної влади шляхом протиправного обміну власного ресурсу на економічну вигоду [174]. Ці визначення вченої, на нашу думку, наочно відображають співвідношення корупції та корупційної злочинності. Корупція – це більш загальне і широке поняття (система деформації державної влади), частиною якої є корупційна злочинність (система окремих злочинів або, як ми вважаємо за потрібне уточнити, статистично обумовлена сукупність злочинних діянь (або бездіяльності) осіб та груп). Це ще раз підтверджує нашу тезу про те, що корупційну злочинність не можна розглядати окремо від корупції. Мельник М. І. зазначає, що корупцію й організовану злочинність слід розглядати як органічно пов’язані, але водночас самостійні соціальні та правові явища, які здійснюють вплив на розвиток один одного. Наявність корумпованих зв’язків для організованих злочинних формувань і зв’язок корумпованого чиновника з такими формуваннями – це оптимальна з точки зору досягнення злочинного результату і безпеки функціонування схема існування двох зазначених явищ. Так, корупція щодо організованої злочинності виконує три основні функції: 1) формує захисний механізм організованої злочинності; 2) виступає одним із головних засобів досягнення основних цілей злочинної діяльності організованих злочинних угруповань; 3) є формою легалізації організованої злочинності (дозволяє представникам організованих злочинних угруповань набути легального соціального статусу, легалізувати доходи, здобуті злочинним шляхом). У співвідношенні вказаних явищ корупція виступає засобом зрощення кримінальних структур із владою, криміналізації влади і політизації злочинності [250]. Таким чином, згадані вчені, а також і інші, розглядають корупцію як: форму проявів економічної злочинності (Л. І. Аркуша, А. М. Бойко, В. Н. Бровкін, Я. І. Гілінський, Г. М. Горшенков, О. М. Дементьєв, Ю. М. Демидов, Ю. Г. Козлов, В. В. Лунєєв, Н. О. Лопашенко, А. М. Яковлєв); ознаку організованої злочинності, її елемент (Г. М. Миньковський, О. І. Гуров, В. С. Овчинський, І. І. Карпець, Ю. І. Ляпунов, А. Н. Волобуєв, В. М. Кудрявцев, А. І. Алєксєєв, А. Л. Репецька, В. Д. Ларічев, В. Ф. Щербаков); один із засобів організованої злочинності (М. І. Мельник, міжнародні документи). Деякі вчені (А. Ю. Арефьєв, Н. Ф. Долгова, О. Г. Карпович, М. І. Мельник, С. В. Зарубин, С. М. Іншаков) вважають, що корупція і організована злочинність є окремими поняттями, з чим частково можна не погодитися. Корупція і організована злочинність можуть проявлятися окремо, але наведені вище визначення вчених доводять, що нині, в умовах глобалізації, частіше зустрічаються саме організовані форми корупції. Якимовій С. В. останній напрям видається найпродуктивніший для розв’язання проблеми ефективної протидії корупційній злочинності, адже в його основі – комплексний підхід до цієї проблеми, що дозволяє дослідити взаємозв’язок корупційної злочинності з іншими негативними явищами та процесами, включаючи економічну та організовану злочинність [510]. Сьогодні злиття чиновників і криміналу стало настільки тісним, що злочинці виконують офіційні функції в державному апараті, будучи одночасно членами злочинного угруповання. Злочинність руйнує нормальні відносини у суспільстві, діючи проти його інститутів, натомість організована злочинність застосовує всі форми та методи, щоб спиратися на інститути держави і суспільства, використовувати їх у своїх цілях, зокрема, за допомогою корумпованих відносин. Організованій злочинній групі складніше приховати свою діяльність, ніж окремим злочинцям. Можна сказати, що організована злочинна група не приховує своєї діяльності, а блокує реакцію держави за допомогою корупції. Визнаючи корупцію однією зі складових організованої злочинності, вчені розглядають її як засіб забезпечення державними службовцями «даху» кримінальним структурам і форму взаємодії та зрощування політичної, економічної еліти зі злочинним світом [14, с. 119]. Кваша О. О. правильно звертає увагу на те, що про тісний взаємозв’язок корупції й організованої злочинності свідчить факт, що до спеціальних уповноважених суб’єктів, які в межах своєї компетенції безпосередньо вживають заходи щодо виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень, віднесені, в тому числі, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України. Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. до державних органів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, віднесено: спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю МВС України; спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України [168, с. 336]. Стверджуючи про тісний зв’язок корупції та організованої злочинності, О. З. Жовнір розглядає ці поняття як одне ціле або як обов’язковий структурний елемент один одного (переважно корупцію як елемент організованої злочинності). На думку вченого, корупцію, як і організовану злочинність, можна розглядати і як самостійні соціальні явища [143, с. 328]. Мельник М. І. вважає, що корупційні злочини полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або посадового становища в особистих інтересах або інтересах третіх осіб [248, с. 17]. Термін «корупційний злочин» вживається в юридичній науці науковцями багатьох держав світу, зокрема в міжнародному документі – Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятому 4 листопада 1998 р. в м. Страсбург. Кримінальне законодавство деяких країн прямо вказує на корупційний характер окремих складів злочинів. Так, Кримінальний кодекс Киргизької Республіки (ст. 303) передбачає відповідальність за такий злочин, як корупція, а Кримінальний кодекс Республіки Молдова (ст. 189-4) – за недотримання посадовою особою вимог закону про боротьбу з корупцією та протекціонізмом. За КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Підтримуємо точку зору вчених, які вважають, що про нагальну потребу визначати у законодавстві самостійне поняття корупційного кримінального правопорушення, як і корупційного злочину, поки ще (курсів наш) не йдеться. Сімех Р. аргументує, що відсутність, наприклад, такого визначення у законодавстві Німеччини жодним чином не перешкоджає правоохоронним органам цієї країни належним чином вести боротьбу з корупційними злочинами. Вчений також звертає увагу на позицію І. Є. Мезенцевої, яка вважає, що корупційним злочином законодавець вже (курсів наш) розуміє передбачене в Особливій частині КК України суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки корупції та корупційного правопорушення. [246, с. 76, 427, с. 167]. Тож, на думку вченого, таке визначення корупційного злочину цілком аргументоване і може застосовуватися при вирішенні питань корупційних злочинів [427, c. 167]. Що стосується корупційної злочинності, то, враховуючи думки вчених, конвенційне закріплення цього терміна та застосовуючи підхід до визначення поняття «корупційна злочинність», виходячи із закріплення поняття злочину в КК України, який позначає його як «діяння», можна в широкому розумінні визначити корупційну злочинність як статистично обумовлену сукупність злочинних діянь осіб і груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами. Зміни у функціонуванні громадянського суспільства зумовлюють зміни й в організованій злочинності. На погляд О. Є. Користіна і С. С. Чернявського, сьогодні вплив організованої злочинності на економічні процеси характеризують, окрім інших, і такі тенденції, як виникнення злочинних організацій якісно нового типу – корпоративних бізнес-структур, що мають легальний статус, поєднують легальні й нелегальні форми діяльності, використовують корупційні зв’язки в органах влади, правоохоронних органах і органах контролю [188]. Під організованою економічною злочинністю вчені розуміють високоорганізовану та впорядковану конспіративну протиправну господарську діяльність у межах і під прикриттям законної діяльності, яка завдає істотної шкоди національній економіці і вчиняється злочинними організаціями з ієрархічною структурою, стійкою взаємодією і розподілом функцій та сформованою статусно-рольовою системою всередині організацій, що спрямована на отримання надприбутків, використовуючи корумповані зв’язки з державними чиновниками як для посилення своєї діяльності, так і для організації ефективного захисту від соціального контролю [33, с. 176]. Успішне функціонування організованих злочинних угрупувань у сфері економіки фактично неможливе без наявності корумпованих зв’язків [249, с. 37]. Огородник О. О. виділяє конкретні ознаки прояву організованої злочинної діяльності, що супроводжується корумпованими зв’язками: складний спосіб учинення злочинних дій та забезпечення безпеки для конкретних учасників їх вчинення за участі в них декількох виконавців з чітким розподілом рольових функцій; характер спрямованості злочинних акцій, пов’язаних з одержанням великих грошових сум або дорогих матеріальних цінностей; ретельно продуманий (невипадковий) вибір об’єктів злочинного посягання; специфічне поводження затриманих підозрюваних осіб (наприклад, відмову від дачі показань, що супроводжується погрозами слідчому тощо); часта відсутність свідків чи їх повна «неінформованість», нещирість потерпілих і свідків; швидке «спрацьовування» захисних засобів, характерних саме для злочинних організацій, які мають корумповані зв’язки, групи безпеки, «своїх» адвокатів (спроби підкупу або погроз слідчому і його близьким, тиск на слідчого з боку «впливових» осіб тощо) [289, с. 154]. Наявність корумпованих зв’язків для організованих злочинних формувань і зв’язок корумпованого чиновника з такими формуваннями – це оптимальне рішення для досягнення злочинного результату й убезпечення існування та функціонування двох явищ, що розглядаються. Організована злочинність зацікавлена створити відповідні позиції у владних структурах для відстоювання в них своїх інтересів, забезпечення сприятливих умов для протиправної діяльності й уникнення відповідальності, а корупція натомість зацікавлена в розширенні можливостей організованих злочинних угруповань (фінансових, організаційних тощо). Тому широке поширення корупції неодмінно призводить до зростання організованої злочинності, а якісний і кількісний розвиток останньої неодмінно призводить до збільшення кількості корупційних проявів і підвищення небезпечності їх характеру [143, с. 328–329]. Севастьянов Д. Л., характеризуючи діяльність злочинної організації, звертає увагу на основу їх злочинної діяльності – економічну складову. Члени цих формувань для досягнення своїх цілей використовують у взаємозв’язку корупцію і найнебезпечніші види насильства, включаючи тероризм і екстремізм. Такі формування є найбільшим суб’єктом підкупу посадових та інших осіб, що наділені державними або іншими повноваженнями, авторитетом і можливостями, з метою встановлення стійких корупційних зв’язків. Особливість структури злочинних співтовариств (злочинних організацій) – об’єднання декількох кримінальних утворень, що здійснюють різні за значимістю і змістом види кримінальної діяльності, яка може мати спрямованість від загальнокримінальної (насильницька, корисливо-насильницька, корислива) і економічної («відмивання» грошей, переведення їх у легальну економіку тощо) до здійснення своєї діяльності легально, через створення комерційних та інших структур, добродійні фонди, інші організації, що супроводжується розвитком корупційних зв’язків з державними і правоохоронними органами [424]. Нині немає чіткого законодавчого розмежування поняття організована злочинність і тих конкретних злочинних діянь, які вчинюються суб’єктами організованих об’єднань. Учинення злочинів згуртованими організованими об’єднаннями сьогодні розглядається як окремий вид співучасті у злочині (вчинення злочину організованою групою і злочинною організацією – ч. 3 і ч. 4 ст. 28 КК України). Вони характеризуються розмитими оціночними поняттями і ознаками, значна частина яких є характерною для звичайної групової злочинності. Останніми роками збільшуються випадки вчинення корупційних злочинів у різних формах співучасті. А оскільки для співучасті властивий більш витончений запланований характер протиправних дій, то й з набуттям корупційними відносинами організованого характеру підвищується їх суспільна небезпека, а тому проблема вчинення корупційних злочинів у співучасті є вкрай важливою та потребує детального вивчення для подальшого запровадження результативних засобів її негайного вирішення. Проблема протидії корупційним злочинам, що вчиняються в різних формах співучасті, знаходиться поряд з проблемою протидії організованій злочинності. Сухоребрій І. І. правильно вважає, що існуюча межа між безпосередньою участю у вчиненні корупційних злочинів та кримінальною діяльністю злочинних організацій дуже незначна, і ймовірність її перетинання за останні роки лише збільшується [452]. Молдаван В. В. справедливо зазначає, що співучасть у вчиненні злочину характерна для організованої злочинності та корупції [258]. Кваша О. О. обґрунтовує, що посередництво в хабарництві є особливим різновидом співучасті у злочині, який повною мірою не охоплюється видами співучасті, передбаченими у ст. 27 КК. Тому, на думку вченого, є необхідність зміни статті 369 КК України таким чином: «Давання хабара і посередництво у хабарництві» (нині ст. 369 КК України «Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі») [169]. Що стосується зарубіжних держав, то слід навести приклад Сінгапуру, де співучасть у корупції також переслідується законом. Так, передача та отримання хабара в Сінгапурі є кримінальним злочином. Згідно з Актом про попередження корупції до хабарництва в Сінгапурі відносять вимогу, передачу та отримання винагороди за вчинення або невиконання будь-яких дій і створення умов для будь-якої особи в межах повноважень отримувача хабара. До поняття «співучасть у корупції» входять дії, направлені на ініціацію злочину або надання допомоги під час вчинення злочину. Відповідно до Акта про запобігання корупції особа, яка сприяє корупції, отримує покарання, як і особа, яка брала участь у незаконній угоді [39]. Аналіз законодавства деяких зарубіжних країн дозволяє зробити висновки, що в кримінальному законодавстві різних держав даються різні визначення понять організованої групи, злочинної організації. Разом з тим характерним є те, що відсутня єдність у законодавстві різних держав у самому переліку кримінально-правових наслідків злочинів, вчинених організованими групами, злочинними організаціями; при визначенні наслідків вчинення злочинів цими злочинними формами чітко відображена підвищена небезпека злочинних організацій (співтовариств) [284]. Кримінальна Конвенція про боротьбу з корупцією передбачає, що кожна сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за допомогу у вчиненні чи підбурювання до вчинення будь-якого з кримінальних злочинів, передбачених цією Конвенцією [213]. Статтею 65 Закону України [351] передбачено відповідальність за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, а саме: за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру. Ураховуючи наведені вище думки вчених, можна стверджувати, що спеціальний суб’єкт корупційного злочину має нести суворішу кримінальну відповідальність, ніж інші суб’єкти, через більшу суспільну небезпеку злочину, вчиненого спеціальним суб’єктом. Таким чином, з метою відображення характеру суспільної небезпеки корупційних злочинів і для відповідної кримінальному закону кваліфікації таких злочинів, вчинених у співучасті, нами запропоновано визнавати виконавцями корупційних злочинів спеціальних суб’єктів, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Так, ст. 27 КК України [214] доповнити ч. 8: «Співучастю є вчинення корупційного злочину. Спеціальний суб’єкт, уповноважений на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є виконавцем при вчиненні корупційного злочину». Відповідно з п. 1 ч. 2 ст. 65 Закону України [351] «У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру» словосполучення «самостійно або у співучасті» виключити та викласти в такій редакції: «У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою корупційного злочину до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру». Законодавцем та науковцями розглядаються всі форми вчинення злочину групою осіб, у тому числі організованою групою і злочинною організацією в межах інституту співучасті. Відповідно, логічним є доповнити ст. 28 КК України ч. 5 такого змісту: «Корупційний злочин визнається вчиненим групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією». Отже, організована економічна злочинність, згідно з багатьма дослідженнями кримінологів включає в себе такий елемент, як корупційна злочинність. Натомість корупційна організована злочинність є завжди економічною злочинністю. Науковцями широко застосовується поняття «організована економічна злочинність» та є приклади вживання терміна «організована корупційна злочинність». Наприклад, В. В. Астанін у дослідженні [17] вживає терміни «корупційні злочини організованого характеру» й «організована корупція», проте, як і інші вчені, не дає їх визначення. Ми дійшли висновку, що організована корупційна злочинність є різновидом економічної злочинності, яке відбувається з використанням корупційних зв’язків в органах влади, правоохоронних органах і органах контролю за ознаками, характерними для організованої злочинної групи, згідно з кримінальним законодавством [62, с. 125]. Таким чином, можна ввести до наукового обігу поняття «організована корупційна злочинність»: це різновид економічної злочинності – статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб та груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами та кваліфікуються за ознаками, притаманними організованій злочинній групі. 4.2 Характеристика та проблеми класифікації корупційних загроз національній безпеці України Загрози національній безпеці – це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України [23]. Для розуміння характеру і спрямованості загроз національній безпеці взагалі та в аспекті корупційної злочинності слід надати їх класифікацію. Учені класифікують загрози національній безпеці: за місцем зародження – на внутрішні і зовнішні; за масштабами можливого спричинення збитку – на глобальні, регіональні, національні і локальні; за вірогідністю реалізації – на реальні, потенційні й уявні; за ставленням до об’єктів безпеки – на особисті, групові, корпоративні, суспільні, державні, міжнародні; за ставленням до людської діяльності – на об’єктивні і суб’єктивні; за сферами безпеки [259] – в зовнішньополітичній, державної безпеки, сфері безпеки державного кордону України, у воєнній, внутрішньополітичній, економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сферах, а також багатьох інших. Стаття 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає, що на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві, серед інших, є поширення корупції в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності [63, с. 248]. Вивчення класифікації реальних та потенційних загроз національній безпеці України, яку наведено в ст. 7 зазначеного Закону, приводить до висновку, що корупція вважається загрозою лише у сфері державної безпеки, що є дискусійним. Нині особливої уваги заслуговують ті з загроз, які завдають шкоди не тільки конкретній країні, але і всьому європейському та міжнародному співтовариству. З огляду на те, що через обмеженість потрібного обсягу дослідження не можна охопити весь спектр численних загроз та широке різноманіття класифікацій, які наводяться вченими, зупинимося на тих, від яких найбільше потерпають людина та держава через корупційну злочинну діяльність. Вочевидь не випадково законодавець ставить в один ряд з поширенням корупції такі загрози у сфері державної безпеки як зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності [381]. Аналіз діяльності злочинних угруповань за роки незалежності України дозволяє зробити висновок про тотальний характер їх негативного впливу на національну безпеку України. Це виявляється в тому, що загрози з боку організованої злочинності існують нині в різних сферах безпеки і їх вектор направлений на значну кількість об’єктів безпеки [259]. Дослідження змісту загроз у різних сферах життєдіяльності держави і суспільства як чинників, що негативно впливають на національну безпеку України, дозволяє виділити окремі з них, нейтралізація яких входить до компетенції правоохоронних органів і спеціальних служб [259]. Більшість дослідників розглядають національну безпеку як стан захищеності життєво-важливих цінностей та інтересів як суспільства загалом, так і окремих громадян держави. Отже, основними чинниками, які впливають на формування державної політики у цій сфері, є загрози цим цінностям та інтересам [411, с. 3]. Враховуючи, що організована злочинність і корупція залишаються загрозою національній безпеці України, ця тема завжди була актуальною як у наукових колах, так і на державному рівні. Так, Рада національної безпеки і оборони України, проаналізувавши у межах контролю виконання рішення РНБО України «Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинам і корупції» від 11 вересня 2009 р., введеного в дію Указом Президента України від 27 жовтня 2009 р. № 870, стан боротьби зі злочинністю і корупцією в Україні, вказала на нагальну потребу вжиття подальших ефективних заходів у цій сфері, а також визнала за доцільне створити Координаційну раду із запобігання і протидії злочинності та корупції як робочий орган РНБО України [390]. Втім слід звернутися до подій початку 90-х років минулого століття – періоду розбудови незалежної України, коли українці ще не мали досить глибокого уявлення про економічну і політичну свободу, а також навиків самостійної діяльності в умовах цієї свободи. Отримавши свободу дій, чимало людей сприйняли її як абсолютну, нічим не обмежену можливість отримання економічних та інших благ за будь-яку ціну, навіть шляхом учинення злочинів. Суспільство охопила хвиля духовного і, як наслідок, правового нігілізму. Такий стан духовної сфери і призвів до спалаху організованої злочинності [259] та розквіту корупції. За дослідженням проблеми організованої злочинності в Україні Міжвідомчим науково-дослідним центром з проблем боротьби з організованою злочинністю, який у той час діяв при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, проведеним у 1999 р., реальна загроза з боку української організованої злочинності правам і свободам громадян полягає в тому, що вони придушуються актами насилля, лобіювання та протекціонізму. Внаслідок цього впливу конституційні права людини блокуються інтересами мафіозних співтовариств, які насаджують людині (за допомогою механізмів етнічного та релігійного тиску) свої варіанти політичного самовизначення, своїх вигідних кримінальним структурам кандидатів до органів представницької, виконавчої та судової влади. Права людини постійно порушуються внаслідок прямої або опосередкованої організованої злочинної діяльності. Потенційна загроза правам і свободам громадян з боку організованої злочинності полягає в можливості чинення мафіозними і корумпованими структурами морального і матеріального терору щодо основних соціальних груп і інститутів суспільства. Загроза духовним цінностям і моралі в суспільстві полягає у насаджуванні координаторами та лідерами організованої злочинності ідеології злочинного світу, її романтиці, особливо за умов ідеологічного вакууму перехідного періоду [294]. Цей вакуум заповнювався виникненням різних течій та рухів. Так, у 1991 р. в Україні розпочала діяльність релігійна організація (тоталітарна секта) «Біле братство» під керівництвом Ю. Кривоногова і М. Цвігун, яка грала роль живого бога Деві Марії Христос, проголошувала про кінець світу, який нібито мав настати у 2000 р. Психологічний вплив на громадян дозволив керівникам секти залучити до своїх лав сотні прихильників, що нагнітало напругу в суспільстві. Представники секти 10 листопада 1993 р. захопили Софіївський собор у м. Києві і намагалися здійснити самоспалення, що не відбулося завдяки втручанню міліції. Секта з’явилася як наслідок кризи тоталітарної системи та її багаторічного панування в усіх сферах життя кожного громадянина СРСР. Тут слід пояснити, що до 1989 р. структура соціалістичного суспільства була соціально відносно однорідною, але започатковані ринкові відносини призвели до швидкого розшарування соціуму. Розмежування країн, що виникли на уламках радянської імперії, поряд із зростанням національно-патріотичних тенденцій мали наслідком ностальгічні настрої значної частини населення за втраченою політичною єдністю і соціально-економічною стабільністю суспільства. Проголошення лідерами багатьох неорелігійних рухів власної «божественності» чи «богообраності» – наслідок їхнього невдоволення особистим соціальним статусом, бажання досягти визнання у будь-який спосіб [29]. Як свідчить кримінологічний аналіз слідчо-оперативної практики, механізми експансії злочинної ідеології ґрунтуються переважно на підкупі (корупції) ЗМІ, кіно-, відео- і шоу-бізнесу. Культивування мафіозних і корумпованих відносин, розповсюдження, особливо серед молоді, насилля, жорстокості, агресивності, статевих збочень, наркоманії й алкоголізму є потрібним елементом у стратегії еліти організованої злочинності, яка таким чином робить образ мафії і корупції звичним атрибутом суспільства, розширює сферу споживання своїх «благ». Без такої цілеспрямованої системи «духовних цінностей і моралі», своєї субкультури, функціонування організованої злочинності та її структур було б неможливим. Ця система відносин значно підвищує суспільну небезпеку її об’єктивних і суб’єктивних характеристик, а саме: способів вчинення злочинів, мотивів, ролі виконавців та організаторів тощо. Діяльність організованих злочинних угруповань спрямована на незаконне збагачення, розбещення молоді, створення стереотипу красивого життя, формування особливого типу «крутої» людини, здатної піти на будь-який учинок. Падіння моралі, у свою чергу, призводить до повного знецінювання життя людини, підтвердженням чого є, наприклад, повідомлення ЗМІ про те, що злочинці заради заволодіння приватизованим житлом позбавляють їх власників життя. Потенційна загроза полягає у поглинанні значної частини офіційної політики у сфері моралі та духовного розвитку суспільства ідеологією організованої злочинності. Цьому розвитку подій сприяють розробка деякими вченими «теоретичних положень» про «необхідність конверсії тіньових капіталів для ресурсного забезпечення реформ», «про добропорядність і невинність більшості злочинців, які орудують у сфері економіки», «про об’єктивну користь існування і діяльності мафіозних структур для реформ» [294]. Як констатують вчені, розпад СРСР сприяв процесу порушення принципів соціальної справедливості, нівелюванню моральних цінностей. Динаміка цих процесів – інтенсивному розвитку тіньової економіки й організованої злочинності, лідери яких використовували також і терористичні способи дій для вирішення питань економічного та політичного характеру. Аналізуючи причини зростання масштабів тероризму в Україні, В. О. Глушков робить висновок, що він розвивається завдяки тим умовам, в яких можна безкарно протиправним шляхом вилучати максимальні кошти за рахунок неправомірного перерозподілу національного прибутку і втрати владою ефективного контролю. За злочинними діями проглядається чітка соціальна позиція та політичні інтереси зацікавлених осіб і кіл. Як слушно зазначає вчений, це дає підстави говорити про реальність інтеграції тероризму й організованої злочинності, яка зараз набула такої сили, що дає можливість авторитетам кримінального середовища здійснювати акції, здатні викликати соціально-економічні ускладнення не тільки в одному регіоні, а й у державі. Схильність різних екстремістських і кримінальних угруповань до терористичних дій особливо виявляється в кульмінаційні моменти соціально-політичної кризи, ослаблення державної влади. У 2004 р. вчений у своїй праці [102] небезпідставно попереджав про подібну небезпеку в Україні, де несприятливий перебіг подій неминуче стимулюватиме зростання насильства та поширення тероризму, що ми і спостерігаємо нині в Україні. Отже, загроза конституційному ладу України з боку організованої злочинності проявляється у намаганні створення нею на державному і регіональному рівнях паралельних нелегальних структур, незаконних збройних формувань для захисту інтересів своїх організованих злочинних структур. Із цією метою вона здійснює підготовку, фінансування і організацію прямих антиконституційних дій, у тому числі у вигляді розпалювання національної ворожнечі, організації масових заворушень, закликів з метою захоплення влади, стимулює вчинення таких злочинів проти держави, як бандитизм, контрабанда тощо. Проникнення членів організованої злочинності в політичні партії та рухи, державні органи влади (включаючи і місцеві органи влади), корупція політичних діячів і державних посадових осіб призводять до втрати громадської довіри до уряду і політичного курсу, до нарощування напруженості в суспільстві. Вплив організованих злочинних угруповань можна спостерігати і в тому, як за допомогою грошових внесків у проведення виборчих кампаній їх членам вдається, завдяки проникненню в законодавчі органи влади, чинити тиск на виборчий процес. Такі явища є основним ворогом демократії, оскільки вони підривають довіру громадян до діючих у суспільстві законів. Паралельно з цим відбувається процес зрощення частини представників органів місцевого самоврядування з кримінальним середовищем. «Політизація» окремих «авторитетів», а особливо лідерів бандитського спрямування, не свідчить про їхню відмову від характерних способів вирішення спірних питань насильницькими методами. Більш того вони використовуватимуться і в політичних суперечках. Лідери окремих партій допускають застосування і силових методів боротьби за владу. Проголошуючи лояльне ставлення до існуючої в Україні влади, не виключають використання у кризовій ситуації антиконституційних методів боротьби і не нехтують учиненням аморальних і протиправних дій у боротьбі за владу ціною позбавлення життя окремих громадян. Претенденти на місця в парламенті під час збору підписів удаються до політичного шахрайства, видаючи себе за представників партій, які мають найбільший вплив у вказаному регіоні. Загалом зареєстровані відповідно до вимог чинного законодавства України політичні партії та громадські організації офіційно не ставлять за мету застосування насильницьких методів заради досягнення політичних цілей. Однак деякі з них мають суттєвий вплив на незареєстровані політичні структури з ознаками воєнізованих, серед членів яких є чимало осіб із певним досвідом участі в бойових діях, навичками диверсійно-терористичної діяльності, що створює загрозу поширення в Україні тероризму як крайньої форми політичної боротьби. Корупції належить особлива роль у загрозі конституційному ладові. Саме вона примушує громадськість проявляти недовіру до законної влади, породжує у населення небажання співпрацювати з нею і підтримувати державні структури. Головна шкода корупції полягає в усвідомленні громадянами безсилля держави перед корумпованим прошарком посадових осіб, бо цим вона підриває довіру до закону. Організована злочинність масово атакує структури суспільства, вона, мов іржа, пронизує всі його елементи на індивідуальному, колективному й інституційному рівнях. Зменшення ризику виявлення корупційних злочинів і максимально можливою мірою уникнення покарання створюють ситуацію беззаконня в суспільстві, чим цинічно порушуються права громадян та їх конституційні гарантії. Потенційна загроза конституційному ладові полягає також у заповненні державних інститутів представниками кримінального світу, або їх «висуванцями» з корупціонерів, розкрадачів державної і суспільної власності, «псевдобізнесменами», які з метою наживи готові піти на будь-яку протиправну діяльність і співпрацю з мафіозними структурами в різних варіаціях. Загроза суверенітету і територіальній цілісності держави полягає в тому, що регіональні мафіозно-корумповані клани разом із націонал-екстремістами здійснюють конкретні прямі дії щодо відторгнення від України окремих територій, насамперед Автономної Республіки Крим. Відбувається політизація міжетнічних відносин, які є підґрунтям сепаратизму. Його етнічні передумови ґрунтуються на прагненні мешканців окремого регіону чи національних меншин до утворення територіально незалежної адміністративної одиниці всупереч чинному законодавству. За умов послаблення центральної влади, розриву економічних зв’язків і економічного простору, відсутності дієвої державної системи управління організованим злочинним структурам легше брати під контроль цілі регіони. Різне ставлення політизованих структур до концепції та шляхів побудови незалежної держави веде як до крайнього загострення протиріч між ними, так і до ініційованих деякими з них акцій силового тиску на органи державної влади. Радикальні політичні угруповання під гаслами «необхідності захисту держави і трудового народу» створюють, усупереч чинному законодавству, незаконні формування та групи з ознаками воєнізованих, які планують використовувати як інструмент боротьби за владу. Підтверджуються висновки вчених щодо потенційної загрози подальшого умовного поділу території України (Слобожанщина, Галичина, Південні і Західні регіони) за допомогою внутрішніх «мафіозно-кланових» структур і міжнародних злочинних утворень з метою етнорегіоналізації мафії [294]. Діяльність організованих злочинних угруповань, насамперед, небезпечна для самої України як держави з тієї причини, що корумповані чиновники та організовані злочинці привласнюють і без того обмежені ресурси країни через їх розкрадання тощо. Постперебудовні перетворення у країнах СНД характеризуються тим, що у людей, які займаються бізнесом, сформувався «комплекс гіперприватності» – побоювання привернути до своєї діяльності увагу держави та її чиновників. Найчастіше підприємці прагнуть встановлювати з номенклатурою відносини як з приватними особами. В Україні фактично відбулася приватизація робочих місць чиновниками, які володіли порівняно з іншими соціальними групами діловим досвідом, ініціативністю, системою ділових зв’язків, що підтверджують наші дослідження (підрозділ 5.1 дисертації). Таким чином, важливою особливістю перебудови незалежної України стало використання чиновниками всіх рівнів і служб своїх можливостей як ресурсу для приватного підприємництва. У світлі цього директор Інституту економічного аналізу А. М. Іларіонов (Російська Федерація) говорить про «приватизацію держави». По суті, відбувся перехід від номенклатурного соціалізму до номенклатурного капіталізму. Безмежна влада чиновників усіх рангів отримала легальну оцінку [114]. Проблема, пов’язана з проникненням злочинних угруповань до владних структур держави, є також проблемою стабільності країни. Злочинне використання державних структур в інтересах особистого збагачення та посилення влади певних осіб у політичному вимірі призводить до повної зневіри населення у справедливості. Розчарування в структурах, обов’язком яких є нагляд за добробутом народу, призводить до соціального вибуху. Прикладом цього є виникнення протестного руху громадян, невдоволених владою, який охопив Україну наприкінці 2013 р. Відтермінування владою євроінтеграційних процесів України стало лише поштовхом до виступу проти влади членів українського суспільства та розкрило інші проблеми в державі, зокрема корупцію в органах прокуратури, судових, правоохоронних органах тощо. Таким чином, наявна соціальна напруга сприяє формуванню такої ментальності, коли частина українського населення ностальгує за часами панування комунізму [294]. Можна констатувати прихильність мешканців Автономної Республіки Крим, чималу кількість яких становлять військові пенсіонери радянських часів, до Комуністичної партії України, яка асоціюється у них зі стабільністю та прогнозованістю майбутнього. Підтвердженням цього є масове добровільне набуття громадянства Російської Федерації мешканцями АРК та м. Севастополь у березні 2014 р. і схвалення ними приєднання цих регіонів до Росії на правах суб’єкта Російської Федерації на незаконно проведеному референдумі. Причинами соціально-політичних конфліктів, які відбулися в 2014 р. в АРК, є нестабільна політична ситуація, незадовільний стан економіки, конфлікти у виробничій сфері, протиріччя між гілками влади, певна відірваність центру від реалій півострова, небажання влади України вирішувати існуючі національні, мовні та релігійні проблеми, конфлікти між політичними партіями, правлячою елітою та опозицією, між окремими політичними лідерами. Усі ці процеси, тісно пов’язані з корупцією, фактично порушували права громадян. Закономірним є те, що в розпал протиріч, які виникли в суспільстві, та ослаблення України Російській Федерації вдалося без особливих зусиль отримати де-факто те, що вона, як виявилося, завжди вважала своїм, а саме: Кримський півострів. Ще у 2004 р. В. О. Глушков прогнозував, що агресія у східноєвропейському напрямі стає невідворотною. За його висновками, які вже стали пророчими, «вектор тиску в найближчому майбутньому спрямовуватиметься на Україну» [102]. Як і в 90-ті роки ХХ століття сьогоднішня кримінальна ситуація дестабілізує українську державу. Це зменшує надходження західних інвестицій в Україну і призводить до того, що певні групи «заможних українців» ще більше збагачуються, в той час як більша частина населення потерпає від негараздів та бідності. Люди зневірились у спроможності влади «приборкати» розбещений криміналітет, особливо його організовані форми [102]. Мафія стала надзвичайно впливовою політичною силою в Україні, яка розподілила на зони впливу та контролю Київ, Донецьку, Дніпропетровську, Одеську, Львівську області, АРК. Подібні формування освоюють і сільські райони. Їхня неприхована злочинна діяльність підриває авторитет центральної й місцевої влади, а також правоохоронних органів [233]. Не менша загроза йтиме і від України, охопленої внутрішнім конфліктом та корупцією інституцій. Корупція в Україні – це загроза для демократії та ринкової економіки країн Східної Європи. Дестабілізація в Україні ослаблює легітимну економіку країни та саму державу, водночас посилюючи її кримінальні елементи. При слабкій протидії організованим злочинним угрупованням у самій Україні вони зможуть значно поширити свої операції і за кордоном. Дестабілізація економіки зміцнює позиції кримінальних організацій в Україні. Організовані злочинні угруповання одержують зиск із дестабілізації ще й тому, що за умов їх існування, в майбутньому, вони легше долатимуть міжнародні зусилля для «приборкання» їх діяльності. Правоохоронні структури західних країн у 90-ті роки пов’язували діяльність української організованої злочинності зі слабким контролем українського уряду, що може призвести до конфліктів у зовнішньоекономічній та імміграційній політиці, дати поштовх проведенню жорсткої регіональної та міжнародної політики [294]. Сьогодні міжнародні європейські організації очікують від України подальших кроків із реформування судової системи, міліції, інтенсифікації боротьби з корупцією. Також перед Україною постало завдання удосконалення виборчого законодавства, виконання рішень Європейського суду з прав людини, розширення співпраці з міжнародними організаціями з метою боротьби з торгівлею людьми та відмиванням грошей. Отже, корупційна злочинність є однією з причин порушення прав людини. У свою чергу, порушення прав людини часто мають ознаки корупційної злочинності. Загальним у цих двох поняттях можна вважати мотиви, за якими вчиняються корупційні злочини та порушуються права людини. Найбільш виразним мотивом вчинення корупційних злочинів є користь, прагнення збагачення за рахунок інших всупереч загальноприйнятим у суспільстві нормам моралі. Загальним для зазначених понять є також те, що корупція найбільше зачіпає незаможних, незахищених соціально громадян. Тож жертвою в корупційних відносинах завжди є пересічні громадяни, а в порушенні прав людини та корупційній діяльності найчастіше беруть участь високопосадовці. Характерною ознакою порушення прав людини при корупційних відносинах є поглиблення розриву між соціальними групами, що є порушенням принципу рівності громадян. Так, незаможні особи не в змозі платити гроші у вигляді хабарів задля доступу до суспільних благ та послуг, на противагу багатіям, які можуть собі дозволити вирішувати наявні проблеми за допомогою хабарів. Заможні громадяни вдаються до хабара задля отримання певних преференцій, проте малозабезпечені громадяни йдуть на злочин в надії отримати те, що і так передбачено їм законом. Вплив корупції на права людини може бути як прямим, так і опосередкованим. Прикладом прямого впливу можуть слугувати хабарі, які беруть працівники правоохоронних та судових органів, що напряму завдає шкоди їх незалежності, порушує право людини на справедливий розгляд кримінальних справ та справедливе судочинство. Опосередкованим чином впливає на порушення прав людини, наприклад, завдяки корупційним схемам, незаконне встановлення обладнання та розташування поблизу житлових будинків підприємств, які у процесі виробництва виробляють також шкідливі для населення речовини, що є порушенням права на екологічну безпеку. Виходячи із соціально-натуралістичної концепції права, концепція «прав людини» має бути розвинута таким чином, щоб протидіяти зловживанням свободою. Для цього під «правами людини» слід розуміти «природну свободу людини», тобто свободу жити за законами соціальної природи, і зокрема за законами «природного права». Таке розуміння «прав людини» передбачає співіснування із «природною свободою людини» так званих «природних обов’язків людини», тобто обов’язків, що накладаються на неї законами соціальної природи, у тому числі законами «природного права». Ігнорування «природних обов’язків людини» відкриває шлях до зловживання правовою свободою, тобто «правами людини». Така свобода є свободою сваволі, або псевдосвободою, яка може проявлятися у вигляді правопорушень (чи аморальних вчинків) [201]. Можна зробити висновок, що корупційна злочинність тісно пов’язана з порушенням прав людини, бо захист своїх прав у корумпованому суспільстві громадяни часто вимушені здійснювати через вчинення ними корупційних діянь. Кожна із загроз у будь-якій сфері може бути наслідком корупції в певній галузі. Отже, корупційна злочинність є порушенням прав і свобод людини не тільки у сфері державної безпеки, але й в інших сферах. Проте в чинному Законі України «Про основи національної безпеки України» порушення прав і свобод людини визначається лише у сфері державної безпеки та внутрішньополітичній сфері та опосередковано – в інформаційній сфері. Тож усі існуючі види корупційних загроз національній безпеці України в будь-яких сферах об’єктивно охоплюються ширшим поняттям – «порушення прав і свобод людини». Отже, цей факт слід врахувати при побудові класифікації загроз національній безпеці в Законі України «Про основи національної безпеки України» [527, с. 69–72]. 4.3 Виокремлення чинників поширення організованої корупційної злочинності Виокремлення чинників поширення організованої корупційної злочинності здійснювалося автором шляхом аналітичної розвідки – інструменту такого спеціального методу як вивчення документів, дієвість якої при дослідженні проблеми корупційної злочинності обґрунтована автором у підрозділі 1.2. Зважаючи на наші розробки [44, 278, 279] та інші ранні роботи на тему аналітичної розвідки, які можна побачити в мережі Інтернет та знайти в спеціальній бібліотеці Національної академії внутрішніх справ, сформулюємо визначення аналітичної розвідки для кримінології. Аналітична розвідка в кримінологічному дослідженні полягає в пошуку кримінологічно-значимої інформації за допомогою засобів сучасних інформаційних технологій, зокрема, з використанням методів аналізу інформації, що здійснюються апаратно-програмними комплексами, системами, з метою отримання з відомих фактів і інформації нових знань. Об’єктом вивчення стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, інформація ЗМІ, мережі Інтернет за період 1991–2015 р. Предмет дослідження – чинники поширення організованої корупційної злочинності. Аналіз проводився за допомогою спеціально написаної ситуативної програми Factors. Визначаючи шляхи вдосконалення соціальних, економічних і правових заходів протидії організованій злочинності та корупції, слід насамперед виходити зі специфіки її причинного комплексу. Чинники, що входять до цього комплексу, багато в чому збігаються із загальними причинами злочинності. На думку Ю. Б. Мельникова, злочинність є комплексом найглибших і найгостріших деформацій суспільства, його політичної, економічної, соціальної та духовної сфер [293]. Як правильно зазначає А. І. Долгова, «злочинність – це не чужорідне тіло в організмі суспільства, а результат специфічної деформації його характеристик, що існують у ньому, їх переродження» [133]. Разом з тим своєрідність причинного комплексу організованої злочинності визначається насамперед її «включеністю» у владні відносини. Організована злочинність коріниться в деформації державності. Саме від стану цілісності, консолідованості інститутів держави залежать інші його параметри. Звичайно, ця узгодженість буде природною, якщо держава як соціальний регулятор, як інструмент узгодження суспільних, державних, корпоративних та приватних інтересів, будується саме на засадах свободи, справедливості і гуманізму. Скобликов П. О. серед найсуттєвіших державних деформацій вказує на: криміналізацію влади, її корумпованість (комерціалізацію); проникнення у владні структури представників злочинного світу; заміну державних функцій організованою злочинністю, тіньовою політичною силою [429]. Але особливо важливим, вузловим центром проблеми є дослідження механізмів розподілу владних повноважень, які делегуються державі суспільством в економічній сфері. Своєрідність сучасної ситуації в Україні полягає в тому, що розвиток злочинного співтовариства вийшов за межі допустимого і перетворився на значущий чинник суспільного розвитку. Аморальність та цинізм, у поєднанні з ліберальним раціоналізмом, стали вагомою криміногенною детермінантою українського суспільства. У зв’язку з цим можна погодитися з І. Г. Яковенко, що «чисто паразитарна додержавна стихія злочинності класичної епохи перейшла деякий рубіж і трансформувалася в кримінальну форму соціальності» [511]. Аналіз розвитку соціально-політичної й економічної ситуації в України за роки незалежності дозволяє виокремити низку чинників, які сприяють підвищенню криміналізації суспільства і зростанню рівня організованої корупційної злочинності, що становить загрозу національній безпеці України. Розглянемо внутрішні та зовнішні чинники, які визначають загрози національній безпеці, створюють умови для зростання організованої злочинності та корупції, а також ставлять під сумнів саме існування держави. Так, на зростання масштабів організованої злочинності та корупції за останні два десятиліття серйозний вплив мало ослаблення політичної влади в Україні. Наочніше ці процеси відобразилися на правоохоронних органах. Протягом останніх десяти років проведено низку реорганізацій і скорочень, у результаті яких були вимушені звільнитися десятки тисяч професіоналів, що істотно знизило потенціал служб. Різке погіршення соціальної захищеності співробітників правоохоронних структур, їх матеріального забезпечення, скорочення до мінімуму фінансування їх діяльності призвели до втрати значною кількістю співробітників цих органів стимулів до ефективної роботи. Ослаблення організуючої ролі держави на суспільство посилюється збільшенням впливу чиновницького апарату (ураженого корупцією) при різкому зниженні довіри населення до державних органів, покликаних забезпечувати безпеку суспільства і самої держави. Загальне ослаблення державної влади є серйозним чинником, що впливає на зростання організованої злочинності та корупції, і відбувається через: прийняття законів, а також інших нормативно-правових актів державних органів без попередньої експертизи. Так, введення підвищених ставок митних зборів призвело до розширення масштабів корупції не тільки в митних органах, але і в органах державного управління, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю; розростання корупції на всіх рівнях державної влади як істотної бази для підживлення і відтворення організованої злочинності. Вона виступає як засіб легалізації соціального статусу або, навпаки, формалізації, через власника економічного ресурсу за допомогою підкупу чи хабара. Корупція перетворилася на якісно новий соціальний феномен, у межах якого відбувається зрощування адміністративного ресурсу держави і принципів організації кримінального світу; витіснення організованих соціальних форм паралельною асоціальною формою «сірих зон права», зміщення меж дозволеного у бік низькоморальної мотивації злочинної поведінки, причому нерідко закріпленої в неоднозначних, суперечливих законодавчих, а іноді відверто лобістських правових актах. Особливої уваги заслуговують процеси, пов’язані з корупцією серед посадовців органів державної влади і управління, які реально формують економічну політику країни і мають у своєму розпорядженні можливості її корегування на користь окремих обраних осіб і кримінальних структур. Корупція, яка є засобом організованої злочинності, цілеспрямовано стимулюється і провокується нею. Нерідко важливі урядові рішення у сфері економіки, зокрема пов’язані з питаннями, що стосуються власності, руху капіталів, виділення великих кредитів, ліцензування, інвестування тощо, приймаються в обхід встановленого порядку, вузьким колом осіб. Окремі посадовці, зловживаючи службовим становищем, сприяють недобросовісним, а часто сумнівним або пов’язаним із кримінальними структурами фірмам і організаціям в отриманні державних пільг і преференцій, передачі за безцінь великих державних підприємств. За безпосередньої участі корумпованих чиновників відбувається великомасштабне нецільове використання коштів державного бюджету в корисливих інтересах. Організована злочинність намагається фактично підмінити собою систему державних органів, а корупція створює для цього потрібні передумови, послаблюючи політичну волю держави, її здатність реально впливати на процеси в суспільстві й економіці країни. Масштаби корупції в системі державної служби і сфері господарських відносин досягли рівня, що реально загрожують інтересам безпеки держави і суспільства. Гостро постала проблема корупції в правоохоронних органах і збройних силах. Спостерігаються численні факти зловживання службовим становищем, сприяння за хабарі припиненню кримінального провадження, зрощення правоохоронних органів із кримінальними структурами, протиправна участь їх співробітників у підприємницькій діяльності, зокрема в незаконному обігу зброї та контрабандних операціях, що доводить дисертант у своїх працях [76, с. 40–50]. Великого значення для злочинного світу набуває сфера владних політичних відносин. Нині вона є сферою інтересів найбільших злочинних угруповань і переважно їхніх лідерів, які прагнуть створення свого лобі в парламенті, зайняття важливих посад, що дають широке коло повноважень, додаткові можливості з формування нелегального капіталу та відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом [6]. Малишева І. В. під політизацією організованої злочинності, що спирається насамперед на економічний інтерес, пропонує розуміти не процес поєднання високопоставлених посадових осіб зі злочинними угрупованнями, а усвідомлення кримінальним середовищем власних політичних інтересів, що відрізняються від інтересів інших соціальних прошарків, і висунення політично значущих вимог [240]. У низці досліджень під політизацією організованої злочинності розуміють встановлення контролю над органами державної влади, прийняттям і реалізацією їх рішень. Ці явища швидше характеризують процес криміналізації державного механізму, влади. Це зустрічні процеси, не ізольовані один від одного. Якщо політизація організованої злочинності пов’язана з артикуляцією політичних інтересів цього прошарку, то криміналізація політики відображає особливості механізму прийняття політичних рішень та їхню спрямованість. Показником процесу політизації організованої злочинності виступає політичне лобіювання, у той час як показником криміналізації політики є корупція. Лобіювання використовується елітою організованої злочинності при здійсненні функцій стратегічного управління, ідеологічного забезпечення, реалізації політичних завдань. Лобіювання слід відрізняти від висунення організованою злочинністю своїх ставлеників в органи представницької влади і претензій окремих представників еліти організованої злочинності на депутатські мандати та керівництво впливовими громадськими об’єднаннями. Поява корупції, точніше її поширення за безпечні для суспільства загалом межі впливу, – це індикатор неблагополуччя не окремого ланцюга в механізмі соціального устрою, а збій «законів збірки» вказаної конкретно-історичної форми соціуму. Їхніми параметрами визначаються системні взаємовідносини соціально-економічних, політичних та ідеологічних засад суспільства. Саме їх порушення перетворює корупцію з соціального явища хабарництва на соціальний феномен компенсації ресурсу панівної економічної корпорації, а процес її поширення – на закон уже асоціального руху конкретної соціальної системи [6]. У деяких державних органах, відомствах утворилися цілі корумповані клани, що лобіюють законопроекти, укази Президента України або урядові рішення, спрямовані не на відстоювання державних інтересів, а на створення умов для збагачення вузького кола осіб (наприклад, як це відбувалося у свій час із затягуванням процесу прийняття антикорупційного закону) [294]. Наступною проблемою, яка гостро стояла в усі роки існування України як самостійної держави, є незалежність та відкритість її судової системи. Незважаючи на проведену в 2010 р. судову реформу, нині залишаються невирішеними питання незалежності суддів і підвищення рівня суспільної довіри до системи правосуддя. Сьогодні поширені випадки порушення конституційних прав громадян, особливо у сфері кримінального судочинства. Конституцією та законами України гарантуються широкі права та свободи громадян, зокрема, на вільний доступ до інформації, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Водночас окремими підзаконними нормативно-правовими актами, що приймаються на основі та на виконання законів, зазначені права громадян обмежуються та утискаються. Так, на початку 2011 р. Уряд обмежив можливість вільного доступу до Реєстру судових рішень, ухваливши відповідну постанову [337]. Отже, інформація про факти проведення окремих слідчих дій або оперативно-розшукових заходів у кримінальних справах була недоступною для громадськості аж до винесення вироку в кримінальній справі. Наприклад, якщо в ході слідства було проведено негласне проникнення до житла, інформація про такі дії стане доступною тільки після винесення вироку в справі. Вказувалось також на невизначений перелік конкретних слідчих дій, які матимуть характер обмеженого доступу. Слід вказати і на таку проблему, як залучення державних службовців різних рівнів, зокрема вищого, в перерозподіл власності. В урядовців немає реальної зацікавленості в ефективних законах, спрямованих проти корупції, організованої злочинності, легалізації злочинних доходів тощо. У сфері приватизації обертаються величезні капітали невстановленого походження [79, с. 152]. Тим часом на Заході вже давно дійшли висновку, що в боротьбі з організованою злочинністю одна з найважливіших передумов ефективності – «розкриття» і «відсікання» її матеріально-фінансової бази. Приватизація як перерозподіл власності є, по суті, політичною революцією, яка веде до дестабілізації економіки і суспільства загалом. Значною мірою сучасне зростання злочинності в економіці, розширення організованої злочинності і бандитизму є результатом обраного шляху перерозподілу власності, проявляючись як реалізація гасла «грабуй награбоване». Одним із значимих факторів потужного системного зрушення у формальних і неформальних відносинах суспільства виступає ваучерна приватизація 90-х років минулого століття [528]. Проведена в найкоротші терміни приватизація призвела до створення певного класу заможних панів, нелегітимного як у власних очах, так і в очах населення, що втратило свої заощадження. Кнін П. зазначає, що розуміння феномена російської корупції, що, на нашу думку, актуально і для України, можливо лише через розгляд особливостей експлуатації державних активів приватними компаніями, оскільки пострадянський стан Російської Федерації є прямим продовженням практик освоєння державної власності [550]. Іноземні компанії, які прийшли на російський ринок, зіштовхнулися з розгалуженими корупційними практиками [558], в яких як бізнесмени, так і чиновники постали невиразною і непрозорою мережею взаємопов’язаних контрагентів. Як зауважують зарубіжні вчені, навіть економічні кризи в Російській Федерації не зрозумілі без усвідомлення корупційних схем, які стоять за, здавалося б, зовнішньою стосовно них монетарною політикою держави [533]. Глушков В. О., Долженков О. Ф., Сущенко В. Д. в 1999 р. зазначали, що злочинна діяльність і грубе порушення законів при зміні форм власності набули загрозливого характеру. У 1997 р. в сфері приватизації виявлено 2 023 злочини, у 1998 р. – 2 471. Порушення при приватизації пов’язані з «відмиванням» грошей, отриманих злочинним шляхом, з наступним вкладенням у легальну економіку, встановленням контролю кримінальних структур над приватизованими підприємствами. Підвищений інтерес криміналітет проявляє до приватизації високорентабельних, суспільно значимих підприємств. При цьому окремі організовані злочинні формування з регіональними і міжнародними зв’язками Російської Федерації, Західної Європи, США намагаються придбати за безцінь під час приватизації стратегічно важливі для економіки і безпеки України державні підприємства, об’єкти енергетичного, нафтопереробного комплексів, металургійної і переробної промисловості, літакобудування тощо [106]. Інфляційні процеси, які відбувалися в Україні протягом 1992–1995 рр., супроводжувалися зростанням цін на споживчі та інвестиційні товари, стрімким і довгостроковим падінням курсу національної грошової одиниці, що обумовило високий попит на кредитні ресурси. Цей попит і відсутність ефективної конкуренції у кредитно-фінансовій системі України забезпечили банкам можливість накопичити, порівняно з іншими суб’єктами економіки України, значний капітал. Основним джерелом первинного накопичення банківського капіталу були дешеві (майже безкоштовні) державні ресурси у вигляді бюджетних засобів, державних гарантій, участь у фінансуванні державних програм, централізовані державні кредити підприємств та інше. Доступ до державних ресурсів мали уповноважені банки та банки, засновниками яких були державні підприємства енергетичного комплексу, експортної спрямованості і за рахунок оборотних засобів яких відбувався приріст капіталу банків. Головним джерелом прибутку банків була величезна відсоткова маржа, яку можливо було отримувати лише в умовах гіперінфляції. Інфляція, як свого роду бізнес, визначалася основними банківськими статтями доходів: розрахунково-касові операції, насамперед з обслуговування державного і місцевого бюджетів, державних і місцевих позабюджетних фондів; залучення на поточні рахунки надійних, орієнтованих на експорт клієнтів (енергетичний комплекс, видобувні галузі, хімічна і металургійна промисловість); операції на міжбанківському і валютному ринках; короткострокові кредити в торговельно-кредитних операціях; затримка платежів. Ці операції банків були спекулятивними і спрямованими насамперед на перерозподіл капіталу [155, с. 212]. За даними Національного банку України, до початку грошової реформи 1996 р. поза банком було в обігу 94 трлн крб. (приблизно 90 млрд грн), що перевищувало 40% карбованцевої маси. Нікому не відомо, що це за гроші, де вони перебувають, хто є їх власником. Ця ситуація розкриває, чому злочинні організації розв’язали таємну боротьбу за контроль над банками, що дає їм змогу «відмивати» величезні кошти [276]. Недосконалість банківського і кримінального законодавства, неадаптованість фінансових інститутів до ринкових умов призвели до того, що банківські установи використовуються для накопичення первинних капіталів протиправними способами. Масового характеру набули розкрадання грошових накопичень із використанням підроблених платіжних документів, а останнім часом підроблених банківських гарантій, незаконне отримання і нецільове використання пільгових кредитів, неконтрольоване «переливання» капіталів у «тіньову» економіку і зарубіжні банки, валютні спекуляції на біржі, «відмивання» кримінальних грошей, а також хабарництво, пов’язане з наданням кредитів, видачею готівки, відкриттям розрахункових рахунків, прискоренням проходження фінансової документації тощо. Відсутність механізму контролю за виділенням і використанням пільгових державних кредитів і відповідальності за їх нецільове використання призвели до того, що величезні кредитні кошти, виділені для вирішення проблеми неплатежів, осіли в комерційних банках, а потім були конвертовані і переведені за кордон. Так, акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна» (правонаступник українського відділення Агропромбанку СРСР), що входив до групи найбільших банків із 1998 р., переживав фінансові проблеми (збиток становив 123 млн грн.) через видачу неповоротних кредитів аграріям. У вересні 2000 р. НБУ на вимогу МВФ ввів до банку тимчасову адміністрацію строком на один рік, 29 червня 2001 р. почав процедуру ліквідації, а 16 липня 2001 р. позбавив ліцензії на здійснення банківських операцій. При цьому близько 600 відділень банку «Україна» знаходилися в 51 населеному пункті, а кількість акціонерів досягала 80 тис. Вчені вказують на недосконалість механізму контролю за експортом, переміщенням через кордон і використанням валютної виручки, що призвело до осідання величезних коштів на рахунках зарубіжних банків. Широкого розповсюдження набули факти контрабанди та порушення митних правил при ввезенні на митну територію України автотранспортних засобів. Наявні випадки, коли факти незаконного переміщення наркотичних засобів через митний кордон України виявляються митними органами суміжних держав. Такі факти, як переміщення автомобіля через м/п «Рава-Руська», в якому митниками Польщі у 2007 р. виявлено приховані наркотичні засоби: понад 100 кг героїну; затримання автомобіля в зоні діяльності Херсонської митниці, п/п «Скадовськ», в якому було виявлено сховок для переміщення наркотичних засобів, є яскравими прикладами цього. До переважної більшості контрабандних схем причетні службові особи, які здійснюють контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності, насамперед митники. Саме їм належить ключова роль в існуванні протиправних механізмів переміщення товарів на усіх ділянках державного контролю. Дії контрабандистів в Україні є широкомасштабними, а наслідки цих дій вразили всі сфери економіки держави [76, с. 49]. Великих масштабів досягла злочинна діяльність у сфері зовнішньої торгівлі, оскільки кримінальна зовнішньоекономічна діяльність приносить злочинним співтовариствам максимальний прибуток і дозволяє акумулювати за кордоном поза досяжністю українських правоохоронних органів великі не оподатковувані валютні засоби. Інтереси незаконного бізнесу злочинних угруповань поширилися не тільки на країни СНД, Східної і Західної Європи, але і на американський і азійський континенти, збігаючись з інтересами кримінального світу цих країн. За даними експертів, організовані злочинні формування використовують також і легальний бізнес у зовнішньоекономічній діяльності для прикриття великомасштабних протиправних операцій, пов’язаних із контрабандою й іншими порушеннями митного законодавства. При цьому найприбутковішими для них є зовнішньоторговельні операції з підакцизними товарами [64, с. 182–192], нафтою і нафтопродуктами, лісоматеріалами, валютними цінностями, кольоровими і рідкоземельними металами. Держава несе великі втрати від незаконних операцій із сировиною й енергоносіями. Специфіка незаконних контрабандних операцій у сучасних умовах визначається створенням злочинними угрупованнями легальних каналів і умов для здійснення контрабанди шляхом отримання «законних» ліцензійних і митних документів. У протиправну діяльність у цій важливій сфері втягнуті українські комерційні організації, спільні підприємства, банки й іноземні компанії. Злочинні угруповання, що займаються контрабандою, успішно використовують у своїх цілях відсутність уніфікованого підходу державних органів країн – учасниць Митного союзу і системи заходів із запобігання незаконному переміщенню товарів через кордон країн, які до нього входять, для здійснення великомасштабних контрабандних операцій, зокрема з використанням схем так званих «помилкового» реекспорту і транзиту. Практично налагоджений механізм масового вивезення кольорових металів через територію країн СНД із подальшим їх переміщенням в країни далекого зарубіжжя. У структурі контрабандних потоків переважають сировинні ресурси, підакцизні товари [64, с. 182–192], рідкоземельні і дорогоцінні метали, а також технології і вироби подвійного застосування. Нерідко в корисливих цілях використовується гуманітарна допомога, що звільняється від митних платежів, під прикриттям якої проводяться комерційні імпортні операції. Продовжується приховування валютної виручки від експорту товарів [76]. Непосильне оподаткування підприємців штовхає їх на приховування доходів і скорочення інвестицій у матеріальне виробництво. Протягом 1996 р. правоохоронними органами виявлено і попереджено 3 900 правопорушень, у тому числі розкрадання коштів, хабарництво посадових осіб за кредитування, зниження відсоткових ставок, шахрайство з фінансовими ресурсами, ухилення від сплати податків. Лише в 1997 р. до бюджету України через ухилення від оподатковування не надійшло понад 7 млрд грн. Якщо до моменту введення гривні у позабанковому обігу було 44% усієї грошової маси держави, то нині за даними Національного банку України, майже 50% оборотних коштів [106]. Через непродуману податкову політику зменшуються надходження до бюджету держави, а частина прихованих доходів внаслідок цього привласнюється криміналітетом, тим самим зміцнюється фінансова база організованої злочинності. Повільне здійснення реформи системи державного управління і, зокрема, державної служби, є однією з основних причин поширення корупції в органах влади й управління. Ситуація погіршується протистоянням різних політичних сил, падінням довіри громадян до влади, правоохоронних органів і, як наслідок, ураженням суспільства правовим нігілізмом. Події листопада 2013 р. – грудня 2014 р. в Україні є яскравим прикладом цього. Так, 17 вересня 2013 р. КМУ одноголосно схвалив проект Угоди про асоціацію з ЄС. А 21 листопада 2013 р. КМУ офіційно заявив про призупинення (відтермінування) процесу євроінтеграції, що викликало обурення майже 50% українських громадян і призвело до масової акції протесту на Майдані незалежності в м. Київ. Неочікуваний поворот подій у бік Російської Федерації відбувся 17 грудня 2013 р., коли в м. Москва під керівництвом президентів двох країн В. Путіна і В. Януковича було проведено засідання російсько-української міждержавної комісії. Результатом стало підписання пакета з 14 документів. Вимоги мітингувальників Майдану до влади щодо продовження євроінтеграційного шляху за три місяці протестів трансформувалися у заклики до боротьби за демократію, прозорість, справедливий суд, за свободу слова, проти корупції. На думку екс-президента Грузії М. Саакашвілі, в м. Київ почалася «перша геополітична революція XXI століття». Мається на увазі, що це подія наддержавного масштабу, не просто протистояння між «сотнями тисяч протестувальників» і режимом В. Януковича, а боротьба «двох ідеологій, двох уявлень про світ і двох життєвих укладів: незалежної західної демократії та путінської Росії» [416]. Важливим чинником, що впливає на розвиток організованої корупційної злочинності, є і те, що до сьогодні заходи, що вживалися органами державної влади і управління, як правило, відставали від динаміки змін кримінальної ситуації в країні, що, зрештою, не дозволило досягти реальних позитивних результатів у боротьбі зі злочинністю. До об’єктивних і суб’єктивних причин цього можна віднести такі: плутанину, викликану нескінченними реорганізаціями органів безпеки і правопорядку; відсутність на практиці ефективної координації і взаємодії правоохоронних відомств і спецслужб України у боротьбі зі злочинністю. Нечітке правове вирішення питань розмежування компетенції в боротьбі з організованою злочинністю правоохоронних органів та органів виконавчої влади створило небезпеку нескоординованих рішень із багатьох важливих питань і перепони в розробці програм боротьби зі злочинністю та їх фінансуванні; відсутність загальнодержавної концепції і відповідної програми боротьби саме з організованою злочинністю, а не із злочинністю взагалі; поширення організованої озброєної злочинності і терористичних проявів на міжнаціональній основі, зростання кількості етнічних злочинних груп, що діють на території України; необлаштованість українського державного кордону, що спровокувало активізацію контрабанди зброї, наркотиків, товарів і сировини. Недостатньо ефективний соціальний контроль за організованою корупційною злочинністю унаслідок зазначених невирішених проблем дозволяє їй повністю реалізувати свої інтереси, випливаючи з її кримінальної й економічної природи. Рушійною силою діяльності мафіозних структур є прагнення отримати неконтрольовані державою надприбутки в порівняно короткі терміни. Основною умовою виникнення і функціонування організованих злочинних структур стала наявність потенційних джерел надприбутків. Серйозним чинником, що впливає на зростання організованої злочинності та корупції, є також недостатньо ефективна діяльність правоохоронних органів. Серед причин, які сприяють цьому і звужують підтримку цих органів населенням, можна зазначити такі: наявність прогалин у кримінальному, кримінально-процесуальному, податковому і митному законодавстві, що знижують ефективність діяльності правоохоронних органів. Як і в минулі часи, в країні існує «каста недоторканних» (депутати, прокурори, судді); корумпованість значної кількості співробітників правоохоронних структур, які забезпечують «дах» комерційним структурам, значна їх кількість «тримає» кіоски, магазини. Враховуючи глибину проникнення і поширеність цього процесу, вони стали постійним атрибутом незалежної України, і поступово це явище інтегрується в суспільство, бізнес і промисловість. Романюк Б. В. зазначає, що існуючі недоліки організації правоохоронних органів завжди призводять до їх глобальної корумпованості, а тому маємо лише імітацію боротьби зі злочинністю. Низький рівень захищеності й заробітної плати ставить державних службовців перед дилемою: бути чесним і потерпати від злиднів або постійно зазнавати загроз безпеки як особистої, так і своїх родичів, бути багатим, здоровим, але безчесним. Підкуп, погрози, фізичне знищення незговірливих осіб дозволяють мафіозним структурам мирно співіснувати з правоохоронними органами [410]. Щодо чинників, що впливають на зовнішньополітичну безпеку, слід зазначити, що серйозно підриває міжнародний авторитет України поширення організованої злочинності за межі країни, її активна участь у відмиванні незаконно придбаних капіталів, наркобізнесі і торгівлі зброєю. Політичні й економічні конкуренти нерідко використовують чинник організованої злочинності, її збільшений негативний вплив на економіку і політику нашої країни для дискредитації України в очах провідних західних держав, нав’язування принизливих умов для інтеграції в світову економічну систему. Так, наприкінці 2013 р. Президент України заявив в інтерв’ю тележурналістам, що Російська Федерація пропонує Україні щодо газового контракту принизливі умови, на які українці ніколи не погодяться: «У Росії сьогодні немає такого чиновника чи людини, яка не розуміла б, що цей контракт з Україною несправедливий щодо України, і ми ніколи не погодимось, щоб контракт існував далі» [414]. Щодо чинників, що впливають на економічну безпеку, то дослідження вчених дозволяють констатувати, що нині триває процес криміналізації економіки. Організовані злочинні угруповання встановлюють контроль над стратегічними галузями економіки і життєзабезпечення (паливно-енергетичний комплекс, металургія, мінерально-сировинний комплекс, переробка і реалізація зернових, рибна галузь, виробництво і обіг алкогольної продукції, тютюнових виробів тощо). Злочинні угруповання стали фактично «законними» власниками промислових підприємств, банків, комерційних структур, легалізувавши таким чином злочинний капітал. Організована злочинність, розглядаючи базу оподаткування держави як сферу свого впливу, фактично веде боротьбу за контроль над фінансово-господарським комплексом країни. Криміногенна ситуація у фінансово-кредитній сфері характеризується активним проникненням на український ринок і в банківську систему організованої злочинності, іноземних фінансових організацій із сумнівною репутацією, зростанням посадових і господарських злочинів, постійним збільшенням кількості недобросовісних господарюючих суб’єктів тощо. До найпоширеніших протиправних діянь, що здійснюються з використанням механізмів фінансово-кредитної системи, слід віднести легалізацію кримінальних доходів, незаконний вивіз капіталу за кордон, міжнародні фінансові афери, використання фальшивих фінансових документів, електронне проникнення в міжбанківські комп’ютерні лінії зв’язку, шахрайські операції з пластиковими картами, ухилення від сплати податків, розкрадання, неповернення, нецільове використання кредитів і бюджетних коштів, фінансові шахрайські операції типу «піраміда» [259]. Пірамідальне розширення діяльності передбачає виплату відсотків першим вкладникам за рахунок наступних внесків, що збільшуються в геометричній прогресії. При цьому для того, щоб інвестиції протягом тривалого часу залучалися від населення, емітент штучно підтримує, «виводить» випущені ним цінні папери; скуповує їх за нереально високою ціною, яка об’єктивно не відображає фінансового стану емітента. Проте зрештою настає момент, коли нові надходження коштів від вкладників уже не можуть забезпечувати надприбутки за попередніми внесками. Внаслідок цього відбувається згортання діяльності компанії-«піраміди», падає курс цінних паперів на ринку, заподіюється матеріальний збиток інвесторам. Стандартно побудована піраміда насправді не спроможна принести прибуток її засновникам. Логічно напрошується висновок, що мета створення і діяльності компанії-«піраміди» – отримання грошей вкладників у своє розпорядження та їх привласнення (протиправний перерозподіл). Організація «пірамід» – це не вітчизняний і не російський винахід. За законами, прийнятими на Заході, пірамідальна система виплат забороняється, проте цим досвідом Україна вчасно не скористалася [453]. Акцент протиправної діяльності кримінальних формувань останніми роками також змістився в бік фінансово-кредитних відносин. Багато в чому під впливом організованої злочинності в діяльності фінансових структур помітно зросла частка шахрайських операцій, видачі свідомо неповоротних кредитів, нецільового їх використання, приховування доходів від оподаткування, порушення правил здійснення валютних операцій, умисних порушень правил ведення банківської документації тощо. Важливу роль організована злочинність відіграє у відтоку українських капіталів за кордон. Прикладом слугує процес над Прем’єр-міністром України 1996–1997 рр. П. Лазаренком. Так, 14 вересня 1998 р. Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу стосовно П. Лазаренка за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Пізніше суд Швейцарії засудив його до ув’язнення за відмивання грошей у швейцарських банках. За тиждень перед цим він виїхав з України та перебував в ув’язненні у США. Працюючи на чолі уряду, був звинувачений опозиційною пресою в монополізації газового ринку України та злочинній корупції, при цьому вважався лідером так званого дніпропетровського клану [91; 79, с. 155]. Пуффер Ш. і Маккарті Д. провели ретроспективний аналіз досліджень економічного стану Росії (що, на нашу думку, актуально також і для України) і зробили наступні висновки. Порівняно з такими країнами, як Індія і Китай, кількість економічних і соціальних досліджень, присвячених Росії, мікроскопічно мала. Дослідження, які все ж проводилися, вказують на домінування неформального сектора, що продовжується й зараз, і відсутність будь-яких стійких правил і норм для ведення бізнесу. Більше того ситуація з формалізацією ведення бізнесу впродовж останніх років лише погіршувалася, і найвагоміші рішення вже не сприймаються основними гравцями ринку поза неформальним контекстом. Автори стверджують, що немає жодних аргументів проти прогнозу про продовження стагнації управлінської культури в Росії, розбалансованості народного господарства в бік ресурсних галузей економіки і стабільного зростання корупційних відносин [569]. Естрін С. і Превезер М. провели порівняльне дослідження неформальних інститутів і корпоративної культури в чотирьох країнах: Бразилії, Росії, Індії і Китаї. Вони виявили, що лише в Російській Федерації корупційна складова ведення бізнесу є домінуючою і визначає всі уявлення про ефективність, етичність і правове підґрунтя господарської діяльності [536]. Приховане і явне поглинання бізнесу державними структурами призвело до фантастичного зростання корупційного тиску на економіку. Особливо це помітно у великому сировинному бізнесі (нафта, газ), який виходить за межі національних кордонів [548]. Глушков В. О. та Долженков О. Ф. слушно зазначають, що тіньова економіка становить основу механізму перерозподілу суспільного прибутку, стрімкого розшарування суспільства на зубожілу більшість і багату меншість, а внаслідок цього і соціальної поляризації суспільства, хабарництва і корупції в державних структурах, сплетіння підприємницьких структур із прошарками суто кримінального походження [104]. Зупинимося також на негативних процесах в Україні, що впливають на її соціальну безпеку. У 2009 р. українські вчені зазначали, що вкрай гострою є загроза корупції, пов’язаної з незаконним обігом наркотиків – «корупційний потенціал» наркобізнесу в Україні становить не менше 200 млн доларів на рік [105, с. 8]. Цей злочинний промисел забирає реальні людські одиниці до свого тіньового сектора, що провокується багатьма політичними, соціально-економічними, культурологічними чинниками. За останні п’ять років зловживання цими психотропними речовинами зросло майже вдесятеро. Зазначена нова тенденція спостерігається в незаконному наркотичному обігу в Україні через «утиски» міліції, тому «наркоділки» намагаються «підсадити» наркозалежних на сильнодіючі та комбіновані лікарські засоби. Простежується стійка тенденція до збільшення надходження до України наркотичних засобів іноземного походження, появи і функціонування організованих груп, що спеціалізуються на проведенні протиправних операцій із наркозасобами. Можна погодитися з В. О. Глушковим, І. М. Гриненком, Є. Д. Скулишем, що, з точки зору загрози безпеці людини, однією з найнебезпечніших форм організованої злочинності є транснаціональний наркобізнес, що виступає фінансовим підґрунтям тероризму, корупції, широкого спектра злочинів фінансового характеру [105]. Існування чинників, що впливають на політичну безпеку, пояснюється низкою причин. Накопичення в руках злочинців значних матеріальних цінностей, фінансових коштів неминуче викликає в них потребу у владному забезпеченні інтересів організованої злочинної діяльності. Для реалізації своїх амбітних планів злочинними організаціями і співтовариствами створюються важелі соціально-політичного, силового, економічного або іншого впливу в регіонах країни або в сферах суспільних відносин – фактично альтернативні державним владним функціям. У цих цілях, а також для відповідного впливу на громадську думку лідери злочинних співтовариств активізували процес придбання контрольних пакетів акцій радіостанцій, ТВ студій, газет; для цього ж утворюються різні суспільні фонди, об’єднання, політичні партії і професійні спілки. На державному і регіональному рівнях відбувається проникнення криміналітету у владні структури, у тому числі і виборні. При цьому активно використовуються прогалини в законодавстві і «брудні» виборчі технології. За матеріалами правоохоронних органів (ГУБОЗ МВС України, СБУ України), за часів незалежності України були випадки балотування кандидатів у народні депутати з кримінальним минулим. Нині є особливо актуальними чинники, щ впливають на військову безпеку. В умовах реформування військової організації реально відчувається зростання підвищеної уваги злочинних угруповань до Збройних Сил України. Насамперед, їх цікавлять значні фінансові кошти у цій системі, військове майно, нерухомість. Посилюється інтерес до військ, дислокованих за кордоном, з боку міжнародних злочинних співтовариств, що спеціалізуються у сфері наркобізнесу, незаконного обігу зброї. Зазначимо, що на різних етапах розвитку суспільства і держави загрози їх безпеці з боку організованої злочинності можуть виявлятися і зникати, зростати і зменшуватися. При цьому змінюватиметься їх значущість для національної безпеки країни. Аналіз і оцінка загроз національній безпеці є основою організації і здійснення практичної діяльності правоохоронних органів і спеціальних служб України [259; 79, с. 155]. Кримінологічний аналіз основних чинників, які сприяють поширенню організованої злочинності та корумпованості суспільних відносин в Україні, дають підстави дійти таких висновків. Усі розглянуті процеси, що призвели до тотального поширення корупції, відбувалися на ґрунті і в період перебудови держави. Вказані вище події в країні вплинули на зміни у свідомості її громадян – призвели до її деформації. За цей період виросло покоління молоді, яке вважає за норму пошук швидкого та легкого заробітку, життя подвійними стандартами, не зважає на моральні, релігійні, етичні норми у досягненні цілей з отримання надзвичайно великих доходів. У корупційну діяльність мимовільно були втягнені представники тих прошарків населення, які до моменту розпаду СРСР вважалися кримінологами благополучними: лікарі, військові, науковці, педагоги, інші представники інтелігенції. Кримінальні капітали, набуті в період перебудови держави, потребували їх приховування та відмивання, вивезення за кордон, ухиляння від сплати митних зборів, податків. Можна говорити про стирання меж між злочинцями та іншими прошарками населення – окрім членів злочинних угруповань існують члени суспільства, які здійснюють разові кримінальні корупційні вчинки. Лобіювання інтересів у вищих ешелонах влади, телефонне право при вирішенні важливих питань, зокрема щодо призначень на державні посади або звільненні від кримінальної відповідальності, є звичним явищем. Невідповідність законів України реальному розвитку економіки і суспільних відносин, наявність законодавчих «прогалин», що призводить до неможливості їх застосування на практиці або допустимості неоднозначного трактування, породжує у деяких громадян ілюзію вседозволеності та безкарності і спонукає стати на шлях корупційних правопорушень. Сьогодні майже не спрацьовує найпотужніший стримуючий чинник корупційних діянь – невідворотність покарання. Найнебезпечнішим прорахунком влади за період існування незалежної держави є фактична легалізація економічної та корупційної злочинної діяльності [79, с. 155]. Розглянуті чинники поширення організованої корупційної злочинності узагальнено у п. 5 висновків до розділу 4. 4.4 Олігархізація як специфічна форма організованої корупційної злочинності в Україні Як було з’ясовано у розділі 2, Україні найбільше притаманна олігархічна модель корупції, що за нашою гіпотезою, є її специфічною формою. Специфіка (лат. особливий) визначається як відмітні особливості предмета, явища; те, що характерне для певного предмета, явища [91]. Тож слід детальніше розглянути феномен олігархізації політичної влади в Україні в сучасний період. Олігархія (грець. oligarchia, від старогрець. oligon – «декілька» та старогрець. arche – «влада») – форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усім членам суспільства [89]. Про олігархію як форму володарювання, тип політичного режиму писали ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Так само як мон(о)-архія – влада одного, полі-архія – влада багатьох (форма розосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія – влада кількох, небагатьох. В усіх цих термінах є вказівка на кількість володарів (один, багато, декілька) та саме слово володарювання (старогрецьке arсhein). Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, які намагаються встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи залаштункову), є олігархами. Олігарх – це не просто багатій, а один із можновладців, що правлять у своїх приватно-групових інтересах, до того ж, в основному або винятково, силовими методами. Олігархія протиставляється аристократії як її викривлена форма. За аристократії керують нечисленні, але, ставлячи завданням свого керування загальний добробут, в олігархії керують також нечисленні, але ті, які мають корисливу мету. За тим, як здійснюється доступ до олігархії, можна виокремити чотири її види: 1) відкрита – доступ кар’єрним шляхом відкритий усім громадянам; 2) закрита – олігархи самі регулюють доступ у своє коло; 3) спадкова – посади олігархів «спадкуються»; 4) тиранічна – не існує жодного загального порядку та законів, а панує грубе свавілля тих, хто захопив владу [252]. За Р. Міхельсом, термін «олігархізація» має декілька значень і визначається досить нечітко. Дослідник Ж. Лінц виділяє десять значень терміну «олігархізація» у роботах Р. Міхельса: поява керівництва; поява професійного керівництва і його стабілізація; формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарату; централізація влади; переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації); посилення ідеологічного режиму; зростаюча різниця між інтересами й ідейною позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних позицій керівників; зниження ролі членів партії у прийнятті рішень; перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва; орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не власного класу. Маса дозволятиме керувати собою тоді, коли кожен індивід може наблизитися до керівництва і навіть стати частиною цього ж керівництва. У своїх працях Р. Міхельс доводив, що суспільство не може функціонувати без великих організацій, а керівництво організаціями не можуть здійснювати всі їх члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори й управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Проявом «залізного закону олігархії» в організаціях та суспільстві в цілому є виокремлення керівної меншості – еліти. Будь-яким навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна елітарна група, а демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на компетентність мас та їх байдуже ставлення до політики. Таким чином, розглядаючи особливості формування керівництва у великих організаціях (насамперед політичних партіях), Р. Міхельс робить висновок, що в них завжди існує привілейована меншість, яка виконує функцію керівництва [451]. Як правильно зазначають сучасні зарубіжні вчені, олігархічні відносини панують у сфері здійснення державної влади, їм притаманна непрозорість, клановість і своєрідна феодальна корпоратизованість. Ці відносини стосуються невеликої групи людей, які реально впливають на державну владу та чиновників, котрі цю державу обслуговують [564]. Йдеться не про кількість олігархів у парламенті, а про класичну систему олігархізованих партій. Це явище було відоме на початку 20-х років минулого століття у Європі. Олігархізація в українському варіанті – це коли свої правила гри нав’язують чотири чи п’ять найбагатших партій, які були вже тривалий час у парламенті групою чи фракцією, тобто мали багато можливостей проводити власні закони, лобіювати ідеї. Один депутат може порушити певне питання, але його не вирішить. А якщо йдеться про групу чи фракцію, то вона має право запропонувати закон, «провести» його, проконтролювати, як він виконується. Партії, представлені у Верховній Раді України групами впродовж кількох скликань, є повноцінними суб’єктами законодавчої влади. Лідер у таких партіях не змінювався більше десяти років. До того ж у них надзвичайно великий центральний комітет і свої контролюючі ревізійні органи [494]. Від того, в чиїх руках влада і як вона опинилася у цих руках, залежить вид переходу і успіхів трансформації старого ладу в новий. В Україні трансформація відбувалася шляхом «вростання» старої еліти (партійної номенклатури і «червоного» директорату) у нові відносини при невирішеності проблеми передачі влади (хоча б тимчасової) в руки нових політичних сил, при їх несформованості і чим далі, тим більшій їх розпорошеності поміж різних партій і груп інтересів [181]. Коли у 1991 р. Україна опинилась перед альтернативою посткомуністичного розвитку, політичний вибір був декларований як демократичний, так само й ідея демократії була абсолютною метою трансформації. Одним із популярних підходів до характеристики суспільства початку 90-х років ХХ століття було застосування поняття перехідного суспільства чи перехідного періоду. Політична система вважалась перехідною, доки вона не досягне демократичної форми, однак тут і виявилася слабкість такого розуміння трансформації – реалії нової Східної Європи змусили визнати, що ця кінцева форма демократії аж ніяк не передбачає її західний зразок, адже в багатьох «перехідних країнах» утворилися певні змішані форми організації та реалізації політичної влади, які, з точки зору перспективи розвитку, однаково спрямовані як у бік демократії, так і в бік авторитаризму [564]. На відміну від західної олігархії, яка завжди утверджувала свої позиції на засадах вже накопиченого та сформованого промислового і фінансового капіталу, його концентрації та централізації, доморощені олігархічні структури в Україні мають іншу генетику. Їх соціальною базою (як це підтверджується і прикладом «лазаренківщини») є колишня партійно-радянська номенклатура, що вже за старих часів мала доступ до фінансових ресурсів і через тіньові механізми здійснювала фактичний контроль над ключовими сферами економічної діяльності. Зазначена номенклатура вже на самому старті трансформаційного періоду, використовуючи свій економічний та політичний вплив, надала реформам, що проводились, таких рис і системних характеристик, які сприяли багаторазовому примноженню власності. У цьому ж контексті потрібно розглядати і морально-психологічні основи власної олігархії. Це, з одного боку, успадкована від колишньої номенклатури зверхність у ставленні до людей, відкрита демонстрація вседозволеності та нехтування законами, з іншого – це нічим не стримана «жадоба наживи», «прагнення за будь-яких умов збагатитись». Олігархія, однією з форм якої є «лазаренківщина», – це особливий тип «панування», який органічно поєднує в собі не лише тіньову, а й легітимну та законну владу. Типовим для олігархічного угруповання є, насамперед, наявність політичного синдикату, що поєднує в собі друковані видання, контроль над телеканалами, має під своєю опікою відповідні політичні структури. Йдеться і про офіційну представленість синдикату в парламенті, про посади у центральних органах виконавчої влади та в органах місцевого самоврядування, а також про інші функціональні структури політичного спрямування [97]. У результаті, в другій половині 90-х років минулого століття в Україні склалася система управління, яка прирекла державу на бідність [321]. Внаслідок непослідовного здійснення приватизації, зволікання з аграрною реформою тощо в країні знизилися усі економічні показники. Причиною нереформаторської поведінки владної еліти в Україні була саме якість цієї еліти, її склад і джерела формування. Повільний економічний розвиток – це прямий наслідок невміння старої номенклатури господарювати за ринкових умов, а звідси і зосередження нею зусиль на недопущенні домінування ринкових механізмів, принаймні до остаточного розподілу та закріплення (на свою користь) колишньої державної власності. Як наслідок, замість розвитку відкритих, конкурентних ринкових відносин сформувався потужний тіньовий сектор економіки з могутніми групами прихованих інтересів і закритих способів не стільки їх захисту, як владного забезпечення [181]. Декларація офіційної місії спостерігачів ПАРЄ серед основних загроз демократії в Україні визначає «олігархізацію політики» та застосування «приватних економічних ресурсів» з метою маніпулювання виборчим процесом [538]. Президентські вибори 1999 р. і референдум 2000 р. фактично завершили процес олігархізації України. Як політичні актори проявилися більше не партії – з точки зору демократії основні учасники виборчого процесу, а олігархічні групи, які порівняно з початком 90-х років пройшли період структуризації і легітимізації «згори». За час перехідного періоду Україна набула рис недемократичного суспільства, в якому політичними децидентами є лобістські групи (олігархії) без широкої соціальної бази. Водночас спостерігається зростаюча кількість громадських ініціатив (формальних і неформальних), які охоплюють незначне коло осіб і почасти інспіровані самою олігархією для створення, з одного боку, видимості правової та демократичної держави, а з іншого – ситуації, аби потенційно активні громадяни «чимось-таки зайнялися» і не заважали реалізовувати абсолютну політичну владу. Саме тоді в Україні відбувались процеси групової активності, які стали проявом активізації громадянського суспільства. Першими політичними групами, які брали участь у процесі і трансформувалися у партії, були, безсумнівно, ті, що входили до Демократичного блоку і сформували у Верховній Раді УРСР опозиційну групу «Народна рада». Опозиція в тодішньому квазіпарламенті володіла належною підтримкою груп ззовні. У 1990–1991 рр. це проявилось у діяльності студентських і екологічних організацій та незалежних профспілок. Ці групи мали анонімічний характер – вони мали потенційну змогу увірватись у політичну систему і проголосити свої вимоги, проте через низьку структурну і функціональну здатність не були в змозі інструменталізувати ці інтереси [37]. Слід зазначити, що, хоча доходи пересічних громадян в Україні залишались низькими, темп їх зростання впродовж 2000–2008 рр. випереджав відповідні показники в Російській Федерації, навіть попри те, що темпи підвищення ВВП поступалися аналогічним у сусідній державі. Галузі, зорієнтовані на задоволення внутрішнього попиту (харчова, деревообробна, машинобудівна) в Україні розвивалися випереджувальними, порівняно із Російською Федерацією, темпами. Отже, національний дохід у «бідній» Україні розподілявся рівномірніше, ніж у «багатій» Росії. Причина полягала в тому, що «політична нестабільність» у демократичній Україні змушувала політичну еліту розширювати соціальну зорієнтованість державної політики, щоб продовжити своє політичне життя. Зобов’язання, які політична еліта брала на себе перед кожними попередніми виборами, хоч і не повністю, але доводилося виконувати. У підсумку, хоча середні показники доходів у Російській Федерації напередодні світової економічної кризи були вищими за українські, й наші заробітчани освоювали усі традиційно прибуткові для некваліфікованих працівників місця роботи у сусідній державі, рівень соціальної захищеності найбільш вразливих верств суспільства в «бідній» Україні був вищим. Наприклад, мінімальна заробітна плата 2008 р. у РФ становила лише 2 300 руб. (460 грн), тоді як в Україні – 515 грн, а мінімальна пенсія – 1 260 руб. (252 грн), натомість в Україні – 470 грн. Щоб зрозуміти реальну цінність цих показників, варто навести приклад, що офіційний прожитковий мінімум у РФ на той час для працездатних осіб становив 4,33 тис. руб. (866 грн), а для пенсіонерів – 3,19 тис. руб. (638 грн). Виявляється, українська «постійна політична нестабільність» таки мала незаперечні соціальні переваги над встановленою авторитарним тиском російською «багдадською стабільністю» [207]. Але все ж однією з основних економічних і структурних диспропорцій, які накопичилися в українській економіці ще до початку світової фінансової кризи і лише загострилися в 2009–2010 рр., є критичний рівень олігархізації економіки України (концентрації основних структуроформуючих сфер під контролем кількох ФПГ), що перевищує 70%. За роки незалежності з України у чотири-п’ять разів більше вивезено коштів, ніж вкладено у формі різних інвестицій, чого не можна сказати про жодну цивілізовану країну світу [404]. Якщо до середини 90-х років ХХ століття в Україні йшлося переважно про регіональні «клани» (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну владу, представлену тоді так званою «партією влади», то нині можна говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, власне кажучи, є групами фінансово-економічних інтересів «у законі». Ними створено свої фракції та патронажні партії у Верховній Раді України, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків та політичного впливу, спираючись на «право сильного». Нині низка найвпливовіших парламентських груп і фракцій є утвореннями кланово-олігархічного типу [181]. За оцінками західних експертів, економіку України нині контролюють близько десяти кланів (фінансово-промислових груп) або близько 100 «олігархів». Між ними точиться постійна «війна» за наближеність до представників верхніх щаблів влади, а дехто з них претендує на вищі посади в державі. Подібні явища відповідають умовам, за яких діє закон Кеннета Ерроу, згідно з яким в умовах незрілої демократії політичні рішення щодо використання бюджету завжди будуть недостатньо ефективними, якщо є більше двох альтернатив його використання [164]. Оскільки рівень демократії в Україні в сучасний період є недостатнім, то можна очікувати неефективного використання значних сум бюджетів різних рівнів. Показовим прикладом є ситуація з відшкодуванням ПДВ із бюджету, наданням різноманітних пільг тощо. Досить часто податкові та інші фінансові пільги надаються підприємствам та галузям, за якими стоять певні фінансово-промислові групи. У цьому аспекті можна, наприклад, розглядати експеримент у гірничо-металургійному комплексі України, від проведення якого бюджет недоотримав значних сум, хоча сам експеримент сприяв зростанню прибутковості цього комплексу. Але отриманий приріст доходів значною мірою розподілявся між великими акціонерами, найбільшими з яких є представники кількох олігархічних угруповань Донецької, Дніпропетровської, Запорізької областей та м. Київ [164]. Як показують дослідження вчених НАН України, за останні 15 років відбулася стрімка стратифікація в минулому однорідного суспільства. Хибний шлях приватизації викликав формування власника, націленого на примноження багатства не внаслідок відтворювального виробничого процесу, а в результаті нових перерозподільних актів, у тому числі з джерел державного бюджету. Нечисленна група привласнила значну частину суспільного багатства, а більшість змушена працювати за мізерну заробітну плату, яка не тільки не дозволяє придбати житло, автомобіль тощо, але і не забезпечує нормального відтворення робочої сили, а отже, не зацікавлює у результатах праці. Таким чином, поряд із неефективним власником став неефективний працівник. Водночас заробітна плата не стала рівнем оцінки праці, а її продуктивність далека від існуючих потреб. Сформовані стереотипи поведінки власника і робітника дуже далекі від потреб налаштування ефективного виробництва. Це є однією з найбільш фундаментальних проблем організації економіки, яка вкрай важко піддається вирішенню. За 20 років Україна досягла критичного рівня олігархізації [404]. За даними щорічного Quality of Life Index, який публікує ірландський часопис International Living, у загальносвітовому рейтингу якості життя Україна за рік із 68 опинилася на 73 місці, потрапивши до однієї групи з такими державами, як Намібія (72), Ботсвана (74) та Тринідад і Тобаго (75). Причому за економічним критерієм Україна перебуває у трійці найгірших країн. Позаду – лише Зімбабве і Сомалі. За даними видання, вартість життя в Україні значно вища, ніж у США, й анітрохи не нижча, ніж у сусідній Польщі. Цікаво, що Російська Федерація, маючи набагато більший потенціал, посіла аж 118 місце. Водночас мільярди, зароблені українськими громадянами, не можуть бути використані ними, оскільки концентруються в руках вузького прошарку олігархії та держави, що має власні плани щодо їх застосування. Вони накопичуються на закордонних рахунках окремих осіб, інвестують зарубіжні економіки, вкладаються в дорогу нерухомість в елітних куточках світу олігархами, прізвища яких фігурують у ЗМІ. Все це – замість того, щоб інвестувати у розвиток виробництв товарів та послуг, яких потребує населення держави. Натомість олігархи діляться лише з державою. Однак в умовах авторитаризму навіть ті кошти, що надходять до бюджету, витрачаються не в інтересах більшості суспільства [207]. Отже, співвідношення явища олігархії і громадянського суспільства в сучасній Україні – це свого роду симбіотична взаємозалежність двох суперечливих і навіть, здавалося б, взаємовиключних сегментів політики. Проте громадянське суспільство, тобто відносини між громадянами та їх асоціаціями (групами), які формуються на принципах самостійності й автономії щодо держави, за своєю суттю повинно протистояти замкнутості та непрозорості сучасного політичного процесу. Громадянське суспільство активізується, коли виявляє, що політик бере участь у корупційних аферах, або якщо поліція не може викрити небезпечного злочинця, або якщо кошти платників податків ідуть на непотрібні війни, або якийсь промисловець вирішив побудувати в тихому зеленому містечку завод із переробки сміття тощо. Тоді розпочинаються активні форми протесту, які ставлять владу «на місце», і зазвичай влада на масову активізацію реагує адекватно, оскільки знає, що невдовзі обов’язково будуть вибори, а їх результат залежатиме від довіри громадян до конкретних політиків [37]. Можна стверджувати, що олігархія в Україні стає можливою в умовах, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а «малий клас дуже багатих» не характеризується ні шляхетним походженням і дотриманням вимог моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за інших обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках «вищого класу». «Первісне нагромадження капіталу», у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалося не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє безроздільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться [181]. Олігархізація набуває інституційного статусу також завдяки наявним суперечностям норм права, серйозним прогалинам, що є в чинному законодавстві і унеможливлюють її офіційне обмеження. На сьогоднішній день ще діють законодавчі акти, які не відповідають положенням Конституції України [97]. Моммсен М. стверджує, що ситуація взаємопоглинання бізнесу і політики тотального поширення корупції, що склалася, настільки дестабілізувала російську економічну і політичну ситуацію, що її виправлення можливе лише з приходом нової перебудови [563]. Фрай Т. та Івасаки І. провели аналіз взаємодій підприємств із державою, коли в раді директорів компанії є представник державних органів. Вони виокремили три найтиповіші форми взаємовідносин держави і бізнесу: співпраця за змовою (найпоширеніша форма), управлінська супідрядність і рента [539]. При такому домінуванні корупційної культури зовнішня політика Євросоюзу, спрямована на експансію європейських правових норм на радянські східноєвропейські країни, на думку Р. А. Петрова і П. А. Калініченко, стає надто проблематичною [568]. Незважаючи на формальну підтримку і згоду РФ та України з аргументами на користь розвитку європейських правових норм, ці країни, як і раніше, залишаються поза європейським смисловим простором за критеріями ефективності, незалежності і некорумпованості. На це побічно вказують численні невдачі західного бізнесу у веденні справ у цих країнах [581]. Олещук П. М. слушно зазначає, що сама сутність олігархічного режиму полягає в тому, що рано чи пізно він призводить до втрати суверенітету. Національна держава олігархії не потрібна – потрібні лише гарантії непорушності власності. Водночас суспільна нестабільність, яку породжує олігархічна влада, може бути загрозою для капіталів та їх власників. І тоді вони «вирушають на поклон» до іноземної сили, яка допоможе втримати в державі статус-кво. Як правило, це означає поступки у суверенітеті, але дозволяє олігархії відчувати себе значно спокійніше у «світовій сім’ї братніх олігархій». Історія латиноамериканських країн новітнього часу цілком підтверджує цю тезу. Режими місцевих олігархів-латифундистів забезпечували власну стабільність через передачу іноземцям ключових ресурсів та проведення зовнішньої політики у руслі «старшого брата». І рано чи пізно виникає питання: хто править, уряд чи, приміром, МВФ? [292]. Концентрування в руках олігархів основної маси грошових коштів, що належать народові України, не тільки шкодить суспільству, але й руйнує позитивний імідж України в очах європейської спільноти. Таким чином, можна стверджувати, що олігархізація в Україні – це одна зі специфічних форм організованої і за своєю суттю та наслідками економічної злочинності та корупції [61, с. 46–54]. Урахуємо виокремлення в суспільстві еліти, що і є проявом «залізного закону олігархії», розробленого Р. Міхельсом [451]. Тож специфіка олігархізації полягає в тому, що для неї характерно наявність еліт, яка бере на себе функцію управління масами у державі завдяки пасивності, недосконалості правової свідомості та культури громадян. Нестачу зазначених якостей українських громадян підтверджують слова народного депутата України Т. Чорновола: «Те, що навіть у західній Україні народ голосує за олігархів, продаючи свої голоси за декілька гривень, є свідченням процесу денаціоналізації культурного та мовного середовища». При цьому самі олігархи не завжди демонструють моральні якості, а олігархія не може за своїм визначенням забезпечити власне панування, по-перше, в умовах демократії та правової держави, по-друге, – нормальних ринкових відносин [97]. Отже, наявна проблема порушення законів етики і моралі з обох сторін – народу та олігархічного керівництва унеможливлює розвиток демократії та сприяє поширенню корупційної злочинності. Висновки до розділу 4 1. Враховуючи думки вчених і конвенційне закріплення терміна «корупційна злочинність», визначення цього терміна надано як статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб і груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами. При визначенні поняття застосовано також підхід до визначення поняття «корупційна злочинність», виходячи із закріплення поняття злочину в КК України, розглядаючи її як «діяння». 2. В основі діяльності злочинної організації завжди присутня економічна складова. Організована економічна злочинність, згідно з багатьма дослідженнями кримінологів, включає в себе такий елемент, як корупційна злочинність. Натомість корупційна організована злочинність тісно пов’язана з економічною злочинністю. Ураховуючи також поняття «корупційна злочинність», сформульоване дисертантом, запропоновано введення у науковий обіг поняття «організована корупційна злочинність» як різновид економічної злочинності – статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб та груп, які, відповідно до кримінального закону, є корупційними злочинами та кваліфікуються за ознаками організованої злочинної групи та злочинної організації. 3. Законодавцем та науковцями розглядаються всі форми вчинення злочину групою осіб, у тому числі організованою групою і злочинною організацією в межах інституту співучасті. Відповідно логічним буде доповнити ст. 27 КК України ч. 8 такого змісту: «Корупційний злочин визнається вчиненим групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією». 4. Основними чинниками поширення організованої корупційної злочинності є: ослаблення політичної влади в Україні; залучення державних службовців усіх рівнів у перерозподіл власності, їх незацікавленість в ефективних законах, спрямованих проти корупції, організованої злочинності, легалізації злочинних доходів; протистояння політичних сил; проблема незалежності та відкритості судової системи; інфляційні процеси; відсутність механізму контролю за виділенням і використанням пільгових державних кредитів і відповідальності за їх нецільове використання; грубе порушення законів при зміні форм власності, недосконалість механізму контролю за експортом, переміщенням через кордон і використанням валютної виручки; неправильна політика оподаткування підприємців; відставання заходів, що приймалися органами державної влади і управління, від динаміки змін кримінальної ситуації в країні; низький рівень соціальної захищеності населення, зокрема державних службовців; розшарування суспільства на зубожілу більшість і багату меншість; поширення організованої злочинності за межі країни, її активна участь у відмиванні незаконно придбаних капіталів, наркобізнесі і торгівлі зброєю; укріплення контролю організованих злочинних груп з корупційними зв’язками над фінансово-господарським комплексом країни; зростання підвищеної уваги злочинних угруповань до фінансових коштів, військового майна, нерухомості Збройних Сил України; посилення інтересу до військ, дислокованих за кордоном, із боку міжнародних злочинних співтовариств; лобіювання інтересів у вищих ешелонах влади, «телефонне право»; нечітке правове закріплення питань щодо розмежування компетенції в боротьбі з організованою злочинністю правоохоронних органів та органів виконавчої влади і, як наслідок, нескоординованість рішень при розробці програм боротьби зі злочинністю та їх фінансуванні; недостатня ефективність діяльності правоохоронних органів; необлаштованість українського державного кордону; наявність прогалин у кримінальному, кримінально-процесуальному, податковому і митному законодавстві; активізація лідерів злочинних співтовариств у процесах придбання контрольних пакетів акцій радіостанцій, ТБ-студій, газет шляхом утворення різних суспільних фондів, об’єднань, політичних партій і профспілок; агресивне проникнення криміналітету у владні структури на державному і регіональному рівнях, у тому числі і виборні. 5. У Законі України «Про основи національної безпеки України» пропонується при побудові класифікації загроз національній безпеці України вважати корупцію загрозою не лише у сфері державної безпеки, що, але й в інших сферах – зовнішньополітичній, воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України, внутрішньополітичній, економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сфері, інших. Передбачити, що корупційна злочинність є порушенням прав і свобод людини не тільки у сфері державної безпеки, внутрішньополітичній сфері та інформаційній сфері, але й в інших сферах. 6. Процеси, що призвели до тотального поширення корупційної злочинності, відбувалися у період перебудови України, що вплинуло на зміни у свідомості її громадян і призвело до її деформації. Існує постійна тенденція стирання меж між злочинцями та іншими прошарками населення. Найнебезпечнішим «прорахунком» влади за період існування незалежної держави є фактична легалізація економічної та корупційної злочинної діяльності. 7. Олігархізація політичної влади в Україні є однією зі специфічних форм організованої корупційної злочинності. Специфіка полягає в тому, що для олігархізації характерно наявність еліт, яка бере на себе функцію управління масами у державі завдяки пасивності, недосконалості правової свідомості та культури громадян. Існуюча проблема порушення законів етики і моралі з обох сторін – народу та олігархічного керівництва України унеможливлює розвиток демократії та сприяє поширенню корупційної злочинності. Результати цього розділу опубліковано в роботах [50, 52, 61–64, 71, 76, 79, 527]. РОЗДІЛ 5 КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОГО СТАНУ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В ОКРЕМИХ СФЕРАХ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ Вважаємо за доцільне застосувати в цьому розділі метод так званого «аналітичного скринінгу» злочинності, який пропонує О. М. Костенко. Цей метод полягає в тому, щоб за допомогою аналізу соціальних (політичних, економічних, правових, моральних) явищ, що відбуваються в суспільному житті, ідентифікувати злочинність, тобто виявити ознаки ураженості нею тих чи інших сфер суспільного життя. На підставі ідентифікації методом аналітичного скринінгу проявів злочинності у сферах економіки, політики, медицини, освіти, земельних відносин, будівництва, зовнішньоекономічної сфери, податкового адміністрування, місцевого самоврядування, правоохоронної діяльності тощо можна забезпечити активну форму вже кримінально-процесуального реагування на злочинні прояви [195]. При цьому врахуємо слушну думку вченого, що кількісна характеристика вітчизняної злочинності має другорядне значення, а першорядного набуває в сучасних умовах її якісна характеристика [195]. З цим можна погодитися з таких причин, що, по-перше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні через недоліки статистичної звітності та високу латентність цього виду злочинності. Наприклад, M. І. Камлик, Є. В. Невмержицький вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов’язані із соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а «акули» залишаються на волі [163]. Як зазначає М. І. Мельник, офіційна статистика не дає можливості підтвердити досить поширену в суспільстві думку про те, що організована злочинність дедалі більше проникає до владних структур, а переважна частина організованих злочинних груп має корумповані зв’язки в органах державної влади та органах місцевого самоврядування [249, c. 182]. Отже, статистична інформація не повинна автоматично сприйматися як надійний вимірник рівня корупції. Водночас аналітична інформація, в свою чергу, не обов’язково ненадійна. Офіційна статистика щодо корупційних злочинів може бути однаково як індикатором рівня корупції, так й індикатором активності правоохоронних органів. І навпаки, інтерв’ю з кваліфікованими експертами можуть дати точні висновки щодо поширеності, рівня та природи корупції. Таким чином, оскільки нашим завданням не є дослідження ефективності роботи правоохоронних органів, то немає сенсу детально аналізувати офіційну статистику цих органів. Також погоджуємося з Б. В. Романюком, який вважає, що політика держави має бути диференційована щодо часових періодів суспільного розвитку і найбільш загрозливих факторів, що впливають на криміногенну ситуацію в тих чи інших сферах суспільної діяльності [411, с. 12, 13]. Тож у цьому розділі дисертації виявимо ознаки та ступень ураженості корупційною злочинністю тих сфер суспільного життя в Україні в сучасний період, які, за даними вітчизняних і міжнародних експертів, займають перші позиції в рейтингу корумпованості – правоохоронної діяльності, судової та охорони здоров’я. 5.1 Характеристика сучасного стану корупції в органах прокуратури України Виокремлення чинників поширення та специфічних форм організованої корупційної злочинності в Україні в попередніх розділах дисертації дає змогу припустити, що рівень корупції в деяких сферах суспільного життя України не міг би бути настільки високим без активної протиправної діяльності або бездіяльності працівників прокуратури. Зважаючи на функції, які покладаються на прокуратуру відповідно до ст. 121 Конституції України [187] та ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» [385], можна стверджувати, що неправомірні проступки і злочини, які вчиняють представники органів прокуратури при здійсненні своєї діяльності, значно шкодять справі дотримання законності в державі, активній протидії злочинності, її організованим формам і корупції. Насамперед, зауважимо, що твердження щодо корупційності працівників органів прокуратури постійно, але бездоказово, часто без наведення конкретних фактів, з’являються на шпальтах газет, на радіо та телебаченні. Про корупцію в системі органів прокуратури йдеться також у виступах відомих юристів. Тож одним із рішень при з’ясуванні сучасного стану корупції в органах прокуратури України може бути, на думку дисертанта, вивчення та аналіз соціологічних досліджень з цієї тематики. Автором встановлено, що в Україні проведено значну кількість соціологічних опитувань щодо корупції у правоохоронних та контролюючих органах, зокрема у прокуратурі. Так, Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 20 до 28 липня 2009 р. було проведено дослідження, під час якого опитано 2 006 респондентів віком від 18 років всіх областей України, м. Києва та АРК у 129 населених (із них 75 – міських та 54 – сільських). Отже, на питання: «Якою мірою у Вашому місті (районі) виражені наведені явища, а саме: плата працівникам прокуратури за прийняття потрібних рішень?», дослідники отримали такі відповіді: це відбувається завжди – 24,1%, це відбувається часто – 37,0%, це відбувається рідко – 12,1%, ніколи або майже ніколи не відбувається – 5,2%, важко відповісти – 21,6%. У державному секторі найвищий рівень корупції спостерігається в таких інституціях, як ДАІ, міліція (без ДАІ), медичні заклади, суди, прокуратура, митна і податкова служби. При з’ясуванні думок респондентів, якою мірою в кожній з наведених сфер поширена корупція щодо органів прокуратури України, отримано такі результати: в цих установах все охоплено корупцією – 33,1%,корупція в органах прокуратури досить поширена – 36,5%, трапляються окремі випадки корупції серед працівників органів прокуратури – 16,2%, корупції в органах прокуратури практично немає – 2,2%, важко відповісти виявилося 12 анкетованим. Дослідження, проведене соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 14 до 21 квітня 2010 р., і в якому брали участь 2 009 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України, свідчить, що повністю підтримують діяльність органів прокуратури (у 2005/2010 рр.) 16,6% / 9,4% опитаних; підтримують окремі заходи – 32,1% / 28,9%; не підтримують – 28,5% / 41,0%; важко відповісти було 22,8% / 20,7% громадянам відповідно. У 2008 р. рівень недовіри населення до прокуратури становив 53,1%. Проте у 2008 р. було притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних злочинів лише п’ять працівників органів прокуратури. При тому, що загалом за вчинення злочинів з ознаками корупції у правоохоронних органах у цьому ж році засуджено 646 осіб. Для розуміння поширеності корупційної злочинності в органах прокуратури стосовно деяких інших інституцій зазначимо, що про наявність корупції в судових органах України вказують 49% респондентів, в органах прокуратури – 42,9% і серед нотаріусів – 22,8%. В інтерактивному опитуванні «Чого більше в роботі міліції, прокуратури та суду – співпраці чи протистояння?» взяли участь 554 громадянина. З них 79% вважає, що більше протистояння, а 21% – що співпраці [442]. Водночас із статистичних матеріалів можна зробити висновок, що порівняно з іншими правоохоронними відомствами, фактів корупції в органах прокуратури майже не викривається. У 2008–2009 рр. було складено та направлено до суду лише чотири протоколи про корупційні діяння стосовно працівників прокуратури. З них дві адміністративні справи були закриті за відсутністю події і складу правопорушення. Відповідно до статистичного звіту Генеральної прокуратури України впродовж 2005–2009 рр. за протоколами про корупційні правопорушення судами притягнутий до адміністративної відповідальності один працівник прокуратури (2008 р.) [231]. За інформацією Державного департаменту виконання покарань, у місцях позбавлення волі у 2009 р. перебували лише два колишніх працівники прокуратури, засуджені за хабарництво, а всього до кримінальної відповідальності у 2009 р. було притягнуто 16 працівників прокуратури. За даними Генеральної прокуратури України, за такі дії в 2008 р. було притягнуто до відповідальності 11 працівників, у 2007 р. – 4, у 2006 р. – 7. З наявних матеріалів вбачається, що працівники прокуратури мають певні «привілеї» при призначенні покарань, що виявляється у призначенні їм м’якших покарань, ніж іншим категоріям громадян, які вчинили злочини. Так, помічник прокурора Згурівського району Київської області Є. М. Фещенко у 2008 р. одержав хабар 7 300 грн за сприяння у закритті кримінальної справи, за що був звільнений зі служби. Дніпровським райсудом м. Києва він був засуджений до п’яти років позбавлення волі і позбавлення права протягом двох років займати посади в правоохоронних органах, з дворічним випробним терміном. У 2009 р. помічник Васильківського міжрайонного прокурора Київської області Є. М. Литвиненко-Брюм вимагав у бізнесмена, який підробляв документи, хабар у сумі 10 тис. доларів США за непритягнення до кримінальної відповідальності. Після отримання першої частини хабара на суму 3,5 тис. доларів США був затриманий, після чого звільнений з органів з позбавленням класного чину та засуджений умовно. Фастівський міжрайонний прокурор О. Б. Ференц у 2010 р. вимагав від підприємця 5 тис. грн за припинення кримінального переслідування. З органів прокуратури його було звільнено та засуджено на 5 років умовно. Отже, щодо зазначених працівників прокуратури були винесені досить м’які вироки та призначені умовні строки покарання [68, с. 107]. На думку опитаних прокурорських працівників, найпоширенішими видами корупційних діянь у їх середовищі є: поєднання основної роботи із заняттям бізнесом – власним чи когось із родичів, що може бути найбільш прозорою та найменш небезпечною кримінальною схемою; використання службового становища в інтересах окремих бізнес-структур і приватних підприємців (проти їх конкурентів за винагороду починається кримінальне провадження, яке закривається – не безоплатно з боку зацікавленої особи); вимагання та отримання банальних хабарів у вигляді грошей, цінностей, а також різноманітних матеріальних благ від юридичних і фізичних осіб в обмін на лояльність та м’якість при підтриманні обвинувачення в судах (як правило, на рівні районної ланки); узаконені побори, які не підлягають обговоренню, з працівників міліції, податкової, прикордонної служби, СБУ, митниці, інших відомств за «позитивну статистику», «розуміння», «поступливість» (можуть маскуватися під щедрі подарунки до дня народження, іншої події тощо). За даними Служби безпеки України, основними проявами адміністративних корупційних правопорушень серед працівників органів прокуратури є: незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у зв’язку з виконанням службових обов’язків із прокурорського контролю за дотриманням прав і свобод громадян, проведенням прокурорських перевірок щодо дотримання законності в діяльності підприємств, установ і організацій, здійснення процесуальних обов’язків щодо порушення або закриття кримінальних справ, їх перекваліфікації; незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у зв’язку з виконанням службових обов’язків із погодження тих чи інших дій правоохоронних та контролюючих органів; втручання в законну діяльність працівників правоохоронних органів, органів влади та місцевого самоврядування з метою перешкодити їм у виконанні службових обов’язків; сприяння суб’єктам підприємницької діяльності і фізичним особам у здійсненні підприємницької діяльності, отриманні ними пільг та переваг при прийнятті рішень державними органами, безпосередня участь у підприємництві; відмова в наданні або надання завідомо недостовірної інформації [506]. Про наявність корупції в органах прокуратури свідчать результати експертних оцінок. Окремі експерти зазначають про досить високий рівень поширеності корупційних практик за участі прокурора, який має специфічний статус у кримінальному провадженні, оскільки наділений значним обсягом контрольних повноважень. Ці повноваження, зокрема, дозволяють активно протидіяти корупційним проявам в інших правоохоронних органах. Однак на основі таких повноважень можуть формуватись і корупційні відносини. Більшість експертів (70,6%) погоджується з твердженням, що «прокурор, порівняно з іншими процесуальними суб’єктами, має більш сприятливі умови для корупційних зловживань». Значна частина експертів (49,0%) погоджується з твердженням, що «прокурори отримують корупційні винагороди за підписання статистичних форм звітності», які є основним показником у діяльності слідчих підрозділів. Ці дані є незаперечним доказом факту існування такого типу відносин. Більше чверті опитаних експертів (26,9%) визнає існування підкупу свідками прокурорів та слідчих з метою «виведення зі справи». Зазначимо, що свідок є досить вразливим процесуальним суб’єктом. Аби уникнути обвинувачення або вийти зі справи взагалі свідки пропонують корупційні винагороди слідчим і прокурорам. Приблизно третина експертів (31,0%) визнає існування фактів підкупу слідчих та прокурорів потерпілими. Найчастіше це відбувається у справах, де присутній «майновий інтерес». Потерпілі йдуть на підкуп з метою отримання гарантій повернення або збереження свого майна, відшкодування шкоди, завданої злочином, тощо. Непрямим підтвердженням існування корупційних практик при прийнятті рішення щодо порушення кримінальної справи (до прийняття нового КПК України) може бути статистична інформація Генеральної прокуратури України. Зокрема, за результатами роботи органів прокуратури України у 2008 р. у зв’язку зі здійсненням нагляду за діяльністю правоохоронних органів прокурорами було скасовано понад 18 тис. незаконних постанов про відмову в порушенні кримінальних справ з одночасним їх порушенням. Дослідження фахівців свідчать про занадто низьку ефективність внутрішнього та зовнішнього контролю з боку органів прокуратури. На початку 2005 р. в Генеральній прокуратурі України було створено Управління внутрішньої безпеки і захисту працівників прокуратури, однак робота цього Управління виявилася неефективною. На неефективність внутрішнього контролю в правоохоронних органах вказують 53,6% експертів, при цьому 41,4% опитаних звернули увагу на відсутність (або ж формальний характер) внутрішнього контролю за дотриманням вимог професійної етики, 50,9% вважають неефективним контроль прокуратури. Відсутність належного контролю за діяльністю прокурорів дозволяє приховувати окремі факти корупційних діянь з боку окремих із них з міркувань корпоративних інтересів та збереження позитивного іміджу служби [191]. Так, упродовж 2005–2009 рр. стосовно працівників органів прокуратури за корисливі злочини було порушено 43 кримінальні справи. Зокрема, у 2005, 2006, 2008 рр. порушено по вісім кримінальних справ, у 2007 р. – сім, у 2009 р. – дванадцять. До кримінальної відповідальності за корисливі злочини притягнуто 44 працівники: у 2005 р. – дев’ять, у 2006, 2007, 2008 рр. – по вісім осіб, у 2009 р. – одинадцять [231]. Про недостатню активність органів прокуратури у виявленні корупціонерів у власних лавах свідчить і той факт, що за 2005–2010 рр. не більше десяти прокурорів було притягнуто до відповідальності за корупційні злочини. Є корупційні прояви, пов’язані із закриттям кримінальної справи, а нині – із закриттям кримінального провадження. Так, Генеральною прокуратурою України було порушено кримінальну справу щодо прокурора одного з районів Рівненської області за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, а саме за одержання кількох тисяч доларів США хабара за закриття кримінальної справи. Вчені вказують на важливе значення у формуванні корупційних відносин неформальних стосунків прокурорів та суддів. Про поширеність корупційних практик на стадії судового розгляду кримінальних справ свідчать наведені нижче результати діяльності органів прокуратури. Лише в першому півріччі 2008 р. прокурорами скасовано судові рішення щодо 89 осіб, безпідставно виправданих, або щодо яких справи були закриті за реабілітуючими підставами; 478 – за м’якістю призначеного покарання; 984 – через безпідставне повернення справ судами на додаткове розслідування. Не в усіх зазначених випадках судді ухвалювали такі вироки з корупційних мотивів, однак, враховуючи певну поширеність корупційних практик на цій стадії кримінального процесу, можна говорити про призначення суддями часто необґрунтовано м’яких покарань [191]. У 2013 р. жоден із прокурорів, за повідомленням Генеральної прокуратури України, не вчинив корупційного правопорушення. Водночас опитування населення свідчить про інше: лише 1,3% опитаних соціологічною службою Центру Разумкова вважають, що корупції в прокуратурі практично немає, при цьому 76,7% упевнені, що в прокуратурі все охоплено корупцією або вона є досить поширеною [490]. Однією з причин проявів корупції в правоохоронних і контролюючих органах є невисокий рівень морально-ділових якостей окремих працівників, відсутність належного контролю за діяльністю підлеглих керівниками відповідних органів, а також низький рівень матеріального забезпечення. Крім того, Генеральна прокуратура України вказує також на ліберальне ставлення до корупціонерів з боку їх керівництва [231]. Що стосується суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції, то згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» ними є, серед інших, також органи прокуратури. Відповідно до абз. третього ч. 5 ст. 5 цього ж Закону координацію діяльності правоохоронних органів з питань протидії корупції здійснюють у межах наданих повноважень, визначених законами, Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори [352]. Проблеми координації діяльності правоохоронних і інших державних органів у сфері попередження та протидії корупції в Україні детально розглянуті нами в роботі [55]. Проте, як свідчить наш аналіз, корупційних злочинів у власних лавах прокуратурами практично не виявляється. З метою мінімізації корупції в лавах органів прокуратури, на наш погляд, доцільно: змінити модель підготовки кадрів для органів прокуратури України, запровадивши дворівневу систему за прикладом європейських країн; запровадити жорсткий конкурсний відбір на керівні посади в органах прокуратури; усунути практику приховування прокурорами злочинів та правопорушень, учинених підлеглими, через загрози санкцій до їх керівників. Одним із головних напрямів діяльності з протидії корупції в органах прокуратури є законодавче вирішення проблем, пов’язаних із наглядом за дотриманням законів України, визначенням ефективних підходів до реалізації покладених на прокуратуру функцій та створення оптимальної структури її органів. Показовим прикладом продовження існування корупційних практик серед прокурорів та слідчих слугує невнесення відповідних відомостей про кримінальні правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що набуло особливої актуальності після прийняття КПК України [215]. Вивчивши практику розгляду таких справ у судах, ми дійшли висновку про існування масових порушень законодавства прокурорами та слідчими при розгляді заяв громадян щодо внесення до ЄРДР, бездіяльність яких, за новим КПК України, можна оскаржити у слідчого судді. Щоправда, сама ухвала слідчого судді за результатами розгляду справи про бездіяльність прокурора, слідчого згідно з ч. 3 ст. 307 КПК України оскарженню не підлягає. Така позиція законодавця сприяє тому, що слідчі та прокурори під час досудового провадження інколи приймають відверто незаконні рішення. Отже, неможливість оскарження призводить до системних порушень закону та прав громадян. При поданні пересічними громадянами України заяв до органів прокуратури про кримінальне правопорушення, вчинене посадовими особами, які займають високі пости в державних органах, правоохоронних органах, суддями, прокурорами, депутатами Верховної Ради України, такі правопорушення з боку прокурорів та слідчих суддів, відповідно до статистичних даних правоохоронних органів і судової практики, спостерігаються практично у 100% випадках. Найпоширенішою практикою прокуратур не вносити відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР є прийняття заяви і направлення її «за належністю». Як наслідок, коли матеріали направлені до чергової прокуратури «за належністю», заява про кримінальне правопорушення «може перетворитися» у звичайне звернення громадян. У супровідному листі до належної за територіальністю прокуратури зазначається, що заява пересилається відповідно до ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» [370]. У результаті у чергової прокуратури з’являються підстави розглядати таку заяву саме в порядку цього Закону. Іншою «лазівкою» прокуратур не вносити відповідні відомості до ЄРДР є недопущення на особистий прийом до прокурора громадянина, який має намір подати заяву про вчинення кримінального правопорушення. Часто черговий мотивує це тим, що на цей час усі, уповноважені приймати ці заяви працівники, відсутні на робочому місці – виїхали на завдання, перебувають на нараді тощо. При цьому громадянину, який приніс заяву до прокуратури, пропонують здати її в канцелярію. Оскільки подібна схема прийняття заяв громадян, судячи з їх пояснень і скарг, а також кількості обговорень проблеми в Інтернеті, застосовується всюди, то такі дії працівників прокуратур можна розцінювати як заздалегідь дана вказівка керівництва своїм підлеглим подібним чином зменшити потік заяв і не перевантажувати ЄРДР «зайвими заявами». Справа в тому, що працівник канцелярії не уповноважений розглядати такі заяви, він їх тільки реєструє. Тож при розгляді справ щодо оскарження невнесення відомостей до ЄРДР у суді майже неможливо довести, що саме конкретний прокурор, слідчий вчинив таку бездіяльність. Оскаржити бездіяльність слідчого можна тільки у випадку, коли є дані, які свідчать, що він особисто отримав заяву та проігнорував законні вимоги. Аналіз змісту ухвал, прийнятих слідчими суддями за час дії нового КПК України, свідчить, що чи не єдиною підставою для прокурорів, яка давала можливість органам досудового розслідування не реєструвати заяви і повідомлення, в яких йдеться про порушення кримінального закону, була Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення, затверджена наказом Генерального прокурора України від 3 грудня 2012 р. № 125 (далі – Інструкція) [357]. Саме на цю Інструкцію, а також на ст. 218 КПК України посилалися слідчі судді, коли визнавали правомірним пересилання прокуратурою заяви про кримінальне правопорушення «за належністю». Так, вони застосовували положення ст. 218 КПК України, відповідно до якої досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого перебуває місце вчинення кримінального правопорушення. Таким чином, робимо висновок, що реєстрація кримінальних правопорушень шляхом внесення відповідних відомостей до ЄРДР, а також реєстрація осіб, які їх учинили, слідчим (прокурором), під юрисдикцією якого перебуває місце вчинення кримінального правопорушення, не суперечить положенням статей 214, 218 КПК України. Крім того, згідно з п. 3.6 наказу Генерального прокурора України від 3 грудня 2012 р. № 125 заяви, повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення, що надійшли до міських, районних, міжрайонних, районних у містах та прирівняних до них прокуратур, прокуратур обласного рівня, але вчинені на території іншого міста, району, району в місті, області, за дорученням керівника цих прокуратур або керівника структурного підрозділу прокуратури обласного, міського рівня з дотриманням територіального принципу, направляються до відповідної прокуратури через прокуратуру вищого рівня. Деякі судді визнають доводи заявника щодо обов’язковості внесення відомостей за його заявами до ЄРДР безпідставними, посилаючись на положення пунктів 2.1 та 3.3 Інструкції, оскільки цими положеннями, за обґрунтуванням слідчого судді, заборонена відмова в прийнятті та реєстрації заяви та направлення заяви за підслідністю без реєстрації, що, на їх думку, не стосується розгляду заяви та внесення відомостей за заявою до ЄРДР. Якщо судом встановлено, що Генеральною прокуратурою України відповідно до ст. 218 КПК України заяву громадянина було спрямовано до органу досудового розслідування (до прокуратури нижчого рівня) за територіальним принципом, що, за визначенням судді, відповідає зазначеним вище положенням закону та наказу Генерального прокурора України від 3 грудня 2012 р. № 125, то слідчий суддя не вбачає підстав для задоволення скарги. Акцент у цьому випадку робився на те, що заява про кримінальне правопорушення правомірно була спрямована «за належністю», хоча насправді йшлося про невнесення відповідних відомостей до ЄРДР. У такому випадку відбувається неправомірне маніпулювання слідчими та прокурорами, а також слідчими суддями наказами Генеральної прокуратури України, замість застосування норм КПК України, що визнається громадянами як бездіяльність цих службових посадових осіб. Проте, відповідно до існуючої класифікації нормативно-правових актів, закони України мають вищу силу над відомчими наказами. Так, згідно з п. 7 ст. 214 КПК України, якщо відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування. З цієї норми випливає, що прокурор зобов’язаний спочатку внести відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР, а вже потім передавати їх до органу досудового розслідування за підслідністю. Це підтверджується ч. 4 ст. 218, яка встановлює: «Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не належить до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність». Таким чином, невнесенням відповідних відомостей до ЄРДР прокурорами та слідчими прокуратур, які отримали заяву про кримінальне правопорушення, а пересиланням її «за належністю», порушуються вимоги статей 214–217 КПК України, Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 17 серпня 2012 р. № 69 [313], та, як наслідок, ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» [385], ст. 46 Присяги працівника прокуратури, ч. 2 ст. 19 Конституції України [187]. Конституцією України, ч. 2 ст. 19, закріплено: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». КПК України чітко визначено порядок і строки внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тому інші форми практики з ігноруванням встановленого порядку є неприпустимими. Проте прокурори часто відмовляють у внесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР «за відсутністю підстав для внесення до ЄРДР». Іншими словами, прокурор може не вбачати в заяві ознак злочину, якщо її подала особа, яка не має відповідних юридичних знань і не має змоги правильно сформулювати суть учиненого стосовно неї кримінального правопорушення. Більше того, навіть якщо громадянином у заяві про кримінальне правопорушення наведені факти, обґрунтування з посиланням на законодавчі акти, кваліфікація та склад злочинів, виявляється, що це ще не свідчить про те, що його заяву буде внесено до ЄРДР. КПК України не передбачено, що особа, яка подала заяву про кримінальне правопорушення, повинна спочатку повністю довести вину правопорушника та наявність складу злочину, щоб відповідні відомості були внесені до ЄРДР. Згідно зі ст. 214 КПК України прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Тож таким джерелом можна вважати матеріали за заявою громадянина, які були у прокурора на розгляді. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» від 9 листопада 2012 р. № 1640/0/4-12 [347] роз’яснює, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 214 КПК бездіяльність прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, означає невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань упродовж 24 годин після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення. Частина 4 ст. 214 КПК України передбачає, що обов’язок прийняття та реєстрації заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення покладається на слідчого, прокурора або іншу службову особу, яка уповноважена приймати та реєструвати відповідні заяви. Прокурори іноді, на порушення закону, тримають декілька днів на розгляді заяву з повідомленням про кримінальне правопорушення, тож можна розуміти, що в цьому випадку саме вони були уповноважені прийняти цю заяву та зареєструвати її. В іншому випадку, можна розуміти, що заява громадянина не розглядалася прокуратурою взагалі. Таким чином, якщо у заявника є підтвердження, що він направляв свою заяву про кримінальне правопорушення до органу досудового розслідування, але невідомо, у якого прокурора вона була на розгляді, то згідно зі ст. 303 КПК України слід оскаржувати бездіяльність керівника органу. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у Листі «Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» від 9 листопада 2012 р. № 1640/0/4-12 роз’яснює: «У статті 303 КПК визначено порядок оскарження бездіяльності, яка може полягати в наступному: 1) бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення. Іноді всупереч вимогам ст. 214 КПК України навіть після повідомлення про кримінальне правопорушення на особистому прийомі у прокурора, слідчого відомості також не вносяться до ЄРДР, що призводить до того, що за заявою громадянина не розпочинається досудове розслідування, чим порушуються його процесуальні права як потерпілого, передбачені КПК України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 9 листопада 2012 р. № 1640/0/4-12 [347] роз’яснює: «Як під час досудового розслідування, так і під час підготовчого судового засідання може бути оскаржено рішення прокурора про відмову у визнанні потерпілим». Фактично після отримання заяви, яка надійшла поштою, та повідомлення про злочин на особистому прийомі прокурори відмовляють у визнанні потерпілим, хоча громадянин просить про визнання його потерпілим у своїй заяві. Оскільки ні КПК України, ні Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затверджене наказом Генерального прокурора від 17 серпня 2012 р. № 69 [313], не передбачає підстав, які б давали право прокурору не вносити заяву про кримінальне правопорушення до ЄРДР, то такі дії прокурора, фактично, є приховуванням злочину і у визначених законом випадках можуть підпадати під дію КК України. У випадках, передбачених КК України, якщо це завдало істотної шкоди правам (свободам) та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб або державним чи громадським інтересам, що охороняються законом, невнесення прокурором відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР може утворювати склад корупційного злочину, передбаченого статтею 367 «Службова недбалість». Проте злочин, передбачений статтею 367, як свідчить КК України, не є корупційним за ознаками суб’єктивної сторони (вчиняється з необережності). Слід сказати про ще одне порушення норм КПК України слідчими суддями. Відповідно до ч. 2. ст. 306 КПК України скарга має бути розглянута не пізніше 72 годин з моменту її надходження до суду (за винятком скарги на рішення про закриття кримінального провадження). За судовою практикою, існують приклади розгляду скарги слідчим суддею протягом трьох місяців, навіть якщо на судове засідання з’явилися обидві сторони. Хоча слід зауважити, що згідно з ч. 3 ст. 306 КПК розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [329] суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод [186] та практику Суду як джерело права. Стаття 13 Конвенції встановлює, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Враховуючи викладене вище, ч. 3 ст. 307 КПК України фактично встановлює обмеження прав людини на такий захист. Конституційний Суд України в рішенні від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001 [407] постановив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абз. четвертий п. 3 мотивувальної частини); а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абз. шостий пп. 4.2 п. 4 мотивувальної частини). Більше того у ч. 6 ст. 9 КПК України закріплено: «У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу», серед яких верховенство права. Таким чином, неоднозначність тлумачення норм КПК України щодо внесення відповідних відомостей до ЄРДР призводить до численних порушень конституційних прав громадян України. Неможливість оскарження згідно з ч. 3 ст. 307 КПК України рішення слідчого судді за результатами розгляду скарги на бездіяльність прокурора, слідчого свідчить про недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством. Отже, ст. 303 КПК України слід удосконалити, надавши можливість громадянам оскаржувати в судовому порядку будь-які дії (бездіяльність) слідчого і прокурора, щоб цей кримінальний процесуальний закон відповідав нормам Основного закону. Практика розгляду скарг пересічних громадян на бездіяльність прокурорів і слідчих слідчими суддями свідчить, що за заявами таких громадян до органів прокуратури про кримінальні правопорушення, вчинені посадовими особами, які займають високі посади в державних органах, відповідні відомості до ЄРДР не вносяться, і досудове розслідування за ними не проводиться. Умисне невнесення прокурорами та слідчими відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і отриманням за це неправомірної вигоди, слід вважати корупційним правопорушенням. Під час розгляду заяв громадян України про кримінальні правопорушення прокурорами, а також слідчими суддями спостерігається тенденція масового застосування відомчих наказів як вищих над законами України. Одним із факторів, який сприяв вчиненню прокурорами корупційних дій при формуванні ЄРДР, є також те, що передбачений новим КПК України орган для розслідування злочинів, учинених вищими посадовими особами, Національне бюро розслідувань, довгий час не створювався. А обов’язки з розгляду таких справ було покладено на самих прокурорів, які масово порушували закон при внесенні відомостей до ЄРДР. Отже, ст. 303 КПК України встановлює, що «невнесення даних до ЄРДР не допускається», однак усупереч цій нормі передбачена можливість оскарження в суді бездіяльності прокурора, слідчого щодо невнесення до Реєстру відомостей про кримінальне правопорушення. Тож суд може визнати цю бездіяльність як незаконною, так і законною. А слідчі, прокурори отримують необмежені можливості діяти на власний розсуд і прийняти протиправне рішення про невнесення даних до ЄРДР, у чому також існує певний корупційний ризик [56, с. 30–35]. Отже, аналіз зазначених положень чинного КПК та практики їх застосування демонструє наявність чисельних порушень конституційних прав людини особами, зобов’язаними виконувати передбачені певними нормами КПК України обов’язки. Зокрема, це стосується невнесення прокурором, слідчим заяви про кримінальне правопорушення до ЄРДР, вчиненого умисно. Суспільна небезпечність такого невиконання покладених на прокурора обов’язків полягає в тому, що такі дії посягають на суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках апарату державного управління та конституційні права і свободи людини і громадянина. З огляду на суспільну небезпечність цього діяння вважаємо за необхідне встановлення кримінальної відповідальності за умисне невнесення прокурором відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Таким чином, пропонуємо доповнити розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг» КК України нормою: «Стаття 367¹. Умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань 1. Умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, – карається... 2. Ті самі дії, вчинені з метою отримання неправомірної вигоди, – караються...». 5.2 Характеристика сучасного стану корупції в органах внутрішніх справ України З усіх проблем, пов’язаних із протидією корупції в Україні, найбільше шкодить державі корупційна злочинність у правоохоронних органах, зокрема тому, що збитки, яких вона завдає суспільству, неможливо виміряти загальноприйнятою статистикою. Найбільша шкода полягає в тому, що вона паралізує довіру суспільства до правоохоронних органів і спроможність керівника правоохоронного органу контролювати та спрямовувати діяльність своїх кадрів. Незалежно від того, які корупційні діяння можуть бути поза сферою діяльності органів державної виконавчої влади, певною мірою можна стверджувати, що чистота діяльності організацій і установ з питань забезпечення законності та правопорядку є винятковою, оскільки саме працівникам цих органів влади доручено захищати безпеку і права всіх громадян. Для забезпечення такого захисту працівникам правоохоронних органів надано спеціальні повноваження і виняткові права: від одержання інформації, зокрема таємної, до застосування сили (згідно із Законом України «Про міліцію»). Але нині організована злочинність активно вишукує корумпованих відповідальних посадових осіб, у тому числі й серед співробітників правоохоронних, митних, податкових, інших контролюючих органів, які б захищали її інтереси щодо функціонування тіньової економіки та «відмивання» незаконно здобутих коштів, створювали б для неї захисний бар’єр [294]. Для з’ясування сучасного стану корупційної злочинності в правоохоронних органах розглянемо дані соціологічних опитувань компетентних установ з проведення таких досліджень, а також проведені особисто автором дисертації. Важливим вважаємо і використання даних засобів масової інформації, зокрема в мережі Інтернет, які є джерелом кримінологічної інформації про злочинність, що доведено вченими, які згадуються нами в розділі 1 дисертації [290]. Згідно з даними досліджень Київського інституту проблем управління імені Горшеніна, оприлюдненими у березні 2009 р., найбільш корумпованими органами влади респонденти вважають міліцію (54%), суди (46,5%), місцеві органи влади (26,7%), прокуратуру (24,1%), митницю (22,4%) [36]. Результати комплексного дослідження «Національна система доброчесності: оцінювання України», проведеного в 2010 р. силами творчого об’єднання «ТОРО» (Контактна група в Україні Transparency International) і Лабораторії законодавчих ініціатив (м. Київ, Україна) за методичного супроводу Секретаріату Transparency International (м. Берлін, Німеччина), засвідчили, що правоохоронні органи в Україні є неефективними та слабкими інституціями як за законом, так і на практиці. Їх підзвітність і доброчесність підривається недостатнім фінансуванням та широким поширенням корупції [493]. Результати дослідження Барометр світової корупції (Global Corruption Barometer) від Transparency International і Gallup International Association, що проводилося в Україні з 9 до 17 серпня 2012 р. (опитано 1 000 респондентів старше 18 років. Похибка вибірки становить 3%), найбільш корумпованими українці назвали саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією – суди (66% опитаних) і правоохоронні органи (64%) [267]. Одним із чинників, що впливає на реальне зростання рівня корупції в Україні, є низька ефективність діяльності підрозділів МВС України. Свідченням цього є незадоволеність українського суспільства результатами протидії корупції цих органів. Так, статистичний аналіз діяльності правоохоронних органів за часів незалежності держави свідчить, що численні адміністративні протоколи про корупційні діяння складалися переважно щодо державних службовців нижчих категорій і обмежувалися лише штрафами. Наприклад, за даними МВС України, в 2009 р. до адміністративної відповідальності за фактами корупції було притягнуто 224 співробітників міліції, з них 73 – за матеріалами служби внутрішньої безпеки МВС України. Крім цього, 342 працівники були притягнуті до кримінальної відповідальності та звільнені з органів внутрішніх справ, у тому числі 266 – за матеріалами служби внутрішньої безпеки МВС України. Дисциплінарні стягнення застосовано до 6 635 працівників міліції, з яких 720 було звільнено [446]. Прийнятий у 1995 р. Верховною Радою України Закон України «Про боротьбу з корупцією» відкрив можливості для профілактики корупційних діянь, реального впливу на корумпованих чиновників. У службі БОЗ було створено відповідні відділи, завданням яких стала боротьба з корупцією в центральних і регіональних органах влади [75, с. 163]. У 1996 році вперше за роки незалежності зупинено зростання злочинності. Знешкоджено понад 950 організованих злочинних угруповань, якими вчинено понад 3,5 тис. злочинів і 70 бандитських формувань. До кримінальної відповідальності лише за закінченими кримінальними справами притягнуто близько 2,5 тис. членів організованих злочинних груп [159]. Так, у м. Тернопіль на початку 1996 р. в офісі однієї з фірм було виявлено зборище злочинних «авторитетів» із 25 осіб, які представляли регіони України, Російської Федерації та Польщі. Встановлено, що метою цього «з’їзду» був розподіл впливу злочинних авторитетів у західних областях України. Зокрема, мали вирішуватися питання осідання в населених пунктах членів московсько-чеченського злочинного угруповання. Досягти цього планувалося шляхом підкупу представників влади, правоохоронних органів, одруженням з місцевими жінками, придбанням квартир. У затриманих вилучено вогнепальну і холодну зброю [255, с. 153]. Подібні зборища кримінальних авторитетів були непоодинокими та відбувалися в різних регіонах України [75, с. 163]. Проте нині актуальним залишається питання неправомірного використання працівниками органів внутрішніх справ наданих їм повноважень (або перевищення повноважень), ігнорування головних засад правоохоронної діяльності, визначених законом, порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, систематично порушуються права громадян України під час утримання їх у слідчих ізоляторах, про що свідчать виступи та повідомлення у пресі уповноваженого з прав людини. Адвокати вказують на існуючу практику розповсюдження наркотичних засобів через охорону серед затриманих осіб. Значною проблемою в усі роки незалежності України було незаконне порушення або закриття кримінальних справ (кримінального провадження), службові зловживання. Згідно з проведеним автором опитуванням населення у 2009 р. у районних відділах міліції звичайною практикою є не розпочинати активні дії щодо розкриття злочину до отримання певної винагороди від заявника. До того ж існувала практика неодноразового порушення та закриття однієї кримінальної справи стосовно посадової особи вищого рангу, зокрема депутатів будь-якого рівня, що негативно впливало на якість розслідування. Розслідувані органами внутрішніх справ України кримінальні справи за часи незалежності України, в яких фігурують відомі політики, високопосадовці, впливові бізнесмени, як правило, до суду не доходили. Подібні справи набували статусу, швидше за все, політичних, аніж кримінальних, оскільки рішення, які в них приймалися, виходили за межі правових. Так, протягом 2007–2009 рр. у ЗМІ наводилися факти низки резонансних дорожньо-транспортних пригод зі смертельними та тяжкими наслідками за участю дітей депутатів, впливових бізнесменів (кримінальні справи С. Калиновського, В. Файнгольда тощо). Стан розслідування цих справ, проведення потрібних експертиз, обрання запобіжних заходів викликало різкий суспільний резонанс, що обумовило низку звернень потерпілих до правоохоронних органів та вжиття додаткових заходів контролю за кримінальним провадженням [80, с. 244]. Органами прокуратури при здійсненні нагляду протягом 2008 р. було скасовано 3,7 тис. незаконних постанов слідчих та органів дізнання про порушення кримінальних справ, закрито 221 кримінальну справу, порушену без законних підстав. Поширення набули факти прийняття незаконних рішень про зупинення досудового слідства та закриття справ. Наприклад, у 2008 р. було скасовано 59,1 тис. постанов про зупинення слідства, 6,5 тис. – про закриття кримінальних справ, надано 57,6 тис. письмових вказівок. Прокурорами внесено 21 тис. документів щодо заходів реагування з метою усунення порушень закону під час проведення слідства і дізнання. За результатами їх розгляду до дисциплінарної відповідальності притягнуто 24,7 тис. осіб. За направленими до суду кримінальними справами до кримінальної відповідальності за вчинення службових зловживань притягнуто 351 працівника органів внутрішніх справ [449]. Починаючи з 2000 р., в Україні було створено чимало приватних фірм та магазинів із продажу мисливської зброї та спеціальних пристроїв для відстрілу гумовими кулями. Власники цих підприємств, користуючись тим, що звичайному громадянину, який за законом не має можливості придбати вказані вище пристрої та зброю, за 400–500 доларів США надають такі послуги, з яких 100–200 доларів США отримували ще у 2009 р. як хабар працівники дозвільної системи одного з управлінь. Через підставні приватні фірми «не безкорисливо» здійснюється прискорена видача паспортів та посвідки на проживання в Україні працівниками підрозділів ДДГІРФО МВС України. Сторінки Інтернету містять численні повідомлення-пропозиції про надання таких послуг фірмами протягом одного–трьох днів, але правоохоронці практично не вживають відповідних заходів реагування. Також громадяни України вказують, що тендери на державні закупівлі виграють зазвичай ті, хто надав керівництву підприємства від 10 до 30% грошей від суми закупівлі. Відсутність контролю за такими правопорушеннями з боку органів внутрішніх справ пояснюється, насамперед, низьким професіоналізмом кадрів, недосконалим здійсненням оперативно-розшукової діяльності та небажанням втручатися у справи, в яких задіяні їх родичі чи знайомі. Мають латентний характер такі види корупційних проявів, як сприяння влаштуванню на роботу своїх родичів, близьких, знайомих, отримання «комісійних» від учасників процедур державних закупівель, неофіційне «спілкування» з представниками підприємств, організацій, що належать до сфери управління або мають договірні відносини з органами державної влади, ведення підприємницької діяльності через підставних осіб або родичів чи близьких, отримання не передбачених законом пільг, привілеїв та подарунків у дні особистих, державних та релігійних свят [80]. Говорячи про проникнення корупції в органи внутрішніх справ, треба сказати про стан справ щодо розкриття злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, прекурсорів. В основному за офіційною статистикою правоохоронних органів виявляються злочини, вчинені дрібними споживачами наркотичних засобів. Це свідчить про небажання проводити належні оперативно-розшукові заходи із застосуванням оперативно-технічних засобів із виявлення організованих злочинних угруповань, які завозять в Україну або провозять транзитом через її кордон наркотичні засоби. Часто самі працівники ОВС України є співучасниками таких організованих злочинних угруповань через можливість миттєвого збагачення. Наслідком цього є надзвичайна поширеність наркотиків у нічних розважальних закладах, закладах освіти і масового відпочинку, де відбувається втягування молоді у цей процес, що ставить під загрозу здоров’я нації. Ці факти свідчать про неналежну організацію роботи підрозділів внутрішньої безпеки, вади кадрової політики, відсутність моральних та етичних бар’єрів, що мали б стримувати поширення корупції. Можна констатувати, що за роки незалежності України відбулась повна політизація міліції та своєрідна її приватизація – вона перетворилася на структури обслуговування інтересів певних політичних сил, окремих осіб чи груп осіб, які, власне, і становлять реальну політичну владу або належать до категорії так званих провладних. Керівні посади в департаментах МВС України, а також в обласних управліннях МВС України «продаються» за такою схемою: періодично, частіше, ніж це потрібно, увесь персонал виводять поза штат. Щоб отримати повторно свою посаду, слід заплатити керівництву відповідного департаменту певну суму грошей. Згідно з проведеним автором анонімним опитуванням працівників органів внутрішніх справ міст Київ, Суми, Севастополь, Черкаси у 2009 р. та міст Київ, Полтава, Хмельницький, Вінниця у 2013 р. низці керівників вищого рівня МВС України не обов’язково було самим вимагати хабарі та здійснювати активні дії з метою особистого збагачення. Перебуваючи на посаді, деяким із недобросовісних представників міліції досить лише дочекатися свого дня народження, коли вони отримують подарунки, гроші та відповідні послуги від підлеглих, бізнесменів тощо, які повністю забезпечують їх матеріальні потреби до наступного свята, а інколи і на декілька років. Отже, рівень корупції в органах внутрішніх справ, враховуючи її латентний характер, і нині залишається високим. Неможливо також об’єктивно оцінити рівень, масштаби та результати боротьби з корупцією в Україні тому, що донині не розроблено загальновизнаних критеріїв оцінки цього явища. Чинна статистика не відображає реального стану справ, її дані не корелюються між різними відомствами і тому викривляють реальні кінцеві результати боротьби з такими діяннями. Однією з причин таких розбіжностей залишається недосконалість, а іноді й відсутність належної взаємодії органів виконавчої влади з правоохоронними органами, наявність недоліків в інформуванні судами державних органів, подання недостовірної звітності окремими органами виконавчої влади і місцевого самоврядування. Наявний стан взаємодії органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, податкової та митної служб у боротьбі з корупцією потребує суттєвого вдосконалення і не повинен обмежуватися лише проведенням епізодичних спільних оперативно-профілактичних операцій. За висновками науковців (2010 р.), слід забезпечити проведення прозорої кадрової політики в органах внутрішніх справ, створити дієві запобіжні механізми призначення на посади «бізнесменів у погонах», політичних функціонерів. Метою кадрових змін мають стати збереження професійного ядра правоохоронних органів та підвищення мотивації для добросовісної праці [80]. Реформа органів Міністерства внутрішніх справ України, яка розпочалася у 2014 р., зокрема, створення Національної поліції (законопроектом, поданим до Верховної Ради України, пропонується скасувати низку «невластивих міліції» функцій, у тому числі, ліквідувати департаменти по боротьбі зі злочинністю та корупцією), на нашу думку, повинна враховувати використання досвіду тих працівників, які можуть забезпечити спадкоємність діяльності міліції (поліції). Без цієї умови неможливо подальше функціонування української міліції, навіть в новій її якості, що підтверджують необґрунтовані періодичні скорочення штату за часів незалежності держави, що призвело до зниження фаховості, компетентності молодих працівників. Такі скорочення відбувалися, зокрема, з мотивів отримання неправомірної вигоди керівниками за призначення на нові штатні посади, про що йдеться вище. Отже, зазначені наслідки цих скорочень є опосередкованою причиною цих корупційних злочинів. Мотивацією для добросовісної праці повинні стати: стабільність проходження служби, гарантоване просування по службі за умови високих показників у роботі, незалежність від політичних впливів, достойна заробітна плата. Працівник має бути захищений від сваволі керівника та негативних наслідків у разі відмови виконувати корупційні або злочинні накази і доручення. Важливою є координація зусиль науковців із розглянутого питання, забезпечення фінансування найактуальніших досліджень. З метою підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ у протидії корупційній злочинності серед працівників міліції на першому етапі проведення реформ у цьому напрямі слід: 1) сконцентрувати зусилля на запобіганні, виявленні та припиненні проявів корупції в державних органах, найважливіших сферах суспільного життя та в галузях, де корупційні діяння набули найбільшого поширення; 2) при реформуванні системи МВС України передбачити запровадження у регіонах України призначення працівників міліції (за типом «шерифів») шляхом виборів на місцях; 3) збільшити фінансування міліції, в тому числі витрати на матеріально-технічне забезпечення, істотно підвищити заробітну плату працівникам, забезпечити їх житлом; 4) спрямувати зусилля органів внутрішніх справ на проведення об’єктивного розслідування злочинів. Виключити випадки закриття кримінального провадження без ґрунтовної перевірки причин; 5) призначати на керівні посади винятково професіоналів; 6) вимагати від керівництва ОВС повного укомплектування штатів районних і міських відділів міліції; 7) налагодити співробітництво правоохоронних органів із населенням щодо виявлення фактів корупції в органах державної влади, запровадити механізми заохочення населення за надання об’єктивної інформації про факти корупції; 8) забезпечити ефективний захист та безпеку осіб, які повідомляють про факти корупційних діянь та є сторонами кримінального провадження і судового розгляду [80]. Розпочаті сьогодні реформи в органах внутрішніх справ України, зокрема зі створення професійної якісної поліції, повинні бути гарантією, що новостворений орган не стане інститутом застосування силових методів, а слугуватиме захисту інтересів народу. Таким чином, одним із небезпечних і таких, що загрожують національній безпеці України в сучасний період, факторів є те, що досі поза державним контролем залишається діяльність посадових осіб у такій важливій сфері, як правоохоронна [449]. Проте відповідно до статистичних даних правоохоронних органів за 2005–2009 рр. за протоколами про корупційні правопорушення судами притягнуто до відповідальності працівників органів внутрішніх справ: у 2005 р. – 271 особу, у 2006 р. – 377, у 2007 р. – 341, у 2008 р. – 374, у 2009 р. – 224. Найпоширенішими за часів незалежності України були факти сприяння працівниками ОВС України уникненню правопорушниками встановленої законом відповідальності, надання незаконних переваг окремим громадянам шляхом нескладання протоколів про адміністративні правопорушення, у тому числі за винагороду, факти фальсифікації протоколів з метою покращання кількісних показників своєї діяльності. Особливо це стосується працівників Державної автомобільної інспекції МВС України, що, зокрема, доводить проведене дисертантом анкетування, результати якого наведемо нижче. На цьому ж етапі нашого дослідження вважаємо за потрібне зазначити, що у 2009 р. тільки прокуратурою Івано-Франківської області складено три протоколи за п. «а» ч. 2 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією» щодо працівників ДАІ, які одержали гроші за непритягнення громадян до адміністративної відповідальності [49]. За даними Харківського інституту соціальних досліджень і науково-дослідної лабораторії соціальної та психологічної роботи в органах внутрішніх справ Харківського національного університету внутрішніх справ, у випадку порушень правил дорожнього руху «вирішити питання» з працівником Державної автомобільної інспекції МВС України за допомогою хабара готові 70% водіїв [118]. Водії та самі працівники ДАІ України визнають, що корупція в цій структурі досягла надзвичайно високого рівня. Обидві сторони вважають корупцію шкідливим явищем, але продовжують отримувати взаємну користь від її існування [182]. За результатами соціологічного моніторингу корупції в діяльності Управління Державної автомобільної інспекції МВС України в Харківській області в серпні–вересні 2007 р. (проводилося опитування водіїв з метою виявлення поширеності корупційних практик у відносинах громадян з працівниками ДАІ), 53% опитаних водіїв, за їх власним зізнанням, давали гроші працівникові ДАІ у вигляді хабара. Працівник ДАІ вимагав хабар і відверто називав суму у 8% випадків; у 7% – вимагав, але суму не називав; у 33% випадків натякав, що питання можна «вирішити» на місці. Водночас у 52% випадків працівник ДАІ не вимагав гроші і навіть не натякав на хабар. Отже, більш ніж у половині випадків хабар дається з ініціативи водія. На думку респондентів, найбільшу шкоду корупція в діяльності ДАІ завдає водіям, які дотримуються законів, процедур і правил, найменшу – порушникам правил і законів. Водночас лише 52% водіїв усвідомлюють, що корупція в діяльності ДАІ шкодить їм особисто. Дослідження виявило загрозливий для майбутнього України факт: чим молодший респондент, тим більш толерантно він ставиться до корупції, зокрема в діяльності ДАІ. Кожен п’ятий водій взагалі не вважає передачу грошей працівникові ДАІ хабарництвом. Протягом останніх п’яти років 66% респондентів давали гроші працівникові ДАІ за непритягнення до відповідальності за порушення правил дорожнього руху і тільки 34% цього не робили. При цьому лише четверта частина водіїв вважає, що потрібно завжди дотримуватися правил дорожнього руху. Що «відкупитися» від працівника ДАІ можна практично завжди, вважають 57% опитаних водіїв; 29% – часто; 12% – інколи. Лише 2% водіїв вважають, що «відкупитися» від працівників ДАІ неможливо практично ніколи. При цьому співвідношення водіїв, які задоволені й не задоволені тим, як нині складаються контакти між ними і працівниками ДАІ, практично однакове. Однією з причин порушень правил дорожнього руху є низький професійний рівень водіїв. Більшість аварій на дорогах стаються з вини людей, водійський стаж яких не перевищує трьох років. У 2004 р. за успішне складання іспиту при одержанні посвідчення водія платили неофіційно 81% опитаних водіїв, у 2006 – 62%, а в 2007 р. – 73%. Більше половини опитаних платила неофіційно за прискорення або спрощення процедури технічного огляду автомобіля, коли проходили його востаннє [118]. Приводом для перегляду існуючих правил є зізнання водіїв: лише 26% опитаних вважають, що правил дорожнього руху слід дотримуватись завжди і всюди, 67% заявили, що можна допустити «безпечне» порушення правил, коли це не загрожує іншим, а 1% опитаних вважають, що дотримуватись правил дорожнього руху взагалі необов’язково. Отже, хабарництво працівників ДАІ, насамперед, вигідне самим водіям, бо завдяки йому можна зберегти гроші, час і зусилля, уникнути санкцій за порушення. Корупційні ситуації та корупційна поведінка притаманні як співробітникам Державтоінспекції, так і водіям з усієї України. Лише 29% респондентів упевнено відповіли про безперечну шкоду від корупції особисто для себе. Висновок негативний: більшість опитаних не пов’язують корупцію в ДАІ з її небезпечними наслідками – постійно зростаючою кількістю дорожньо-транспортних пригод і різким погіршенням безпеки руху на дорогах. Спостерігається певна розбіжність між добровільним хабарництвом серед водіїв та їхнім негативним ставленням до корупції. Переважна більшість опитаних водіїв (84%) вважає корупцію шкідливим явищем [182]. Аналіз корупціогенності нормативно-правових актів, які регламентують роботу ДАІ, свідчить, що деякі з них мають підґрунтя для корупції. Так, Харківським інститутом соціальних досліджень завдяки підтримці Агентства США з міжнародного розвитку, Корпорації «Виклики тисячоліття» та Management Systems International (MSI) проводилося дослідження «Аналіз нормативно-правових актів, які регламентують взаємовідносини громадян із працівниками ДАІ». За дослідженням відповідно до Закону України «Про дорожній рух» [350] та Положення про Державну автомобільну інспекцію (ДАІ) на неї покладено 47 основних функцій, найважливіші з яких: 1) контроль за дотриманням власниками (володільцями) транспортних засобів, а також громадянами, посадовими і службовими особами вимог Закону України «Про дорожній рух», правил, норм і стандартів з питань забезпечення безпеки дорожнього руху; 2) проведення державної реєстрації (перереєстрації) та обліку призначених для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортних засобів усіх типів; 3) видача реєстраційних і дозвільних документів на транспортні засоби, посвідчень водія, довідок щодо стану безпеки дорожнього руху та обставин дорожньо-транспортних пригод фізичним і юридичним особам, підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів та інших документів з питань, що належать до її компетенції; 4) перевірка наявності сертифікатів відповідності транспортних засобів вимогам чинних в Україні правил, норм та стандартів [312]. Лише з наведених чотирьох функцій випливає, що ДАІ проводить реєстрацію транспортних засобів і здійснює контроль за дотриманням вимог, у тому числі й у сфері ведення обліку транспортних засобів. У цьому і полягає величезний корупціогенний фактор, який перетворюється на «замкнене коло» відповідальності в цілій сфері суспільних відносин – відносин щодо ведення обліку транспортних засобів [308]. Крім того, більшість процедур у практиці ДАІ є надскладними, багаторівневими, здебільшого незрозумілими, дублюючими одна одну. Такі труднощі призводять до пошуку «короткого й зрозумілого» обом сторонам шляху – хабара [118]. Кальман О. Г. звертає увагу на таку негативну тенденцію, як «зрощення» представників кримінального бізнесу з корумпованими представниками правоохоронних органів [449]. Так, непоодинокі випадки, коли працівники МРЕВ ДАІ незаконно реєструють ввезені на територію України автомобілі, при цьому вони самі стають співучасниками організованих злочинних угруповань, причетних до незаконного ввезення автотранспорту. Прикладом завдання державі збитків працівниками МРЕВ ДАІ може слугувати виявлення у 2010 р. злочинів, учинених працівниками МРЕВ ДАІ м. Львова, які занижували оцінку вартості транспортних засобів. Так, якщо автомобіль коштував 100 тис. грн, то до Пенсійного фонду повинно було відраховуватися 25 тис. грн, але виплачувалися всього 2 тис. грн. Крім того, у відділі були зареєстровані транспортні засоби, власники яких проживали на території інших областей. Іноді корупція є засобом отримання працівником ОВС матеріальних благ і водночас засобом для забезпечення злочинної діяльності іншими суб’єктами [449]. Згідно з проведеним автором у 2010 р. опитуванням населення під прикриттям та за активної співучасті працівників МРЕВ ДАІ відкриваються приватні фірми на підставних осіб, які оформляють документи на проведення технічного огляду розбитих автомобілів за встановлену плату. Аналогічно, також не без допомоги працівників ДАІ, в Україні створюються автомобільні школи, в яких працюють родичі та знайомі працівників цього підрозділу міліції, де від трьох до п’яти днів бажаючі можуть придбати права водія, не проходячи відповідної підготовки. Як результат, масове зростання кількості дорожньо-транспортних пригод на дорогах України з важкими наслідками та людськими жертвами. Такі правопорушення працівників органів внутрішніх справ С. Г. Стеценко і О. В. Ткаченко відносять до правопорушень з ознаками корупції, пов’язаних зі сприянням іншим особам у здійсненні протиправної діяльності [449]. Так, прокуратурою АРК було викрито схему незаконного отримання страхових платежів за фактами дорожньо-транспортних пригод. Важлива роль у цій незаконній діяльності належала працівникам УДАІ ГУ МВС в АРК. Перевіркою прокуратури АРК встановлено, що посадові особи УДАІ складали завідомо недостовірні матеріали про пошкодження дорогих транспортних засобів іноземного виробництва у дорожньо-транспортних пригодах, що давало змогу власникам автомобілів отримувати виплати за договорами страхування. Таким чином, посадові особи УДАІ ГУ МВС в Автономній Республіці Крим, маючи обсяг певних повноважень і зловживаючи своїм службовим становищем шляхом внесення завідомо неправдивих відомостей до офіційних документів, сприяли отриманню компенсацій за нібито пошкоджені в дорожньо-транспортних пригодах іномарки на суми більше ніж 500 тис. грн [449]. Можна припустити, що вживані заходи протидії корупції нівелюються, коли особу ставлять у корупційні умови. Наприклад, в Україні існують так звані корупційні «піраміди», коли співробітник ДАІ не з власної волі бере хабар, а його примушує до цього керівництво – співробітники нижчої ланки регулярно віддають вищому керівництву «зароблені» гроші. Показовим прикладом такого «свавілля» є звернення працівників Управління ДАІ УМВС України в Тернопільській області від 10 липня 2009 р. до Президента України та Міністра внутрішніх справ України про ситуацію, яка панує в обласній Державній автомобільній інспекції, що викликана діяльністю її начальника. За період його керівництва ДАІ області перетворилось на нечувану за розмахом корумповану структуру, де весь особовий склад, насамперед, зобов’язаний під загрозою звільнення забезпечувати отримання прибутків незаконним шляхом для збагачення свого начальника. У цьому зверненні наводяться встановлені конкретні тарифи поборів [189]. Говорячи про шлях протидії корупції в ДАІ, на нашу думку, слід звернути увагу на досвід Грузії та Болгарії – країн, які в найкоротші строки мінімізували це явище у правоохоронних органах. У поліції Грузії, у тому числі й в ДАІ, були звільнені всі старі кадри. Прийнятих на службу нових співробітників протягом перших місяців роботи перевіряли на схильність до отримання хабара. Тих, хто не пройшов випробування, було звільнено з поліції з обов’язковим порушенням кримінальних справ. Крім того, міжнародне співтовариство виділило країні значні кошти, що дозволило істотно підвищити зарплату прийнятим на роботу новим працівникам ДАІ та іншим співробітникам силових структур. Завдяки вдосконаленим новим критеріям у підходах до роботи, в поліції Грузії практично усунено мотиваційну складову хабарництва. Тобто співробітник у цій країні нині отримує дуже високу зарплату, цінує свою роботу, а поняття «справа честі», «честь мундира» тощо для нього найважливіші [282]. У Болгарії, яка є членом Європейського Союзу, була ухвалена програма щодо протидії політичній корупції, яка включала в себе і роботу з громадянами, і зміни до законодавства, і певну інформаційну сферу. У результаті ставлення суспільства до органів влади покращилось. У цій країні застосовуються спеціальні курси та уроки, де навчають розпізнавати, виявляти корупцію та протидіяти корупційним проявам навіть на рівні середніх шкіл. На це виділено кошти не тільки міжнародними установами, а й з бюджету країни. Тобто держава виявляє політичну волю до вирішення питання подолання корупції [447]. Слід зауважити, що в українській міліції вже є приклади застосування заходів, подібних грузинському варіанту боротьби з корупцією шляхом звільнення міліцейських кадрів, які дискредитують правоохоронну систему. Так, у 2010 р. за фактом завдання державі збитків у розмірі 9,5 млн грн було прийнято рішення про звільнення всіх атестованих працівників МРЕВ ДАІ м. Львова [473]. Проте в української міліції спостерігається переважно ліберальне ставлення до корупціонерів з боку їх керівництва. Більшість працівників міліції, визнаних судами винними у вчиненні корупційних правопорушень, усупереч вимог п. «є» ст. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ [362] продовжує служити в ОВС України. Небезпека корупції походить від тих переваг, які вона надає сторонам цих протиправних взаємовідносин. Для деяких працівників ОВС вона є джерелом значного прибутку. Для громадянина, який дає працівникові ОВС матеріальні або нематеріальні блага, це один із способів задоволення своїх особистих потреб і вирішення проблем. Інколи корупція є єдиним і дієвим засобом захисту від свавілля, зухвалості та бездіяльності співробітників ОВС [449]. На підставі викладеного можна зробити висновок, що: 1) корупція в ДАІ МВС України має системний характер; 2) основними проявами корупційних правопорушень в ДАІ є незаконне одержання працівниками матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у зв’язку з виконанням службових обов’язків із контролю за дотриманням громадянами правил дорожнього руху, здійсненням адміністративних та екзаменаційно-реєстраційних функцій тощо; 3) основними причинами проявів корупції в ДАІ є невисокий рівень морально-ділових якостей окремих працівників, відсутність належного контролю керівників відповідних органів за діяльністю підлеглих; 4) на рівень корупції в ДАІ МВС України суттєво впливає замале грошове забезпечення її працівників, яке не відповідає роботі, що вони виконують; 5) великою мірою в корупційних діях працівників ДАІ винні самі водії, які провокують міліціонерів на хабар і вважають це цілком нормальним явищем; 6) законодавство, що регламентує суспільні відносини у сфері користування та обслуговування автомобільного і моторного транспорту, суперечливо та неоднозначно тлумачиться, що створює умови для вчинення корупційних діянь працівниками ДАІ МВС України; 7) доцільно глибше вивчити досвід Грузії та Болгарії, які в короткі строки мінімізували прояви корупції в правоохоронних органах, у тому числі й у ДАІ. Слід констатувати, що нині система правоохоронних органів України відстає від сучасних світових тенденцій, що негативно впливає на ефективність її діяльності і часом призводить до невиправданих матеріальних збитків, а також до втрати певною мірою довіри суспільства. Як вже зверталась увага, важливим компонентом досліджень із цієї тематики є соціологічні дослідження, соціологічний вимір проблеми [189]. Однією з граней дослідження проблем поширення корупції в органах внутрішніх справ України є вивчення думки з цього приводу самих працівників міліції. У зв’язку з цим у вересні – листопаді 2010 р. автором проведено соціологічне дослідження, метою якого було вивчення причинного комплексу поширення корупції в правоохоронних органах і можливих шляхів запобігання та протидії їй. Хоча в 2015 році таке дослідження нами не проводилося, вважаємо за доцільне навести ці результати як історичний досвід, зважаючи на тему дисертації, яка передбачає розгляд предмета за період України як незалежної держави. Очікувані результати та основні гіпотези автора дослідження такі: 1) корупція є системним явищем у діяльності органів внутрішніх справ; 2) політизація правоохоронних органів призводить до поширення корупції; 3) однією з основних причин здійснення працівниками органів внутрішніх справ корупційних зловживань є недостатнє фінансування системи; 4) не всіх працівників ОВС спонукало присвятити себе міліції лише бажання боротися зі злочинністю. Деякі з них очікували мати для себе корисливу вигоду або привілеї через зайняття відповідної посади; 5) часта зміна керівництва ОВС може впливати на загальний рівень корупційних правопорушень у цій системі. Анкета, хід та проміжні результати анкетування наведено в додатках В, Д дисертації. Розглянувши отримані результати щодо проведеного анкетування, ми дійшли висновків: 1. Корупція в органах внутрішніх справ України має місце. 2. Поширеність цього явища майже однакова в усіх регіонах України і є доволі значною, що становить певну загрозу національній безпеці України, тому що поза державним контролем залишається діяльність посадових осіб у найважливішій для держави сфері охорони правопорядку. 3. Лідируючу позицію щодо поширеності корупції серед усіх служб ОВС посіла Державна автомобільна інспекція (66,0% усіх респондентів). Це є свідченням того, що організація роботи цієї Служби потребує термінового вжиття радикальних заходів. Друге і трете місце посіли ДСБЕЗ і БНОН (38% і 33,1%, відповідно). Незважаючи на малий відсоток відповідей, з яких чітко випливає, що корупція є майже в усіх службах (так вважає 9,6% анкетованих), це повинно слугувати певним сигналом до того, щоб вживати антикорупційні заходи в усій системі. 4. Корупційні діяння найпоширеніші в діяльності працівників ОВС вищого начальницького складу (20,6%). Поширеність в усіх ланках є досить суттєвою – 48%. 5. Працівники ОВС постійно стикаються з корупційними правопорушеннями у своїх лавах, однак не доповіли б своєму керівникові чи іншій посадовій особі про відомий їм факт хабарництва або корупційного діяння своїх колег, тобто фактично приховали б злочин більше половини з групи анкетованих представників усіх областей України (52,9%). Важко відповісти на це питання виявилося 44,2% анкетованих. При створенні певних умов ця категорія респондентів може стати потенційними правопорушниками. 6. Особисто були свідками корупційних діянь у власних лавах усього 6,7% працівників та 9,6% анкетованих працівників змогли б свідомо допустити корисливе зловживання посадовим становищем, якщо б вірогідність виявлення цього діяння була б мінімальною, що не відповідає попереднім показникам поширеності корупції. Причиною може бути або суб’єктивна думка працівників органів внутрішніх справ щодо корупції в ОВС, або респонденти були не відвертими у своїх відповідях. 7. Призначення на керівні посади в ОВС відбувається за наявності впливових зв’язків – 67,5%, за умови давання хабара – 28,7% і лише за належним професійним рівнем підготовки – 34,6%. Найвищий відсоток призначення на керівні посади за наявності впливових зв’язків або умови давання хабара – у м. Київ і становить 76,5% та 30,9% відповідно. 8. На рівень корупційних правопорушень впливає часта зміна керівництва ОВС (відповіли «так» 63% працівників). 9. Група працівників органів внутрішніх справ з усіх регіонів України вважає цілком можливим тиск керівництва на підлеглих з метою вчинення ними дій на користь інших осіб на порушення функціональних чи службових обов’язків. Лише 3,6% вважають, що такі дії керівництва взагалі неможливі, а в групі респондентів з усіх областей України таких немає. 10. Заслуговує на увагу те, що відсоток працівників правоохоронних органів, які вступали на службу з меркантильних міркувань, є низьким. У той самий час вступили в ОВС з бажання дійсно боротися зі злочинністю майже половина (49%) анкетованих. 11. Показовим є той факт, що лише 12,5% працівників ОВС повністю задоволені службою в органах внутрішніх справ, а у 58,5% деякі надії у зв’язку зі службою не виправдалися; більше незадоволені, ніж задоволені службою – 22,4%, і зовсім незадоволені – 6,6%. 12. Значна частка анкетованих вважає, що працівники органів внутрішніх справ мають низький соціальний статус, задоволені своїм соціальним статусом тільки 3% з них. Особливо це відчувають працівники ОВС у м. Севастополь – 67,6%, у м. Київ таких 54,4%. 13. Працівники ОВС України не відчувають належної поваги до них населення, особливо в Києві, де більше половини респондентів відповіли про себе і своїх колег, що вони «швидше не користуються, ніж користуються» такою повагою. 14. На зменшення кількості корисливих зловживань працівниками правоохоронних органів має вплинути підвищення рівня їх грошового забезпечення не менше 10 тисяч грн. Так вважають 94,6% анкетованих. Розглянувши отримані результати, можемо резюмувати: в основному, майбутні правоохоронці вступають на службу в органи внутрішніх справ України з намірами боротися зі злочинністю, але згодом деякі їхні надії не виправдовуються. Вони відчувають свою фінансову, а також соціальну незахищеність, відсутність зацікавленості у цьому держави. Первісно переважна більшість із них за моральними принципами не можуть свідомо допустити корисливе зловживання посадовим становищем. Але працівники органів внутрішніх справ відчувають свавілля і тиск керівництва, що ставить їх у корупційні умови на службі. Також вони спостерігають, що призначення на посади часто відбувається за «кумівством» або протекцією, за наявності впливових зв’язків або за принципом «особистої вигоди» начальника. Все це призводить до втрати їх поваги до себе, а також відсутності авторитету в населення. Одним з основних факторів виникнення корупційних проявів у правоохоронних органах є швидка плинність кадрів. Розуміючи, що в системі внутрішніх справ деякі з них довго не залишаться, працівники намагаються закладати основи майбутнього капіталу незаконним шляхом, ще перебуваючи на посаді, створюючи таким чином корупційний фундамент у правоохоронній системі. Вказані наслідки суттєво впливають на криміногенну обстановку в країні, призводять до розквіту організованої злочинної діяльності, поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, «зрощення» бізнесу і політики, що є основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України [46, с. 197–205]. Карпов Н. С. і Савченко А. В., досліджуючи американський підхід до протидії корупції в правоохоронних органах, серед причин, які зумовлюють корупцію в цих органах, а їх десятки, сотні та тисячі, називають найбільш суттєвими такі: 1) зручна нагода; 2) політичний вплив; 3) аморальність і некультурність; 4) байдужість; 5) некерованість; 6) фрустрація; 7) ізоляція від суспільства; 8) низький професійний та освітній рівень; 9) незадовільне грошове забезпечення; 10) відсутність належного контролю та нагляду [166, с. 202]. Нашим дослідженням підтверджується принаймні такі з названих причин корупції в правоохоронних органах, як політичний вплив; аморальність і некультурність; незадовільне грошове забезпечення; відсутність належного контролю та нагляду. Головною з усіх причин згідно з культурологічною концепцією протидії злочинності, окремо можна виділити саме низьку культуру працівників. 5.3. Характеристика сучасного стану корупції в органах судової влади України Пріоритетним напрямом розвитку України є реалізація ідеї правової держави, головним обов’язком якої є забезпечення прав і свобод громадян. Проте зараз корупція в судовій системі України є однією з найгостріших проблем українського суспільства, а також предметом особливої уваги до України щодо цього з боку міжнародної спільноти. Досвід європейських країн свідчить, що всі права й свободи людини стають реальними настільки, наскільки вони ефективно захищені. Одним із важелів такого захисту є судовий захист прав і свобод людини та громадянина, передбачений Конституцією України (ст. 8). Конституція України закріплює незалежність суддів та основні засади судочинства (ст. 129) [187]. Однак згідно з даними досліджень Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна з року в рік суди посідають перші місця за корумпованістю державних органів в Україні [67, с. 73]. За результатами всеукраїнських соціологічних досліджень Київського міжнародного інституту соціології за 2007–2008 рр. у 2008 р. найбільш корумпованими, на думку громадян, були Верховна Рада України (54,2%), Уряд (44,9%), ДАІ (57,5%), міліція (54,2%), медичні заклади (54%), суди (49%) [405]. За дослідженням, яке проводилося соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова наприкінці 2013 р., на поширення корупції в судовій системі вказали вже 83%, у тому числі 47% упевнені, що в цій системі «все охоплено корупцією». 36% опитаних вважають, що «корупція є досить поширеною». У тому, що корупції «практично немає», переконані лише 2% респондентів [238]. Результати дослідження Барометр світової корупції (Global Corruption Barometer) від Transparency International і Gallup International Association (2013 р.) показали, що найбільш корумпованими українці вважають саме ті інституції, які покликані боротися з корупцією, і суди при цьому посідають перше місце – 66%. Для порівняння, правоохоронні органи – 64%, державна служба – 56%, сфера охорони здоров’я – 54%, Парламент – 53%, політичні партії – 45% [178]. Отже, розгляд сучасного стану корупційної злочинності в Україні в сучасний період не буде повним без з’ясування ролі судових органів у цьому. Вже з наявних даних можна стверджувати, що корумпованість працівників судових органів дискредитує саму суть державної системи правосуддя та формує негативне ставлення до неї значної частини населення. Неправомірні вчинки і злочини, які скоюють представники судової гілки влади, завдають серйозної шкоди ефективній протидії злочинності. Між тим міжнародні організації та іноземні інвестори судять про рівень розвитку України за реальними фактами, які спостерігаються в її судовій системі. Так, у ст. 13 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 19 квітня 2007 р. № 1549 «Функціонування демократичних інститутів в Україні» засуджується той факт, що судова система України систематично використовується неналежним чином іншими гілками влади, і високопосадовці не виконують рішень судів, що свідчить про руйнування цієї ключової демократичної інституції. Наголошується, що незалежне та неупереджене правосуддя є передумовою існування демократичного суспільства, яке керується верховенством права [488]. Аналіз судової практики та матеріалів журналістських розслідувань свідчить, що основними видами корупційних зловживань у судовій гілці влади в Україні є: 1) зловживання, пов’язані з корисливою зацікавленістю судді, насамперед, хабарництво (неправомірна вигода), тобто отримання суддею грошей чи інших матеріальних благ в обмін на використання суддею своїх владних повноважень з метою виконання прохання особи, що дає хабара. Існує також «корупція за правилами», коли суддя внаслідок усталених традицій (презумпція необхідності «подяки») отримує «хабар» за «належне» (згідно із законом) виконання обов’язків (ухвалення за хабар законного судового рішення чи вироку); 2) зловживання, прямо не пов’язані з корисливою зацікавленістю судді, а саме: а) зловживання «під тиском обставин» – порушення закону (ухвалення свідомо неправосудного рішення чи вироку, навмисні процесуальні правопорушення), що вчиняються суддею на прохання особи, від якої суддя певним чином залежить у службових питаннях (народні депутати, посадові особи органів виконавчої влади, члени кваліфікаційних комісій суддів, голова суду) без винагороди або в обмін на отримання матеріальних благ, передбачених судді за законом (обрання на посаду, надання житла, оплата санаторно-курортного лікування тощо); б) зловживання з особистих міркувань – використання суддею своєї посади для отримання особистих немайнових благ, як-то отримання інформації, до якої законодавчо встановлено обмежений доступ, безкоштовне сприяння родичам та знайомим; 3) опосередковані форми корупційної поведінки суддів, які зустрічаються в реальному житті: а) «суддя-утриманець» – суддя, який отримує щомісячно певні кошти або інші блага від будь-кого на випадок допомоги при виникненні проблем, що потребують судового «втручання»; б) «суддя-саджанець» – використовуючи недосконалість процедур призначення суддів на посаду, народні депутати, бізнесмени, інші особи сприяють проходженню на посаду суддів залежних від них осіб, які в майбутньому впливають на прийняття «потрібних» судових рішень. Кар’єра таких суддів може бути доволі швидкою, а дії для захисту інтересів осіб, що забезпечили їхню службову кар’єру, досить активними; в) налагодження тісного зв’язку між суддями різних судових інстанцій з метою впливу на прийняття потрібного рішення, зменшення контролю за судовими рішеннями тощо; г) домовленість суддів із будь-ким із зацікавлених осіб про спрямування коштів на рахунки різних громадських фондів, об’єднань громадян тощо як спосіб оплати за прийняте судове рішення. Найпростіша схема в цьому випадку така: зацікавлена особа з’ясовує, з якою адвокатською чи юридичною фірмою суддя «підтримує стосунки». Укладаючи договір з цією фірмою, зацікавлена сторона у справі формально сплачує представницькі послуги, що насправді включають у себе завуальований хабар, який суддя потім отримує «чорною» готівкою. Статистика свідчить, що виявити докази судової корупції в таких випадках практично неможливо: прямих доказів майже немає, оскільки вони є в сторони, яка перемогла в суді, й ця сторона не зацікавлена в розкритті своїх «методів»; д) отримання корпоративних прав у суб’єктів підприємницької діяльності як каналів сплати суддям винагороди; е) домовленість між суддею і стороною у справі про законне вирішення справи на її користь за надання послуг: отримання відповідної фінансової допомоги для ремонту кабінету, приміщення суду, оновлення комп’ютерної техніки, мобільного зв’язку, ремонту автомобіля як свого, так і службового тощо [192]. Зовнішні прояви корупційної поведінки можуть існувати в таких формах: відмова канцеляріями в прийманні заяв, скарг та інших звернень, посилаючись на необхідність надсилання їх поштою; порушення послідовності проходження кореспонденції, що надходить поштою; позбавлення заявника права вести справи через представника шляхом позбавлення представника можливості здійснювати передбачені законом дії без постановлення судом ухвали; незаконна відмова у прийнятті позовів до розгляду за надуманими формальними підставами («надмірний формалізм»); неналежне проведення досудової підготовки до справи і виклик сторони відразу в судове засідання, що виключає можливість заявити заперечення і подати свої докази; необґрунтована перерва у судовому засіданні, після чого процес переноситься на інший день або не поновлюється, що позбавляє сторону можливості заявити клопотання, подати докази і взагалі унеможливлює доступ до правосуддя; втрата судами доказів у справі та самих справ; неявка суддів у призначений ними день проведення судового засідання; відвід законних клопотань і скарг без постановлення про це ухвали; упереджене використання суддею «внутрішнього переконання»; постановлення рішень або ухвал у незаконному (неповному) складі суду; порушення таємниці дорадчої кімнати; фальсифікація ухвалених судових рішень, постанов, ухвал та вироків шляхом зміни їх змісту після судового засідання; відсутність підписів членів колегії, неоформлення судових протоколів, рішень, постанов, ухвал, у результаті чого їх не можна оскаржити до вищої інстанції; відмова в наданні належним чином засвідчених копій ухвал та рішень із мотивацією, що вони не набули чинності до затвердження вищою інстанцією; незаконна відмова у прийнятті апеляційної чи касаційної скарги за формальними ознаками; порушення строків розгляду, невиправдане затягування розгляду шляхом постановлення безпідставних ухвал про залишення справи без руху і без розгляду, перенесення слухання справи на іншу дату. Найпоширенішими проявами корупційних правопорушень серед суддів також є: незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у зв’язку з реалізацією функцій із здійснення правосуддя (прийняття рішень щодо звільнення від кримінальної відповідальності, призначення м’якших покарань, ніж це передбачено кримінальним законодавством, звільнення з-під варти підозрюваних та обвинувачених, обрання щодо них запобіжних заходів, не пов’язаних з обмеженням волі, сприяння в організації побачень, зустрічей з адвокатами, безпідставне скасування постанов про порушення кримінальних справ); втручання в законну діяльність працівників правоохоронних органів з метою перешкодити їм у виконанні службових обов’язків; сприяння суб’єктам господарювання, з використанням службового становища, у здійсненні підприємницької діяльності, в тому числі шляхом реалізації «рейдерських» схем незаконного заволодіння міноритарними акціонерами або сторонніми комерційними структурами підприємств; незаконна відмова в наданні або надання завідомо недостовірної інформації (насамперед судових рішень) на запити правоохоронних, державних органів, суб’єктів підприємництва та громадян з метою перешкодити їм у виконанні службових обов’язків, реалізації особистих прав і свобод [230]. Аналіз соціологічних досліджень, проведених за часів незалежної України різними вітчизняними та міжнародними організаціями, загалом свідчить про стійкість корупційних проявів у суддівському корпусі. Автор вважає доцільним брати їх результати до уваги, зважаючи на їх велику кількість і подібність за своїми висновками. За результатами загальнонаціонального дослідження «Стан корупції в судовій системі України» [67], яке проводилося у 2008–2009 рр. у межах проекту «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні «Гідна Україна» за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) (дослідження проводилось та було спрямоване на визначення ставлення до корупції та реального досвіду стикання з корупцією в системі судочинства чотирьох цільових груп: громадян і компаній, які зверталися до суду, та професійної групи адвокатів і прокурорів) зроблено висновок, що довіра до суду стрімко падає. Найпоширеніший вид корупції в судах – це використання особистих зв’язків, утім порівняно з 2008 р. у 2009 р. вирішити питання таким чином стало складніше. Громадяни засвідчили, що досвід корупції знизився від 19% до 18%, особливе падіння спостерігається щодо використання особистих зв’язків. Друге та третє місця посідають вимагання та добровільне пропонування хабарів. Найбільш корумпованими в судовій системі респонденти називають суддів, найбільшу небезпеку корупційного втручання вбачають під час досудового розгляду, а саме: за допомогою особистих зв’язків. Громадян найбільше турбують затягування судового процесу (50%). На друге місце громадяни поставили безкарність суддів у разі порушення законодавства (41%). Ці проблеми однаково властиві як судам першої інстанції, так і апеляційним. Із запропонованих корупційних практик найпоширенішою є практика використання особистих зв’язків. На третьому місці – вимагання хабара та добровільне пропонування неофіційного платежу. Експерти визначають, що показове покарання судді-хабарника значно вплинуло б на корупціонерів. За результатами опитування, оприлюднення у ЗМІ справи стосовно голови Львівського апеляційного адміністративного суду І. Зварича, якого Оболонський районний суд м. Києва засудив до десяти років позбавлення волі і конфіскації майна за отримання хабара в особливо великих розмірах (кримінальну справу порушено у грудні 2008 р., а в березні 2009 р. – затримано і з того часу суддя перебуває під вартою), спонукало громадян висловитися за впровадження жорсткіших заходів у боротьбі з корупцією. Зокрема, вони пропонують посилити санкції проти службових осіб судів, які вчинили злочин. Усі групи опитаних майже однаково сприймають рівень поширеності корупції в системі судочинства. Проте особливо цікавою є думка професійної групи – адвокатів і прокурорів, які за специфікою діяльності пов’язані із судовою системою. Як у 2008 р., так і у 2009 р. понад 64% опитаних адвокатів і прокурорів зазначили, що корупція є серйозною проблемою, а її рівень за останній рік зріс. Більше того майже третина опитаних сприймає корупцію як звичайне явище на всіх етапах судочинства. Інша третина (36–39%) вказує на те, що саме досудовий розгляд справ є найбільш корумпованим етапом. Щодо географії судової корупції зазначається таке: громадяни Північно-східного регіону (Харківська, Сумська, Полтавська області) частіше були задіяні в корупційних операціях (26–28%), ніж у середньому по Україні, натомість Західний та Центральний регіони країни характеризуються найменшим рівнем «корупційного досвіду» (15–19%) під час взаємодії із судовою системою. В Україні більш ніж половина (52%) жителів вважає, що корупція може бути виправдана як засіб швидкого вирішення проблемних питань. Тому можна припустити, що саме ці 52% громадян вдавалися до корупційних прийомів, тобто кожний другий є корупціонером. На думку громадян і компаній, справа яких розглядається в суді першої інстанції, адвокати частіше за інших залучені до корупційних «угод». За ними йдуть судді та працівники суду. Такий самий розподіл властивий і для громадян, справи яких розглядаються в апеляційному суді. Оцінка громадянами рівня доступності судової інформації не відрізняється від інстанції суду. Менше половини опитаних респондентів (42%) вважають інформацію про судовий процес повністю доступною. Водночас 58% представників компаній вважають судову інформацію повністю доступною. Більше половини опитаних громадян були задоволені роботою суддів (57%) та судової адміністрації (59%). Більше половини опитаних громадян були задоволені роботою суддів (57%) та судової адміністрації (59%). Найменше громадяни задоволені роботою суддів суду загальної юрисдикції, а найбільший рівень задоволеності викликає робота адміністрації апеляційного суду. Задоволеність роботою суддів апеляційного суду значно вища, ніж роботою суддів загальної юрисдикції. Компанії загалом значно більш задоволені роботою судовими інстанціями, ніж громадяни. Щонайменше дві третини компаній висловили задоволеність роботою суддів і судових адміністрацій. Офіційно скаржиться на роботу суду незначна кількість респондентів. Так, лише 12% фізичних і 18% юридичних осіб офіційно подавали або планують подати скаргу [67]. Соціологічне опитування, проведене Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова у 2012 р., відображає несприятливу динаміку: лише 5,7% респондентів підтримують діяльність суду в Україні, тоді як у 2005 р. цей показник сягав 21,3%. Водночас у 2012 р. 57,5% респондентів категорично не підтримують діяльності судів в Україні [440]. Якщо в 2001–2004 рр. повністю підтримували діяльність судів переважно 10–11% громадян, то у 2011–2012 рр. – не більше 6%. Натомість зовсім не підтримували діяльність судів близько 40% і близько 60% респондентів, відповідно. Станом на липень 2013 р. лише 16% респондентів (проти 20% у серпні 2012 р.) упевнені в тому, що в Україні діє конституційний принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; 11% (проти 23% у серпні 2012 р.) вважають, що судова влада є незалежною гілкою влади. При цьому 51% опитаних переконані, що судова влада є залежною від Президента України, 14% вважають її залежною від законодавчої гілки влади, 18% – від виконавчої гілки влади. За дослідженням, яке проводилося соціологічною службою зазначеного вище Центру з 30 вересня до 8 жовтня 2013 р., суспільна довіра до вітчизняного суду виявилася критично низькою. Станом на липень 2013 р., за даними дослідження, тією чи іншою мірою довіряли судам лише близько 18% громадян, у тому числі лише 2% повністю. При цьому не довіряли 74%, зовсім не довіряли 46% респондентів. Індекс довіри до судів становив мінус 56%, і за цим показником вони посіли найнижчу позицію серед десяти державних інститутів, наведених в опитуванні, зайнявши цю позицію разом із міліцією [238]. Показовими для з’ясування поширеності корупційної злочинності в судовій системі є результати, які характеризують рівень довіри до суддів та Уряду України. Більшість респондентів усіх груп вважають, що Уряд не здійснює належних заходів для подолання корупції в судовій системі. Вважають урядові антикорупційні заходи неефективними 70% компаній, 90% експертів (адвокати та прокурори) і 74% громадян. Серед усіх чотирьох підгруп – громадяни, компанії, адвокати та прокурори – оцінка сприйняття найбільш корумпованих працівників суду дала такі результати: судді, прокурори та голови судів більшістю визначені як найбільш корумповані. Судові адміністрації та адвокати відповідно були названі менш корумпованими. Органи досудового слідства були оцінені адвокатами та прокурорами як досить корумповані. Майже третина адвокатів і прокурорів вважає, що корупція поширена на всіх етапах судової процедури. Результати вказують на більшу кількість випадків корупції серед громадян, які звертаються до апеляційних судів, ніж серед громадян, які звертались до місцевих судів загальної юрисдикції. Протилежна ситуація спостерігається у випадку з компаніями. Експерти визначають, що існування реєстру судових рішень може сприяти зниженню кількості «неофіційних платежів» під час судового процесу, на підтвердження чого наводять такі результати опитування. Адвокати та прокурори більш обізнані щодо Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР) (83%). Більше половини представників компаній (54%) знають про ЄДРСР. Найменш обізнаними про ЄДРСР виявились громадяни (19%), що свідчить про непрозорість судової системи. Позивачі до апеляційного суду більш обізнані порівняно з тими, хто звертався до суду загальної юрисдикції. Близько третини опитаних користувалися ЄДРСР: 31% експертів, 31% компаній та лише 22% громадян. Вважають, що ЄДРСР зменшить рівень корупції в судовій системі, 67% громадян, 55% компаній та 45% експертів. Позивачі до апеляційних судів оцінюють позитивний антикорупційний ефект реєстру в середньому на 10% вище. Аналізуючи викладене вище, до основних корупційних ризиків в органах судової влади можна віднести: 1) можливість застосування недосконалих процесуальних форм для вчинення корупційних злочинів; 2) існування непроцесуальної (фактичної) залежності суддів від судів вищих ланок; 3) недостатню відкритість і прозорість судового процесу; 4) можливість використання адміністративних повноважень для впливу на прийняття суддями процесуальних рішень; 5) законодавчу невизначеність статусу суддів як суб’єктів корупційних злочинів; 6) неефективність діяльності спеціально уповноважених органів, що мають повноваження з притягнення суддів до відповідальності; 7) наявність статусу недоторканності в суддів; 8) низьку ефективність забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в тому числі суддів, членів їх сімей та близьких родичів [67]. Як засвідчило дослідження, за останні роки в Україні збільшилася кількість громадян, які нетерпимо ставляться до корупції в правоохоронній та судовій системах і готові повідомляти про неї. Це реакція населення на те, що корупція в Україні набуває цинічних ознак. Водночас не менше ніж 60% контактів із судовими та правоохоронними органами мають корупційний підтекст. За статистичними даними Генеральної прокуратури України, впродовж 2005–2009 рр. за протоколами про корупційні правопорушення судами притягнуто до відповідальності: у 2005 р. – дев’ять працівників судової гілки, 2007 р. – сім, 2008 р. – чотири, 2009 р. – три [192]. Це дуже «мізерний» результат виявлення таких негативних проявів у суспільстві при існуючих реаліях, що може свідчити про клановість корупції в судах. Практично виключається ситуація, коли суддя особисто натякає на потребу давання хабара, а тим більше бере його від зацікавленої особи. За оцінками експертів, у чистому вигляді хабарі беруть не більше 2–5% суддів. Збільшення загального відсотка корупційних діянь у правоохоронних органах, зокрема у податкових органах і судах, створило кримінальний симбіоз: працівник міліції – прокурор – суддя. Як правило, схема використовується при розгляді справ за злочинами, вчиненими в сфері господарської діяльності стосовно підприємців, доходи яких набагато перевищують доходи громадянина. Працівник міліції, наділений відповідними посадовими повноваженнями, безпідставно відкриває кримінальне провадження, роль прокурора – не реагувати на відповідні скарги, обмежуючись стандартною відповіддю: остаточне рішення у справі виносить суд. Той самий працівник правоохоронних органів пропонує потерпілому перерахувати кошти на певний рахунок. Якщо цього не відбувається, за допомогою судді щодо особи застосовують запобіжний захід – арешт. Якщо особа погоджується сплатити певну суму хабара, кримінальне провадження закривається [192]. Існування таких схем підтверджується і тим, що в правоохоронних органах немає відчутних результатів у виявленні та розкритті подібних злочинів. Таке становище пояснюється високим рівнем латентності злочинів, пов’язаних із корупцією та хабарництвом у судах і участю працівників органів внутрішніх справ у цих злочинах, оскільки кінцева результативність слідства повністю залежить від надходження матеріалів саме з цих органів. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 р., ст. 11, визначає заходи для кожної Держави-учасниці стосовно зміцнення чесності й непідкупності представників судової влади і органів прокуратури та запобігання будь-якій можливості для корупції серед них [183]. Відповідно до результатів моніторингу незалежності судової влади, проведеного Центром суддівських студій та Всеукраїнською незалежною судовою організацією, одним з найістотніших чинників, що негативно впливають на стан незалежності суддів, на думку суддів, прокурорів, адвокатів та представників громадських організацій, є винесення окремими суддями сумнівних рішень, а також втягування суддів у політичну боротьбу. На думку суддів, неправомірне використання посадовими особами законодавчої та виконавчої влади своїх повноважень, пов’язаних із призначенням, обранням, звільненням суддів, притягненням їх до відповідальності, призначенням на адміністративні посади, істотно впливає на стан незалежності суддів. Усе це негативно впливає і на імідж судової влади. Особливо, коли на розгляд судів надходять справи, які є результатом політичної боротьби. Тому актуальним є недопущення практики лобіювання законопроектів, які ґрунтуються на концептуально хибних засадах визначення судового устрою держави, прямо суперечать Конституції України і містять юридично необґрунтовані пропозиції. До факторів, що сприяють поширенню корупції в судових органах, можна віднести: низький рівень правової освіти та фахової підготовки кандидатів на посади суддів і самих суддів; наявність механізмів та опосередкованих шляхів впливу на суддів під час прийняття ними рішень; відсутність ефективних заходів впливу на суддів, рішення яких були скасовані вищою інстанцією; неефективність існуючого порядку виконання судових рішень, а також відсутність у законодавстві норм, що встановлюють відповідальність за несвоєчасне чи неповне їх виконання [4]. Соціальну активність судочинства значною мірою визначає виконання судових рішень. Тому важливо враховувати наявність корупціогенних чинників у процедурах виконання судових рішень, а саме: наявність необґрунтованих дискреційних повноважень і посилання на непередбачені законодавством вимоги [192]. Вже на стадії звернення до суду і під час розгляду судових справ фіксуються численні порушення та зловживання обвинувальним вироком суду. У справах щодо недружніх злиття і поглинань у захопленні чужих об’єктів господарської діяльності суддя є ключовою фігурою, оскільки зміна власника найчастіше відбувається за рішенням суду. Нині можна стверджувати про існування тіньової спеціалізації суддів – судді-рейдери, які відомі серед злочинного середовища, члени якого рекомендують таких суддів один одному. На практиці законодавчі бар’єри для протидії цій схемі не спрацьовують. Наведемо декілька характерних прикладів. У 2001 р. в провадженні слідчих знаходилось десять кримінальних справ з ознаками злочину, передбаченого ст. 375 КК України (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови). У 2002 р. таких справ було сім, у 2003 р. – шість, у 2004 р. – дев’ять, у 2005 р. – п’ять, із них усі п’ять учинені групою, 2006 р. – 17, 2007 р. – 47, 2008 р. – 16. Однак після закінчення розслідування справ жоден суддя, який приймав протизаконне рішення, не був притягнений до кримінальної відповідальності. У більшості випадків рейдерами використовуються ухвали суддів щодо забезпечення позовів міноритарних акціонерів шляхом арешту майна, рахунків підприємства, заборони скликати і проводити акціонерні збори, заборони вирішувати питання щодо дій, пов’язаних з їх діяльністю, тощо. У результаті перегляду надалі таких ухвал виявляється їх безпідставність, порушення норм матеріального і процесуального права. Однак ними створюються умови для незаконного захоплення підприємства. Законодавство в цьому випадку не встановлює чітких підстав для вжиття заходів щодо забезпечення позову, не передбачає персональної відповідальності суддів за завдання шкоди, спричиненої ухвалою про забезпечення позову. Як наслідок, єдина ухвала судді дає можливість усунути діюче керівництво підприємства ще до початку розгляду справи в суді та призначити підконтрольну рейдерам особу. Звичайним механізмом рейдерських захоплень також є протиправне залучення до силового захоплення об’єктів судових виконавців [52]. Зазначені механізми тісно пов’язані з корупційними діями службових осіб державної виконавчої служби і суддівських установ. Зазначені протиправні прояви вкрай негативно позначаються на ефективності функціонування судової системи, підривають довіру громадян до судових органів і загалом знижують ефективність протидії корупційній злочинності. Як зазначалося вище, згідно з численними соціологічними даними вітчизняних і зарубіжних експертів останні чотири роки суди займають перші позиції за рівнем суспільної недовіри та корумпованості. Україна є одним із лідерів у Європейському суді з прав людини (далі – ЄСПЛ) за кількістю програних справ, незважаючи на те, що в Україні було проведено судову реформу. Нині кожен другий суддя в Україні має непрямі зв’язки з представниками влади. Близько 40–50% судового корпусу України – це родичі 15 кращих друзів тих людей, які сьогодні перебувають при владі. Такий рівень корупції пов’язаний із тим, що нині місцеві еліти впливають на призначення суддів у регіонах. У цьому випадку метою їх призначення є вирішення своїх меркантильних інтересів лобістів, які перетинаються в тому регіоні, який вони представляють. Таким чином, апелюють до підконтрольних судів для вирішення своїх питань. Природно, що це викликає негативну реакцію в населення, у людей, які вимагають у судах справедливості, але часто не мають такої можливості, тому що їх «супротивниками» є або мери, або прокурори, або політики тощо. З огляду на викладене актуальним стає питання потреби проведення «люстрації» суддів в Україні. Про користь для держави процесів очищення суспільства за допомогою «люстрації» свідчить зарубіжний досвід країн Європи. Прикладом може бути Чехія, в якій на початку 90-х років минулого століття було прийнято кілька «люстраційних» законів, під дію яких потрапило 140 тис. осіб [138]. У попередньому підрозділі наводився приклад очищення від працівників правоохоронних органів Грузії. Революційні події лютого 2014 р. в Україні дали поштовх й іншим державам СНД замислитися над необхідністю реформування судової системи цих країн. Так, експерти автономної некомерційної організації «Бюро сприяння захисту прав людини» (РФ) висловлювали думку на прес-конференції 24 лютого 2014 р., приуроченій до виходу у світ доповіді про порушення прав людини у зв’язку з недосконалістю судової системи в РФ, що для того, щоб не було «Майдану» в Москві, слід терміново збільшити рівень довіри до судової системи. За їх висновками, протиправні дії суддів призводять лише до одного – катастрофічного зниження довіри громадян до судової системи, що загрожує стихійним правосуддям, самосудом і масовими безладами. Аргументами при цьому виступають відсутність правосуддя, порушення принципу презумпції невинуватості, що може призвести до виходу на вулиці людей, які, не виключено, застосовуватимуть силові методи. Тому вбачається, що одним із способів уникнути такого розвитку ситуації є проведення повноцінної судової реформи за європейськими стандартами. Про те, що «люстрація» є важливою передумовою нормального розвитку держави, свідчить також той факт, що у свій час перший президент Росії Б. Єльцин назвав прорахунком влади непроведення «люстрації» за наявної можливості змінити існуючу систему. Сьогодні Україна стоїть перед таким самим ризиком [236]. Усі наявні поняття «люстрації» відображають процес виявлення фактів вчинення правопорушень посадовцями з метою подальшого недопущення їх перебування на державних посадах. Одним із визначень «люстрації» (від лат. lustratio – «очищення за допомогою жертвопринесень») є очищення уряду, поліції, судів й інших громадських інститутів від людей, причетних до порушень прав людини. Також термін «люстрація» тлумачиться як заборона діячам високого рангу, які скомпрометували себе, упродовж певного часу, або довічно, обіймати посади в державному апараті, балотуватися в представницькі органи, бути суддями тощо [91]. Учені вважають, що розпочати «люстрацію» доцільно саме із суддівського корпусу, як найбільш нечисленного серед інших гілок влади, який становить 8 тис. суддів. Самі судді вважають за краще не вживати терміна «люстрація» та часто називають майбутні «люстраційні» процеси «атестацією». Також, на їх думку, «люстрацію» слід застосовувати через механізм дисциплінарної відповідальності. За законом скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли порушення допущено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Виняткове право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Судові рішення вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, у якій вони ухвалені. Висновок про законність чи незаконність (у тому числі і неправосудність) прийнятого суддею рішення може даватись лише вищим судом тієї ж юрисдикції – апеляційним судом, вищим спеціалізованим судом, а в передбачених законом випадках Верховним Судом України, у порядку апеляційного чи касаційного провадження. У випадку якщо суддя приймає незаконне рішення з корисливих мотивів чи інших особистих інтересів, учинене кваліфікується згідно з ч. 2 ст. 375 КК України. Водночас порушених справ стосовно суддів, а тим більше притягнення до кримінальної відповідальності суддів за цією статтею в Україні, немає. Показовою також є статистика звернень громадян та юридичних осіб зі скаргами на дії чи бездіяльність суддів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Протягом 2013 р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів надійшло понад 9 тис. скарг на дії суддів. Разом з тим згідно з офіційною статистикою Вищої кваліфікаційної комісії суддів у 2013 р. прийнято лише 77 рішень про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні, тобто 0,85% від усіх скарг, які надійшли до ВККСУ. Ця статистика, а також аналіз змісту скарг громадян, більшість з яких свідчать про відверто злочинні дії та корупційні правопорушення суддів, показує безперспективність існування Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в нинішньому її вигляді, що не забезпечує ефективного й об’єктивного розгляду питань навіть про дисциплінарну відповідальність суддів. Тож залучати цей орган до процесів «люстрації» суддів судів різної юрисдикції небезпечно. Тому, на нашу думку, судді ВККСУ в першу чергу мають бути піддані «люстрації». За тих самих причин «люстрацію» слід застосовувати і стосовно працівників Вищої ради юстиції України. У 2014 році в деяких областях України розпочали діяльність так звані «люстраційні комітети» з контролю над призначенням посадовців. Так, представники громадськості почали розслідувати законність дій колишніх урядовців. За інформацією ЗМІ, на Тернопільщині обласна рада разом із громадськими організаціями мала намір проводити «люстрацію» чиновників, прокурорів, суддів, правоохоронців. У м. Дніпропетровськ представники двох десятків громадських організацій та об’єднань створили регіональну комісію з «люстрації». Вона мала займатися накопиченням і підготовкою даних щодо фахівців, які претендують на місця у виконавчій владі регіону. Члени групи складають список конкретних осіб, які заплямували себе за президентства В. Януковича, щоб не допустити їх до владних крісел. Координатори робочої групи «люстраційної» комісії називають п’ять основних критеріїв, за якими «фільтруватимуть» кандидатури людей, що претендуватимуть на керівні посади у владі: професійність, доброчинність, прозорість статків, підзвітність громаді та непричетність до попередньої влади. На їхню думку, якщо людина була причетна до Партії регіонів, то така людина не може перебувати на відповідальних посадах. Неконтрольована «люстрація» також відбувалася в Рівненській та Волинській областях. Проте надання переваги однієї партії іншій без урахування помилок або корупційних правопорушень членами інших партій також є несправедливим із зазначених вище причин. Таким чином, вважаємо, що дії з проведення «люстрації» можна розпочинати тільки на основі ухваленого Закону, який регламентує цей процес в Україні [71, с. 259–260]. Видається також сумнівним секретне проведення початкових «люстраційних» дій, як пропонують деякі юристи [237]. Так, В. Андрієвський пропонує проводити «люстрацію» в три етапи. На першому етапі в режимі суворої секретності проводиться збір інформації відповідними спецслужбами. На другому етапі зібрані матеріали передаються в «люстраційні» суди, де вони перевіряються, а люстрованим надається захисник. За результатами розслідування виносяться відповідні судові рішення. Уже на третьому етапі це судове рішення публікується, і журналістам надається доступ до архівних матеріалів і спілкування з людьми, але тільки за їх згодою. Враховуючи те, що на цьому етапі довіра суспільства до правоохоронних органів украй низька, і в їхніх лавах теж треба проводити «люстрацію», а «люстрацію» суддів бажано провести в якомога стислі строки, то вважаємо, що залучати спеціальні служби до збирання «люстраційних» матеріалів є передчасним. Доцільно, враховуючи ситуацію з надвисоким рівнем корупції в судових органах, застосовувати перевірки з використанням поліграфа при проведенні «люстрації» діючих працівників судових органів, а також надалі при призначенні на посади нових працівників. Можна погодитися з ученими, які вважають, що головним критерієм відбору претендентів на посади повинні стати докази чесності зароблених ними статків за весь час перебування на посаді. Так, Л. Антоненко пропонує «зусилля щодо «люстрації» сконцентрувати на верхівці судової «піраміди», оскільки замінити всіх суддів по всій країні – завдання наскільки утопічне, так і невірне. Як тільки судді низових інстанцій отримають сигнал згори про реальні зміни в системі, вони почнуть пристосовуватися до нової реальності і якщо ці зміни будуть до кращого, ми отримаємо якісніше правосуддя. Водночас «люстрація» не повинна торкнутися тільки верхівки айсберга. Зміни повинні статися в кожному, без винятку, суді країни». Також пропонується визначати категорії суддів, що потрапляють під «люстрацію», без прив’язки до осіб. У процесі застосування критеріїв до конкретних осіб, напевно, постраждають невинні, а деякі індивідууми, що заплямували себе найбільше, можуть вийти «сухими з води». Запровадження інституту мирових суддів дасть змогу істотно скоротити навантаження на суди, завдяки чому багато вакансій закриються самі собою [509]. Слід зауважити, що «люстрація» суддів має свої складності і відрізняється від «люстрації» інших категорій. Так, на суддів поширюються відповідні конституційні гарантії, тож їх звільнення неможливо провести поза межами Основного закону. Згідно зі ст. 126 Конституції України [187] незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та іншими законами України. Суддя не може бути без згоди ВРУ затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. У Конституції України [187] визначений вичерпний перелік причин для звільнення суддів. За європейськими нормами, рішення про дисциплінарну відповідальність суддів повинні приймати судді, обрані своїм колективом. Звільнення суддів може відбуватися тільки за участі органу, більшість якого складають судді, обрані суддями. Таким чином, «люстраційна» комісія не повинна брати на себе повноваження щодо звільнення суддів. З моменту ухвалення рішення про «люстрацію» суддя має бути звільнений від виконання функціональних обов’язків, але звільнення має відбуватися згідно з процедурою, передбаченою Конституцією України. Теоретично звільнити суддю на основі Конституції України за результатами «люстрації» можна за двома пунктами ст. 126: 5) порушення суддею присяги та 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього. Тобто саме ці пункти можуть бути використані в Законі України про «люстрацію». Зазначимо, що підстави для порушення присяги судді визначалися в ст. 32 Закону України «Про Вищу Раду юстиції» [330]. Порушенням суддею присяги є: вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів в його об’єктивності, неупередженості та незалежності, в чесності та непідкупності судових органів; недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352]; умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; порушення морально-етичних принципів поведінки судді. Порушенням присяги судді, що обіймає адміністративну посаду в суді, є також невиконання ним посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, пов’язаних з процесуальними діями. При цьому, враховуючи, що «порушення присяги» є неконкретним поняттям, на що Україні вказувала Венеціанська комісія, у Законі України про «люстрацію» важливо навести ширше тлумачення цього поняття, про що буде зазначено нижче. Дотримання конституційної процедури при звільненні суддів є важливим з огляду на існуючі прецеденти – рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Так, у справі «Волков проти України» ЄСПЛ ухвалено рішення про відновлення на посаді судді ВСУ О. Волкова, якого було звільнено з порушенням конституційної процедури [406]. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань судоустрою та статусу суддів» від 23.02.2014 № 769-VII повернуто повноваження парламентському Комітету з питань правосуддя попередньо розглядати питання призначення суддів. Тобто ВРУ вже, по суті, отримала певні «люстраційні» важелі стосовно суддів, хоча Рада Європи наполягала на незалученні Парламенту до процедури обрання суддів. Слід зауважити, що Конституція України [187] не наділяє ВРУ правом призначати голів судів та їхніх заступників, як закріплено в Законі України від 23.02.2014 № 769-VII. Отже, це вказує на необхідність негайного реформування системи самоврядування суддів. За пропозиціями експертів, голову суду слід призначати не зверху, як представника «центру», а обирати зборами суддів у кожному суді. Збори суддів повинні напряму обирати делегата на з’їзд. З цією метою доцільно розглянути внесений на розгляд ВРУ в листопаді 2013 р. законопроект про укріплення суддівського самоврядування, розроблений на основі висновків ВК № 3678 [334]. При проведенні реформ судової системи доцільно брати до уваги думки з цього приводу працівників судових органів. Так, деякі екс-судді зазначають, що в Україні є досить підготовлені судді загальної юрисдикції, серед яких чимало стажувалося за кордоном. На думку колишніх суддів, треба принаймні до половини їх «почистити», особливо тих, хто причетний до скандальних рішень, включаючи і суддів КС України. Водночас зазначається, що є претензії до системи в цілому, а не до кваліфікації суддів, та наголошується на участі громадськості в їх підборі. До того ж багато хто з колишніх суддів вважає, що рішення, які нині приймаються КС України, абсолютно неадекватні [139]. Тож величезний комплекс питань не вирішується лише одними заходами «люстрації». Перш за все слід провести всеохоплюючу судову реформу в Україні. «Люстрація» може бути лише кінцевим актом проведеної роботи над вдосконаленням системи, при цьому головне – запобігти несправедливим «люстраційним» рішенням, коли людина, яка цього не робила, підпаде під якісь інформаційні повідомлення, які спотворять реальні її дії. Аналізуючи розроблені проекти законів про «люстрацію» суддів, слід констатувати, що в деяких з них «люстрація» припускає вибіркову суб’єктивну оцінку діяльності того або іншого судді. Це підтверджує попередній тезіс, що глибоких змін вимагає вся судова система загалом. На думку деяких політиків, було б правильно, щоб люди, які є, скажімо, уродженцями цього міста, не могли б бути представлені в судах цього міста, тому що в будь-якому разі це родинні зв’язки, що збільшує вірогідність ухвалення несправедливих рішень. У цьому контексті вихід вбачається в ротації суддівських кадрів, і цей варіант є одним з найефективніших способів протидії корупції [95]. Cлушною є думка вчених, які вважають, що необхідно працювати над розробкою законодавчої бази для повного реформування судової системи, зокрема, переглянути систему контролю та перевірки кваліфікації суддів, визначення їх моральних якостей, обмеження близьких родичів займатися бізнесом. Таким чином, при проведенні «люстрації» необхідно, насамперед, дати відповіді на головні питання: Як провести «люстрацію» (процедура)? Який орган повинен проводити «люстрацію»? Хто розроблятиме критерії оцінки діяльності та моральних характеристик судді, що підлягає «люстрації»? За якими принципами має відбуватися ця «люстрація»? При цьому «люстрація» не повинна перетворитися на помсту тих, хто планує прийти до влади, над колишніми опонентами. Основними умовами проведення «люстрації» суддів, на нашу думку, є: насамперед «люстрацію» першими повинні пройти ті, хто її проводитиме; у другу чергу «люстрація» проводиться стосовно майбутніх суддів; до «люстрації» слід залучити незалежних вітчизняних і європейських фахівців, які мають досвід проведення таких процесів; не повинні залучатися до «люстрації» діючі працівники правоохоронних органів і спецслужб, які ще не пройшли «люстрації». Першочерговими діями з проведення «люстрації» суддів мають стати: розробка і прийняття Закону України «Про люстрацію суддів»; створення робочої групи зі створення «люстраційного» комітету; розробка стратегії та плану дій щодо проведення «люстрації»; формування складу «люстраційного» комітету; розробка критеріїв оцінки роботи «люстраційного» комітету; розробка критеріїв, на основі яких визначатиметься, чи підлягає конкретний суддя «люстрації»; створення Центру громадського контролю за діяльністю «люстраційного» комітету; проведення антикорупційної експертизи «люстраційного» законодавства; опублікування всіх декларацій членів сім’ї, родичів суддів, самих суддів; перевірка та виявлення уповноваженими органами джерел доходів суддів; подальше зіставлення видатків з доходами працівника судового органу; аналіз діяльності цього судді на посаді та перегляд усіх скарг на суддю до уповноважених на їх розгляд інстанцій; громадські організації повинні взяти на себе функцію моніторингу звернень громадян, скарг на суддів в Інтернеті та формування відповідної бази даних. Зазначимо проблеми, які можуть виникнути при «люстрації» суддів: нестача професіоналів у випадку масового звільнення суддів унаслідок «люстрації»; законність та доцільність проведення «люстрації» стосовно суддів, які потрапили до «чорного» списку, але вже звільнилися з посад; небезпека використання «люстрації» в політичній боротьбі [71, с. 266]. Наше дослідження свідчить, що впродовж останніх десяти років рівень корумпованості судової гілки влади та суспільної підтримки діяльності українських судів загалом демонстрував тенденцію постійного зростання і на 2014 р. досяг критичної позначки. Можна стверджувати про доцільність використання «люстрації» суддівського корпусу як засобу протидії корупції. Для цілей «люстраційного» закону сформулюємо поняття «порушення присяги» як учинення суб’єктом «люстрації» корупційних правопорушень, відповідальність за які передбачена КК України та КУпАП, порушення ним норм процесуального та матеріального права, морально-етичних засад, конвенційних документів Ради Європи щодо захисту прав людини і основоположних свобод тощо. 5.4 Характеристика сучасного стану корупції у галузі охорони здоров’я України Законодавчо закріплено, що криза системи охорони здоров’я та соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб є однією із загроз національним інтересам і національній безпеці України [381]. Необхідність розгляду сучасного стану корупції в галузі охорони здоров’я України в межах нашого дослідження підтверджується тим, що Європейська спілка у боротьбі з корупцією в галузі охорони здоров’я (European Healthcare Fraud and Corruption Network – EHFCN) щорічно проводить конференції, в яких беруть участь члени комітету по боротьбі з корупцією, експерти з охорони здоров’я, політики, представники правоохоронних структур близько 16 країн світу [137]. Про важливість для України вивчення досвіду протидії корупційній злочинності в європейських країнах свідчать розпочаті заходи щодо реформування медичної галузі, про що свідчать Указ Президента України від 27 січня 2010 р. № 70 [21] та постанова КМУ від 17 лютого 2010 р. № 208 [129]. Зауважимо, що на час прийняття цих законодавчих актів – протягом 2009 р. в установах і організаціях охорони здоров’я було розкрито 319 злочинів. З них 218 – тяжкі і вкрай тяжкі (ненадання медичної допомоги, стерилізація, аборти без показань, лікування без ліцензії тощо). Найбільше злочинів стосується сфери службової діяльності – 241, із них 130 пов’язані з хабарами. Крім того, в цій галузі виявлено 58 фактів привласнення та розтрати державного майна [117]. Слід констатувати, що після розпочатої реформи медичної галузі ситуація суттєво не змінилася ні щодо виявлення та розкриття правопорушень і злочинів, ні в реальному стані корупції, ні у ставленні громадян України до існуючої ситуації. Так, протягом 2011 р. в Україні правоохоронними органами складено 97 протоколів про корупційні адміністративні правопорушення у сфері охорони здоров’я, вчинено 47 тяжких та особливо тяжких корупційних злочинів. Усього в галузі охорони здоров’я вчинили злочини 35 осіб. За шість місяців 2012 р. у сфері охорони здоров’я виявлено 88 адміністративних корупційних правопорушень, учинено 98 тяжких і особливо тяжких корупційних злочинів. До суду направлено кримінальні справи щодо 53 осіб у сфері охорони здоров’я [5]. Водночас останнім часом почастішали факти масштабних зловживань у проведенні політики охорони здоров’я та фінансуванні цієї галузі. При цьому слід вказати на недостатню розробленість проблеми вченими, недостатність досліджень із встановлення причин та умов, а також шляхів запобігання цьому соціально небезпечному явищу. Зазвичай йдеться про домінування неформальної економіки в країні, проте корупційні схеми на низовому рівні, як правило, залишаються в тіні та не відображуються в офіційній статистиці. Аналіз повідомлень та матеріалів журналістських розслідувань у ЗМІ свідчить, що корупція існує в усіх ланках системи охорони здоров’я – від дільничних медичних сестер до вищих чиновників у Міністерстві. Корупцією пронизані усі медичні заклади, незалежно від того, державні вони чи приватні [190]. Це підтверджують результати опитування, проведеного в 2011 р. Київським інститутом проблем управління ім. Горшеніна, згідно з яким більшість українців (74,6%) вважають, що система охорони здоров’я в Україні корумпована. Майже половина населення стикалася з корупцією в медицині особисто, а 43,4% опитаних заявили, що медичні працівники державних закладів прямо вимагали гроші [514]. На основі проведеного аналізу інформації ЗМІ, а також статистичних даних правоохоронних органів встановлено, що нині в закладах охорони здоров’я України широко поширені такі корупційні схеми: 1) виписка непотрібних пацієнту ліків у рекомендованій лікарем аптеці; 2) зловживання в роботі медико-соціальних експертних комісій; 3) вимагання хабарів за проведення безкоштовних операцій у державних лікувальних закладах; 4) «добровільні» грошові внески хворих; 5) нецільове використання коштів; 6) закупівля лікарських засобів і медичного обладнання за завищеними цінами; 7) шахрайство у фармакологічному бізнесі; 8) встановлення лікарями псевдодіагнозів; 9) таємні домовленості співробітників з похоронними конторами; 10) примус до вчинення корупційних дій пересічних медичних працівників керівництвом медичних установ [117]. Наведемо характерний приклад корупційних правопорушень у медичній галузі. Так, результати перевірки із залученням можливостей правоохоронних і контролюючих органів підтвердили попередні висновки фахівців Пенсійного фонду України про причини зростання кількості осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, та ліквідаторів. Одна з них – фальсифікація документів, що мали масовий характер. Зокрема, в деяких регіонах (м. Київ, Київська, Донецька, Черкаська та Житомирська області) були виявлені від 40 до 500 однотипних фактів надання в районні управління Фонду фальсифікованих рішень судів, довідок МСЕК про інвалідність, пов’язану з участю в ліквідації аварії на ЧАЕС або внаслідок цієї аварії, підроблених довідок військових частин, підприємств, організацій про проживання в населених пунктах із підвищеним радіоактивним забрудненням тощо. Наприклад, у низці районів Житомирської області було зафіксовано 80 випадків надання для оформлення пенсії по інвалідності довідок обласної МСЕК, які вона офіційно не видавала [298]. Автором з’ясовано, що в мережі Інтернет з’являються сайти, наприклад, sicklist.com.ua, які спеціалізуються у наданні таких послуг, як виготовлення довідок про вагітність, інвалідність, зроблені щеплення дитині, підтвердження тілесних ушкоджень, про тимчасову непрацездатність. За твердженням громадян, про що пишуть засоби масової інформації, розкриваючи корупційні схеми, факти вимагання грошей за проведення формально безкоштовних операцій відбуваються повсюдно. Не сприяє викоріненню корупції практика запровадження благодійних внесків у медичних закладах у такому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Так, кожен хворий при зверненні за медичною допомогою (від консультації терапевта до складної хірургічної операції) вносить певну суму грошей у лікарняні каси і зазвичай вона становить 200–800 грн. Якщо пацієнт платить менше, ставлення до пацієнта медперсоналу буде відповідне. Отримані грошові внески часто йдуть не на зарплату співробітникам, закупівлю апаратури, ремонт тощо, а розподіляються між головним лікарем та бухгалтером. Завуальованою корупцією можна вважати нецільове використання коштів медичних установ, наприклад, махінації з виплатою зарплат: замість оплати з одного фонду, оплата відбувається з іншого, з якого йдуть менші відрахування державі. Ще одним прикладом нецільового використання коштів є запровадження в штаті медичного закладу додаткових посад, в яких немає потреби. У результаті відбувається розтрата бюджетних коштів. Ще на початку 2010 р. тодішнім Головним контрольно-ревізійним управлінням (нині Державна фінансова інспекція України) виявлено порушення у фінансово-господарській діяльності Київської лікарні швидкої допомоги на суму 718,87 тис. грн. Корупція між лікарями та фармацевтами існує і у вигляді «відкатів» на закупівлю. Це отримання чиновником пов’язаних із закупівлями хабарів за те, що він замовляє за державні гроші певний товар у фірм, зацікавлених у продажу цього товару. Як правило, такий товар у кілька разів дорожчий, ніж його аналог, присутній на ринку, або взагалі не потрібний конкретному медичному закладу. Зауважимо, що саме схеми корупційних закупівель завдають найбільшої шкоди українській системі охорони здоров’я. За підрахунками експертів, із суми бюджетних коштів, що виділяє держава на охорону здоров’я, особисто посадовим чиновникам вищого рангу йде кожна третя гривня [151]. Ще в 2008 р. на розширеній колегії Міністерства охорони здоров’я України було озвучено інформацію, що згідно з проведеною інвентаризацією виявлено нове медичне обладнання, яке не використовується, на суму понад 130 млн грн. У 2011 р. на закупівлю медикаментів в Україні державою було виділено 1,8 млрд грн, але за перші півроку не було проведено жодного тендера. У другому півріччі нарешті було закуплено медикаментів на 1,3 млрд грн. Але при цьому весь рік без ліків залишалися хворі на гемофілію, онкологічні захворювання та хвороби крові [316]. Український парламентарій В. Стретович навів реальний приклад дії корупційних схем: «Зі слів директора Інституту серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова, ціна одного й того ж клапана для серця за тендером становить 29 тис. грн, а без тендера – 20 тис. грн. Таким чином, замість прооперованих двох можна було б прооперувати трьох осіб. Так корупція відображається на здоров’ї та стані нашого суспільства» [117]. Ще одним способом отримання незаконних доходів для медичного персоналу є таємні домовленості з похоронними конторами щодо інформації про те, яка людина і де померла, або знаходиться на межі життя і смерті, задля того, щоб помираючий згодом поступив до певної похоронної контори. Так, у вересні 2012 р. в українських ЗМІ з’явилася інформація про те, що в Одесі на виклик «швидкої допомоги» до тяжко хворих людей замість лікарів з’являються агенти похоронного бюро. Інформацію про потенційних клієнтів працівники ритуальних послуг отримують від «швидкої допомоги». При цьому одна з ритуальних компаній фактично монополізувала ритуальний ринок в Одесі. Інші представники ритуальних послуг, довідавшись, що їх конкурент «скуповує інформацію» у медиків, вийшли на акцію протесту під стіни станції «швидкої допомоги» [84]. В останні роки в українській медицині спостерігається тенденція примусу до корупції медиків керівництвом медичних закладів. Приміром, у травні 2009 р. представники колективу Ужгородського міського перинатального центру відкрито заявили пресі, що головний лікар змушує їх брати від пацієнтів хабарі та віддавати йому 20 тис. доларів США щомісяця. У 2012 р. до місцевих ЗМІ звернулись медичні працівники Шепетівської центральної районної лікарні з проханням донести до громадськості рішення керівництва. Так, за особистим розпорядженням головного лікаря П. з персоналу лікарні стягують обов’язковий платіж на придбання нових автомобілів швидкої допомоги. Корупційні дії вчиняються за такою схемою: через керівників відділів керівництво вимагає відповідно до рівня посади і рівня заробітної плати медичного працівника сплатити певну суму [83]. За даними журналістських розслідувань, існує щомісячна «такса», яка встановлюється керівником медичного закладу, що оговорюється при прийомі на роботу медичного працівника. Лікарі погоджуються віддавати частину зароблених ними грошей через побоювання втратити роботу. Аналогічно вимушені вчиняти і лікарі, які бажають працювати за декількома медичними спеціальностями, отже, повинні платити керівництву медичних закладів чималі гроші за призначення на посаду. Така практика передбачає наявність у них тіньових доходів, які дозволяють компенсувати вкладені кошти. Однією з причин вчинення корупційних злочинів медичних працівників в Україні є низька заробітна плата, що змушує фахівців шукати нелегальні шляхи виживання. Так, у 2011 р. в Україні налічувалося понад 46 тис. вакантних лікарських посад, а це 25% лікарського корпусу країни, а для всіх випускників вищих медичних закладів праця лікаря стала сьогодні синонімом спеціальності непрестижної і безперспективної [117]. Останнім часом набуло розмаху шахрайство у фармакологічному бізнесі. Нині в аптеці без рецепта можна придбати практично будь-які ліки, за винятком психотропних та наркотичних препаратів. Ці препарати відпускаються винятково за спеціальними рецептурними бланками, на яких повинен бути наявний штамп медичної установи, особиста печатка і підпис лікаря. Але, незважаючи на це, такі препарати великими партіями потрапляють у незаконний обіг наркотичного ринку. Правопорушення здійснюються у верхівці фармакологічного бізнесу, серед виробників та оптовиків, часто під прикриттям працівників правоохоронних органів. В аптеках діють примітивніші схеми: деякі препарати у великих дозах мають наркотичну дію, продавати їх аптеки зобов’язані по одній упаковці в руки, але продають більше. Ще одна корупційна схема фармакологічного бізнесу – продаж рецептурних засобів особами, які не мають на це ліцензії. Насамперед це стосується Інтернет-аптек [117]. У 2012 р. в Україні виявили 685 найменувань фальсифікованих препаратів, про що було заявлено на «круглому» столі на тему: «Фальсифіковані та неякісні ліки: життя українців під загрозою. За оцінками експертів, п’ять відсотків усіх медичних препаратів, що продаються в Україні, фальсифіковані, а третина – не має підтвердження умов виробництва вимогам виробничої практики. За даними робочої групи, що брала участь у заході, в 2009 р. в Україні виявили 230 тис. упаковок фальшивих ліків, у 2010 р. – вже 2,5 млн упаковок, а в 2011 р. – 3,5 млн упаковок загальною вартістю більше 35 млн грн. Таким чином, цілком очевидно, що корупція в медичній системі Україні є однією з найгостріших проблем українського суспільства, реальною загрозою національній безпеці держави. Вона позбавляє найбільш нужденних доступу до базових медичних послуг та сприяє стрімкому поширенню лікарсько-резистентних форм смертельних захворювань. Суспільство поступово звикає і пристосовується до корупції в медичних закладах, яка стала звичайною формою взаємовідносин між лікарями та пацієнтами. Якщо ж говорити в глобальному масштабі, то корупція стримує прогрес на шляху досягнення цілей розвитку тисячоліття ООН, зокрема трьох із них, прямо пов’язаних зі здоров’ям: зниження дитячої смертності, покращання материнського здоров’я та боротьба зі СНІДом [71, с. 324]. Причини корупційній злочинності в медичній сфері вбачаються в існуванні таких проблем галузі, як адміністративне гальмування реформ. Причинами ситуації, що склалася, самі медики вважають відсутність адекватного правового інструменту, який регулював би відносини у сфері охорони здоров’я, та єдиної політики при проведенні медичної реформи. Спроби реформування охорони здоров’я не враховують належним чином органічний зв’язок соціально-економічних, фінансово-правових і кадрових питань. Також, на їх думку, причина критичної ситуації в медицині – відсутність стандартів галузі, які часто є підставою для судових позовів до лікарів. Характеризуючи стан протидії корупційній злочинності у сфері охорони здоров’я, слід зауважити, що в останні три роки намітилися деякі позитивні зрушення, в основному, законодавчі. Так, 5 липня 2012 р. було посилено відповідальність за фальсифікацію або обіг фальсифікованих лікарських засобів (ст. 321-1 КК України) [214]. Першими результатами протидії цьому злочину стали дії Державної служби України з лікарських засобів, яка 14 травня 2013 р. зупинила діяльність TOB «Торговий дім Каскад-Медікал» з імпорту та оптової торгівлі лікарськими засобами. Підставами відповідного рішення стало виявлення на території TOB «Торговий дім Каскад-Медікал» нерозфасованих і незареєстрованих лікарських засобів [448]. Закон України «Про внесення зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо встановлення обмежень для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності» від 4 липня 2012 р. № 5036 [340] доповнений ст. 78-1 щодо обмежень, встановлених для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] дає визначення неправомірної вигоди, розуміючи під нею грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову. Таким чином, безкоштовні бізнес-сніданки, конференції, «круглі» столи тощо, які організовуються фармакологічними компаніями, є неправомірною вигодою. При цьому суб’єктами корупційних правопорушень є, зокрема, особи, посади яких пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. Тлумачення цих обов’язків наведено в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5 [393], з якого випливає, що такими особами можуть бути будь-які працівники закладу охорони здоров’я, які виконують вказані обов’язки (особи, які мають у підпорядкуванні хоча б одну людину, або ж які розпоряджаються майном лікувального закладу), зокрема, головні лікарі, завідуючі відділеннями, лабораторіями, старші медичні сестри тощо. Тому на керівників лікувальних чи аптечних закладів поширюватиметься Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] в частині отримання ними неправомірної вигоди від фармацевтичних компаній. Таким чином, введені обмеження разом із нововведеннями щодо реклами лікарських засобів суттєво обмежують можливості фармацевтичних компаній просувати свої продукти та співпрацювати з лікарями і фармацевтами, а отже, змусять їх шукати нові шляхи популяризації своїх продуктів. Проте, враховуючи зазначене вище, можемо констатувати, що на рівень корупції в медичній сфері зазначені законодавчі ініціативи значно не вплинули. Попченко Т. П. справедливо вважає, що основними передумовами виникнення корупції в сфері охорони здоров’я, насамперед, є кризовий стан галузі, повільне, непослідовне та незавершене її реформування і системна корупція в країні [318]. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми мало б стати введення страхової медицини в Україні, що останнім часом активно обговорюється фахівцями. Слід зауважити, що цю ідею підтримують і пересічні громадяни. За даними соціологів, на введення страхової медицини згодні 44,6% українців. Тим більше, що дві третини опитаних і так оплачували послуги лікарів за останній рік. Кожен третій опитаний (38,7%) вважає, що знизити рівень корупції допоможе введення страхової медицини. Кожен четвертий українець (24,2%) віддав перевагу платити за медичні послуги готівкою лікарю, кожен десятий (10,3%) – готівкою через касу, а 8,3% віддали б перевагу безготівковому розрахунку. У процесі опитування з’ясувалося, що, незважаючи ні на що, 39,6% респондентів продовжують наполягати, що медицина в Україні повинна бути безкоштовною [73, с. 122]. Мешканці всіх регіонів України висловлюють стурбованість тим, як впроваджується «медична реформа», яка може взагалі залишити без медичних послуг малозабезпечених та соціально незахищених людей [514]. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти протидії злочинам у сфері охорони здоров’я висвітлювали в своїх працях провідні вітчизняні та зарубіжні науковці. Так, деякі з них (М. В. Співак) на основі аналізу даних оперативного, статистичного обліку і даних комплексного дослідження дійшли висновку, що стан протидії корупції у сфері охорони здоров’я населення потребує вжиття комплексних заходів органами державної влади, які мали б забезпечити успішну реалізацію державної антикорупційної політики. Пріоритетну увагу за цих умов має бути надано усуненню причин та умов, що сприяють учиненню корупційних правопорушень [444], з чим ми цілком погоджуємося. Тож з метою розкриття проблеми, що є предметом розгляду в цьому підрозділі дисертації, стало вивчення автором на основі анкетування причинного комплексу поширення корупційної злочинності в галузі охорони здоров’я України та визначення можливих шляхів протидії цьому явищу. Головними гіпотезами дослідження є такі: 1) корупція є системним і поширеним явищем у сфері медичного обслуговування населення України; 2) однією з причин корупційних зловживань у діяльності лікарів є недостатнє фінансування медичної галузі; 3) корупція у відомчих медичних закладах є нижчою, ніж в інших лікувальних установах; 4) низька якість наявного медичного обладнання в українських лікарнях є результатом використання корупційних схем особами, які мають доступ до закупівлі та розподілу медичної техніки; 5) висока ціна на лікарські засоби та велика кількість аптек є результатом корупційних правопорушень з метою наживи недобросовісних бізнесменів та вищого керівництва Міністерства охорони здоров’я України. Анкета, хід та проміжні результати анкетування наведено в додатках Е, Ж дисертації. Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки. За результатами анкетування, про факти корисливих зловживань у діяльності медичних працівників відомо 450 (66,2%) респондентам. Такий високий відсоток обізнаних громадян із корупційними проявами в медичних закладах є свідченням того, що люди звикли та пристосувалися до життя в таких умовах, що натомість є загрозливим фактором для здоров’я населення. Більше половини респондентів стикалися з корупційними проявами медичного персоналу всіх ланок – 360 (53%) осіб. При цьому вважають причетними до корупційних правопорушень працівників Міністерства охорони здоров’я України лише 30 (4,4%) анкетованих осіб. Українську медицину вважають низької якості 380 (55,9%) анкетованих, причому меншість респондентів, які вважають її задовільною, рідко відвідують медичні заклади у разі погіршення їх здоров’я та з метою оформлення різних медичних документів, із чого можна зробити припущення, що вони не мають можливості об’єктивно оцінити реальний стан справ із корупцією в медицині. Тим більше, що 140 (20,6%) респондентів вважають послуги державної медицини неприпустимо поганої якості. На нашу думку, це досить високий відсоток пацієнтів для того, щоб стверджувати, що ситуація з корупцією в медичних закладах залишає бажати кращого. Аналогічна ситуація спостерігається з висловлюваннями респондентів щодо якості медичного обладнання в українських державних лікарнях. Незважаючи на звіти Уряду та Міністерства охорони здоров’я України щодо закупівлі нового сучасного обладнання, зокрема, автомобілів швидкої допомоги та реанімаційних автомобілів, 410 респондентів, що становить 60,3%, відповіли, що воно застаріле і краще ним взагалі не користуватися. Виникає питання щодо того, яким чином розподіляється, реалізовується та використовується закуплене медичне обладнання? Близько до стовідсоткового є твердження анкетованих, що ліки в Україні коштують невиправдано дорого. Деякі респонденти при цьому зазначають, що іноді купують потрібні їм медичні препарати в інших країнах Європи, де ціна на подібні засоби у рази нижча за ціну в Україні. Переважно не турбує питання ціни десятьох (1,5%) підприємців і 20 (2,9%) державних службовців, тобто замалий відсоток від анкетованих усіх соціальних груп. Слід зазначити, що, незважаючи на низьку якість медичного обладнання та дороговизну ліків, в основному, респонденти – вітчизняні пацієнти – вважають для себе цілком доступним лікування в Україні – 520 (76,4%) осіб. Інші анкетовані причинами недоступності лікування називають занадто дорогі ліки при маленькій заробітній платі, пенсії, платні процедури та хабарі лікарям. Вражаюча кількість респондентів – 560 осіб, що становить 82,4%, вважають, що в Україні без давання хабара медичним працівникам, відповідальним за оформлення документів про інвалідність, практично неможливо одержати відповідну довідку, навіть за наявності показань. Яскравим прикладом цього може свідчити зауваження одного з респондентів про те, що його родич, який уже десять років, як лишився ноги, вимушений щороку доводити, що нижня кінцівка в нього не з’явилася, та викладати за це значну суму грошей. Тому вважаємо, що для таких інвалідів потрібно переглянути строки, на які їм видається акт про проходження медико-соціальної експертної комісії. Очевидно, що соціально незахищені громадяни не можуть дозволити собі регулярне обстеження. Анкетування засвідчило, що довіра до лікарів в Україні вкрай низька. Водночас пацієнти або їх родичі все одно готові сплачувати хірургам, анестезіологам та медичним сестрам гроші в обхід державної казни за проведене оперативне втручання. Так, аж 550 (80,9%) респондентів вважають це звичайною практикою. Доволі часто лікарі прямо вимагають або натякають на хабар. Про обізнаність з такими фактами зазначили 210 (30,9%) анкетованих осіб. Існує, але не дуже поширена практика надання матеріальної допомоги лікарням пацієнтіами. Так, у рівних частинах розподілилися відповіді між тими, хто надає таку допомогу добровільно, за пропозицією працівників лікарень та тими, хто ніколи не робив таких внесків. Результати проведеного дослідження свідчать, що громадянам, які перебувають у державному медичному закладі на стаціонарному лікуванні, доводилося купувати за власні кошти, як правило, всі потрібні ліки. Про це зазначили 500 (73,5%) респондентів. Тобто безоплатного медичного обслуговування громадян в Україні практично не існує, що також свідчить на користь запровадження системи страхової медицини. Стримуючим фактором до вчинення корупційних правопорушень працівниками медичної галузі, як вказують анкетовані, може бути сума місячного грошового забезпечення медичних працівників від 3 000 до 14 000 грн. Так, 20 (2,9%) анкетованих вважають прийнятною суму в 20 000 грн; 10 (1,5%) анкетованих – у 12 000 грн; 140 (20,6%) респондентів вказали суму в 10 000 грн; 210 (30,9%) осіб називали суми, які коливалися від 3 000 до 10 000 грн; 300 (44,1%) респондентів не змогли відповісти на запитання. Щодо можливих шляхів протидії корупційній злочинності в медичній сфері в Україні, то, на думку анкетованих, на зменшення кількості фактів корисливих зловживань медичних працівників можуть вплинути (передбачалася можливість декількох відповідей на запитання): підвищення рівня їх грошового забезпечення – вважають 340 (50%) анкетованих; посилення державного контролю за їх діяльністю – 180 (26,5%); встановлення контролю за їх прибутками та видатками – 80 (11,7%); посилення кримінальної відповідальності за такі вчинки – 180 (26,5%); запровадження страхової медицини для всіх громадян України – 150 (22%) анкетованих. При цьому 70 (10,3%) респондентів не дали відповіді на це питання. Незважаючи на те, що більшість анкетованих громадян прогнозовано вважають головним чинником зменшення корупції в медичній галузі підвищення рівня грошового забезпечення медичного персоналу, досвід багатьох країн, зокрема Російської Федерації, показує, що не притягнення до відповідальності винних осіб неминуче призводить до збереження досить високого рівня правопорушень у сфері охорони здоров’я. Результатами цих правопорушень є зростання кількості інвалідів і смерть десятків тисяч людей. Очевидним є і те, що ініціатива притягнення до відповідальності винних ніколи не виходила і, судячи з усього, не виходитиме від чиновників, які знають про факти професійної недбалості своїх підлеглих [136]. Як зазначає В. Г. Д’яченко, закриваючи очі на ці факти, споживачі медичних послуг і суспільство сприятимуть ще більшій життєздатності некомпетентності і недбалості певної частини медичного персоналу [136]. Тому посилення відповідальності за корупційні правопорушення, вчинені медичними працівниками, контроль громадянського суспільства, небайдужість окремих громадян до корупційних проявів серед працівників медичних закладів можуть стати першими кроками в протидії корупційній злочинності в галузі охорони здоров’я України. За проведеним дослідженням, корупція у відомчих медичних закладах є істотно нижчою, ніж в установах інших форм власності. Вбачається, що важливими та слушними є думки фахівців щодо збереження існуючої системи медичного обслуговування державних відомств та установ України. Модернізація, розширення та облаштування відомчих медичних закладів, зокрема реабілітаційних центрів, новими зразками якісної медичної техніки дозволить уже в найближчій перспективі зробити ефективнішим лікування пацієнтів та зменшити рівень корупції в медичній галузі [77, с. 71 –75]. Зазначимо, що у країнах ЄС працюють стандарти етики й поведінки лікаря, стандарти діагностичного процесу і стандарти лікувального процесу. Але для того, щоб запровадити такі стандарти в Україні, вважається за доцільне спершу забезпечити рівномірне технічне оснащення на рівні районних лікарень, тому що європейські та американські стандарти не працюють із застарілим обладнанням українських районних лікарень. При цьому вбачається, що керувати процесом має не міністерство, а асоціації лікарів-фахівців, які з власного досвіду знають, що саме потрібно лікарням та пацієнтам. Для вирішення проблеми низької кваліфікації кадрів деякі українські експерти у галузі медицини пропонують скоротити кількість медичних вузів разом із скороченням набору. На їх думку, слід увести комп’ютерну систему вступних тестів до таких вузів, що значно зменшує можливість вступу «за блатом». Також вони вказують на низький рівень фінансового забезпечення галузі порівняно з розвиненими державами, а також практичного усунення різниці в оплаті кваліфікованого та некваліфікованого працівника [117]. Розв’язанню проблем корупції в системі охорони здоров’я України може сприяти також використання Україною позитивного досвіду країн Європейського Союзу, зокрема, вивчення механізму проведення реформ у Польщі, міністра охорони здоров’я якої Є. Копач (Ewa Kopacz) (перебувала на посаді з 16 листопада 2007 р. до 7 листопада 2011 р.) ЄС було нагороджено Excellence Award за досягнення у сфері боротьби з корупцією в медичній галузі. За нашими дослідженнями [45, с. 117, 118; 71, с. 336–341], в Польщі найпоширеніші були такі корупційні схеми: 1. Корупція між пацієнтами та лікарнями. 2. Корупція між лікарями та фармацевтами. 3. Корупція між лікарями та фармацевтичними фірмами. 4. Корупція між фармацевтичними фірмами та Міністерством охорони здоров’я. 5. Корупція між приватними клініками та страховими компаніями. 6. Корупція між пацієнтами та лікарями. У січні 1999 р. в Польщі відбулася реформа системи охорони здоров’я, ядром якої стало введення обов’язкового страхування. Запровадженню страхової медицини в Польщі передувало впровадження системи реінбурсації. У Польщі було створено Національний фонд охорони здоров’я і 16 територіальних фондів (подібні існують у системі охорони здоров’я Німеччини), тим самим фінансування медицини було децентралізоване і регіональні фонди тепер самі вирішують, на які цілі направити наявні кошти. Проведена реформа надала адміністраціям регіональних фондів широкі повноваження, однак треба вказати на те, що не було створено механізмів їх контролю. Друга хвиля реформ у галузі охорони здоров’я переслідувала дві мети: дати галузі більше коштів і централізувати систему прийняття рішень. Парламентом було підвищено податок на заробітну плату працівникам медичної галузі з 7,5% до 8% (що суперечило рекомендаціям Світового банку) і прийнято рішення, що галузь повинна фінансуватися з центру. Централізований національний фонд охорони здоров’я був заснований у січні 2003 р. для того, щоб зосередити процес прийняття рішень у Міністерстві охорони здоров’я. Нині чиновники Міністерства охорони здоров’я наділені повноваженнями приймати усі рішення, починаючи від вартості медикаментів до процесу рефінансування галузі. У межах антикорупційної програми було створено робочу групу з етичних питань у галузі охорони здоров’я, яка протягом року провела низку закритих, а потім і публічних дискусій і дійшла висновку щодо потреби повномасштабних структурних реформ у цій галузі на рівні уряду. З метою подолання однієї з таких проблем, так званої корупції в чергах, коли деякі пацієнти намагаються отримати медичні послуги, минаючи чергу, група розпочала вивчення моделей створення списків людей, які стоять у черзі на отримання таких послуг в інших країнах світу. Далі було проведено опитування щодо лікування кардіологічних хворих пацієнтів у 116 клініках країни для з’ясування попиту на відповідні послуги та пропозицій щодо лікування хвороб такого профілю. Наступним кроком стала підготовка пропозицій щодо внесення змін до Акта про медичні установи. Пропозиції передбачали, що Акт повинен дати чіткі та прозорі критерії внесення пацієнтів до списків черговиків, а також вимагати відкритого доступу до цієї інформації. Слід зазначити, що до вступу в ЄС Польща посилила вимоги до якості медичних послуг. Враховуючи вдалий досвід Польщі у подоланні корупції і шахрайства в системі охорони здоров’я, Україні доцільно взяти за приклад механізм проведення відповідних реформ у цій країні [45, с. 122]. Висновки до розділу 5 1. Корупційні практики серед прокурорів і слідчих прокуратур є поширеним явищем. Порівняно з іншими правоохоронними відомствами, фактів корупції в органах прокуратури майже не викривається, що свідчить про ліберальне ставлення керівництва до вчинюваних корупційних злочинів підлеглими. 2. Норми чинного КПК України містять корупціогенні ризики, які полягають, завдяки неоднозначності тлумачення положень КПК України, в можливості умисного невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, у тому числі якщо це було вчинено з метою отримання неправомірної вигоди. Суспільна небезпечність таких протиправних діянь полягає в тому, що вони дискредитують органи державної влади, порушують конституційні права людини і громадянина. Основним безпосереднім об’єктом посягання цих протиправних діянь є порядок суспільних відносин у сфері діяльності державних органів влади. На основі цього запропоновано доповнити розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» КК України статтею 367¹ «Умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань» в такій редакції: «1. Умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, – крається... 2. Ті самі дії, вчинені з метою отримання неправомірної вигоди, – караються...». 3. Нині система правоохоронних органів України відстає від сучасних світових тенденцій, що негативно впливає на ефективність її діяльності і часом призводить до невиправданих матеріальних збитків, а також до втрати певною мірою довіри суспільства. Причинами корупції в правоохоронних органах є політичний вплив; суперечливе і неоднозначне законодавство, незадовільне грошове забезпечення; відсутність належного контролю та нагляду; низька загальна культура працівників. Поширеність корупції в органах внутрішніх справ України майже однакова в усіх регіонах України і є доволі значною. Лідируючу позицію щодо поширеності корупції серед усіх служб ОВС посідає Державна автомобільна інспекція (66,0 %). Зроблено висновки,що: 1) корупція в ДАІ МВС України має системний характер; 2) основними проявами корупційних правопорушень в ДАІ є незаконне одержання працівниками матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг у зв’язку з виконанням службових обов’язків із контролю за дотриманням громадянами правил дорожнього руху, здійсненням адміністративних та екзаменаційно-реєстраційних функцій тощо; 3) основними причинами проявів корупції в ДАІ є невисокий рівень морально-ділових якостей окремих працівників, відсутність належного контролю керівників відповідних органів за діяльністю підлеглих; 4) на рівень корупції в ДАІ МВС України суттєво впливає замале грошове забезпечення її працівників, яке не відповідає роботі, що вони виконують; 5) великою мірою в корупційних діях працівників ДАІ винні самі водії, які провокують міліціонерів на хабар і вважають це цілком нормальним явищем; 6) законодавство, що регламентує суспільні відносини у сфері користування та обслуговування автомобільного і моторного транспорту, суперечливо та неоднозначно тлумачиться, що створює умови для вчинення корупційних діянь працівниками ДАІ МВС України; 7) доцільно глибше вивчити досвід Грузії та Болгарії, які в короткі строки мінімізували прояви корупції в правоохоронних органах, у тому числі й у ДАІ. 4. Соціологічне дослідження, проведене автором дисертації, дає підстави для твердження, що причинами вчинення корупційних правопорушень працівниками правоохоронних органів є існуючі корупційні умови на службі, створені керівництвом, що суттєво впливає на криміногенну ситуацію в країні, призводить до розквіту організованої корупційної злочинної діяльності. Мотивацією для добросовісної праці має стати: стабільність проходження служби, гарантоване просування по службі за умови високих показників у роботі, незалежність від політичних впливів, адекватна роботі, що виконується працівниками правоохоронних органів, заробітна плата. 5. Упродовж останніх десяти років рівень корумпованості судової гілки влади та суспільної підтримки діяльності українських судів загалом демонстрував тенденцію постійного зростання і на 2014 р. досяг критичної позначки. Зазначені протиправні прояви вкрай негативно позначаються на ефективності функціонування судової системи, підривають довіру громадян до судових органів і загалом знижують ефективність боротьби з корупцією та організованою злочинністю. «Люстрація» суддівського корпусу є потрібною умовою і відправною точкою протидії корупції в судових органах України. Для потреб «люстраційного» закону пропонуємо розуміти поняття «порушення присяги» як «учинення суб’єктом люстрації корупційних правопорушень, відповідальність за які передбачена КК України та КУпАП України; порушення ним норм процесуального та матеріального права; морально-етичних засад, Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод тощо». 6. Корупція в галузі охорони здоров’я України є однією з найгостріших проблем українського суспільства, реальною загрозою національній безпеці держави. Спроби реформування охорони здоров’я не враховують належним чином органічний зв’язок соціально-економічних, фінансово-правових і кадрових питань. Корупція у відомчих медичних закладах є істотно нижчою, ніж в установах інших форм власності, тож слушними є думки фахівців щодо збереження існуючої системи медичного обслуговування державних відомств та установ України. 7. На основі проведеного соціологічного дослідження підтверджено гіпотези дисертанта, що 1) корупція є системним і поширеним явищем у сфері медичного обслуговування населення України; 2) однією з причин корупційних зловживань у діяльності лікарів є недостатнє фінансування медичної галузі; 3) корупція у відомчих медичних закладах є нижчою, ніж в інших лікувальних установах; 4) низька якість наявного медичного обладнання в українських лікарнях є результатом використання корупційних схем особами, які мають доступ до закупівлі та розподілу медичної техніки; 5) висока ціна на лікарські засоби та велика кількість аптек є результатом корупційних правопорушень з метою наживи недобросовісних бізнесменів та вищого керівництва Міністерства охорони здоров’я України. 8. Причини та умови, що породжують корупційну злочинність у сфері охорони здоров’я, класифіковано на: політичні, економічні, організаційно-управлінські, соціальні, морально-психологічні, правові. Результати цього розділу опубліковано в роботах [45, 46, 49, 51, 54–58, 67, 68, 71, 73, 75–77, 80]. РОЗДІЛ 6 ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД 6.1 Теоретичні проблеми щодо механізмів зменшення негативного впливу корупційної злочинності на суспільство З культурологічно-репресивної моделі протидії злочинності виходить, що у протидії корупційній злочинності варто застосовувати два механізми: соціальну культуру і репресію. У свою чергу, всі засоби, які здатні впливати на злочинність, можна класифікувати як безпосередні (засоби протидії злочинності) та опосередковані (засоби підвищення ефективності засобів протидії злочинності шляхом зміни психологічних властивостей людини. Надамо визначення механізму, який вживається нами в контексті протидії корупційній злочинності – це сукупність стану і процесів, з яких складається будь-яке фізичне, хімічне, фізіологічне, психологічне та інше явище або внутрішній устрій, система будь-чого [89]. У кримінології не визначено чіткого переліку механізмів, які б запобігали вчиненню корупційних злочинів, хоча це питання час від часу порушувалося дослідниками (підрозділ 1.1 дисертації). Проте відомі історичні приклади країн із низьким рівнем корупції, в яких заходи, спрямовані на зниження рівня корупції, привели до значних успіхів: Республіка Сінгапур, Гонконг, Португалія, Швеція. Це свідчить про те, що механізми протидії корупції об’єктивно існують. Аналізуючи антикорупційну стратегію Республіки Сінгапур [229], яка сприяла мінімізації корупційної злочинності в державі, автором дисертації зроблено такі висновки. Успіх Сінгапуру в мінімізації корупції може бути визначений, як подвійна політика зменшення як можливості, так і стимулу до вчинення корумпованих діянь. Досвід Сінгапуру в контролі над корупцією також демонструє можливість мінімізації корупції, якщо присутня сильна політична воля, на що вказує також М. І. Мельник. Саме політична воля визначає зміст, а через це й ефективність інших основних елементів протидії корупції, тобто ефективність протидії корупції в цілому. Під політичною волею розуміються дійсні наміри політичного керівництва країни реально протистояти корупції у всіх її проявах і на всіх рівнях державної влади. Вияв політичної волі обумовлюється комплексом чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру: існуючою політичною системою, особистими якостями керівників вищих органів державної влади, характером суспільної психології, рівнем правосвідомості громадян, рівнем розвитку демократичних інститутів суспільства, які забезпечують вияв такої волі та її реалізацію [250]. Так, урядом Сінгапуру була сформована еліта, яка ввібрала в себе найкращі світові знання, військову дисципліну і працювала на державу; скасований податок на вивезення капіталу для нерезидентів; підтримано низький рівень державних і соціальних витрат, але високий рівень заощаджень та інвестицій. Держава забезпечила найсприятливіший клімат для- надходження інвестицій, при цьому застосовувався індивідуальний психологічний підхід до кожного з інвесторів. Залучення іноземних інвестицій відбувалось шляхом створення вигідних умов для притоку капіталу, зокрема скасування податку на вивезення коштів, отриманих вкладниками-нерезидентами. Розглянувши антикорупційну політику Республіки Сінгапур, можна визначити основні чинники, які можуть забезпечити успіх у протидії корупційній злочинності. Так, політичне керівництво має бути зацікавлене у знищенні корупції і демонструвати зразкову поведінку, вести скромний спосіб життя й уникати залучення до корумпованих дій. Згідно із зазначеною політикою кожен, хто визнаний винним у вчиненні корумпованих дій, повинен бути покараний, незважаючи на його становище в суспільстві. Необхідно максимально спростити процедуру прийняття рішень і усунути можливість подвійного трактування законів, встановити для всіх зрозумілі, чіткі правила, ліквідувати зайві адміністративні бар’єри, створити прозору ринкову економіку з мінімальною дозвільною системою. Слід мінімізувати можливості чиновників діяти на власний розсуд шляхом зменшення кількості необхідних підписів під документами. Неминучість покарання є суттєвим стримуючим корупцію чинником. Заходи повинні стосуватися обох сторін: і тих, хто дає хабарі, і тих, хто їх бере. Особливе місце тут відводиться вищим посадовим особам, які не можуть мати привілеїв перед пересічними громадянами при додержанні законів. Лідери повинні подавати особистий приклад бездоганної поведінки на найвищому рівні, щоб підтримувати свій моральний авторитет, необхідний для боротьби з корупцією. Антикорупційне законодавство повинно бути всеосяжним і з метою внесення актуальних поправок має періодично, за потреби, переглядатися. Стимулом до невчинення корумпованих діянь державними службовцями є забезпечення їх високою заробітною платою в порівнянні з приватним сектором, а також додатковими пільгами [229]. Таким чином, узагальнимо основні чинники протидії корупційній злочинності, які можна брати до уваги для України, з огляду на різницю менталітету та культурних традицій розглянутих держав: політична воля; створення сприятливих економічних умов для інвесторів і громадян держави; висока культура та моральний авторитет політичного керівництва; усунення дискреційних повноважень; прозорість процедур; актуальне дієве законодавство; створення стимулів до невчинення корупційних діянь. Виникає питання щодо механізмів реалізації окреслених умов протидії корупційній злочинності. Більшість механізмів і методів протидії корупційній злочинності, ефективність яких доведено на практиці, вчені розподіляють на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх механізмів контролю входять такі, які існують у самому апараті управління – чіткі стандарти і правила виконання посадовими особами своїх обов’язків, нагляд за їх виконанням керівництва. Внутрішній контроль, який був основним способом протидії корупції ще в монархіях періоду абсолютизму, й досі є високоефективним. Зокрема, Н. Макіавеллі вважав, що в монархіях, «правлячих за допомогою слуг», корупція менш небезпечна, оскільки всі «слуги» зобов’язані милостям государя та їх складніше підкупити [526]. У цьому підрозділі далі розглянемо зовнішні механізми контролю, до яких належать ті, що мають високий ступінь незалежності від органів виконавчої влади. Так, незалежна судова система, що є предметом розгляду в підрозділі 5.3 дисертації, за якої державний службовець, що порушив закон, може бути визнаний винним, різко знижує потенційну привабливість корупції. Одним з найефективніших механізмів контролю над корупцією бюрократичного апарату вченими і суспільством визнається свобода слова та ЗМІ [526], про що детальніше розглянемо у підрозділі 6.6 дисертації. Зовнішній контроль характерний для країн із ринковою економікою та ліберальною демократією. Це пов’язано з тим, що для реалізації нормального функціонування ринку потрібні певні правила, механізми забезпечення виконання зобов’язань, зокрема, ефективна правова система, що забезпечує здорове конкурентне середовище [41]. Ліберальна демократія для досягнення своїх цілей, окрім іншого, також спирається на систему виборів, правову державу, незалежне правосуддя, розподіл влади і систему «стримувань і противаг». Усі ці політичні інститути виступають одночасно механізмами зовнішнього контролю над корупцією. Проте не всі положення ліберальної демократії однозначно сприяють протидії корупції. Прикладом може бути принцип розподілу влади. Розподіл влади по горизонталі стимулює їх нагляд один над одним. Наприклад, у парламентській демократії представницька влада має повноваження відправити уряд у відставку. З іншого боку, в президентській демократії гілки влади ще більш функціонально розділені. Незважаючи на це, рівень корупції в президентських республіках загалом вищий, ніж у парламентських, що пов’язане саме з трудомісткістю процедури імпічменту президента держави. Далі поділ влади за територіальним рівнем і пов’язана з цим передача більшої частини повноважень виконавчої влади на рівень місцевого самоврядування призводить до ефективного зменшення розмірів органів влади. Це підвищує інформаційну прозорість влади і зменшує корупцію. Проте федеративний устрій держави, що забезпечує максимальну децентралізацію, часто призводить до регулювання різних аспектів однієї і тієї діяльності чиновниками різних інстанцій та, як наслідок, до більшої корупції порівняно з унітарними державами. Прикладом одного з механізмів цього нагляду може слугувати правильно побудована система виборів. У демократичних країнах основним способом «покарання» за корупцію обраних представників є недопущення їх до влади на наступних виборах. Мається на увазі, що сам виборець відповідає за ступінь чесності та відповідальності тих, кого він обирає. Однак досвід країн СНД свідчить, що, незважаючи на використання виборів як зброї проти корупції, їх дія виявляється слабкою [552]. При цьому вади виборчого процесу можуть істотно впливати на розмах корупції. Навіть якщо вибори проходять без порушень, сама їх система може стимулювати виборця голосувати за того чи іншого кандидата з ідеологічних причин, ігноруючи корумпованість його особисто, його підлеглих або його партії загалом [567]. Рівень корупції є значно меншим у країнах, де в кожному виборчому окрузі обирають декілька представників за мажоритарною системою, ніж в країнах із виборами за пропорційною системою та за закритими партійними списками або в країнах із маленькими виборчими округами і вибором одного представника в кожному окрузі. Це пояснюється тим, що мажоритарна система забезпечує найбільшу індивідуальну підзвітність, а вибір декількох представників або за відкритими партійними списками значно підвищує увагу, яку виборці приділяють відкритості й доброчесності кандидатів [91]. Деякі вчені, говорячи про особливості корупції в Україні як корупції кризового типу, що вражає не лише державу, а й громадянське суспільство та саму українську націю, звертають увагу на те, що економічні кризи теж ніколи не відбуваються без фактора корупції в їх механізмі, а сама корупція є живильним ґрунтом і для кризових явищ у сфері права і моралі. Таке уявлення про корупцію «українського зразка» обумовлює те, що для ефективної протидії їй має бути розроблена адекватна саме цьому типу корупції (а не корупції взагалі) технологія протидії [196, с. 50]. Тож саме тому виокремлена нами специфічна форма корупції для України – олігархічна (підрозділ 4.4 дисертації), дає можливість сконцентрувати зусилля держави у протидії корупційній злочинності саме в цьому напрямі та застосувати саме ті механізми, які є найефективнішими. Загальновизнаними механізмами протидії корупції, за твердженнями дослідників, є забезпечення відповідності норм законодавства Конституції України. Так, будь-які норми, що встановлюють для громадянина обмеження, можуть спричинити корупцію, за винятком норм, що закріплюють конституційні свободи і права людини. Останні встановлюють обмеження не стільки для індивідів, скільки для органів державної виконавчої влади, залишаючись інституційними гарантіями як проти завищених вимог закону, так і проти наділення органів державної влади дискреційними повноваженнями [109]. Корупціогенні ж норми призводять до порушення прав та свобод людини і громадянина, закріплених в Конституції України. Іншим механізмом протидії корупційній злочинності вчені визнають інформаційне забезпечення громадян, яке включає роз’яснення законів громадянам щодо розуміння ними їх прав і обов’язків, наслідків, які можуть виникнути у разі порушення законодавства, змісту норм судочинства для захисту в суді. Прозорість операцій, які відбуваються всередині відомств, і належний громадський контроль за ними, зокрема за використанням бюджетних коштів, сприяють мінімізації корупції. Вчені сходяться на думці, що не менш важливим механізмом протидії корупції є соціальне забезпечення чиновників, що включає: медичне обслуговування вищої якості, доступні кредити для купівлі нерухомості, гідна пенсія тощо. Це підтверджують і результати дослідження дисертанта, викладені в підрозділах 5.5, 6.2). Такий механізм є ефективним у зв’язку з тим, що державному службовцю є що втрачати у випадку, якщо він буде притягнений до відповідальності за вчинення корупційного злочину. Одним із стримуючих корупцію, але не головних чинників, є законодавство, що передбачає кримінальне покарання за вчинення корупційних злочинів. На нашу думку, для забезпечення ефективності цього чинника необхідно проводити адекватну реаліям українського суспільства кримінальну політику. Ф. фон Ліст визначає кримінальну політику як систематичну сукупність основ, що спираються на наукові дослідження причин злочину і дії, яку чинить покарання, – основ, відповідно до яких держава за допомогою покарання і близьких до нього інститутів повинна боротися зі злочином [232]. З цього визначення випливає, що діяльність держави повинна бути системною, спиратися на наукові розробки та бути спрямованою на корегування кримінального законодавства відповідно до ступеня дієвості покарання. О. М. Литвинов слушно зауважує: «Протидія злочинності повинна ґрунтуватися на чіткому та виразному розумінні того, яких змін у її стані, структурі і динаміці можна буде досягти, вдосконалюючи відповідні інститути і норми. Звідси стає зрозумілою та роль, яку відіграє вивчення кримінологічної практики і соціальної дійсності для формування і реалізації стратегії та механізму протидії злочинності» [234]. Говорячи про механізми протидії корупційній злочинності, не можна оминути порушене О. М. Костенком питання реформування кримінальної юстиції на основі впровадження на практиці концепції «активної юстиції» (замість існуючої нині «пасивної юстиції»). Ця концепція полягає в такому: діяльність державних органів, уповноважених протидіяти злочинності, має бути спрямована на активне виявлення злочинних проявів у всіх сферах суспільного життя шляхом застосування для цього не лише інструментів, передбачених нормами кримінально-процесуального законодавства, а й інструментів, що є в арсеналі сучасних соціальних технологій. Зокрема, це стосується такого інструменту, як метод «аналітичного скринінгу» злочинності, у тому числі корупційної злочинності. А це згідно з «натуралістичною» кримінологією найефективніший і найперспективніший спосіб протидії злочинності [198]. Деякі вчені вважають, що попередження злочинності є складовою протидії. Так, вони зазначають, що «першочергове значення в протидії будь-якому виду злочинності повинно приділятися саме її попередженню з метою недопущення вчинення нових злочинів і, як наслідок, суспільно небезпечних наслідків, які ними породжуються» [309]. Отже, при розробці системи заходів протидії корупційній злочинності, слід враховувати, що корупція – складне кримінальне явище, детерміноване багатьма чинниками різної природи (культурно-історичними, економічними, політичними, організаційно-управлінськими, соціально-психологічними, ідеологічними тощо). Відповідно антикорупційна політика повинна мати комплексний характер і реалізовуватися за допомогою різних суспільних механізмів і правових засобів різної галузевої належності, віддаючи первинне значення превентивним підходам. Одночасне скорочення причин і умов, що породжують корупційну поведінку, слід підкріплювати підвищенням ризику корупції (ефективним переслідуванням корупціонерів) [309]. Щодо світових прикладів застосування певних механізмів протидії корупційній злочинності слід зауважити, що відповідні міжнародні організації (ООН, ОБСЄ, ОЕСР, МВФ, Всесвітній банк, Євросоюз, СОТ та інші) багато років займаються цією проблематикою – проводять численні міжнародні конференції, розробляють рекомендації щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією. За їх визначенням, корупція, її масштаби, специфіка і динаміка теж є наслідком загальних політичних, соціальних і економічних проблем. Наукові розробки і практика протидії цим небезпечним явищам передбачають проведення тривалих послідовних і системних антикорупційних заходів, які повинні мати, на думку деяких вчених, і ми підтримуємо цю точку зору, переважно профілактичний характер, а не репресивний [18, 47]. Проте дієвість репресивних (каральних) заходів довів Сінгапур, викорінивши корупцію в державі, на що зауважимо, що в демократичному суспільстві, яким у повному розумінні цього слова прагне стати Україна, репресивні методи є неприйнятними ще й з моральних причин. Мають рацію, на нашу думку, вчені, які радикальним засобом протидії корупції вважають формування антикорупційної культури як елемента культури. Інші засоби, як, наприклад, репресії чи вдосконалення діяльності органів державної влади, є паліативними [196, с. 54]. Як стверджує С. В. Плохов, модель оптимізації боротьби зі злочинністю описує протидію корупції на макрорівні. Також він згадує і мікроекономічний підхід до економічного моделювання корупції та боротьби з нею, який ґрунтується на розробленій американським економістом Г. Беккером економічній теорії злочинності, яка побудована на порівнянні вигоди, що очікується, та можливих збитків від правопорушення [309]. Говорячи про механізми корупційної злочинності, слід зауважити, що, наприклад, Є. І. Беген, розглянувши результати емпіричного дослідження статистичних закономірностей процесу здійснення корупційних діянь в економіці України на підставі бази даних корупційних діянь за 2007–2009 рр. (суть: розподілено суми хабарів на категорії та застосовано метод «вигод та витрат» до сфери корупційних відносин), дійшов висновку, що статистичний аналіз інформації бази даних корупційних діянь засвідчив неадекватність чинних правових норм сучасним реаліям корупційних відносин. Застосувавши метод «вигод та витрат» до сфери корупційних відносин, ученому вдалося ідентифікувати характерні риси поведінки типового хабарника в економіці України та визначити свого роду біфуркаційні точки зміни його поведінки. Статистично підтверджується обернена залежність вигоди корупціонера від його витрат на здійснення корупційних дій. Отже, створюючи умови, за яких витрати хабарника збільшаться, держава може знизити вигоду від одержання хабара, а отже, зменшити привабливість цього виду корупції [27, с. 81, 86]. Одним із механізмів протидії корупційній злочинності слід визнати, на наше переконання, засноване на власному професійному досвіді, і застосування кібернетики, зокрема, методів математичного моделювання до аналізу організованої корупційної злочинності, що може сприяти глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. З розвитком кібернетики та криміналізацією суспільства відбулися еволюційні перетворення в усіх сферах суспільного життя, що висувають нові вимоги до організації управлінської діяльності, що зараз має яскраво виражений інформаційний характер. Загальновідомо, що прорив у тій чи іншій сфері, зокрема протидії корупційні злочинності, можливий лише на стику різних спеціальностей, але з практики роботи в ОВС України автор дисертації робить висновок, що, зокрема, в правоохоронних органах України не приділяється достатня увага можливостям математичного моделювання (англ. mathematical simulation) соціальних процесів у протидії організованій корупційній злочинності [53, с. 28], тож вважає за доцільне розкрити можливості цього методу детальніше. Зазначимо, що математичне моделювання – це наближений опис будь-якого класу явищ зовнішнього світу, виражений за допомогою математичної символіки, це потужний метод пізнання зовнішнього світу, а також прогнозування та управління [35]. Моделювання присутнє майже в усіх видах творчої активності людей різних спеціальностей – підприємців, військових, політиків тощо. Особливо слід вказати на проникнення моделювання в юридичні науки. В гносеологічному аспекті його слід розглядати як об’єктивний і закономірний процес подальшого розвитку методології права. Найбільшого поширення цей метод отримав у сфері кримінального судочинства, в якій вже розроблено методики уявного, знакового та комп’ютерного моделювання для вирішення різних криміналістичних завдань [94]. Методологічна основа моделювання полягає в такому. Все те, на що спрямована людська діяльність, називають об’єктом (лат. objectum – предмет). Вироблення методології спрямовано на впорядкування, отримання та обробку інформації про об’єкти, що існують поза нашою свідомістю і взаємодіють між собою та зовнішнім середовищем. Натомість, модель (лат. modulus – міра) – це об’єкт-заміна об’єкта-оригіналу, який забезпечує вивчення деяких якостей оригіналу. Моделювання – це заміщення одного об’єкта іншим з метою отримання інформації про важливіші якості об’єкта-оригіналу за допомогою об’єкта-моделі. Таким чином, моделювання може бути визначено як представлення об’єкта моделлю для отримання інформації про цей об’єкт шляхом проведення експериментів з його моделлю [314]. Один із засновників методу математичного моделювання та його положень, російський академік О. А. Самарський розуміє під обчислювальним експериментом таку організацію досліджень, за якої на основі математичних моделей вивчаються якості об’єктів і явищ, відтворюється їх поведінка в різних умовах і на підставі цього обирається оптимальний режим [421]. Іншими словами, обчислювальний експеримент передбачає перехід від вивчення реального об’єкта до вивчення його математичної моделі. Такою моделлю, як правило, є одне або декілька рівнянь [243]. Визначаючи гносеологічну роль теорії моделювання, тобто її значення в процесі пізнання, варто, передусім, відволіктися від існуючого в науці та техніці різноманіття моделей і виокремити те загальне, що притаманне моделям різних за своєю природою об’єктів реального світу. Це загальне міститься в наявності деякої структури (статичної або динамічної, матеріальної або уявної), подібної до структури цього об’єкта. У процесі вивчення модель виступає в ролі відносно самостійного квазіоб’єкта, який дозволяє отримати при дослідженні деякі знання про цей об’єкт. Якщо результати моделювання підтверджуються і можуть слугувати основою для прогнозування процесів, які протікають у досліджуваних об’єктах, то говорять, що модель адекватна об’єкту. При цьому адекватність моделі залежить від мети моделювання й обраних критеріїв [94]. Залежно від завдань, які вирішує суб’єкт моделювання, слід розрізняти моделі евристичні, прогностичні, ситуаційні, а також дидактичні. Аналіз основних існуючих визначень дозволяє зробити висновок, що моделювання може поєднувати декілька різних процесів. Так, це: 1) створення, конструювання моделей шляхом відбору інформації певної спрямованості; 2) їх використання; 3) проведення різних модельних експериментів; 4) формування суджень про реальний об’єкт, що вивчається; 5) отримання нового знання [94]. Отже, в процесі розслідування можна виявити масу типових ситуацій і відповідних дій слідчого, які можуть бути використані для створення алгоритму розслідування в типових слідчих ситуаціях (а в перспективі й алгоритму розслідування окремого виду злочину). Драпкін Л. Я. вказує на те, що «важливим кроком для створення ефективних програм розкриття і розслідування злочину є метод узагальнення ситуацій, так зване ситуаційне моделювання» [134]. Волчецька Т. С. при цьому вважає доцільним використання зазначеного методу в пізнанні ситуацій вчинення кримінальних злочинів. Під ситуаційним моделюванням розуміється метод дослідження ситуацій, який включає побудову моделі реальної ситуації та проведення з нею різних уявних експериментів: прогнозування напрямів її розвитку та (або) «відтворення» на ній прогнозованих рішень щодо управління ситуацією з метою оптимального вибору. З одного боку, ситуаційне моделювання виступає своєрідною формою уявної (пізнавальної) діяльності слідчого, з другого, – це й інструмент пізнання (метод), що широко використовується в слідчій практиці [94]. При цьому, вчені вважають, що при аналізі соціальних процесів слід за можливістю дотримуватися здорового позитивізму, тверезо оцінюючи, які із соціальних процесів можна моделювати з належною вірогідністю, а для яких ще передчасно говорити про дослідження з потрібною повнотою. Наприклад, у праці «Корупція в ієрархіях і ефективні стратегії її обмеження» [562] О. П. Михайлов розглядає питання моделювання корумпованих ієрархій і робить висновок, що аналіз моделей владних структур міг би допомогти віднайти додаткові, більш тонкі інструменти протидії корупції. Наведемо приклад того, яким чином у цьому випадку може бути сформульовано завдання. У певну одиницю часу система «влада – суспільство» виділяє якийсь ресурс (частину бюджету) для боротьби з прихованим оплачуваним використанням державної влади в інтересах приватних груп (корупцією). Як розпорядитися ним найефективніше, тобто так, щоб при фіксованому антикорупційному ресурсі (він, звісно, не може бути як завгодно великим) використати гроші платників податків щонайкраще та досягти максимального запобігання збитку від корупції? У моделі ідеальних законослухняних структур влади вводиться обумовлена корупцією шкода, формалізуються такі поняття, як ступінь корумпованості, збиток від корупції, ефективність її подолання тощо. Обчислювальні експерименти з моделями показують: через складну топологію ієрархій та їх неоднорідність існують більш і менш ефективні стратегії подолання корупції (при виборі поганої стратегії ефект може бути й негативним – витрати перевищують прибуток). Отже, з’являється можливість проводити антикорупційні заходи більш осмислено, звертаючи основну увагу на найчутливіші до них ділянки зараженої ієрархії (в цьому випадку йдеться про поліцейські заходи – пошук, засудження і покарання корупціонерів, захист свідків тощо) [420]. Розглянемо можливість застосування комп’ютерного моделювання до аналізу організованої злочинної діяльності в сфері фінансів на прикладі дослідження, що проводилося в Московському інституті МВС Російської Федерації. Потрібну вихідну інформацію було отримано як на основі аналізу матеріалів кримінальних справ декількох фінансових компаній, так і безпосередньо від численних потерпілих-вкладників, що втратили свої заощадження. Разом із громадським фондом «Антимафія» було проведено соціологічні дослідження, які дозволили відтворити історію діяльності компаній та одержати соціологічні характеристики потерпілих. До завдань комп’ютерного моделювання на цьому етапі входило відтворення динаміки припливу й відтоку вкладників; аналіз руху коштів (доходи і витрати) компаній; виявлення окремих стадій фінансової афери та їх тривалості; прогнозування критичних моментів у розвитку «піраміди», які є сигналами, наприклад, для кримінального припинення «гри». За допомогою комп’ютерного моделювання було досліджено закономірності накопичення внесків за часом (днів), а також збільшення доходів від вкладників і витрат на виплати дивідендів і на функціонування компанії. У результаті побудови комп’ютерної структурної моделі взаємодії компаній та обігу зібраних грошей було встановлено наявність фінансових махінацій на декількох структурних рівнях. Перший рівень – це структурний рівень приватних вкладників і невеликих шахрайських компаній, жертвами яких стали десятки й сотні людей. Другий рівень – це основний структурний рівень, на якому діяли сотні фінансових компаній. Саме на цьому структурному рівні простежується паралельність (одночасність) функціонування одних компаній і послідовність відкриття та закриття інших. На цьому ж рівні простежується рух коштів «по горизонталі», зокрема, кошти компаній, що закрилися, використовувались для «розкручування» нових. Третій рівень – це структурний рівень функціонування «компаній-гігантів». Цей структурний рівень позначимо як рівень «руху», тому що рух коштів відбувався вже по вертикалі, що призводило до надзвичайно високої їх концентрації. З найбільшою вигодою ці засоби оберталися в злочинному бізнесі. Системно-структурний аналіз оперативної інформації про діяльність низки шахрайських компаній і фактів, що одержали популярність у результаті контактів працівників ОВС із представниками іноземних спецслужб, дозволив висунути певну версію про подальший рух грошей. Четвертий рівень – це структурний рівень злочинного обігу зібраних коштів, які знайшли об’єкт «інвестування» не в економіці Російської Федерації, а в незаконній торгівлі ресурсами країни. На цьому самому рівні відбувався злочинний обіг грошей в Чечні, куди безпосередньо йшли внески, зібрані низкою компаній. Характер обігу коштів на п’ятому структурному рівні дозволяє визначити цей рівень як «знеособлення» грошей. Методи моделювання, що застосовувались, дозволили зробити припущення про те, що на початку 1996 р. фінансовий ринок Російської Федерації потрапив під нову хвилю махінацій. Простежується й участь іноземного капіталу в створенні нових «пірамід» уже на ринку цінних паперів і, таким чином, рух грошей на всіх п’яти структурних рівнях. Великомасштабне комп’ютерне структурно-імітаційне моделювання всіх розглянутих стадій («вступу», «взаємодії», «руху», «обігу» і «знеособлення») дозволяє більш цілеспрямовано та системно виробляти й ухвалювати рішення щодо захисту як інтересів окремих громадян, так і держави загалом від організованої злочинної діяльності в сфері фінансів, що швидко розвивається і змінює свої форми [479]. Таким чином, застосування методів математичного моделювання може сприяти глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві, зокрема слугувати методом вирішення проблем протидії корупційній злочинності. Враховуючи, що методи математичного моделювання мають велике значення для розкриття корупційних злочинів і виявлення осіб, які їх учинили, правоохоронні органи України потребують матеріальної підтримки держави для проведення відповідних досліджень. Отже, методи математичного моделювання дають можливість розкривати цілу низку корупційних злочинів і виявляти осіб, які їх учинили. За своєю суттю математичне моделювання є методом вирішення нових складних проблем кримінології, тому дослідження щодо нього повинно бути випереджаючим [314]. Можна зробити висновок для першої частини цього підрозділу дисертації, в якій розглянуті механізми протидії корупційній злочинності: напрацьований великий світовий досвід протидії корупційній злочинності, проте він є непридатним для України без його наукової інтерпретації й адаптації за допомогою кримінологічної науки до українського суспільства. Сучасна вітчизняна і зарубіжна кримінологічна наука має доволі багатий арсенал ефективних інструментів протидії злочинності, який, на жаль, не використовується в Україні. Ігнорування його робить Україну незахищеною від різноманітних породжуючих кризи (так званих кризогенних) факторів. В Україні кримінальний компонент є чинником усіх криз – і політичних, і економічних, і правових, і моральних. Іншими словами, злочинність відіграє значну роль в існуванні будь-якої кризи [198]. Цілком праві вчені, які вважають, що, на жаль, протидія злочинності зводиться до «вдосконалення» юстиції, тобто до фактора, який має паліативне значення, і зовсім не використовується радикальний фактор, а саме: підвищення правової культури громадян. Це веде до гіпертрофії ролі юстиції й атрофії ролі правової культури громадян у протидії корупційній злочинності. Така протидія суперечить законам кримінології і тому завжди є неефективною [198]. Також виявлено, що корупція є комплексним феноменом, який не можна пояснити з позицій лише одного фактора. При цьому зв’язок корупції з проблемами, що її породжують, є двостороннім. З одного боку, ці проблеми поглиблюють корупцію, їх вирішення може сприяти зменшенню корумпованості влади. З другого – боротьбі з масштабною корупцією в перехідний період заважає така сама корумпованість влади. Звідси випливає, що зменшити та обмежити корупцію можна лише шляхом одночасного вирішення проблем, що її породжують [140]. Міжнародний досвід боротьби з організованою злочинністю свідчить, що визначена та зважена державна політика може суттєво знизити активність організованих злочинних угруповань [410]. Світовий досвід свідчить про те, що механізми мінімізації рівня корупційної злочинності є. Те, що Україна не скористалася цим досвідом, вказує на незацікавленість у протидії цьому явищу і пересічних громадян, і деяких вищих керівників держави в сучасний період. Саме тому протидія корупції в Україні залишається на рівні лозунгів і декларацій. Розглянувши думки вчених щодо механізмів протидії корупційній злочинності та шляхів зменшення негативного впливу корупції на суспільство, відповідний міжнародний досвід, можна стверджувати про наявність кримінологічно-значимих проблем застосування таких механізмів в Україні, як: репресивні – кримінальні заходи впливу (карально-некаральні); культурні – забезпечення свободи слова та ЗМІ; просвітництво; підвищення соціальної культури громадян; опосередковані – забезпечення системної державної політики; створення незалежної судової системи; удосконалення антикорупційного законодавства; забезпечення адекватної реаліям українського суспільства кримінальної політики; побудова ефективної системи кримінальної юстиції; забезпечення прозорості інформації та процедур; інформаційне забезпечення громадян; соціальне забезпечення державних службовців; наукове супроводження заходів протидії корупційній злочинності, застосування міжнародного досвіду, напрацювань інших наук, зокрема, кібернетики в протидії корупційній злочинності в Україні. 6.2 Антикорупційна культура суспільства та індивідууму в мінімізації проявів корупційної злочинності Як свідчить наше дослідження у розділах 3 і 6 дисертації, пріоритет у антикорупційній політиці України надається удосконаленню правового законодавства та створенню державних антикорупційних органів. Але досвід показує (розділ 5), що більшість законів і заходів, спрямованих на боротьбу з корупційною злочинністю, на практиці не дає позитивних результатів. Причини такого стану справ, на нашу думку, пов’язані з культурою, менталітетом, традиціями корупційної діяльності в органах державної влади і правоохоронних органах. На це твердження нас наштовхує, зокрема, культурологічний підхід академіка НАПрН України О. М. Костенка до протидії злочинності, що становить систему організаційних, правових, а також соціально-культурних заходів, спрямованих на створення в суспільстві негативного ставлення до корупції шляхом формування у громадян високого рівня соціальної культури (політичної, економічної, правової, релігійної, наукової тощо). Тому важливим завданням на шляху протидії корупційній злочинності виступає формування антикорупційної культури суспільства. Феномен культури належить до центральних, фундаментальних понять філософії, тому що, будучи неповторним за своєю складністю соціальним явищем, вона пов’язана з найважливішими соціальними процесами. Термін «культура» часто використовується для позначення складних понять у різних наукових дисциплінах. Ще в 1871 р. Е. Б. Тейлор запропонував класичне визначення культури як деякого комплексу, що включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та інші здібності і навички, які засвоєні людиною як членом суспільства [205]. Культуру в широкому сенсі слова можна назвати реалізованою в нащадках духовною і матеріальною потенцією предків. Правова культура як складова загальної культури суспільства синкретизує в собі і традиції, і мораль, і поведінкові моменти, і знання правових вимог. Завдяки цьому вона була і залишається одним з основних моментів, необхідних для протидії злочинності [96]. Ямалнеєв І. М. правильно зауважує, що індивід не здійснює корупційних дій, виходячи не із-за страху покарання, а, перш за все, тому, що він сам вважає такі дії негідними і такими, що суперечать життєвим принципам. У цьому, зокрема, полягає особистий характер ціннісно-нормативної сфери індивіда, яка і виявляється в антикорупційній культурі [512]. Тут доречно навести думку І. Н. Пустовалової, за якою рівень антикорупційної культури можна виразити як мірою освоєння індивідом своїх прав як громадянина, так і використання їх з точки зору виконання обов’язків. Коли ми говоримо про антикорупційну культуру, то маємо на увазі також і те, що кожна людина повинна вміти: тлумачити ті або інші положення закону і визначати сферу їх дії; застосовувати в своїй життєдіяльності правові знання проти корупції; знаходити вихід із заплутаних правових ситуацій, а значить, використовувати закон для захисту своїх прав і інтересів [398]. У зв’язку з цим можна виділити такі функції антикорупційної культури як: пізнавальна функція, яка характеризується осмисленням індивідом корупційних явищ у правовій практиці. В процесі реалізації цієї функції відбуваються вивчення і пояснення антикорупційних процесів, що протікають у різних системах суспільства (освітній, політичній, економічній тощо). Пізнавальна функція не обмежується лише визначенням або поясненням причинно-наслідкових зв’язків різних антикорупційних явищ, що ніскільки не наближає нас до пізнання антикорупційної культури, вона націлена на розкриття глибинних процесів, в основі яких лежать проблеми, що є суттю, першопричиною виникнення корупційних проявів; функція моделювання слугує засобом формування відповідної моделі антикорупційної поведінки. В процесі реалізації цієї функції відбувається створення якогось образу або стандарту антикорупційної поведінки індивіда, який відповідає правовим нормам; регулююча функція дає можливість зіставляти свою антикорупційну поведінку з правовими вимогами. Як показує практика, і про що зазначають вчені, антикорупційна культура громадян може робити серйозний вплив на регулювання правових процесів; сприяти консолідації різних соціальних груп у справі підтримки і зміцнення законності та порядку в суспільстві; створювати передумови для того, щоб громадяни поважали закон, що на ділі означає сприяти ефективному функціонуванню правової системи. Дійсність така, що правові уявлення про права і обов’язки, дозволи і заборони стають основою мотивації поведінки індивіда в спрямованості його антикорупційної діяльності, тобто прояву ним активної ролі в установленні та додержанні законів [156]. Звідси випливає, що антикорупційна культура індивіда відображає його громадську активність і сприяє реалізації його прав, безпеки і правового захисту. Проте в основі антикорупційної культури лежить правова культура кожної людини, що призводить у кінцевому рахунку до стійкості конституційного порядку, зміцнення верховенства закону, доступності законодавства, пошани до демократичних правових інститутів, суворого дотримання законності [154]. Вважаємо за необхідне зазначити, що окремі положення культурологічної концепції деякі вчені розвивають за допомогою принципу соціального натуралізму. Так, відомий натуралістичний підхід О. М. Костенка, який розвиває думку, що критерієм справедливості будь-якого правового акта є його відповідність законам соціальної природи, і зокрема законам «природного права». А ступінь узгодження волі і свідомості людини із законами «природного права» є не що інше, як правова культура людини [202]. Ми не наполягаємо на застосуванні натуралістичного підходу, але вважаємо за потрібне в контексті розкриття проблеми цього розділу вказати і на такий напрям досліджень вчених. Цей напрям потрібно враховувати тому, що за принципом соціального натуралізму, будучи протиприродними, злочини порушують закони соціальної природи (закон соціальної справедливості, рівності), а відповідно стають суспільно небезпечними [197, с. 7]. Це узгоджується з тим, що принцип соціальної справедливості є одним з принципів кримінально-правової політики держави [487, с. 15]. Натуралізм (від лат. natura – природа) як філософський принцип розглядає соціальні явища винятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних і т. ін. Сутність теорії соціального натуралізму полягає у визнанні існування поряд з фізичною і біологічною природою також соціальної природи, що існує за своїми, притаманними їй (відмінними від фізичних і біологічних!) законами – законами соціальної природи [202]. Зауважимо, що природа людини така, що в морально-етичному плані протидія корупції рівнозначна боротьбі з людськими гріхами – жадобою, заздрістю, лінню, жагою насолод [167]. Різні прояви корупції мають різну етичну оцінку: одні дії вважаються злочинними, інші – лише аморальними. До останніх, як правило, належать «кумівство» і заступництво на основі політичної орієнтації, які порушують принцип мерітократії [91]. Отже, державна служба нерозривно пов’язана з культурою, мораллю, етикою державного службовця. Згідно із законами біхевіоризму, потрапляючи в колектив, людина переймає правила поведінки, які в цьому колективі утверджені. Тому, якщо внутрішньовідомча культура така, що стосовно хабарів панує потурання, безвідповідальність при вирішенні службових питань, відсутність гласності при обговоренні провини співробітників, то новопризначені працівники сприймуть таку поведінку як нормальну і слідуватимуть їй надалі [91]. Окремі нюанси поведінки чиновників прописані в етичному кодексі державного службовця. Відповідні стандарти закріплені в низці міжнародних документів, які Україна зобов’язалася виконувати. Пункт 4 ст. 7 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції передбачає зобов’язання сторін створювати, підтримувати і зміцнювати системи, які запобігають виникненню конфлікту інтересів, а п. 5 ст. 8 Конвенції встановлює обов’язок держав запроваджувати заходи і системи, які зобов’язують державних посадових осіб надавати відповідним органам декларації, inter alia (у тому числі), про суттєві дарунки або прибутки, у зв’язку з якими може виникнути конфлікт інтересів щодо їх функцій як державних посадових осіб [183]. Комітет міністрів Ради Європи 11 травня 2000 р. ухвалив Рекомендацію № R (2000)10, згідно з якою урядам держав-членів рекомендовано ухвалювати національні кодекси поведінки посадовців на основі Типового кодексу поведінки посадовців органів державної влади та місцевого самоврядування, доданого до цієї Рекомендації. Типовий кодекс передбачає низку правил щодо запобігання конфлікту інтересів посадовців, у тому числі щодо одержання подарунків [402]. Конфлікт інтересів – це суперечність між особистими інтересами особи та її службовими повноваженнями, наявність якої може вплинути на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи не вчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень [352]. Питання конфлікту інтересів та відмови від права прийняття рішень наводяться в рекомендаціях ООН з уникнення конфлікту інтересів державних посадовців Міжнародного кодексу поведінки ООН для державних посадових осіб. Питання, пов’язані з етикою поведінки державного службовця в Україні, регламентуються ст. 5 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII [342], але в ньому не розглядаються питання поведінки в різних конкретних ситуаціях. Згідно з цим законом державний службовець повинен: добросовісно виконувати свої службові обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і колег, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Проступок державного службовця – це дія (бездіяльність), що ганьбить честь і гідність державного службовця, що не сумісно з високим званням державного службовця й унеможливлює майбутнє виконання ним службових повноважень (навмисне порушення закону, порушення присяги, недобросовісне виконання обов’язків, що спричинило негативні наслідки, грубе порушення загальноприйнятих норм і правил поведінки). Залежно від виду державної служби до загальноприйнятих моральних норм поведінки державного службовця додаються спеціальні норми кодексу честі, наприклад: етичні вимоги, що висуваються до суддів, військових, дипломатів, порушення яких можуть спричинити дисциплінарну відповідальність: догану, звільнення, пониження в посаді тощо. Етичні вимоги до державних службовців важливі, тому що вони є невід’ємною частиною програми соціального управління, і врахування морально-психологічного рівня розвитку суспільства впливає на виконання управлінського рішення, тобто на ефективність державної служби. Моральні цінності та норми, що стосуються державної влади, її інститутів (державної служби), в сукупності формують етику державного управління. Поширення корупції серед чиновників призводить до того, що в ній зацікавлені як підлеглі, так і начальники. Потенційна вигода для начальника полягає в тому, що: відсоток від «хабарів» підлеглих є стабільним доходом для керівника; немає безпосередньої участі в даванні «хабара»; менша ймовірність, що підлеглий сам зізнається у вчиненому корупційному діянні. Водночас для начальника існують і певні ризики, пов’язані з корупцією, а саме: якщо підлеглого викриють, він може «видати» й начальника; вчинення злочину в складі організованої злочинної групи за КК України є обтяжуючою обставиною. Плюсами для підлеглого в цьому випадку є те, що він має ширші можливості, а тому й отримує більший «хабар»; під заступництвом начальника брати «хабарі» безпечніше. Мінусами для підлеглого є те, що вчинення злочину в складі організованої злочинної групи за КК України є обтяжуючою обставиною, а також те, що він вимушений частину «хабара» віддати керівникові. Ця система досить стійка і забезпечує стабільність корупційної діяльності. На практиці підлеглі ділять «хабарі» не тільки з начальством, а й між собою. Це призводить до формування специфічних для корупції внутрішніх ринків та економічних механізмів. Зокрема, виникають позиції з особливо високими нелегальними доходами. Боротьба між чиновниками за такі позиції формує внутрішній «ринок праці». З розвитком корупції відбувається деяка централізація ринку, починаючи з рівня окремих відомств, коли чиновники встановлюють тарифи за ухвалення конкретних рішень з метою зниження внутрішньої конкуренції за кожен хабар і підвищення загального доходу. У зв’язку з цим, наприклад, А. К. Джейн вважає, що підтримка стабільності нелегальних фінансових потоків вимагає адміністративних і законодавчих заходів, спрямованих на підвищення економічної вигоди від корупції та зниження правових і соціальних ризиків [543]. Проте слід зазначити, що Моральні кодекси, правила, розроблені для працівників різних сфер суспільної діяльності, не є дійсними в Україні, про що свідчить високий рівень поширення корупційної злочинності та наше дослідження [71, с. 360–367]. Вважаємо, що ці Моральні кодекси ніколи й не будуть ефективними, поки сама людина не захоче дотримуватись правил. Саме тому необхідно вийти на принципово новий рівень суспільної свідомості, в якому немає місця корупції. Це можливе, з огляду на позитивний зарубіжний досвід (Фінляндія, Японія, Сінгапур та ін.). Кримінальне покарання тут відіграє, на нашу думку, другорядну, хоча й важливу роль. Костенко О. М. зазначає, що ефективність юридичної відповідальності, у тому числі й відповідальності службових осіб за корупційну діяльність, визначається за такою закономірністю: чим вища соціальна культура громадян, тим ефективніша юридична відповідальність і, зокрема, кримінальне покарання. Тому протидія корупції має здійснюватися за формулою «культура + відповідальність» або «культура + репресія». Цю закономірність пропонується враховувати при розгляді проблеми відповідальності службових осіб за корупційну діяльність [196, с. 54]. Розглянемо позицію вчених, що критерієм справедливості будь-якого правового акта є його відповідність законам соціальної природи і, зокрема, законам «природного права» [199]. З цього випливає, що закони, які суперечать природі, не будуть дієвими. Але виникає питання, в який спосіб підвищити соціальну культуру громадян? Костенко О. М. бачить вихід у розробленні науковцями Своєрідного Кодексу законів природного права, заснованого на Римському праві [199], яке, зокрема, є виміром свободи і справедливості відповідно до досягнутого рівня соціального розвитку та правової культури в суспільстві [91]. Таким чином, у запропонованому вченим Кодексі, на нашу думку, основним може стати визначення в ньому поняття корупційного злочину як діяння, яке здійснюється особою на порушення законів соціальної природи, втілених у кримінальному законі. Міра узгодження волі і свідомості людини із законами «природного права» є не що інше, як правова культура людини. З «принципу верховенства «природного права» виходить, що: «правова культура людей вище будь-яких конституцій, законів, постановлень, звичаїв, договорів, релігійних та інших соціальних норм, що мають правовий характер». Тому формула протидії правопорушенням має бути такою: «правова культура громадян плюс санкції, передбачені чинним законодавством». Отже, формування правової культури у людини може запобігти вчиненню кримінального правопорушення, що зробить непотрібним застосування санкцій за вчинення злочину. За «натуралістичною» юриспруденцією законодавство має розглядатися не як самодіючий чинник, а як інструмент у руках людей, який вони застосовують відповідно до своєї правової культури. Відповідно до соціально-натуралістичної концепції права глобалізація (і європеїзація) юриспруденції полягає в наближенні національних юриспруденцій (правової культури громадян, законодавства, юстиції) до «спільного знаменника», яким є закони соціальної природи, включаючи закони «природного права» [199]. Юриспруденція встановлює, що є значимим: відповідно до правил юридичного мислення, частково примусово-логічного, частково зв’язаного конвенціонально цими схемами; отже, правові принципи і певні методи їх тлумачення заздалегідь визнаються обов’язковим. Чи повинно існувати право і чи мають бути встановлені саме ці правила – на такі питання юриспруденція не відповідає. Вона лише може вказати: якщо хочуть певного результату, то певний правовий принцип відповідно до норм нашого правового мислення – засіб його досягнення, який цілком підходить [87]. Це саме стосується юридичної науки – вона має пізнавати закони соціальної природи (і закони «природного права»), для того щоб втілювати їх у форму законодавства, а також для того, щоб використовувати їх для юридичної освіти і формування правової культури громадян [195]. Як зазначає О. М. Костенко, в Україні має бути впроваджено державну програму з формування антикримінальної культури громадян України (з урахуванням, зокрема, досвіду реалізації подібних програм у Польщі, Італії, Гонконгу, Сінгапурі та ін.). Без формування такої культури у громадян, яка є основою кримінологічної безпеки у суспільстві (як найважливішого елемента національної безпеки), жодні реформи кримінальної юстиції не будуть ефективними [195]. Вбачається, що в сучасному суспільстві стан масової свідомості визначається об’єктивними умовами життя, зокрема, інформаційно-психологічним впливом на нього, під яким у людей формується відповідний погляд на події та факти. Якщо ці умови не задовольняють суспільство, на нашу думку, протидіяти корупційній злочинності складно. Саме тому для успішних реформ зміна свідомості населення стає першочерговим фактором. Прикладом успішного впливу на антикорупційну свідомість громадян у Сінгапурі є застосування урядом принципу «все мусить бути найкращим», який був зведений у ранг державного пріоритету. Так, одним із перших кроків Прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю, з метою залучення інвесторів, було прийняття програми «Чисте місто». Уряд Сінгапуру через нестачу коштів на створення повної інфраструктури використав найдешевший ресурс – інтелектуальні зусилля. Наприклад, просте озеленення міста. Вважається, що це формує позитивне ставлення у іноземців, мотивує жителів та довіру до держави. Отже, тепер кожен сінгапурець упевнений, що його місто – найкраще в світі, а жити та працювати в ньому надзвичайно приємно, тому є стримуючим фактором від еміграції жителів за кордон. Наступний приклад – державна компанія «Сінгапурські авіалінії», яка створила в аеропорту психологічно комфортну атмосферу – у ньому не існує практики обшуків осіб та багажу, працює новітня охоронна система, все коректно й упорядковано, обладнано сучасною технікою. Нині, коли інвестиційні витрати окупилися, Сінгапурський аеропорт є великим вузлом міжнародних авіаліній, одним із найсучасніших і найкомфортабельніших аеропортів світу, обладнаний для цілодобових польотів у будь-яких погодних умовах. Таким чином, держава забезпечила найсприятливіший клімат для того, щоб інвестиції йшли в країну не лише на глобальному економічному рівні, а й на рівні психології кожного окремого інвестора. Особливу роль у мінімізації корупційних проявів відіграє освіта та виховання громадян, яка спрямована на формування в них впевненості в майбутньому. Так, наприклад, у Сінгапурі до служби у збройних силах призивалися найрозумніші студенти за 8-річним контрактом. За цей період вони навчалися 2-3 рази за кордоном. Спочатку це було спеціальне навчання на військового фахівця, потім – штабне та командне навчання в Сполучених Штатах або Великій Британії, а після того – курси ділового (МВА) або державного (МРА) адміністрування в Гарварді чи Стенфорді. Після 8-річного терміну служби офіцеру надавався вибір: або йти в державне правління, або в приватну сферу, або ж лишатися на військовій службі. Таким чином було сформовано еліту, яка ввібрала в себе найкращі світові знання, військову дисципліну і працювала на державу. Зараз практично кожен мешканець Сінгапуру вільно володіє англійською. А це дало неймовірний стрибок у міжнародному бізнесі та підвищило конкурентоспроможність Сінгапуру як країни [229]. У Грузії велике значення надається просвітницькій діяльності, створенню та показу тематичних мультфільмів на тему корупції, запровадження антипризів для корупціонерів у певних сферах, «ревізіям» законодавства [71, с. 416]. Тож одним з інструментів, що можуть використовуватися для формування антикорупційної громадянської свідомості, є ЗМІ, про що розглянемо в наступному підрозділі дисертації. Розглядаючи Сінгапурську антикорупційну стратегію як досвід для інших країн, необхідно відмітити, що, по-перше: іншим країнам важко відтворити Сінгапурську антикорупційну стратегію в цілому, оскільки Сінгапур має унікальні історичні, географічні, економічні, демографічні та політичні риси. По-друге, немає гарантій того, що уряди інших країн готові відтворити та імплементувати сінгапурський досвід протидії корупційній злочинності, оскільки це вимагає великих економічних і політичних витрат. Тож Україні, при запозиченні такого досвіду, слід орієнтуватися на особливості злочинності в своїй державі. Ми почасти згодні з вченими, які вважають, що правова культура громадян вища від будь-яких конституцій, кодексів та інших законів [197], тому що закони певним чином обмежують волю людини, а культура завжди залишається їх вільним вибором. Тож допомогти кожному члену суспільства у своєму виборі і є завданням держави, що може бути втілено знов-таки в законодавстві [197]. Натомість, на нашу думку, в цьому є певне протиріччя, яке випливає з того, що культура вище за закон, але ми повертаємось знов до законодавства. Раціональне зерно тут полягає в тому, що для виконання своєї функції держава повинна скеровувати свідомість людини, у тому числі і через закони. Викладене в цьому підрозділі дає нам підстави для висновку щодо першочергової ролі антикорупційної культури у протидії корупційній злочинності в Україні, без якої усі інші заходи такої протидії не будуть ефективними. Тож формування у суспільстві антикорупційної культури повинно бути законодавчо закріплено в України як державний пріоритет і будуватися на основі позитивного зарубіжного досвіду, з використанням напрацювань вчених з цього напрямку та урахуванням особливостей існування та розвитку українського суспільства. Репресивні заходи протидії корупційній злочинності є необхідними, але другорядними. У контексті культурологічної концепції можна виділити деякі заходи щодо мінімізації корупційної злочинності (перелік яких не є вичерпним): формування у громадян з дитинства у всіх закладах (від дитячих садків до вищих навчальних закладів) світогляду, в якому немає місця корупційній поведінці, через просвітницькі передачі телебачення, радіо, в мережі Інтернет, призначені для певних вікових груп; залучення працівників засобів масової інформації до висвітлення подій, пов’язаних з корупційними діями, та заходів протидії корупції; взаємодія з представниками суспільних і церковних інституцій з питань виховання громадян у контексті осуду корупції в суспільстві; поширення антикорупційних знань, методів виявлення й оцінки рівня корумпованості державних службовців; створення системи заохочувальних заходів для державних службовців, які дотримуються антикорупційної поведінки, а також заохочення та захисту громадян, які надають достовірні відомості про корупційні правопорушення; формування у громадян думки про престижність державної служби; підтримка професійних організацій з етики і моралі. Таким чином, ураховуючи, зокрема, результати, отримані нами в попередніх розділах, щодо дієвості репресивних методів, робимо висновок, що сприяти мінімізації корупційній злочинності в Україні можна виключно в поєднанні законодавчих заходів, кримінального судочинства з просвітницькими методами, спрямованими на підвищення соціальної культури громадян, що і передбачає обраний нами в дослідженні культурологічно-репресивний підхід. У нормативних актах з формування антикорупційної культури слід закріпити такі принципи: в системі «чиновник – громадянин» додержання позиції «не брати – не давати»; дотримання політичної культури; закріплення в суспільній свідомості (моральних і етичних норм) антикорупційної поведінки; здійснення подарунків у межах правил і норм; активне залучення суспільної уваги до корупційних проявів і фактів протидії корупції. Велику роль грає просвітництво, чому можуть допомогти еліти, щоб сформувати культуру в більшості. Для цього потрібна політична воля, яка спрямована на формування ідеології нетерпимості до корупції і яка, на нашу думку, і буде вищим проявом культури. Хоча багато вчених у сучасний період, зокрема М. І. Мельник [249, 250], вказували на необхідність політичної волі до протидії корупційній злочинності, все-таки слід зазначити, що саме політична воля є ключом до вирішення порушеної у цьому підрозділі проблеми. Приклад успішного подолання корупції за умови політичної волі показав той самий Сінгапур. Тож базове питання, яке нині потребує відповіді: «Чи бажає державна влада формулювати антикорупційне посилання суспільству?». Такий підхід, на нашу думку, мінімізує необхідність застосування кримінального покарання до осіб, які потенційно мали вчинити корупційні злочини. Необхідно підкреслити, що саме недооцінка культури, гіпертрофія «об’єктивних» економічних, соціально-класових, технократичних підходів і відповідна політика з доповнюючим ідеологічним забезпеченням у величезному (можливо, у вирішальному) ступені послужили причиною краху СРСР та всеохоплюючої кризи країн СНД [160]. Перспективним є подальше дослідження в напрямі психологічних причин невпливу особистості, яка здійснює політичне керівництво державою, на мінімізацію корупційної злочинності в Україні. 6.3 Феноменологія та порівняння чинників ефективності протидії корупції в країнах світу Країнам, які в 2009 р. за рейтингом Всесвітньої організації Transparency International зарекомендували себе як найменш корумповані, вдалося створити ефективний механізм боротьби з корупцією. До таких країн належать: Нова Зеландія, Данія, Сінгапур, Швеція, Швейцарія, Фінляндія, Нідерланди, Австралія, Канада, Ісландія, Німеччина, Велика Британія, США, Франція. Раніше до цього списку входили також Норвегія, Люксембург, Ірландія, Ізраїль, Австрія. Країнами з низьким рівнем корупції традиційно вважають також Китай, Японію та Південну Корею. Досі вченими не визначалися критерії, за якими можна було б порівняти між собою країни з однаковим рівнем корупції та надати перевагу певній системі подолання цього явища. Тому визначимо чинники, що найчастіше фігурують у наукових роботах із дослідження проблем корупції. Вибір переліку країн, відносно яких проводився порівняльний аналіз, обумовлюється критерієм наявності наукових розробок з протидії корупційній злочинності, які підтверджують активне застосування таких заходів у певній країні. Аналіз праць українських і зарубіжних учених із питань корупції дозволив зробити вибірку та окреслити основні показові чинники протидії корупції у країнах світу, а саме: наявність у державі спеціалізованого антикорупційного органу; існування кримінальної відповідальності за такі види злочинів; активне залучення населення та громадян до заходів боротьби з корупцією; впровадження етичного кодексу або інших етичних норм для державних службовців; встановлення високої заробітної плати державних службовців порівняно з іншими верствами населення; розробка та дієвість антикорупційного законодавства; політична воля уряду для проведення відповідних реформ. Розроблена автором дисертації порівняльна таблиця «Наявність чинників боротьби з корупцією у деяких країнах світу» (додаток Б до дисертації) свідчить, що спеціальні антикорупційні органи існують майже в усіх розвинених країнах. Проведене дисертантом дослідження також показує, що у країнах-лідерах із низьким рівнем корупції є інституції щодо боротьби з корупцією усіх типів, а також є такі країни, які взагалі не мають спеціалізованих органів боротьби з цим явищем. Отже, не можна говорити про переваги одного типу спеціалізованого інституту боротьби з корупцією над іншими. У багатьох державах світу створені та функціонують спеціалізовані органи з різноманітними функціями – превентивною, репресивною, координаційною, дослідницькою тощо [443], однак оцінити ефективність їх роботи, а також порівняти їх проблематично, насамперед через національні, культурні, правові, адміністративні особливості кожного з них. Водночас зауважимо, що в Данії, Швеції та Фінляндії, найбільш благополучних країнах у плані корупції, немає спеціалізованих антикорупційних органів. Більше того в цих державах корупція не розглядається як така, що становить значну небезпеку для суспільства. Наприклад, у Швеції не існує навіть будь-яких спеціальних урядових програм щодо боротьби з корупцією. Відповідальність за корупційні злочини та хабарництво передбачена загальним шведським законодавством, зокрема, Кримінальним кодексом, Кодексом про судочинство, Актом про аудит та іншими законодавчими і підзаконними актами або нормами міжнародних організацій, насамперед, Інтерполом [245]. У Данії також не передбачено окремого пакета антикорупційних законів, однак щодо злочинів подібного характеру відповідні статті включено до датського кримінального законодавства. Данії притаманна інформаційна прозорість державних структур, які ухвалюють рішення відносно того чи іншого питання, і свобода доступу преси до документів, на яких ці рішення ґрунтуються. У цій країні лише запроваджено ключові державні та приватні антикорупційні ініціативи, пов’язані з бізнесом та запропоновані суспільними організаціями. Як бачимо з нашої таблиці, кримінальну відповідальність за корупційні діяння передбачено в переважній більшості країн. Винятки становлять такі країни, як Російська Федерація, Україна та ті, в яких корупції практично не існує як явища, – це Данія, Нідерланди і Швеція. Щодо кримінальної відповідальності за корупційні діяння в інших країнах, то, наприклад, Кримінальний кодекс Канади прирівнює хабарництво до порушення Конституції та державної зради. Кримінальному покаранню підлягає як особа, яка отримала хабар, так і особа, яка дала його. Норми конституційного права Канади спрямовані як проти залежності парламенту від бізнесу, так і проти використання депутатами службового становища в корисливих цілях [99]. Кримінальному переслідуванню за хабарництво в США, як і в Канаді, піддаються не тільки ті, хто одержує хабарі, але й ті, хто їх дає. У Зводі законів США чітко визначено, які категорії посадовців вважаються особами, що одержують хабарі. Відповідальність за давання хабара поширюється на усіх, хто дає, пропонує, обіцяє будь-що цінне публічному посадовцю або кандидату на цю посаду з протиправною метою. Важливо, що покаранню за хабарництво, разом із працюючим, підлягає як колишній, так і майбутній службовець, щодо якого здійснюється попередня перевірка [495]. В основі антикорупційної стратегії Китаю лежить превалювання репресивних засобів впливу. З цією метою в 2003 р. був створений Антикорупційний комітет, який займається не тільки розслідуванням корупційних злочинів, за які передбачено смертну кару, а й виконує також виконавчі функції. Досить сказати, що цей Комітет «підвів під розстрільну статтю» близько 1 200 чиновників різних рангів, частина з них покінчила життя самогубством. Понад вісім тисяч осіб із цих причин виїхали з країни. Французьке законодавство приділяє більше уваги адміністративним, а не кримінальним заходам покарання. При цьому переслідується головна мета – недопущення «поєднання особистих фінансових інтересів та виконання посадових функцій державного службовця» [40]. У Кримінальному кодексі Фінляндії за здійснення державними посадовими особами злочинів передбачено різні покарання: від штрафу до двох років позбавлення волі (зі звільненням з посади, забороною займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від двох місяців до чотирьох років за наявності обтяжуючих обставин). Вони призначаються за такими складами злочинів: отримання державною посадовою особою хабара або примус до його давання; зловживання посадовими повноваженнями; службовий підлог; фальсифікація доказів; підкуп з метою спонукання до давання неправдивих свідчень або навмисно неправильного перекладу офіційного тексту тощо [245]. У 2001 р. Фінляндія стає першою державою у світі, де немає корупції в державних органах. Ці досягнення підтверджені й іншими дослідженнями. За рік у Фінляндії розглядається всього декілька справ щодо обвинувачення у хабарництві та щодо давання хабарів. При цьому хабарем вважають, наприклад, факт спеціально організованого обіду з представниками сторони, з якою проводиться зустріч. Суд вважає, що цей факт може підірвати довіру до організації, яку представляє організатор зустрічі, а також до офіційної влади. Подібне рішення Верховного суду одного разу стало прецедентом для визначення того, що можна вважати хабаром [477]. Японське законодавство кваліфікує кримінальним злочином дії політиків, що лобіюють за винагороду від зацікавленої особи вигідне для неї рішення шляхом впливу на державних, муніципальних службовців, а також юридичних осіб з 50% капіталу держави або місцевого самоврядування [495]. Отже, кримінальна відповідальність за корупційні діяння є обов’язковим чинником боротьби з цим явищем для всіх країн. Залучення населення та громадських організацій активно проводять Сінгапур, Данія, США, Нідерланди, Швеція, Фінляндія, Ізраїль, тобто розвинені країни, які практично подолали корупцію. Засоби масової інформації Фінляндії є одним із потужних факторів контролю, тому що після публікації матеріалів у ЗМІ одразу ж йде реакція уряду. Головна ідея антикорупційної політики Сінгапуру, країни, яка стала блискучим прикладом подолання корупції для всіх країн світу, що є темою для окремого розгляду, полягає в «прагненні мінімізувати або виключити умови, що створюють як стимул, так і можливість особи здійснювати корумповані дії». Це досягається за рахунок цілої низки антикорупційних принципів, зокрема: 1) оплата праці державних службовців здійснюється відповідно до середньої заробітної платні успішно працюючих у приватному секторі осіб; 2) контрольована щорічна звітність державних посадовців про їх майно, активи і борги (прокурор має право перевіряти будь-які банківські, акціонерні та розрахункові рахунки осіб, підозрюваних у порушенні Акта про запобігання корупції); 3) принциповість у справах про корупцію стосовно високопоставлених урядовців для підтримки морального авторитету непідкупних політичних лідерів; 4) ліквідація зайвих адміністративних бар’єрів для розвитку економіки [428]. У Швеції одним із наслідків модернізації країни став комплекс заходів, спрямованих на усунення меркантилізму. Відтоді державне регулювання стосувалося більше домашніх господарств, ніж приватних підприємств, і ґрунтувалось на стимулах (через податки, пільги і субсидії), а не на заборонах і дозволах. Було відкрито доступ до внутрішніх державних документів і створено незалежну та ефективну систему правосуддя. Одночасно шведський парламент і уряд встановили високі етичні стандарти для адміністраторів і стали домагатися їх виконання. Через декілька років чесність стала соціальною нормою серед бюрократії. Заробітні плати високопоставлених чиновників спочатку перевищували заробітки робітників у 12–15 разів, проте з часом ця різниця знизилася до двократної. Нині Швеція має один із найнижчих рівнів корупції в світі [428]. Заходам профілактики та попередження приділяється значна увага в Австрії, Бельгії, Данії, Нідерландах, Сінгапурі, США, Німеччині, Франції, Словенії, Македонії, Албанії, Бельгії, Ізраїлі, Китаї, Японії. Так, в Австрії існує консультативна служба запобігання злочинності, яка має 143 регіональні бюро, у Бельгії – Вища профілактична рада, в Данії – Вища рада профілактики, до якої входить 46 організацій. У США в межах Національної ради створено профілактичні служби, які об’єднують понад 100 громадських і державних організацій. Вони систематично аналізують стан справ у сфері запобігання злочинності та дають належні рекомендації урядовим структурам для ухвалення відповідних рішень [193]. Уряд Нідерландів приділяє підвищену увагу заходам, спрямованим на запобігання та попередження корупції в державному апараті, особливо в судових органах. У державі створено ефективну систему нагляду за діяльністю представників судової влади, важливу роль у якій відіграє інститут добровільних інформаторів, які повідомляють правоохоронним органам про випадки підкупу посадових осіб, що стали їм відомі. Відповідно до законодавства країни встановлено суворі санкції щодо осіб, які здійснюють підкуп суддів. Особа, яка дає хабар або пропонує судді будь-які послуги з метою впливу на процес розгляду справи, підлягає тюремному ув’язненню на термін до шести років або великому грошовому штрафу. Ці ж дії, спрямовані на лобіювання конкретного рішення у кримінальній справі, караються позбавленням волі на строк до дев’яти років. Особи, які отримали хабар, відсторонюються від виконання своїх обов’язків без права подальшої роботи в судових органах або перебування на державній службі і також переслідуються в кримінальному порядку [180]. Наявність у країні етичних стандартів (етичних кодексів або правил держслужбовців), за результатами нашого дослідження, не є показовим чинником подолання корупції. Хоча не можна не вказати на деякі позитивні приклади. Наприклад, у Фінляндії обов’язки і відповідальність чітко прописані та постійно контролюються і це, на нашу думку, є важливим фактором успіху в попередженні корупції. Якщо міністр або уряд приймають рішення, які відрізняються від запропонованого відповідним чиновником, то чиновник може уникнути юридичної відповідальності, подавши письмову скаргу. Однак питання, чому в деяких країнах такі правила не працюють, є темою для окремого дослідження. Деякі вчені вважають, що у вивченні причин корупції в різних країнах світу варто враховувати також ментальність нації та її історичний досвід. Негативне ставлення до корупції міститься також у культурних традиціях нації. Прикладом можуть слугувати країни Південної Європи, зокрема Данія, де протестантизм не дозволяє «красти» у держави, тому що в протестантській моралі закладено відповідальність кожного за законом. Крім того, у Скандинавських країнах різні щодо рівня доходів верстви населення мають рівні соціальні можливості. На основі проведеного дослідження, у тому числі складеної нами порівняльної таблиці, можна з великою вірогідністю стверджувати, що наявність антикорупційних органів не є панацеєю від вчинення корупційних діянь чиновниками. Ефективнішою протидією цьому явищу є забезпечення високої заробітної платні державним службовцям (порівняно з іншими верстами населення). Наш висновок підтверджується думкою В. Д. Андріанова, який теж дійшов висновку, що одним із важливих факторів, які сприяють розвитку корупції, є низька заробітна плата чиновників. З метою мінімізації ризиків корупції деякі країни законодавчо затверджують систему високих заробітних плат для високопосадовців [7]. Простежується пряма залежність між економічним рівнем розвитку країни та рівнем корупції в ній. Чим вище такий рівень, тим менший рівень корупції. Крім цього, важливим є створення благополучними в плані корупції країнами заходів профілактики та попередження, а також наявність кримінальної відповідальності за такі злочини. Для України досвід країн із наявністю таких чинників є корисним, його бажано взяти до уваги як позитивний приклад. Безумовно, зарубіжний досвід боротьби з корупцією не може бути перенесений у вітчизняну законодавчу та правозастосовну практику в повному обсязі. Однак його використання у межах можливого з урахуванням українських реалій може принести позитивні результати в протидії корупційній злочинності. Розглянемо детальніше такий, виокремлений нами в цьому підрозділі дисертації чинник протидії корупції, як створення спеціального антикорупційного органу в Україні. Хоча вище нами було зроблено висновок про те, що наявність у державі антикорупційного органу не є панацеєю від вчинення корупційних діянь чиновниками, все-таки припускаємо, що ефективність такого органу залежить від сукупності різних факторів, зокрема, від наданих йому функцій та типу, за яким він створений. Зазначимо, що ідея створення спеціалізованого антикорупційного органу ґрунтується на розумінні боротьби з корупцією як повноцінної й іманентної сучасній державі функції. Йдеться не просто про одне із завдань, що стоять перед державою, яке слід вирішити і «закрити тему», а саме про формування та інституалізацію постійного напряму в державній діяльності на зразок таких базових функцій, як оборона, безпека, соціальне забезпечення тощо, тобто про політику. Коли йдеться про державні функції, природно постає питання про відповідні публічно-владні інститути, на які може бути покладено відповідальність за їх реалізацію. Зрозуміло, жодна з державних функцій не реалізується якимсь одним єдиним державним органом (як правило, органом виконавчої влади), тим більше в системі, що ґрунтується на принципі розділення влади. Так, за функцію оборони країни відповідає не лише Міністерство оборони, але і, зрозуміло, Президент, Уряд. Проте лише для Міністерства оборони ця функція є основною. Тому відсутність державного органу, що спеціалізується на функції протидії корупційній злочинності, може свідчити про те, що вона не виокремлена як одне з базових, родових завдань держави. Створення спеціалізованого антикорупційного органу – це, звичайно, не єдиний вихід. Так само це не повинно бути і звичайною бюрократичною відповіддю на виклик часу: «є проблема – створимо орган». Йдеться саме про інституалізацію нової базової функції держави. Причому функції, в якій домінуючою є не репресивна її частина, а координація антикорупційної політики і контроль за її проведенням, що передбачає вироблення і реалізацію системи заходів, спрямованих на ліквідацію (зменшення) умов, що породжують, провокують і підтримують корупцію у всіх її проявах. Іншими словами, ідеологія протидії корупції не може ґрунтуватися лише на виявленні і притягненні до відповідальності корупціонерів. Тим більше в умовах, коли держава ще не в змозі повністю покластися на правоохоронні та судові органи, не може гарантувати, що всі працівники цих органів завжди і винятково орієнтовані на закон. Це не означає, що на якийсь час потрібно знизити активність із виявлення корупціонерів і притягнення їх до відповідальності. Навпаки, така активність має бути підвищена. Але без організації системної протидії не можна вирішити завдання викорінення корупційної злочинності [439]. Зазначимо, що від самого початку протидії корупційній злочинності в ній брали участь переважно національні поліцейські формування держав світу. Але досвід довів, що ефективна діяльність у боротьбі з корупцією, а тим більше в її попередженні не можлива лише за рахунок прийняття відповідного законодавства протидії цьому явищу та зусиль правоохоронних органів кожної країни. Розглянемо цю тезу детальніше. Так, наприклад, ще в 50-х роках минулого століття існувала Спеціалізована комісія з боротьби з корупцією в Сінгапурі, а в 1974 р. в Гонконзі було створено Незалежну комісію у боротьбі з корупцією, завдяки якій вдалося досягти значних успіхів у зниженні її рівня. Вивчаючи цей досвід, багато країн світу почали також створювати відповідні спеціалізовані установи з попередження та боротьби з корупцією. У 1997 р. Комітет міністрів Ради Європи приймає «Двадцять принципів боротьби з корупцією», де вже на європейському рівні йдеться про потребу створення спеціалізованих державних органів або посадових осіб, відповідальних за попередження, розслідування і судовий розгляд корупційних діянь [341]. Відповідно до Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 р. [183] кожна держава-учасниця забезпечує, згідно з основоположними принципами своєї правової системи, наявність органу або, у належних випадках, органів, які здійснюють запобігання корупції за допомогою таких засобів, як: проведення політики, вказаної у ст. 5 цієї Конвенції, і, у належних випадках, здійснення нагляду та координації реалізації такої політики; розширення та поширення знань із питань запобігання корупції. Кожна держава-учасниця забезпечує органу або органам, зазначеним у п. 1 ст. 5 вказаної вище Конвенції, потрібну незалежність згідно з основоположними принципами своєї правової системи, з метою надання такому органу або органам можливості виконувати свої функції ефективно й в умовах свободи від будь-якого неналежного впливу (ст. 6). Кожна держава-учасниця забезпечує, відповідно до основоположних принципів своєї правової системи, наявність органу чи органів або осіб, які спеціалізуються у боротьбі з корупцією за допомогою правоохоронних заходів (ст. 36). Зазначені міжнародні акти в основу побудови таких спеціалізованих органів поклали такі основні положення, як спеціалізація, незалежність, високопрофесійна підготовка кадрів і належне ресурсне забезпечення. Вивчаючи практику перших спеціалізованих інституцій і дотримуючись норм міжнародних стандартів, нині в багатьох країнах світу створені та функціонують державні органи з попередження та боротьби з корупцією. У світі умовно існують два види спеціалізованих антикорупційних відомств: а) які володіють виключною компетенцією розслідування корупційних злочинів; б) які поділяють свої функції з іншими відомствами. Спеціалізовані інститути в боротьбі з корупцією можна поділити на: 1. Багатоцільові органи в боротьбі з корупцією. Прикладами є Гонконг, Сінгапур, Латвія, Литва, Австралія, Ботсвана, Уганда, Корея, Таїланд, Аргентина, Еквадор. Ця модель є найяскравішим прикладом універсального підходу до вирішення проблеми корупції – поєднання в межах однієї установи превентивної та репресивної функцій. Установи, що належать до цього типу, виконують такі завдання: ведення слідчої діяльності, розробка політики у сфері боротьби з корупцією, аналітична діяльність, допомога в попередженні злочинів, взаємодія з громадянським суспільством, збір та аналіз інформації, моніторинг процесу виконання програми в боротьбі з корупцією. При цьому в більшості випадків кримінальне переслідування є окремою функцією в межах агентств, створених з метою забезпечення утримання від вчинення корупційних діянь (за умови надання спеціалізованому інституту потрібних повноважень і незалежності). 2. Інститути в структурі правоохоронних органів, включаючи спеціалізовані прокурорські служби (наприклад, Іспанія, Румунія і Хорватія); спеціалізовані поліцейські служби (наприклад, Бельгія, Норвегія, Угорщина, Велика Британія, Німеччина). До цього типу належать антикорупційні інститути різної спеціалізації: 1) з проведення оперативно-розшукової діяльності; 2) слідчі органи кримінального переслідування злочинів, пов’язаних із корупцією; 3) інститути, які мають повноваження як щодо ведення оперативно-розшукової, так і слідчої діяльності у зв’язку з розслідуванням корупційних злочинів. Це правоохоронні органи, які в деяких випадках виконують превентивні, координаційні та дослідницькі функції. Це найпоширеніша модель антикорупційного відомства в країнах Західної Європи. 3. Інститути з попередження корупції, розробки політики і координації зусиль у сфері боротьби з корупцією (Франція, Словенія, Македонія, Албанія, Мальта, Сербія, Чорногорія, США, Індія, Філіппіни, Болгарія, Австрія, Бельгія, Данія). Ця модель охоплює інститути, які виконують одну або декілька превентивних функцій: дослідження корупції як соціального явища, виявлення факторів, які сприяють корупції, моніторинг і координація заходів щодо виконання антикорупційних програм і планів дій, перегляд та підготовка правових актів у цій сфері; контроль у сфері конфлікту інтересів і декларування майна державними службовцями, вироблення і впровадження кодексів етики; сприяння у проведенні навчання; консультування з питань етики на державній службі; підтримка міжнародного співробітництва і заходів щодо взаємодії з громадянським суспільством [173]. Щодо України слід зазначити, що держава має Уповноваженого з питань антикорупційної політики – посаду введено для забезпечення здійснення Кабінетом Міністрів України повноважень щодо спрямування і координації роботи органів виконавчої влади із запобігання і протидії корупції (2009–2010 pр., з липня 2013 р.). Певним внеском у протидію корупційній злочинності в Україні стало створення Національного антикорупційного комітету України при Президентові України відповідно до Указу Президента України від 26 лютого 2010 р. № 275 [394], метою діяльності якого було кардинальне поліпшення ситуації у сфері боротьби з корупцією в Україні, забезпечення узгодженості дій правоохоронних органів у цій сфері, здійснення реальних кроків для повернення довіри громадян до влади, суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, зміцнення партнерських відносин із міжнародним співтовариством, неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини в інтересах утвердження законності та правопорядку. Проте неефективність його діяльності призвела до ліквідації цього комітету в 2014 р. і утворення Національної ради з питань антикорупційної політики як консультативно-дорадчого органу при Президентові України [378]. Верховна Рада України також прийняла Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України» [272], який передбачає створення державного правоохоронного органу, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Щоб зрозуміти причини, за якими в період сучасної України, до 2014 р. не було створено ефективної, єдиної інституції з протидії корупційній злочинності, слід звернутися до історії. Зазначимо, що питання створення Національного антикорупційного бюро в Україні, починаючи з 1993 р., час від часу порушувалося політиками. Подібна до Національного антикорупційного бюро структура, а саме: Національне бюро розслідувань України, була створена Указом Президента України Л. Кучми від 24 квітня 1997 р. № 371 [375]. Згідно з Указом ця структура повинна була займатися досудовим розслідуванням особливо важливих кримінальних справ, пов’язаних з корупцією у верхівках влади. У 1997 р. Президент України доручив Уряду вирішити питання матеріально-технічного забезпечення цього Бюро, додавши відповідну статтю витрат до бюджету 1998 р., але Конституційний Суд України визнав Указ Президента таким, що не відповідає Основному закону України за низкою статей. Створення подібних державних органів, на думку Суду, повинно проводитися законами, а не указами. Але й надалі, розробляючи законопроекти щодо створення антикорупційного бюро, депутати різних скликань так і не знайшли ідеальної формули, за якою воно мало б працювати. Свого часу створення такої структури пропонував Комітет по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією в законопроекті «Про Національне бюро антикорупційних розслідувань України», «спеціалізацією» якого пропонувалося зробити державних службовців І і ІІ категорій. При цьому документ містив положення, які ускладнювали боротьбу з корупцією. Зокрема, передбачалося, що розслідуванням корупційних справ проти співробітників бюро займатимуться органи внутрішніх справ. Законопроект так і не отримав підтримки депутатів, так само як і альтернативні законодавчі ініціативи. Головною причиною цього можна вважати брак політичної волі й бажання протидіяти корупційній злочинності у вищих ешелонах влади [42]. Проте питання притягнення до відповідальності корупціонерів вищої ланки залишалося актуальним в Україні в усі часи незалежності. Створення окремого спеціалізованого антикорупційного органу з правоохоронними функціями для розслідування «високопосадової» корупції є однією з вимог до України міжнародних організацій: GRECO, Європейського Союзу, ОЕСР, а також Міжнародного валютного фонду. Крім того, створення незалежного антикорупційного органу є одним із зобов’язань Уряду України відповідно до програми його діяльності. Отже, саме на усунення такого стану, коли протидія «високопосадовій» корупції є неефективною, основними функціями Національного антикорупційного бюро повинно стати виявлення та розслідування корупційних злочинів, які вчинені вищими посадовими особами держави або становлять особливу суспільну небезпеку. Таким чином, організація протидії корупційній злочинності є багатоаспектною та характеризується різноманітністю підходів до створення інституцій, що відповідають за попередження та результати з мінімізації цього явища. Однак протидіяти корупції неможливо силами навіть найпотужнішого, але єдиного незалежного державного органу. Міжвідомче співробітництво державних органів, їх тісна взаємодія з усіма установами та, насамперед, економічними структурами, громадськими формуваннями є важливим для забезпечення їх ефективної діяльності у протидії корупції. Як вбачається з наведеного, у тих державах, де існують окремі спеціалізовані органи, вони все-таки вимушені певним чином залучати до своєї діяльності прокуратуру, поліцію, спеціалістів у галузі фінансів, представників контролюючих органів тощо. Історія судочинства підтверджує, що репресивні заходи лише окремих монопольних правоохоронних «монстрів» не дають бажаних результатів у протидії корупційній злочинності. Жорстокі покарання-розстріли урядовців, які впродовж довгого часу застосовувалися в Китаї, є цьому також підтвердженням. Монопольне і непідконтрольне становище такого органу веде до зловживань і може використовуватись правлячими колами країни в боротьбі з опозиційними структурами тощо [413]. Європейський досвід і досвід інших розвинених країн світу (США, Ізраїль, Південна Корея, Японія) свідчать, що завдання боротьби з корупцією успішно вирішуються за рахунок ефективної діяльності прокуратури, поліції та окремих спеціалізованих підрозділів власне у правоохоронних органах, а також усіх інших правоохоронних та управлінських структурах держави і громадських формувань. Але для цього потрібно проводити успішну соціально-економічну політику, мати ефективну, демократичну та прозору систему державного управління і незалежні у своїй службовій діяльності правоохоронні органи, укомплектовані високопрофесійними кадрами з належними повноваженнями і забезпечені адекватними ресурсами. Деякі науковці вважають, що переважно тільки країни, що розвиваються, з перехідною економікою, які не можуть виконати зазначені вище умови та критерії, для боротьби з корупцією створюють самостійні спеціалізовані структури з правоохоронними функціями. Як правило, це відбувається під тиском різних міжнародних організацій і опозиційних партій країни в боротьбі за владу. Це не стосується самостійних державних органів чи громадських формувань, які виконують аналітичні, координуючі чи профілактичні функції [530]. Одним із показових прикладів ефективної протидії корупції правоохоронними органами є безпрецедентний комплекс поліцейських заходів і судових процесів в Італії у 1992 і 1993 рр., спрямований на припинення впливу мафії на ці органи і політику, відомий як операція «Чисті руки» (італ. Mani pulite). Приводом для цих заходів стало критичне зростання мафіозної злочинності: у 1991 р. злочинними угрупованнями було вчинено 718 вбивств і 822 викрадення, 830 замахів і 886 випадків залякування представників влади Італії. Серед жертв були прокурори і судді. Але головною проблемою була корупція, яка робила злочинність практично непереможною. Ініціатором операції став віце-прокурор м. Мілан А. ді П’єтро. У результаті тільки на початку операції було арештовано близько півтори тисячі високопосадовців, включаючи президента країни, сенаторів, міністрів тощо. Було засуджено більше 500 політиків, а всі основні політичні партії припинили існування [91]. Таким чином, повноваження державних інституцій у межах нового антикорупційного законодавства для України потребують перегляду. Йдеться про узгодженість діяльності сукупності суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції – визначення їх завдань і повноважень у цій сфері, налагодження їх координації та взаємодії тощо. Нині в Україні жодна інституція не володіє повною та об’єктивною інформацією про стан корупції в країні, а це не дає змоги адекватно реагувати на проблему. Важливою проблемою за часів незалежності України була саме відсутність законодавчо визначеного спеціалізованого органу з повноваженнями здійснення досудового розслідування і кримінального переслідування корупційних правопорушень, на який покладалися б також обов’язки щодо координації діяльності всіх інших державних і правоохоронних органів, задіяних у сфері протидії корупції. Гарантія успіху очікуваної ефективності антикорупційного органу, його дієвого впливу на корупційну злочинність полягає, насамперед, в публічності самої його діяльності. ЗМІ, які публікують матеріали корупційних розслідувань, часто сприймаються суспільством як прояви інформаційних війн олігархічних кланів, тож фактично вже відбулася девальвація подібних повідомлень. Тому вважаємо, що державний корупційний орган повинен бути своєрідним «арбітром», який має виносити остаточний і авторитетний вердикт щодо власних розслідувань фактів корупції, коли думка такого органу вже не може бути проігнорована правоохоронними та судовими органами. Роль таких рішень буде радикально підвищуватися із встановленням у державі політичної конкуренції, відповідальності. Успіх також полягає в підконтрольності цьому органу відповідних правоохоронних і судових органів, у наділенні його функціями і правом проводити досудове розслідування, оперативно-розшукову діяльність стосовно посадових осіб вищого рівня, які підозрюються у вчиненні корупційних злочинів. Ця інституція повинна бути цілком незалежним органом задля уникнення неправомірного, зокрема політичного, тиску на антикорупційний орган. Вбачається, що немає сенсу надавати функції досудового розслідування кримінальних корупційних злочинів, вчинених вищими посадовими особами, органам внутрішніх справ, прокуратури чи СБУ. Правоохоронні органи, самі подекуди уражені корупцією, не мають належних можливостей і потрібної реальної незалежності для боротьби з інституціональною корупцією. Скорочення державного апарату силових, оперативно-розшукових структур призвело до того, що ці спеціалісти перейшли працювати до сфери економіки, яка не регулювалася і не контролювалася державою. Майже в усіх кримінальних провадженнях щодо організованої злочинної діяльності фігурують як виконавці або співучасники колишні та діючі працівники правоохоронних органів і силових структур. Фахівці – вихідці із силових відомств, користуючись безвідповідальністю, що склалася в суспільстві в сучасний період, допомогли створити тіньову економіку та сприяли зрощенню тіньової економіки з державною владою, де в них залишилися значні «коріння» і зв’язки. Таким чином, вони поповнили лави кримінальних елементів і сприяли криміналізації суспільства. Разом з тим функції єдиного в Україні спеціалізованого антикорупційного органу не повинні бути звужені до «попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, віднесених до його компетенції», що може призвести до ускладнення взаємодії між спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції, породжувати деструктивну конкуренцію, що проявляється в існуванні окремих інформаційних баз даних, гонитві за показниками тощо. Антикорупційний орган повинен мати право «спостерігати» за проведенням торгів, конкурсів, аукціонів тощо в частині державних замовлень, державних закупівель, продажу державного майна. Однозначно важливим завданням такого органу має бути нагляд за виконанням законодавства у сфері протидії корупційній злочинності. Вбачається, що цей орган має також здійснювати систематичні аналітичні дослідження та моніторинг стану поширення й протидії корупційній злочинності в Україні, налагоджувати дієву взаємодію спеціально уповноважених суб’єктів, виробляти стратегію й тактику реалізації антикорупційних заходів на загальнодержавному рівні. В антикорупційному органі повинні бути сконцентровані дані декларацій державних службовців, які мають відслідковуватися в динаміці щодо їх майнового стану, фактичних доходів та витрат. Ефективність роботи Національного антикорупційного органу суттєво збільшиться, якщо він діятиме в тісній співпраці з громадянами, ЗМІ, які мають повідомляти про факти корупційних правопорушень, вчинених посадовими особами органів державної влади та управління. Для ефективного функціонування такого органу слід забезпечити головні умови: ретельний, кваліфікований добір кадрів (наявність спеціалізованої вищої освіти, безперечна репутація, повага суспільства) і висока заробітна плата працівників цієї служби. Таким чином, ідеальна модель державного антикорупційного органу така, яка бере під свій контроль найважливіші аспекти діяльності державного апарату, де існують корупційні ризики, і при цьому постійно інформує суспільство про результати своєї діяльності. Така парадигма зможе зробити цей орган набагато небезпечнішим для корупціонерів, ніж правоохоронні органи, спеціальні служби і суди. 6.4 Антикорупційні стратегії та участь громадськості у протидії корупції в країнах Центральної та Східної Європи За нашою первісною гіпотезою, ефективність протидії корупції в Україні може бути суттєво підвищена за умови побудови державою правильної національної антикорупційної стратегії. Дефіцит робіт порівняльно-методологічного характеру щодо антикорупційних стратегій негативно впливає на оцінку ефективності антикорупційних програм через обмеженість поля зору на цю проблему їх розробників. У цьому підрозділі автор ставить за мету заповнення зазначеного пробілу. У розділі 1 дисертації вже зверталась увага на те, що при розробці стратегії протидії злочинності на новий історичний етап розвитку суспільства необхідно докладно і всебічно вивчити попередню стратегію. Стратегію протидії злочинності слід розглядати в широкому і вузькому розумінні, а також у прив’язці до кримінологічної діяльності на рівні держави загалом, регіональному та місцевому рівнях [234]. Литвинов О. М. пропонує в кримінологічній стратегії виділяти чотири аспекти, врахування яких дозволяє при організації та здійсненні протидії злочинності не втрачати ознак перспективності і водночас не допускати суб’єктивістських і волюнтаристських рішень. Перший аспект кримінологічної стратегії полягає в тому, що визначається її кінцева мета у формі світоглядної позиції з питань призначення, ролі, місця і методів протидії злочинності. Другий аспект пов’язаний із визначенням контуру політичного курсу держави у сфері протидії злочинності на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Третій аспект стосується її цільових настанов на конкретній стадії розвитку, четвертий – у межах певного періоду. Як слушно зазначає вчений, загальнодержавна стратегія протидії злочинності повинна розроблятись з урахуванням об’єктивних закономірностей криміногенної ситуації не тільки в країні, а й у регіонах. В іншому разі вона може виявитися недостатньо ефективною і малопридатною для застосування [234, с. 378, 379]. На підставі аналізу сутнісних і змістовних характеристик стратегії протидії злочинності можна дати їй таке визначення: це система обґрунтованих і офіційно прийнятих поглядів і уявлень, принципів і положень про шляхи, засоби і механізм захисту життєво важливих інтересів громадянина, суспільства, держави, законних з точки зору права, від внутрішніх і зовнішніх загроз з боку злочинності [234, с. 380]. Головщинський К. І. і Пархоменко С. А. всю різноманітність антикорупційних стратегій поділяють на три види: системна стратегія усунення причин, стратегія «війни» та стратегія свідомої пасивності [111]. В реальності антикорупційна стратегія часто являє собою гібрид цих трьох видів. Однак у будь-якому випадку домінує те або інше начало. Як бачимо із самої назви стратегії усунення причин, основний акцент при розробленні ставиться на усуненні причин, які породжують корупцію, а не зовнішніх маніфестацій цієї проблеми (корупціонерів). Системна стратегія усунення причин не передбачає жорсткого покарання корупціонерів, хоча і не заперечує можливості їх кримінального переслідування. Тож цю стратегію можна розглядати як універсальну для застосування в будь-якому суспільстві. Водночас зазначена стратегія часто приймає характер інституційної пастки у випадку розгляду дієвості стратегії в залежності від наявності або відсутності антикорупційного закону та/або спеціалізованої антикорупційної установи. Такі варіанти антикорупційних стратегій можуть демонструвати вид «антикорупційного інституціоналізму», доведенного до абсурду. Ряд країн, які запровадили спеціалізовані органи з протидії корупції, що розглядалось у попередньому розділі дисертації, стикнулися з проблемою розквіту корупції в цих органах. І хоча Проект завдань і заходів з виконання Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки [356] містить прояви антикорупційного інституціоналізму в хорошому сенсі (досягнення мети Програми передбачається шляхом імплементації нових засад державної антикорупційної політики в Україні Антикорупційної стратегії на 2014– 2017 роки, а також впровадження нового базового антикорупційного законодавства, зокрема Законів України «Про запобігання корупції», «Про Національне антикорупційне бюро України» та «Про утворення Національного агенства з питань запобігання корупції»), акцент саме на інституціалізацію протидії корупційній злочинності при реалізації стратегії може грати негативну роль з вказаних вище причин. Методологічною основою системної стратегії усунення умов є конструктивізм, тобто суто просвітницьке переконання в пануванні розуму, широких можливостях соціальної інженерії, здатності людини вирішити свої, навіть найскладніші і вкорінені в історії і культурі соціальні проблеми. Husted, застосовуючи культурологічну теорію Hofstede, отримав значимий рівень кореляції між рівнем корупції і такими показниками, як дистанція між керівниками і керованими, рівень маскуліності культури і високий ступінь нетерпимості до незнайомих ситуацій. Ліпсет C. М. і Ленц Г. С. встановили тісніший взаємозв’язок між культурою і корупцією. З їхньої точки зору, існує статистично значимий рівень залежності між культурою, «яка орієнтується на економічний успіх, але при цьому ігнорує принцип рівності можливостей», і корупцією. Іншими словами, корупція процвітатиме в тих країнах, де цінності певних досягнень супроводжуються обмеженими економічними можливостями більшості населення [356]. На основі цього висновку можна передбачити, що проголошена в четвертому розділі Проекту національної антикорупційної стратегії 2015–2017 рр. мета щодо формування в суспільстві ідеї нетерпимості до корупції, перетворення громадян на ключового носія політичної волі у сфері подолання корупції, не може бути реалізована в сучасних економічних реаліях України. Глобальність змін, які визначає стратегія, створює загрозу непрогнозованості результату, можливість збою всієї програми у зв’язку з прорахунками на окремих ділянках. Внаслідок цього стратегія втрачає свою фундаментальну перевагу – системність. Про істотність подібних загроз свідчить практика здійснення типової стратегії усунення причин у Чеській Республіці шляхом проведення програми «Чисті руки», яка була орієнтована на притягнення до відповідальності корупціонерів, полягала в розслідуванні по скаргах і була визнана неефективною в 2000 році. Стратегія «війни» полягає в боротьбі із зовнішніми проявами корупції (випадками давання «хабарів» конкретним чиновникам), з вже існуючою корупцією, з конкретними корупціонерами. Прикладом слугує Китай 1951–1952 рр. зі своєю програмою «три анти-» (антикорупція, антибюрократизм, антимарнотратство). Застосовується смертна кара, створюються спеціальні народні суди для розгляду корупційних справ, урядом вимагається від кожної особи повідомляти про випадки корупції. У результаті кількість зареєстрованих випадків корупції знижується з 500 тис. у 1950 р. до 290 тис. за період з 1951 до 1965 рр. Проте вже до 1981 р. проводиться нова компанія проти корупції, пов’язана з тим, що різко зріс рівень тіньової корупції. Основні переваги стратегії «війни» полягають у тому, що держава займає чітко визначену позицію відносно корупції, що демонструє політичну волю, швидкому і помітному для суспільства результаті. Недоліками є такі: посилення покарання за корупційні дії приводить до поглиблення різниці між прибутком посадової особи від викриття корупціонерів і розміром тих обмежень, які понесе корупціонер. Отже, вірогідність того, що корупціонер і посадова особа вирішать проблему за допомогою хабара, в цьому випадку різко зростає; застосування стратегії «війни» потребує дотримання умов, які можуть виявитися несумісними з принципами демократії, аж до порушення Конституції держави. Однією із загроз застосування стратегії є те, що вона може бути використана провладною політичною силою, для зведення рахунків з політичними опонентами; вона найімовірніше викликає значну протидію або навіть саботаж і з боку виконавців, і з боку корупціонерів, оскільки вона ставить під загрозу не лише дохід корупціонерів, але й їх свободу і життя; їй властива висока вірогідність її вживання для імітації протидії корупції. Отже, зазначена стратегія може бути прийнята лише як короткостроковий напівзахід наведення ладу для подальшої якісної зміни курсу в антикорупційній кампанії. Відмінною рисою стратегії свідомої пасивності є твердження про неефективність і безплідність активних дій, направлених на боротьбу з корупцією. Найважливішою перевагою цієї стратегії є те, що вона не вимагає фінансових, матеріальних і людських ресурсів для свого здійснення. Вона допускає спонтанну зміну культури – не нав’язує жодної моделі культурного поля, тому зберігається абсолютна свобода для природного мимовільного розвитку. Як недолік, у держави відсутня можливість регулюючої дії на динаміку корупції. Держава не зможе зняти з себе відповідальності за наслідки такого самоусунення. Істотною загрозою стратегії свідомої пасивності слід визнати можливість переходу корупції в принципово нову стадію розвитку, загрозливу перетворенням держави в клептократію. Одним з гірших варіантів розвитку ситуації може бути вкорінення культури корупції [356]. Ми передбачаємо, що побудова стратегії протидії корупційній злочинності на державному рівні, буде більш об’єктивною, якщо врахувати досвід зарубіжних країн. Для цього розглянемо антикорупційні стратегії країн Центральної та Східної Європи в їх розвитку, а саме: проведемо їх ретроспективний аналіз. Країни Центральної та Східної Європи, на основі яких десертант проводила порівняльний аналіз проявів корупції, мають схожі характеристики та причини, тому що їх об’єднує географічне розташування, історія співпраці та протистоянь, війн, релігія (слов’янські країни), ментальність націй. З цією метою були використані та узагальнені виступи зарубіжних учасників «круглого» столу «Кращі практики участі громадянського суспільства в реалізації антикорупційної політики в країнах Східного партнерства ЄС (м. Київ), у якому 16 листопада 2011 р. брала участь автор цієї дисертації. Методологічною базою в порівняльному аналізі стратегічних підходів до протидії корупції в нашому випадку слугує метод SWOT-аналізу, який широко застосовується у процесі стратегічного планування і полягає в розподілі чинників і явищ на чотири категорії: сильних (Strengths) і слабких (Weaknesses) сторін проекту, можливостей (Opportunities), що відкриваються при його реалізації, та загроз (Threats), пов’язаних з його здійсненням. Почнемо з аналізу розвитку антикорупційної стратегії Польщі, в якій у 90-ті роки минулого століття проблема корупції ігнорувалася, тому в державі на той час не було опрацьовано жодного політичного рішення щодо боротьби з цим явищем. Тільки в 2002 р. було прийнято Антикорупційну стратегію Польщі на 2002–2009 рр. (далі за текстом – Стратегія, як документ). Слід зазначити, що її прийняття відбувалося на фоні як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Щодо зовнішніх, то її було прийнято під тиском міжнародних організацій, зокрема ЄС (Копенгагенські критерії / процес підготовки до вступу), а також комплементарних дій Світового банку та Організації економічного співробітництва та розвитку. Внутрішнім поштовхом до прийняття Стратегії стали низка корупційних скандалів в уряді та бажання відновити позитивний імідж країни. Відповідальними за реалізацію Стратегії стали Міністерство внутрішніх справ та Адміністрація Президента Польщі. Головними цілями Стратегії було визначено: ефективне виявлення корупції; підвищення свідомості суспільства; заохочення етичної поведінки; реалізація ефективних механізмів боротьби з корупцією в державному управлінні. Діяльність щодо протидії корупції проводилася у трьох напрямах – законодавчому, організаційному та освітньому. Проте Стратегія не була позбавлена певних недоліків. Так, вона була наслідком не глибокого аналізу членів уряду та політичної еліти, а реакцією на очікування міжнародних організацій. Саме тому Стратегія мала поверхневий характер, і не була спрямована на ґрунтовну боротьбу з корупцією. До того ж заважав брак політичної волі задля досягнення її цілей. Окрім того, положення Стратегії не ґрунтувалися на емпіричних даних, спостерігалася невизначеність та не пов’язаність із фактичними обставинами справи, недолік діагностики та відсутність індикаторів корупції. У Стратегії був відсутній фінансовий план та оцінка вартості її реалізації, а соціальна легітимність та громадська підтримка були надзвичайно слабкими. Нині в Польщі діє нова Антикорупційна стратегія на 2011–2016 рр., яку було розроблено Міністерством внутрішніх справ і Адміністрацією Президента Польщі та прийнято постановою Ради міністрів Польщі. Її цілями стали: посилення співробітництва між правоохоронними органами; покращення законодавства з метою ефективнішої боротьби з корупційними злочинами; виконання вимог міжнародних організацій щодо криміналізації корупції. Рада міністрів Польщі несе пряму відповідальність за виконання Стратегії, що, неодмінно, є позитивним фактором у досягненні поставлених цілей. Слід також вказати на добре вибудовану систему реалізації. Зазначимо, що Стратегія має багаторівневий характер. За координацію діяльності відповідальність несе один конкретний орган, а цілі, на відміну від попередньої Стратегії, визначено на основі емпіричних даних. Однак ефективній реалізації програми загрожує відсутність бюджету та оцінки вартості здійснення заходів, передбачених у Стратегії, надзвичайно коротка у часі перспектива. До того ж індикатори реалізації Стратегії визначено некоректно, а орган, відповідальний за координацію заходів, ще не готовий до виконання зазначених функцій. Особливо негативним є те, що під час реалізації Стратегії не передбачено участі в ній громадських організацій. Однак ознаками покращення ситуації є те, що, якщо при розробці першої польської Стратегії консультації з громадськістю зовсім не проводилися, то проект чинної Стратегії було прийнято після здійснення, принаймні, формальних процедур щодо консультацій із громадськими організаціями. При цьому на пізніх етапах розробки первинної Стратегії до роботи команди, що координує виконання Стратегії, було залучено представників громадських організацій. У Польщі діють 120 тис. неурядових організацій у боротьбі з корупцією, однак реально з них працюють тільки 60. Причини низького залучення громадян у формування антикорупційної політики полягають у відсутності бажання політиків робити більш відкритим процес прийняття рішень, слабкість громадських організацій у питаннях антикорупційної політики, а також слабкість та небажання академічного суспільства втручатися в розробку політики. Тому порушується питання, чи слід боротися за впровадження антикорупційної політики, якщо участь у її розробці громадянського суспільства є незначною. Отже, вбачається, що суспільство слід інтегрувати в розробку та моніторинг антикорупційної політики, а також консультації у всіх питаннях антикорупційної політики. Програма зменшення корупції в Чехії ґрунтується на таких принципах: збільшення прозорості; посилення особистої відповідальності; нагляд над управлінням публічною власністю; системні зміни та антикорупційні стратегії; контролююча активність та оприлюднення корупційних скандалів; поширення антикорупційних ноу-хау та створення мережі антикорупційних активістів. Чинна Антикорупційна стратегія Чехії доповнює попередню урядову стратегію та поділена на дві частини: 2011–2012 рр. та 2013–2014 рр. Стратегію розроблено Міністерством внутрішніх справ Чехії, її також проаналізовано та відредаговано учасниками Нарадчого комітету уряду в боротьбі з корупцією. Зміст Стратегії має три складові: превенція, прозорість і покарання. При цьому основними цільовими групами є публічна адміністрація, державні закупівлі, поліція та органи прокуратури, законодавча влада. Незважаючи на, на перший погляд, належні механізми та інструменти протидії корупції, Стратегія Чехії має свої недоліки, які полягають у тому, що вона, по-перше, має обмежену концептуальну архітектуру; по-друге, пріоритети в ній розміщено не досить ієрархічно; по-третє, відсутні механізми санкцій; по-четверте, є недоліки в механізмах примусу до її виконання. При цьому роль громадських організацій у протидії корупції зводиться до того, що вони беруть активну участь в експериментальних групах (уряду, міністерств тощо), залучають інших членів суспільства, розробляють та втілюють антикорупційні заходи, контролюють їх здійснення, вносять пропозиції, працюють над усуненням недоліків антикорупційної політики держави. Антикорупційна стратегія Вірменії була прийнята у вересні 2009 р. Вона стала логічним продовженням першої Антикорупційної стратегії 2003–2007 рр. Основними цілями нової Антикорупційної стратегії є позбавлення корупції системного характеру, зменшення рівня корупції, підвищення якості державних послуг, значне покращення сприйняття соціальної справедливості в домогосподарствах та бізнес-колах, підвищення стабільності політичної системи країни, створення умов для підвищення продуктивності економіки, що покращить конкурентоспроможність країни та привабливість її економіки для інвестицій. Індикаторами рівня корумпованості в цій країні виступають: індекс сприйняття корупції та індикатор контролю корупції; індикатор ефективності уряду та індикатор регуляторної якості; індикатор верховенства права та індикатор підзвітності та самовираження; індикатор політичної стабільності та індикатор політичних і громадянських прав. Основними напрямами і завданнями антикорупційної політики Вірменії є продовження покращення законодавства, спрямованого на превенцію корупції; посилення ефективності, транспарентності та підзвітності органів державного управління; декриміналізація корупції; розвиток здібностей громадянського суспільства брати ефективну участь у превенції та боротьбі з корупцією. Слід виокремити два напрями реалізації Стратегії, які демонструють її стійкий успіх. По-перше, у сфері превенції корупції та надання консультацій громадянам із проблем, пов’язаних із корупцією; по-друге, у сфері підвищення транспарентності та підзвітності публічного сектора. При цьому місія центрів адвокації та допомоги зводиться до такого: підтримувати громадян, які виступають проти корупційних практик; допомагати громадянам, які стикаються з корупцією у процесі отримання офіційних документів; надавати юридичну підтримку будь-кому, хто стикається з корупцією у процесі отримання соціальних послуг; допомагати особам похилого віку, якщо вони стикаються з корупцією при визначенні обсягу соціальних пільг, на які мають право; допомагати громадянам, які стикаються з корупцією при наданні послуг у системі охорони здоров’я; допомагати громадянам виступати проти порушення їх трудових прав. Слід вказати на те, що у Вірменії свою роль в антикорупційних заходах відіграють працівники сфери масової інформації. З метою забезпечення прозорості та відкритості державних органів проводяться спеціальні тренінги, «круглі» столи щодо покращення відносин між поліцією та ЗМІ, зокрема, для збільшення ступеня підзвітності поліції [12]. Історія розвитку антикорупційної політики Грузії бере початок з 2000 р., коли Президентом Грузії було видано Розпорядження «Про розробку національної антикорупційної програми», а у 2001 р. – «Про підтвердження деяких першочергових антикорупційних дій». Згодом створено юридичну особу публічного права «Антикорупційне бюро Грузії». Новий етап антикорупційних дій розпочався 18 січня 2005 р. зі створення відповідної робочої групи. Також Президентом Грузії у 2005 та 2012 рр. було затверджено антикорупційні стратегії. Форми ефективного управління та виконання Стратегії полягають у такому: 1) задля вирішення стратегічних завдань управління антикорупційною політикою створено Координаційну раду при Президентові Грузії; 2) оперативне управління полягає в тому, що уряд Грузії контролює втілення антикорупційної політики та раз на шість місяців звітує перед Президентом Грузії про виконання стратегічних цілей; 3) тактичне управління відбувається на рівні міністрів конкретних галузей. Міністри звітують перед урядом раз на два місяці. Нині в Грузії діє Стратегія, прийнята в 2010 р. Її цілями є: підвищення ефективності публічного сектора та викорінення корупції (модернізація публічної служби, удосконалення державних закупівель, реформа публічних фінансів та інше; укріплення принципів підзвітності та прозорості в публічному секторі, зокрема, для активізації суспільного реагування; покращення законодавства в антикорупційній сфері; втілення в життя принципу верховенства закону, зокрема, через створення системи відповідальності при виявленні корупційних правопорушень; сприяння створенню конкурентного бізнес-сектора; покращення системи правосуддя; превенція корупції; фінансування політичних партій. Фінансову підтримку виконання Стратегії здійснюють донорські (партнерські) організації. Окрім цього, засоби для виконання Стратегії розподілено між виконавчими установами. Натомість Закон «Про бюджет» не містить окремої статті щодо реалізації Стратегії. Можна констатувати недостатню участь громадських організацій у розробці Стратегії, оскільки їх не включено до Координаційної ради як повноцінних членів. Однак громадські організації можуть співпрацювати та надавати свої пропозиції Координаційній раді, а також проводити моніторинг виконання Стратегії та плану дій. Національну антикорупційну стратегію Молдови на 2011–2015 рр. було затверджено Постановою Парламенту від 21 липня 2011 р. № 154 [95]. Окрім цього, було прийнято Закон Республіки Молдова «Про прозорість процесу прийняття рішень» від 13 листопада 2008 р. № 239-XVI [287]. Метою Стратегії Республіки Молдова є зниження рівня корупції в публічному та приватному секторах, а загальними завданнями – перетворення корупції з вигідної і малоризикованої діяльності в діяльність невигідну та надзвичайно ризиковану і сприяння створенню клімату нульової терпимості до корупції. Окремі завдання Стратегії цієї країни – це постійна адаптація антикорупційних зусиль до нових тенденцій та реалій проявів корупції; покарання причетних до корупції осіб, у тому числі після зняття з них імунітету, застосування покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю додатково до основного покарання, а також забезпечення шляхом конфіскації відшкодування шкоди, завданої корупційними правопорушеннями; підвищення чистоти уряду та довіри до органів центрального і місцевого публічного управління, правоохоронних органів та юстиції, залучення до протидії корупції прокуратури, судових інстанцій; створення сприятливого клімату для чесної підприємницької діяльності; інформування населення про явище корупції, протиправний характер її проявів, суспільний осуд та інформування компетентних органів про випадки корупції. У Стратегії закріплені й пріоритетні дії з її запровадження. По-перше, це дослідницькі заходи: розробка, надання та опублікування результатів опитувань із дослідження сприйняття та поширення корупції; проведення аналізів, досліджень і тематичного вивчення корупції та суміжних сфер; підготовка та публікація звітів правоохоронних органів, прокуратури та юстиції щодо протидії корупції, а також звітів органів публічної влади про реалізацію антикорупційних заходів, передбачених програмними документами. Другий пріоритет надано законодавчій складовій, що включає приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних антикорупційних стандартів; удосконалення антикорупційного законодавства та покращення механізмів його функціонування, в тому числі шляхом здійснення парламентського контролю; приведення нормативної бази у відповідність до обґрунтованих потреб, пов’язаних із підвищенням ефективності діяльності правоохоронних та контролюючих органів. Інституційна складова полягає в попередженні та боротьбі з корупцією в органах, закладах та організаціях; укріпленні потенціалу правоохоронних органів та юстиції з протидії корупції; підвищенні ефективності діяльності контролюючих органів. Складова освітня та зв’язків з громадськістю має на меті формування нетерпимості до корупції; заохочення викриття корупції; співробітництво органів публічної влади з громадянським суспільством та ЗМІ. Передумовами ефективного впровадження Стратегії Молдова вважає політичну волю, ефективне запровадження, моніторинг, гнучкість підходу та фінансове забезпечення. Так, у Молдові передбачено, що Стратегії запроваджуватимуться шляхом затвердження Парламентом плану дій. Ці плани повинні вказувати дії, які підлягають реалізації у відповідний період, відповідальних за їх виконання, очікувані результати, показники прогресу та строки реалізації. Дії включаються до плану за принципом їх пріоритетності в запровадженні Стратегії та групування за складовими. Залежно від строку реалізації дії поділяються на два види: тимчасового та постійного характеру. Дії тимчасового характеру включаються до коротко- та середньострокових планів, що розробляються та затверджуються до кінця року, який передує року реалізації плану. Невиконання деяких дій плану повинно бути ретельно аргументовано, і у випадку збереження актуальності ці дії переносяться в наступний план. Дії постійного характеру включаються до планів на весь період запровадження Стратегії. Механізм реалізації Стратегії забезпечується шляхом призначення відповідальних за нагляд за запровадженням та за вжиттям відповідних заходів одо організації, координації, моніторингу, складання звітності та планування. Нагляд за запровадженням Стратегії здійснюють керівники органів та закладів, відповідальних за реалізацію планів дій; парламентська комісія; моніторингова група; секретаріат моніторингової групи, до обов’язків якої належать: розгляд і перевірка публічними органами та закладами відомостей, затвердження квартальних і річних моніторингових звітів, підготовка річного звіту про оцінку запровадження Стратегії. Група здійснює також моніторинг запровадження антикорупційних положень секторальних програмних документів. Розглядаючи дії України в сучасний період із зазначеної проблеми, зауважимо, що для розробки та запровадження української національної антикорупційної Стратегії держава в 2006 р. отримала допомогу міжнародних організацій і проектів, причому процес конкретизації стратегії у плані дій був тривалим. Контекст реалізації полягав у дострокових парламентських виборах та запровадженні двох складів урядів. Однак результати були незадовільними, оскільки антикорупційне законодавство не набуло чинності, а інших позитивних результатів стратегії навіть не було передбачено (урядовий уповноважений, система ВНО). З цієї Стратегії можна винести такі уроки: надзвичайно високий акцент донорів на співробітництво з владою в умовах слабкої політичної волі, недостатньо розвинені громадські організації, які борються з корупцією, недостатність місцевої експертизи для розробки ефективної політики. Відтак, розробка антикорупційної стратегії України відбувалася на таких основних етапах: восени 2009 р. було складено висновки до проекту Стратегії від проекту Ради Європи UPAC, а також відбулося обговорення проекту Стратегії Громадською Радою при Урядовому уповноваженому (КМУ); протягом весни-літа 2010 р. працював консорціум неурядових організацій, робота якого полягала в розробці проекту «громадської» антикорупційної стратегії, її обговорення на регіональному рівні, а також залучення до роботи Урядового уповноваженого; 20 жовтня 2010 р. не відбулося запланованої презентації проекту Стратегії, розробленого Урядовим уповноваженим. Однак цього ж дня на засіданні Національного антикорупційного комітету відбулася презентація проекту Стратегії Міністерством юстиції України. У 2011 р. національна антикорупційна політика мала зазнати радикальних змін разом із переходом від гучних декларацій до вжиття конкретних заходів, спрямованих на запобігання та протидію корупції. Тому зусилля держави у 2011 р. були спрямовані на: 1) подолання дефіциту антикорупційної стратегії; 2) координацію державної політики у сфері кримінальної юстиції; 3) усунення недоліків чинного законодавства, що регулює питання, пов’язані з протидією корупції. При цьому головним пріоритетом стало обмеження імунітету народних депутатів із внесенням відповідних змін до Конституції, подальше просування судової реформи, реформи кримінальної юстиції, формування безоплатної системи правової допомоги тощо з урахуванням зауважень міжнародних і вітчизняних фахівців; 4) упровадження системного моніторингу рівня корупції в державі на основі Національної системи оцінювання рівня корупції, яка має бути створена; 5) вирішення проблеми інституційного забезпечення антикорупційної політики. Необхідно було остаточно вирішити питання створення або визначення спеціалізованого правоохоронного органу чи підрозділу, зосередженого на розслідуванні найнебезпечніших проявів корупції, зокрема серед високопосадовців, та пошуку незаконно отриманих доходів і майна для забезпечення подальшої їх конфіскації; 6) урегулювання низки питань протидії корупції в окремих сферах – регуляторній, податковій, земельній, дозвільній тощо, розгляду найбільш резонансних випадків корупції. З метою вдосконалення правових та організаційних засад запобігання і протидії корупції Указом Президента України від 1 жовтня 2011 р. № 1001 було схвалено Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 рр. (далі – Національна антикорупційна стратегія) [377]. Національна антикорупційна стратегія була розроблена на основі аналізу ситуації, пов’язаної з різними проявами корупції в державі, з використанням світового досвіду та рекомендацій міжнародних організацій за результатами моніторингу й оцінки стану запобігання і протидії корупції в Україні. Її метою є зменшення рівня корупції в Україні шляхом усунення передумов для виникнення через упровадження превентивних заходів, зміцнення режиму законності, а також формування в суспільстві нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища за допомогою спільних зусиль державних і громадських структур за участі міжнародних організацій. Передбачалося, що Національна антикорупційна стратегія реалізовуватиметься шляхом розробки та ухвалення Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011–2015 рр. [355], яка за структурою відповідатиме Національній антикорупційній стратегії та міститиме перелік заходів, обсягів і джерел фінансування, очікуваних результатів, індикаторів, строків, відповідальних виконавців, а також партнерів із реалізації заходів. Умовою успішної реалізації Національної антикорупційної стратегії мали стати розробка і впровадження системи моніторингу та оцінки. Моніторинг та оцінку реалізації Національної антикорупційної стратегії за законом здійснював Національний антикорупційний комітет. До моніторингу з метою дотримання об’єктивності та неупередженості планувалося, як і в інших державах, залучати неурядові організації та незалежні інститути. Оцінка ефективності реалізації Національної антикорупційної стратегії ґрунтувалася на результатах виконання Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011–2015 рр., позиції України в міжнародних рейтингах (економічна свобода, інвестиційна привабливість, прозорість тощо), результатах моніторингу України міжнародними організаціями, соціологічних дослідженнях, опитуваннях громадської думки. Проте чинна Національна антикорупційна стратегія на 2011–2015 рр., на думку експертів Європейського Союзу, висловлену в 2014 р., не відповідає міжнародним стандартам та не є ефективним інструментом антикорупційної політики, зокрема, через відсутність чітко визначених та узгоджених пріоритетів, цілей, завдань щодо реалізації заходів із боротьби з корупцією, механізмів координації та моніторингу імплементації. Іншими словами, в Україні була фактично відсутня ефективна стратегія протидії корупції, яка б враховувала гостроту проблеми та актуальну ситуацію. У зв’язку з цим потрібно було ухвалення нових засад державної антикорупційної політики, які визначатимуть першочергові заходи щодо запобігання та протидії корупції, що повинні створити основу для подальшої реформи в цій сфері. На виконання цього важливого завдання Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 рр.» [354]. Результатом реалізації Антикорупційної стратегії, як очікується, має стати зниження рівня корупції в Україні. Проте, на думку експертів, розроблена програма знов суто декларативна, не має пріоритетів корупційних проблем і містить недостатньо конкретних кроків з їх подолання. Існує також думка, що в урядовій програмі не закладено головного принципу її потенційної ефективності – програмно-цільового підходу. Отже, об’єктивно існує небезпека, що нова Стратегія знову буде недієвою та безрезультатною. До того ж, за дослідженнями автора, в Україні є приклади існування громадських суспільних організацій, які насправді не здійснюють боротьбу з корупцією, а переслідують свої корисливі (політичні, бізнес) цілі під гаслом боротьби з корупцією. Це заважає реальному оцінюванню стану корупції та сповільнює хід проведення заходів щодо вчасного корегування діючої стратегії у потрібному напрямі. З аналізу антикорупційних стратегій країн Східної Європи та України можна дійти таких висновків. У розглянутих країнах Центральної та Східної Європи, окрім Чехії, прийняття стратегій було наслідком їх «проштовхування» міжнародними донорами. Міжнародні організації, переважно, є посередниками в забезпеченні участі громадськості в розробці стратегій. Формальні процедури забезпечення такої участі дотримані майже у всіх досліджуваних країнах. Проте вони не сприяють співробітництву та довірі між сторонами. «Друге покоління» антикорупційних стратегій, загалом, є високоякісними та реагують на критику донорів і громадськості щодо потреби пріоритетів, індикаторів успіху, граничних термінів тощо. Політична воля Уряду залишається головним фактором, від якого залежить залучення громадськості до розробки антикорупційної політики. Слід сказати про позитивні моменти в розробці антикорупційних стратегій у країнах Східної Європи. Так, до вироблення антикорупційної політики залучалися зовнішні експерти на ранніх стадіях її розробки, що гарантувало якість стратегії, довіру та майбутнє співробітництво між сторонами (наприклад Чехія). Також у процесі розробки стратегії використовувалися результати зовнішнього моніторингу щодо попередньої політики під час розробки поточної. Під час моніторингу та реалізації політики залучалися зовнішні експерти як консультанти координуючих органів влади (приклад Польщі), також зовнішні експерти, які включалися до складу моніторингових груп, обсяг повноважень та ресурсів яких є важливою гарантією успіху стратегії. Причому результати роботи та моніторингу громадськими організаціями впровадження і виконання норм стратегії використовуються в наступних раундах перегляду та розробки політики. Таким чином, можна зробити висновок, що в розглянутих вище стратегіях держав Центральної і Східної Європи в основу покладено «системну стратегію усунення причин», яка є найбільш прийнятним і ефективним засобом протидії корупційній злочинності в сучасний період. Україні потрібен кращий іноземний досвід у підтримці Національної антикорупційної стратегії. Він полягає у створенні координуючих і моніторингових органів, а також у забезпеченні реальної, а не формальної участі громадськості в цьому процесі. Кузьмінов С. В., аналізуючи в статті [218, с. 55], зокрема, й наші розробки [60] з цієї проблеми, підтверджує нашу думку і, в свою чергу, як вчений у галузі економіки вважає, що дійсно ефективні зміни у сфері боротьби з корупцією в українському суспільстві мають передбачати максимальне залучення членів суспільства до фінансового контролю, причому не опосередковано, а безпосередньо [218, с. 61]. Також важливими є реалізація й оцінка політики, як-то – ефективна система моніторингу, сучасний перегляд політики та реалізація громадянським суспільством властивих йому функцій. Стратегія повинна мати пов’язаність пріоритетів, цілей і завдань, чіткій зв’язок між завданнями і державним бюджетом. Україні варто визначитися із системою індикаторів для моніторингу успіху і мати гнучкий та водночас конкретний графік реалізації Стратегії [60, с. 63]. Обираючи ті або інші індикатори для моніторингу реалізації державної політики у сфері протидії корупції, слід виходити з наявних ресурсів і можливостей, інакше можна отримати абстрактні результати та декларативні висновки. 6.5 Заходи щодо протидії корупційній злочинності в органах виконавчої влади в Україні Враховуючи, що відповідальність згідно зі статтями КК України, які віднесені до корупційних (перелік наведений у підрозділі 3.1 дисертації) несуть державні службовці, логічним рішенням при розв’язанні проблеми, що є темою нашого дослідження, є висвітлення проблем вдосконалення заходів протидії корупційній злочинності в Україні на державній службі. Зазначимо, що державна служба – один із важливих видів суспільно корисної діяльності, зміст якої полягає у виконанні завдань і функцій держави відповідно до обсягу компетенції певного органу державної влади. Державна служба є організаційно-правовим явищем зі своїм характерним змістом та особливостями [124], тому що є основним інструментом, за допомогою якого держава виконує взяті на себе перед суспільством зобов’язання, і від ефективного функціонування якого залежить забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян. Згідно із Законом України «Про державну службу» державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження [342]. Як свідчить аналіз законодавства та доводять праці дисертанта [311, 69, 71, 70], заходами протидії корупційній злочинності на державній службі в Україні в сучасний період є: 1) впровадження етичних стандартів державних службовців; 2) декларування доходів та видатків державних службовців та членів їх сімей; 3) забезпечення прозорості органів державної влади; 4) створення спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією в органах виконавчої влади. Метою автора в цьому підрозділі дослідження є визначення ефективності функціонування створених в Україні в органах виконавчої влади (на прикладі ОДА) антикорупційних підрозділів, ступеня їх впливу на зменшення рівня корупційної злочинності в Україні. Дисертантом проведене узагальнення, а також аналіз звітів ОДА, поданих до Ради національної безпеки і оборони України у 2011 р. щодо виконання обласними державними адміністраціями визначених завдань і проведення відповідних заходів після набуття чинності Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352]. Після етапу становлення забезпечення відкритості органів державної влади в Україні, про що йдеться в роботі дисертанта [69], у 2011 році розпочався етап активної боротьби з корупційними правопорушеннями. Як вже зазначалося в розділі 2 дисертаційного дослідження, до суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції у межах повноважень, визначених законом, належать, серед інших, й органи виконавчої влади, зокрема, обласні державні адміністрації. На виконання постанови КМУ від 2 листопада 2011 р. № 1126 [339], в якій рекомендовано керівникам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, головам обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій із урахуванням вимог (із внесеними цією постановою змінами) Типового положення про підрозділ органу виконавчої влади з питань запобігання та виявлення корупції, затвердженого постановою КМУ від 8 грудня 2009 р. № 1422 [304], утворити та забезпечити функціонування підрозділів із питань запобігання та виявлення корупції в межах загальної чисельності працівників центрального апарату міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, апарату обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у вказаних вище державних органах утворено підрозділи з питань запобігання та виявлення корупції. На виконання постанови КМУ «Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011–2015 роки» від 28 листопада 2011 р. № 1240 [355] відомствами розроблені плани відповідних заходів щодо реалізації Державної програми. Постановою КМУ від 20 жовтня 2011 р. № 1094 [319] затверджено Порядок підготовки та оприлюднення звіту про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції. Наш аналіз показав, що основними антикорупційними заходами, які були організовані та виконані, є проведення серед працівників міністерств і відомств роботи з вивчення основних положень антикорупційного законодавства, обмежень, які накладаються на службовців у зв’язку з виконанням функцій держави, а також етичних норм поведінки державних службовців, надання потрібної консультативної допомоги, зокрема при заповненні декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, організація нарад, тематичних семінарів, лекцій, круглих столів із антикорупційної тематики. Для ретельнішого вивчення вимог антикорупційного законодавства та норм етичної поведінки деякими міністерствами і відомствами розроблені відповідні правила та пам’ятки. Окрім того, в підрозділах проводяться заходи щодо підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб з питань запобігання та протидії корупції з працівників обласних державних адміністрацій, викладачів центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації, галузевих навчальних закладів, які мають ліцензії на надання освітніх послуг. Також підрозділи беруть участь у розгляді звернень, заяв, скарг громадян, громадських організацій та юридичних осіб на дії посадових осіб, звернень народних депутатів України, повідомлень правоохоронних органів. Крім того, здійснюють постійний моніторинг повідомлень ЗМІ для виявлення можливих публікацій щодо причетності працівників відомства до вчинення корупційних правопорушень. У міністерствах та ОДА діють конфіденційні електронні лінії, метою яких є отримання скарг на корупційні дії посадових осіб територіальних органів, «гарячі» лінії, телефони довіри. Створені та функціонують на постійній основі власні веб-сайти, на яких розміщено проекти нормативно-правових актів для громадського обговорення, нормативно-правові акти з питань, які належать до компетенції органу, а також заходи, що вживаються щодо профілактики та виявлення корупції в регіоні. Результати роботи з протидії корупції та вжитих заходів розміщуються у друкованих виданнях, а також повідомляються шляхом виступів на радіо та телебаченні. Одним із шляхів подолання корупції є проведення перевірок діяльності посадових і службових осіб органів виконавчої влади щодо дотримання ними вимог чинного законодавства (в тому числі і раптових перевірок). Проводили службові розслідування (перевірки) у своїх установах з метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню корупційного правопорушення або невиконання вимог антикорупційного законодавства, відповідно до ч. 5 п. 4 Типового положення про підрозділ органу виконавчої влади з питань запобігання та виявлення корупції, затвердженого постановою КМУ від 8 грудня 2009 р. № 1422 [304], антикорупційні підрозділи лише трьох ОДА. Брала участь у здійсненні контролю при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, у тому числі шляхом участі в роботі комітетів (комісій) із конкурсних торгів, антикорупційний підрозділ лише однієї ОДА. Внутрішні перевірки цільового використання бюджетних коштів, дотримання процедури державних закупівель та законодавства з фінансових питань у підвідомчих підрозділах ОДА проводив також лише один підрозділ. У межах визначених повноважень лише 12 ОДА вирішують кадрові питання шляхом організації і здійснення спеціальних перевірок осіб, які претендують на заняття посад державних службовців, як це передбачено ст. 11 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352]. Одним із кроків для поліпшення ситуації з корупцією є реформування відносин у сфері надання адміністративних послуг. У зв’язку з цим деякими ОДА особлива увага приділяється вдосконаленню адміністративних процедур. Прикладом цього може слугувати Вінницька ОДА, якою з метою спрощення порядку отримання різних дозволів, погоджень тощо та запобігання проявам корупції при цьому було проведено внутрішній, зовнішній, сертифікаційний та наглядовий аудити за Системою протидії корупційним загрозам відповідно до стандартів EN ISO 9001:2008 та SA 8000. Аудити проводилися представниками польсько-української групи «Система якості» та англійської групи BSI Management Systems. Результатом цих аудитів стало отримання Вінницькою міською радою Міжнародного сертифіката якості в системі управління суспільною відповідальністю та протидії корупційним загрозам. Також у Винницькій міській раді створений та працює центр надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» (перший в Україні), який дає можливість звести до мінімуму корупційні діяння державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, роботі якого Президент України дав схвальну оцінку [43]. Але ці приклади поодинокі і є винятками із загального правила проведення таких заходів. У більшості ОДА на виконання постанови КМУ «Про затвердження Порядку інформування Національного агентства з питань державної служби про осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, які звільнені у зв’язку з притягненням до відповідальності за корупційне правопорушення» від 12 жовтня 2011 р. № 1072 [365] ведеться облік таких осіб, які звільнені у зв’язку з притягненням до відповідальності за корупційне правопорушення. Наприклад, у Чернівецькій ОДА запроваджено щотижня інформування структурними підрозділами облдержадміністрації, районними адміністраціями про складені адміністративні протоколи за порушення вимог антикорупційного законодавства стосовно їх працівників. У Луганській ОДА ведеться облік осіб, стосовно яких протягом 1999–2011 рр. складались адміністративні протоколи за порушення вимог антикорупційного законодавства та результати їх судового розгляду. Цей масив інформації постійно поповнюється відомостями прокуратури, УМВС, територіального управління Державної судової адміністрації та корегується з даними апеляційного суду області [43]. Одним із видів взаємодії органів виконавчої влади з питань запобігання корупції є звіряння переліку осіб із відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні правопорушення. Серед інших антикорупційних заходів, проведених ОДА, можна, як показові, виокремити такі. З метою мінімізації контактів заявників із виконавцями у м. Севастополь відкрито «Дозвільний центр», в якому запроваджено посаду державного адміністратора, до обов’язків якого входить прийняття заяв та надання дозвільних документів. Також розпорядженням Львівської ОДА створено комісію з питань порядку передачі дарунків апарату ОДА та затверджено Положення про комісію. Для усунення корупційних порушень у земельному законодавстві Радою міністрів АРК створено робочу групу з перевірки та надання пропозицій щодо приведення у відповідність до вимог земельного законодавства рішень Ради міністрів АРК із земельних питань. За підсумками 2011 р. до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Автономії було направлено 258 клопотань щодо приведення рішень у відповідність до земельного законодавства, з яких 107 задоволено. У 2011 р. вийшло в ефір 50 програм «Діалог з владою» в Раді міністрів АРК, в яких проводився аналіз публікацій періодичних видань за тиждень та висвітлювалася діяльність органів виконавчої влади Автономії [43]. Тобто підрозділи, за певними винятками, здійснюють заходи щодо запобігання корупції лише загального характеру. Водночас відповідно до постанови КМУ від 2 листопада 2011 р. № 1126 [339] на виконання визначених завдань вони повинні спрямувати свої зусилля на розробку, здійснення та контроль проведення заходів щодо запобігання корупційним правопорушенням; вжиття заходів для виявлення конфлікту інтересів та його усунення; виявлення сприятливих для вчинення корупційних правопорушень ризиків у діяльності посадових і службових осіб; повідомлення в письмовій формі керівника органу виконавчої влади та спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції про факти, що можуть свідчити про вчинення корупційних правопорушень посадовими особами органу виконавчої влади, територіального органу. З метою попередження вчинення корупційних діянь посадовими та службовими особами і запровадження відповідного контролю за працівниками, які обіймають ці посади, у міністерствах і відомствах самостійно визначено переліки структурних підрозділів та посад державних службовців із підвищеним корупційним ризиком. Міністерства та ОДА на постійній основі у межах своєї компетенції розглядають проекти внутрішніх правових документів (цивільно-правових договорів) щодо наявності корупційних ризиків. У деяких антикорупційних відділах територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади проводиться робота щодо взаємодії зі спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції. Співпрацюють також із Департаментом антикорупційного законодавства та законодавства про правосуддя Міністерства юстиції України – щомісяця звітують про роботу підрозділу. Незважаючи на проведені заходи, про можливі корупційні дії державних службовців органів виконавчої влади всього вісім облдержадміністрацій повідомляли спеціально уповноваженим суб’єктам у сфері протидії корупції після набуття чинності Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] (аналіз проводився нами у квітні 2012 р.). Так, сектором Чернівецької ОДА до Управління СБУ в області направлено лише один матеріал щодо протиправної діяльності посадової особи обласної державної адміністрації, в діях якої вбачаються ознаки корупційного адміністративного правопорушення. Відомості про результати ОДА не надала. Показовим у цьому плані є також приклад Харківської ОДА, антикорупційними підрозділами якої за результатами розгляду 69 звернень громадян, лише вісьмома передані матеріали на розгляд до прокуратури області. В Україні лише двома підрозділами (Полтавської та Вінницької ОДА) виявлено факти порушення вимог закону щодо конфлікту інтересів, пов’язаних із державними службовцями органів виконавчої влади та посадовців місцевого самоврядування. Так, підрозділ Полтавської ОДА виявив один конфлікт інтересів, що було доведено в судовому порядку. Підрозділом Вінницької ОДА виявлено два факти, за якими було складено два протоколи про корупцію у зв’язку з наявністю в діях посадових осіб ознак конфлікту інтересів, що судом доведено не було. Крім того, Дніпропетровською, Харківською та Чернівецькою ОДА вживалися заходи щодо недопущення конфлікту інтересів посадових та службових осіб. Наприклад, відділом з питань запобігання та протидії корупції Харківської облдержадміністрації в результаті здійснення превентивних заходів щодо виявлення конфлікту інтересів не було допущено порушення ст. 9 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» щодо безпосереднього підпорядкування близьких осіб. З метою недопущення конфлікту інтересів Чернівецькою ОДА проведено шість перевірок стосовно роботи близьких осіб та безоплатного одержання послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування від фізичних та юридичних осіб. За результатами надано рекомендації щодо усунення ризиків виникнення конфлікту інтересів [43]. Проблемою є те, що нині в КМУ відсутній орган, який би займався координацією діяльності цих підрозділів. У 2010 р. їх координацію здійснював Уповноважений з питань антикорупційної політики Секретаріату КМУ та його апарат – Бюро з питань антикорупційної політики. Розпорядженням КМУ від 7 лютого 2011 р. № 86-р [374] посаду Урядового уповноваженого було ліквідовано. Це було негативно сприйнято Радою Європи, GREСO, Антикорупційною мережею ОЕСР. Унаслідок цього спостерігається певний рівень нескоординованості та розрізненості підходів до розробки та проведення заходів щодо запобігання корупційним правопорушенням. До того ж виникає низка проблемних питань, які потребують свого вирішення, насамперед, на загальнодержавному рівні. Так, існують проблеми з організацією спеціальної перевірки щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням державних функцій у встановлений законодавством термін (15 днів). Існує важлива проблема прийому кандидатів на службу в органи виконавчої влади без результатів проведених щодо них спеціальних перевірок, які потрібні для попередження суперечностей між особистими інтересами осіб та їх службовими повноваженнями, а також недопущення роботи у місцевих органах виконавчої влади близьких осіб, які знаходяться в безпосередньому підпорядкуванні службовця. Це є нормою в більшості ОДА. У межах визначених повноважень лише 12 ОДА брали участь у вирішенні кадрових питань шляхом організації і здійснення спеціальних перевірок щодо осіб, які претендують на заняття посад державних службовців, як це передбачено ст. 11 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352]. Масовий характер мали значні затримки в отриманні інформації про стан здоров’я, освіту кандидатів з Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, які здійснювали перевірку централізовано, без залучення своїх регіональних органів. Тільки у 2011 р. до МОЗ України надійшло близько 60 тис. таких запитів. Крім того, Міністерство охорони здоров’я вимагало долучати до запиту довідку про стан здоров’я кандидата (незалежно від того, на яку посаду претендує особа) за формою № 133/о, затвердженою наказом МОЗ України від 10 січня 2000 р. № 2 [268]. Отримання довідок є платною послугою, близько 180 грн, що викликало справедливе нарікання кандидатів і сприяє вчиненню корупційних правопорушень. Проблемним питанням також є поповнення банку даних про державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, які притягнуті до адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення. Посилаючись на захист персональних даних, які охороняються законом, суди (особливо районні) відмовляють у наданні копій судових рішень окремим органам виконавчої влади, що не дає змоги вживати відповідних заходів реагування та негативно впливає на організацію роботи з профілактики корупційних проявів (наприклад Полтавська область). Тобто окремими місцевими судами порушуються вимоги ст. 22 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352]. Роль органів виконавчої влади у виконанні Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011–2015 рр., затвердженої постановою КМУ від 28 листопада 2011 р. № 1240 [355], виявилася низькою, про що свідчить також інформація про стан її виконання, подана цими органами до Національного антикорупційного комітету [43]. Наявні суттєві недоліки в координації та взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції. Робота з виконання поставлених Президентом України та КМУ завдань у цьому напрямі є малоефективною, про що свідчать також факти, викриті безпосередньо в органах виконавчої влади спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції. Не забезпечено відкритості та поінформованості громадськості про здійснення заходів щодо запобігання і протидії корупції. У суспільстві не сформовано нетерпимого, негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища. Відсутня взаємодія об’єднань громадян з органами державної влади і органами місцевого самоврядування у сфері формування та реалізації державної антикорупційної політики. Ситуація, що склалася, певним чином пов’язана з відсутністю контролю за призначенням керівників підрозділів КМУ, формальним підходом до підбору персоналу, а також підготовкою та підвищенням кваліфікації. На чому, зокрема, наголошували представники неурядових громадських організацій на засіданні «круглого» столу з питань залучення громадськості до реалізації державної антикорупційної політики, проведеному Міністерством юстиції України 19 січня 2012 р. Однією з причин такого стану дисертант вважає також те, що законодавством не передбачений механізм захисту, соціальних гарантій та відповідного рівня фінансового забезпечення діяльності осіб, які в органах державної влади уповноважені здійснювати заходи щодо запобігання та виявлення корупції (заробітна плата головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції в обласних центрах становить близько 1 060 грн) [43]. Причиною неефективності роботи антикорупційних підрозділів, за висновками дисертанта, є також їх мала штатна чисельність. У переважної більшості це сектори з питань запобігання та виявлення корупції у складі одного–двох працівників. Лише в семи ОДА функціонують відділи з протидії корупції. У дев’яти ОДА цими питаннями взагалі займаються спеціалісти (консультанти) з питань запобігання і виявлення корупції (одна посада). Обтяженість цих службовців, крім своїх основних, іншими функціями, призводить до формального виконання ними завдань із підготовки, забезпечення та контролю за здійсненням заходів щодо запобігання корупції. За інформацією, поданою до РНБО України, лише в п’яти ОДА на виконання пп. 2 п. 13 постанови КМУ від 2 листопада 2011 р. № 1126 [339] було розроблено та затверджено наказом Положення про підрозділ з питань запобігання та виявлення корупції. Розроблені плани роботи підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції на 2012 р. мали знов лише п’ять ОДА. Факт, що антикорупційні підрозділи переважної більшості ОДА працюють безсистемно, без наявності відповідних положень та планів роботи, свідчить про формальне ставлення до виконання визначених державою та урядом завдань щодо запобігання та протидії корупції і недооцінку їх ролі в цьому. Можна також дійти висновку, що створення в центральних органах виконавчої влади підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції не призвело до очікуваного результату антикорупційних зусиль держави. Наявність лише належної законодавчої бази та проведення відповідних заходів органами виконавчої влади на виконання антикорупційних законів не може забезпечити ефективної протидії корупції. Тож антикорупційні підрозділи не доцільно включати до штатів органів виконавчої влади. В сучасному вигляді підрозділи вони не становлять «небезпеки» для потенційних порушників – працівників установи, зокрема, своїх керівників, яким прямо підпорядковуються і тому перебувають у певній залежності. Таким чином, підпорядкування антикорупційних підрозділів безпосередньому керівництву створює корупційні ризики [71, с. 462]. Одним із факторів, який сприяв вчиненню корупційних дій самими керівниками органів державної влади, є те, що передбачений КПК України орган для розслідування злочинів, учинених вищими посадовими особами – Національне бюро розслідувань, не був своєчасно створений. Проте координацію діяльності антикорупційних підрозділів має здійснювати незалежний спеціально уповноважений орган з питань антикорупційної політики, яким може бути новостворене восени 2014 р. Національне антикорупційне бюро України [272]. 6.6 Використання потенціалу громадянського суспільства України у протидії корупційній злочинності У попередніх розділах дисертації при розгляді різних аспектів протидії корупційній злочинності акцентується на важливій ролі в цьому громадянського суспільства. Наше дослідження було б неповним, якщо б ми не окреслили проблему використання його потенціалу в протидії явищу, що становить предмет дисертації. Насамперед, визначимо, що громадянське суспільство – це політичний простір між особистістю та урядом, виражений через членство в неурядових організаціях (НУО), соціальних групах, асоціаціях та інших організаціях і мережах. Організації громадянського суспільства включають НУО на національному рівні, місцеві організації, релігійні групи, професійні групи та групи за інтересами, такі як профспілки, ЗМІ, приватні бізнесові компанії, асоціації правників, групи захисту прав людини, незалежні консультанти, університети та незалежні дослідницькі організації [566]. Вужче визначення громадянського суспільства наведено в одному з документів Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй як такого, що включає асоціації громадян (поза межами сім’ї, друзів, уряду і бізнесу), що зв’язали себе добровільними відносинами задля просування своїх інтересів, ідей та ідеологій [582]. Якщо розглядати три секторальні моделі держави, які є сукупністю уряду, ринку і громадян, то суспільство належить до третього сектора та існує паралельно й у взаємодії з державою і прибутковими організаціями у формі соціальних рухів, організацій підтримки корінного населення, релігійних органів, груп захисту прав жінок, молоді, науково-дослідних центрів, союзів, професійних асоціацій, НУО тощо. Неурядові організації – громадські об’єднання індивідів або груп за певними інтересами, які беруть участь у громадській діяльності. Неурядові громадські організації в Україні існують у найрізноманітніших формах: спілки, ліги, благодійні організації та фонди, фундації, об’єднання тощо. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність за межі державних кордонів. Найвідоміші правозахисні НУО: Amnesty International (Міжнародна амністія), Human Rights Watch (Нагляд за правами людини), International Commission of Jurists (Міжнародна комісія юристів) і Minority Rights Group (Група захисту прав меншин). Поширені також об’єднання неурядових організацій – найбільше: Парламентський клуб неурядових організацій. Українські громадські (неурядові) організації існують з 1992 р., відколи Верховна Рада України прийняла Закон України «Про об’єднання громадян». Серед них можна виділити декілька категорій організацій: 1) неформальні – ті, що самостійно забезпечують фінансування, незалежні від держави, інституціонально сталі; 2) формальні – ті, що працюють за державні кошти, обслуговують інтереси своїх членів, але контролюються державою; 3) приватні – ті, що існують за рахунок лише одного джерела доходів (як правило, фізичної особи – засновника або групи осіб; 4) зареєстровані, але недіючі – ті, що з різних причин залишились без фінансування, не діють, але існують як суб’єкти права. Сталою вважається організація, яка існує на кошти з незалежних джерел протягом десяти років і більше. Такою, наприклад, є Фундація соціально-правового захисту населення «Чинність закону» [91]. Загалом в Україні зареєстровано більше ніж 40 громадських організацій, які так чи інакше задекларували свої наміри боротися з корупцією [141]. Сучасний стан протидії корупційній злочинності громадськими організаціями найбільш характеризують події початку 2000-х років. Так, в Україні прихід до влади у 2005 р. тодішнього Президента України В. Ющенка був підтриманий широким колом громадськості в надії позбутися руйнівного впливу на політику та економіку держави корупційних і кримінальних кланів. Тим не менше рішучих кроків у цьому напрямі вжито не було, потрібні організаційні та законодавчі ініціативи затримувалися. Лише через півтора року після приходу до влади Президент видав Указ від 11 вересня 2006 р. № 742, яким було схвалено Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» (втратив чинність 27 жовтня 2011 р.) [372], в якому зазначалося, що в Україні корупція є однією з проблем, які потребують невідкладного вирішення. Ця проблема становить значну загрозу демократії, реалізації принципу верховенства права, соціальному прогресу, національній безпеці, становленню громадянського суспільства. Також наголошувалося, що високої ефективності у виявленні корупційних правопорушень можна досягти лише за умови тісної взаємодії правоохоронних органів з органами державної влади, інститутами громадянського суспільства, а також комплексного вжиття відповідних антикорупційних заходів. На підтримку ініціатив Президента в Україні стали з’являтися громадські організації антикорупційного спрямування, які, з одного боку, демонстрували прогрес у становленні громадянської свідомості, а з іншого – виступали ініціативними центрами у тих питаннях, де державні органи не вживали належних заходів. Так, ці організації займалися накопиченням фактів та інформації про корупційні схеми, конкретних посадових осіб і політиків, що вчиняли корупційні злочини, супроводженням скарг громадян до органів влади, та надавали юридичну допомогу тощо. Серед таких організацій відомі: Всеукраїнська ГО «Комітет у боротьбі з корупцією в органах державної влади, правоохоронних органах, прокуратурі та судах»; Всеукраїнська ГО «Національний комітет у боротьбі з корупцією»; ГО «Комітет протидії корупції та організованій злочинності»; ГО «Антикорупційний комітет», МГО «Демократія проти корупції» та інші. З 2006 р. значно посилилося надання технічної допомоги Україні у сфері протидії корупції та реформування правоохоронної системи з боку США, ЄС, Ради Європи. Так, наприкінці 2006 р. почав діяти проект сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні «Гідна Україна» [397], метою якого була підтримка незалежного громадського моніторингу й представництва та захисту громадських інтересів у пріоритетних сферах боротьби з корупцією. Діяльність проекту зосереджувалася на: посиленні судової реформи; моніторингу виконавчої влади та запровадженні етичних й адміністративних стандартів; розробці та впровадженні регуляторних процедур; боротьбі з корупцією в сфері вищої освіти. Такий довгостроковий і досить витратний проект був доволі потужним механізмом дослідження корупції та громадянської просвіти. Він охопив усі регіони України мережею тренінгів і семінарів, спрямованих на дослідження стану корупції в окремих сферах суспільного життя, а також проведення антикорупційних навчань серед громадських організацій та правозахисників. Слід зазначити, що його фінансування здійснювалося корпорацією «Виклик тисячоліття» (Millennium Challenge Corporation, МСС) за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) на підставі відповідної угоди з Урядом України. Презентацію результатів дослідження «Стан корупції в Україні», що вперше відображала реальний стан корумпованості українського суспільства, було проведено 22 травня 2007 р. У лютому 2007 р. низка громадських організацій створили Антикорупційний фронт України [257]. Серед його завдань задекларовано: громадський контроль за прийняттям рішень органами влади, вплив на кадрову політику, моніторинг доходів та видатків посадовців, формування громадської думки і середовища, нетерпимого до корупції [503]. Поява Антикорупційного фронту України передбачала створення робочої Комісії з питань координації діяльності громадських організацій у сфері боротьби з корупцією. Проте цей пункт діяльності вказаної коаліції залишився невиконаним. За висновками Антикорупційної мережі Організації економічного співробітництва і розвитку щодо України «проблема полягає у відсутності сильної позаурядової організації, яка б займалася проблемами боротьби з корупцією, могла б зосередити навколо себе зусилля інших громадських об’єднань і служила б впливовим партнером органів державної влади» [257]. Національний інститут стратегічних досліджень констатує, що Антикорупційний фронт України такою організацією не став [86]. Діяльність громадських організацій протягом 2007–2008 рр. можна охарактеризувати як нерішучу та хаотичну. Зусиллями громадської організації «Комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» МВС України 2007 р. було створено Громадську раду при Департаменті Державтоінспекції МВС України (наказ МВС України про створення Ради втратив чинність згідно з наказом МВС України від 21 грудня 2012 р. № 1185) [392]. За ініціативою громадськості було проведено незалежний моніторинг стану виконання державою своїх зобов’язань щодо індексації грошових доходів громадян, який виявив, що не виконання державою своїх обов’язків перед громадянами переросло в загальнодержавну корупційну схему, «годівницю» для посадовців, які зловживають своїм становищем. Ця схема має на меті нецільове використання коштів. У грудні 2009 р. представники Галицького козацького війська взяли під свій захист журналістів Львівщини, які пишуть про корупцію в регіоні [179]. На Великій козацькій раді в м. Єнакієве у вересні 2009 р. було висунуто ідею про залучення козаків до «протистояння та викорінення корупції в Україні» [266]. У 2010 р. на арені протидії корупції з’являється Народний антикорупційний фронт України (НАФУ) – організація, члени якої готові боротися з корупціонерами радикальними методами. Структуру було сформовано людьми, які втратили віру в боротьбу влади з корупцією. Лідери НАФУ пояснили свою діяльність так: «Міняються уряди, склад парламенту, президенти, однак ми бачимо, що реально з корупцією ніхто боротися не збирається. Усі гучні заяви та декларації обертаються тим, що ця «гідра» лише росте, все глибше пускає коріння в суспільстві. Останнім поштовхом стало те, що антикорупційні закони, які мали вступити в дію з 1 квітня 2010 р., так і не набрали чинності» [85]. Однак силова протидія громадськості корупційним проявам становить небезпеку і може породити низку нових проблем. Крім того, світовий досвід не знає прецедентів передачі повноважень у сфері боротьби з корупцією до прямої компетенції громадськості. На думку аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень, для реалізації заходів протидії корупції в Україні можна використати потенціал козацького руху, тим більше, що вже неодноразово робилися заяви про готовність козацьких організацій до участі у цій справі [86]. Спроба об’єднатися в єдиний Антикорупційний фронт для координації спільних дій, ініційована контактною групою Transparency International і ВГО «Комітет у боротьбі з корупцією в органах державної влади, правоохоронних органах, прокуратурі та судах», сприймалася керівниками організацій антикорупційного спрямування як зайва робота та витрачання часу. Проте кожна з громадських організацій зайняла свою нішу в моніторингу стану корупції в Україні. Узагальнивши задекларовані цілі діючих в Україні громадських організацій антикорупційного спрямування, можна зробити висновок, що головна діяльність їх переважної більшості полягає у такому: ініціювання створення громадських рад при державних органах влади, членство у цих радах, реалізація антикорупційних ініціатив, лобіювання інтересів організації; збір інформації про факти корупції у вигляді звернень громадян та окремих повідомлень й оперативне реагування на ці сигнали; співпраця зі ЗМІ, журналістами і правозахисниками. Про неефективність заходів протидії корупційній злочинності в Україні, у тому числі громадських організацій з протидії корупції, у розглянутий період свідчить те, що в своєму рейтингу за 2010 р. організація Freedom House виключила Україну зі списку «вільних» країн і перевела до списку «частково вільних» поряд із Камбоджею, Афганістаном і Свазілендом. У листопаді 2010 р. Асоціація платників податків Європи звернулась до Єврокомісії та Європарламенту з вимогою призупинити допомогу Україні через корупцію. Генеральний секретар Асоціації заявив: «Головним завданням для нас є пояснити Єврокомісії та Європарламенту, що не потрібно давати жодного євро Україні без контролю, без прозорості та без гарантії прав власності». Представники влади в Україні неодноразово підкреслювали свою рішучість у боротьбі з цим явищем. Частину інаугураційної промови Президента України в 2010 р. було присвячено боротьбі з корупцією. Державна програма соціально-економічного розвитку, прийнята 20 травня 2010 р., також містить розділ про боротьбу з корупцією [242]. Незважаючи на це, стан протидії корупції в державі характеризується збільшенням активності громадських організацій, вимогами яких часто стають заклики до насильницької зміни влади. При цьому звинувачення нерідко висуваються не тільки конкретним політичним діячам, але й політичній системі загалом. Так, наприкінці 2013 – початку 2014 рр. в Україні заявив про себе громадський рух «Правий сектор», що об’єднав активістів низки українських радикальних організацій, здебільшого націоналістичних і крайніх правих, до якого входять окремі організації та угруповання. У результаті тримісячної боротьби з повалення існуючого режиму Верховна Рада України була вимушена прислухатися до волі значної частини громадян, які підтримали цей рух, невдоволені масштабним ураженням корупцією всіх гілок влади України, а діючий Президент України був фактично відсторонений від керування державою. Активні дії українських активістів у країнах Європи та США з поширення інформації про корупційні правопорушення чиновників і олігархів, розкриття корупційних схем набуття ними величезних статків і «відмивання» «брудних» грошей, призвели до запровадження санкцій з боку низки західних держав, які полягали в замороженні банківських рахунків та скасуванні віз злочинцям на в’їзд до цих країн. Однією з причин того, що ці події стали можливими, на думку дисертанта, є зміна свідомості громадян за період розбудови незалежної України (виросло нове покоління громадян з ідеологією, що відрізняється від ідеології, яка панувала за радянських часів), близькість та доступність до відвідування та навчання української молоді в європейських країнах, яка має можливість порівняти прозорість процедур та виконання законів у цих країнах з тотальним і безкарним порушенням законодавства високопосадовцями всіх гілок влади в Україні. Як вказує О. А. Санчес, авторитарні режими здатні успішно приховувати переважну більшість зловживань владою від громадськості таким чином, що висновок про їх корумпованість робиться на підставі аналізу непрямих доказів і згубних для всього суспільства наслідків. Навпаки, корупція в демократичних режимах часто отримує широкий розголос і присікається перш, ніж вона починає завдавати істотної шкоди. Проте періодичні скандали викликають у громадян сумніви в своїй здатності впливати на процес ухвалення в країні політичних рішень [13]. Маринова Д., проаналізувавши дані Євробарометра (2003 р.) щодо колишніх комуністичних країн Східної Європи (Румунії, Польщі, Словенії, Латвії, Литви, Естонії, Чехії, Болгарії, Угорщини), виявила дуже цікаву закономірність. Чим корумпованішою виявляється країна (згідно з індексом сприйняття корупції), тим більше її громадяни довіряють сегменту громадянського суспільства: некомерційним організаціям, волонтерським об’єднанням і церкві [557]. На думку Д. Рогозіна, якщо їй (Д. Мариновій – прим. автора) справді вдалося виявити стійку залежність, то рівень довіри в Росії (що актуально також для України – прим. автора) до організацій громадянського суспільства має бути максимальним, що може розглядатися як запуск компенсаторного, або захисного, громадського механізму проти руйнівних наслідків поширення корупції. Іншими словами, неформальні й особисті стосунки, на яких ґрунтуються корупційні схеми, можуть підтримувати і цивільні ініціативи, які цим компенсують і частково нівелюють негативні наслідки домінування корупційної етики [408]. Слід відзначити протягом останніх п’яти років збільшення активності громадськості в боротьбі з корупцією. Так, у мережі Інтернет на сайтах громадських організацій і форумах для спілкування громадян розміщується інформація про корупційні злочини, вчинені посадовими особами [450]. Досвід багатьох країн свідчить про те, що активність громадян, зацікавлених у подоланні корупції, є головною передумовою мінімізації корупційної злочинності. Саме тому про обов’язкову участь громадськості у протидії корупції зазначено у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, підписання якої 9 грудня 2003 р. [183] міжнародною спільнотою стало однією з найвизначніших подій в історії сучасних міжнародно-правових відносин у сфері запобігання та протидії корупції. У положеннях цієї Конвенції, яка готувалася на основі найкращих практик у сфері запобігання корупції, серед іншого, підкреслюється, що ефективна реалізація антикорупційної політики держави має ґрунтуватись на комплексному застосуванні примусових, попереджувальних і просвітницьких процедур, що може бути забезпечено винятково за умови спільної участі в цьому процесі органів влади та громадськості. Так, ст. 13 Конвенції визначає потребу участі суспільства в заходах щодо запобігання і протидії корупції, а для цього слід сприяти активній участі окремих осіб і груп за межами державного сектора, таких як громадянське суспільство, неурядові організації та організації, що функціонують на базі громад, у запобіганні корупції й боротьби з нею та для поглиблення розуміння суспільством факту існування, причин і небезпечного характеру корупції, а також загроз, що створюються нею. Цю участь слід зміцнювати за допомогою таких заходів, як: a) посилення прозорості й сприяння залученню населення до процесів прийняття рішень; б) забезпечення ефективного доступу населення до інформації; в) проведення заходів щодо інформування населення, які сприяють створенню атмосфери неприйняття корупції, а також реалізація програм державної освіти, в тому числі навчальних програм у школах і університетах; г) повага, заохочення та захист свободи пошуку, отримання, опублікування і поширення інформації про корупцію. З ратифікацією цієї Конвенції Верховною Радою України пов’язана розробка та прийняття Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352], спрямованого на створення дієвої системи запобігання корупції, розробки й упровадження комплексу організаційно-правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання його соціальних передумов і наслідків та створення нових дієвих механізмів для досягнення цієї мети. До суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції в Україні, окрім місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та їх посадових осіб, уперше стали належати громадяни та об’єднання громадян. Зокрема, Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» [352] передбачено участь громадськості в заходах щодо запобігання і протидії корупції. Зауважимо, що переважна більшість організацій громадянського суспільства, що здійснюють правозахисні, моніторингові, експертні проекти, спирається на грантову іноземну допомогу, тоді як жодних можливостей фінансування їх за кошти державного бюджету не передбачено [322]. Вчені вказують, що пряме фінансування з державного бюджету організацій, які мають на меті контроль та корегування діяльності владних інституцій, у разі непрозорого розподілу бюджетних ресурсів, може містити ризик спотворення змісту виконання організаціями громадянського суспільства цих функцій [299]. У зв’язку з цим, слід зазначити, що в Україні є приклади існування громадських організацій по боротьбі з корупцією, які насправді не вживають заходів протидії корупції, а переслідують при цьому свої корисливі (політичні, бізнес-) інтереси під гаслом протидії корупції, підтвердженням чому є виступи експертів на круглому столі «Кращі практики участі громадянського суспільства в реалізації антикорупційної політики в країнах Східного партнерства ЄС», проведеному 16 листопада 2011 р. Українським інститутом публічної політики у м. Києві. Дослідження свідчить, що змінити ситуацію з високим рівнем корупції в державі можливо лише за активної участі громадянського суспільства. Разом з тим слід погодитися з М. І. Хавронюком, який вважає, що винятково громадських ініціатив не достатньо для активної протидії корупції. Учений зауважує: «Антикорупційні конвенції, керівні принципи боротьби з корупцією постійно і активно натякають на те, що без участі громадськості зниження рівня корупції не досягти. Проте зусилля громадських організацій не об’єднані, не сконцентровані на больових точках корупції. Кожен б’є туди, куди вважає за необхідне – від цього корупційна пухлина похитується і зростає, як зростала» [491]. Можна зробити висновок, що в Україні резерв впливу громадських організацій у протидії корупційним правопорушенням слабо використовується державою з ініціативи самої держави. Вони мають активніше залучатися до формування державної політики у сфері протидії корупції. Громадські організації повинні використовувати такі механізми протидії корупції, як консультації з громадськістю, участь у робочих групах, «круглих» столах із представниками органів державної влади, місцевих органів влади, міжнародними, зарубіжними громадськими організаціями, проводити громадські слухання з питань протидії корупції, здійснювати громадські експертизи і моніторинг відповідної інформації, а головне контролювати виконання органами державної влади та місцевого самоврядування Національної антикорупційної стратегії, вносити безперервно (протягом часу дії Стратегії) пропозиції щодо її корегування та доповнення, а також виконання політичних рішень. Актуальною є ідея створення єдиної громадської організації, яка б об’єднувала і координувала діяльність усіх інституцій громадянського суспільства в протидії корупції в державі. Однак умовою їх діяльності має бути винятково неозброєне, мирне вжиття заходів протидії корупції і тісна безперервна взаємодія з органами державної влади та місцевого самоврядування. Безумовно важливою нині суспільством визнається і роль засобів масової інформації («четвертого сектора» влади) у протидії корупційній злочинності. З іншого боку, ЗМІ може грати і негативну роль у зростанні рівня корупційної злочинності. Насамперед наведемо законодавче визначення масової інформації як публічно поширюваної друкованої та аудіовізуальної інформації. Друкованими ЗМІ, у свою чергу, є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо [371]. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є, серед іншого, також і загрози в інформаційній сфері. До таких загроз належать прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; поширення ЗМІ культу насильства, жорстокості, порнографії; комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб і національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [381]. Тож основна роль ЗМІ у протидії корупції – розкривати суспільству факти і механізми корупції, зокрема шляхом журналістських розслідувань, запобігаючи її розвитку і надаючи суспільству сигнал, що викриття та оприлюднення відбуватиметься за будь-яких умов. Особлива місія ЗМІ – забезпечення права кожного на свободу вираження думок і права суспільства на отримання повної та достовірної інформації. Інтереси суспільства повинні бути головним пріоритетом у роботі журналіста. Вони мають сприяти реалізації прав громадян на отримання соціально значимої інформації, з урахуванням різних думок [297]. Журналістика відіграє принципово важливу роль у визначенні ключових моментів у конкретній політиці або вирішенні проблем для громадськості, аналізі питань і визначенні можливих рішень та альтернатив. Найважливішим загальним принципом є те, що ЗМІ повинні дотримуватися належного рівня незалежності, особливо від держави та діючого уряду, а також інших зацікавлених сторін [90, с. 315, 316]. Можна сказати, що засоби масової інформації, з одного боку, є основною ареною для висвітлювання корупційних сюжетів та ініціативного виявлення корупційних схем. З іншого боку, ділова еліта широко використовує ЗМІ у своїх бізнес-цілях і майже завжди готова вкладати значні суми грошей для розгортання кампаній із просування власних інтересів. Природно, що це призводить до того, що між економічними кланами та промислово-фінансовими групами точиться боротьба за інформаційні канали. Це є причиною того, що між журналістами та їх «власниками» неодмінно виникають корупційні відносини. Як наслідок, недержавні ЗМІ замість того, щоб бути потужною частиною громадянського суспільства, яка може суттєво сприяти протидії корупції, перетворюються на інструмент боротьби між економічними та бюрократичними кланами. Так само, як і інші члени суспільства, журналісти стикаються з різними формами корупції в повсякденному житті, як і інші громадяни, вони іноді мають спокусу отримати або запропонувати хабар, щоб вирішити власні проблеми. Одним із способів досягнення цієї мети є так званий «чорний піар», який можна визначити як методи і дії зі знищення репутації особи або компанії, які здійснюються переважно за рахунок прихованого фінансування. Отже, загроза незалежності ЗМІ – це загроза їх монополізації афілійованими особами, справжніми господарями, які стоять за редактором або офіційним власником. Водночас державні та приватні ЗМІ прагнуть позбутися тотального керування ними з боку влади та отримати інформаційну свободу. На думку вчених, абсолютної свободи інформації бути не може принаймні тому, що: діяльність ЗМІ завжди регулюється законом, і отже, держава все-таки управляє ними; будь-яка свобода може бути обмежена свободою іншою; свобода масової інформації має на увазі не лише її різноманітність, але і її неупередженість, що нині є неможливим: власники ЗМІ вважають за краще нести збитки від підприємств, ніж відмовитися від ролі впливу на політичну владу і суспільство. Протиставивши себе владі, ЗМІ борються з нею протиправними методами: наклепом, закликами до непокори, демонстрацією образів «благородних» злочинців і продажних чиновників. Відсутність паритетних взаємовідносин у діалозі між суспільством і владою призводить їх до регресу, скрутне економічне становище примушує шукати протекції у впливових чиновників, олігархів і представників злочинних угруповань в обмін на просування їх інтересів [112]. Закон України «Про інформацію» [371] у ст. 45-1 встановлює заборону цензури та втручання в професійну діяльність журналістів і ЗМІ з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Цензура як вимога, спрямована до ЗМІ, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли таку вимогу встановлює автор цієї інформації чи інший суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як встановлення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання у будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, заборонена. Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією ЗМІ, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) ЗМІ, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб. Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, створення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється ЗМІ. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, що здійснюється посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до КК України. Повноваження органів державної влади з питань діяльності ЗМІ визначаються винятково Конституцією та законами України [371]. Водночас для багатьох ЗМІ політична свобода є несвободою економічною. Унаслідок різкого зростання витрат збільшилися підписні і роздрібні ціни друкарської продукції, що призвело до зменшення їх накладів. Засоби масової інформації вимушені збільшувати обсяг публікацій, рекламних звернень, одночасно підвищуючи розцінки на оренду ефірного часу або рекламного місця. Частка ЗМІ стала залежати від державних субсидій, щедрості спонсорів, фінансової підтримки комерційних структур, які прагнуть стати при цьому засновниками або власниками ЗМІ. Головну роль у життєдіяльності масових комунікацій виконують рекламодавці, а не суспільство. Таким чином, почався процес комерціалізації ЗМІ, який спричиняє негативні наслідки, коли заради доходів можна поступитися об’єктивністю у висвітленні подій. Оскільки ЗМІ є економічним суб’єктом, то функціонувати повинні відповідно до законів економіки [112]. Найпоширенішими звинуваченнями журналістів є: викривлення фактів, безцеремонне втручання в особисте життя, образа честі та гідності, привласнення права говорити від імені інших, поширення відомостей секретного змісту, неперевіреної інформації, надання недостовірного коментаря фактам, робота прихованою камерою без згоди людини на інтерв’ю, «виривання» фрази з контексту і підстановка в контекст, зручний для журналіста [297]. Слід зауважити, що журналістські розслідування та повідомлення у пресі про факти корупції не є затребуваними правоохоронними органами. Ці органи, самі вражені корупцією, не роблять активних дій із розкриття корупційних злочинів за повідомленнями ЗМІ без додаткового «стимулу», зокрема у формі «хабарів». Між тим професія журналіста стає все більше ризикованою, прикладом цього є жорстоке побиття у грудні 2013 р. в Києві журналістки Т. Чорновол, яка розслідувала та висвітлювала в ЗМІ факти про корупційні статки перших осіб держави, зокрема, тодішнього Президента України. Про небезпечність роботи працівників ЗМІ свідчить кримінальна справа щодо зникнення 11 серпня 2010 р. українського журналіста В. Климентьєва, редактора харківської газети «Новий стиль», що пов’язують з його професійною діяльністю. Подібним прикладом є також кримінальна справа щодо вбивства відомого українського журналіста Г. Гонгадзе та інших представників ЗМІ. Український журналіст, головний редактор, керівник і телеведучий місцевої телерадіокомпанії «ТОР» у м. Слов’янськ Донецької області І. Александров помер від травм у липні 2001 р., коли четверо невідомих чоловіків із бейсбольними битами напали на нього у власному кабінеті. Місцеві ЗМІ припустили, що смерть І. Александрова була пов’язана з його розслідуваннями фактів корупції та організованої злочинності. Перед загибеллю він готував до ефіру матеріал про зв’язки керівництва Донецької області з криміналітетом. Офіційна версія правоохоронних органів – «помилкове вбивство». Слідство не брало до уваги факти про серію критичних виступів І. Александрова в телепрограмі «Без ретуші», в якій колишні працівники донецького Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України свідчили про корумпованість обласної міліції та її зв’язки з кримінальними колами [576]. За 2010 р. у рейтингу свободи слова міжнародної організації «Репортери без кордонів» Україна опустилась на 42 позиції – 131 місце серед 178 країн. Тому журналістам потрібен належний рівень захисту для того, щоб їх несправедливо не звинувачували в упередженості, не засуджували, не кидали до в’язниці чи навіть не вбивали за те, що вони викривають відомих офіційних осіб у корупційних діях. Водночас більше третини населення планети проживає у країнах, де немає свободи преси, і нові типи конфліктів між етнічними, ідеологічними, релігійними і просто кримінальними інтересами зробили журналістські розслідування надзвичайно небезпечними [90, с. 317]. Міжнародна неурядова організація «Репортери без кордонів» у звіті за 2012 р. назвала його найгіршим для журналістів за всі роки її спостережень. За даними організації, у 2012 р. загинули 88 журналістів, тоді як у 2011 р. – 66 журналістів [403]. За даними міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» в Україні після приходу до влади В. Януковича значно збільшився тиск на пресу. Так, якщо у 2011 р. в Україні зафіксували 30 нападів на журналістів, то у 2012 р. таких випадків було вже 80. Таким чином, в індексі свободи преси, який формує «Репортери без кордонів», Україна опустилась із 89 місця, на якому вона перебувала у 2009 р., до 126 [145], а в 2015 р. опинилася вже на 129. «Репортери без кордонів» (Reporters sans frontiẽres, RSF) – це міжнародна недержавна організація, що захищає свободу преси і виступає на захист журналістів та Інтернет-користувачів у всьому світі, була заснована в 1985 р. в Парижі. Організація бореться проти цензури і за звільнення журналістів, які перебувають в ув’язненні через свою професійну діяльність. При цьому організація діє відповідно до п. 19 Загальної декларації прав людини. Самі громадяни, маючи широкий доступ до ЗМІ завдяки стрімкому розвитку інформаційних технологій та щоденно обробляючи безперервний потік інформації, зокрема про факти корупції, теж вже не реагують на них як на злочин. Притуплення почуття сприйняття такої інформації як небезпечного правопорушення відбувається також внаслідок зневіри у справедливість (захищеними є насамперед чиновник та олігарх) та беззаконня у державі, тотальної корупції у судових та правоохоронних органах. Виходячи з цього, можна констатувати зникнення певних моральних орієнтирів, духовності українських громадян. Деякими вченими також висловлюється думка, що величезна довіра суспільства до такої інформації взагалі робить його віктимним і, отже, терпимішим до злочинності. Війна компроматів, лобіювання законів, зведення політичних рахунків, інформаційний тероризм за допомогою ЗМІ набуває масштабних форм дії на здійснення політики і суспільну свідомість [112]. Тож завданням журналістів повинно стати створення обстановки неприйнятності такого феномена, як корупція, та привнесення в маси високої культури поведінки. Таким чином, важливим є формування антикорупційної загальнонаціональної етики населення країни, для чого необхідними заходами повинні бути такі: залучення ЗМІ до формування антикорупційного світогляду та популяризації антикорупційної діяльності; розширення доступу ЗМІ до інформації, яка стосується суспільних інтересів; забезпечення обов’язкового й оперативного реагування відповідних органів влади та посадових осіб на повідомлення ЗМІ про факти корупції; притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб, які перешкоджають представникам ЗМІ здійснювати збір і поширення інформації про факти корупції; зміцнення інституту захисту конфіденційності журналістських джерел інформації [31]. На думку А. С. Бистрової та М. В. Сильвестрос, громадянське суспільство, що розвивається, та ЗМІ здатні відігравати моніторингову роль щодо корупції. Проте їх можливості істотно обмежені в умовах автократичних режимів, а при збігу інтересів політичного і судового істеблішменту громадянське суспільство і ЗМІ можуть виявитися тими небагатьма каналами, за допомогою яких можна зменшити рівень корупції. Водночас учені слушно зазначають, що нерідко скандали, пов’язані з корупцією, є результатом «роздмухування» в ЗМІ «смажених фактів» [81]. Таким чином, можна зробити висновок, що застосування засобів масової інформації в цьому випадку як знаряддя здійснення влади призводить до їх криміналізації. І тут ми згодні з твердженням вчених, які вважають, що каральні засоби протидії злочинності ніколи не можуть вичерпати своєї ролі. Каральні засоби удосконалюватимуться, пристосовуючись до нових умов життя суспільства, але не можуть зжити себе [197, с. 281]. Законодавство повинно розрізняти: 1) культурну свободу слова й 2) безкультурну свободу словесної сваволі, сприяючи першій і протидіючи другій. Ніхто не може звільнятися від відповідальності за зловживання словом, посилаючись при цьому на свободу слова [197, с. 143]. Тому як професійний корупційний злочин у сфері масово-інформаційної діяльності слід розглядати отримання журналістом певної вигоди за поширення неправдивої, умисно викривленої інформації, виготовлення прихованої реклами, антиреклами тощо. Є суспільно небезпечним злочином розгортання інформаційних кампаній з метою цілеспрямованої дискредитації окремих громадян і структур, зокрема викликаних протистоянням певних суб’єктів у період їх очікувань на суспільну підтримку. Частково сприяти запобіганню цих корупційних технологій можна шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вказані дії. Загальні питання умов і підстав криміналізації розглядалися нами вище в розділі 3. Розглянемо далі, чи є потрібні умови (суспільна небезпечність та поширеність) і підстави (суспільна необхідність) для встановлення кримінальної відповідальності за поширення недостовірної, викривленої чи неправдивої інформації представником ЗМІ. Хоча у вітчизняній законотворчій практиці підставами криміналізації суспільно небезпечних діянь в інформаційному суспільстві на сучасному етапі переважно стають міжнародні вимоги, об’єктивно роль національної ініціативи кримінально-правової політики в питаннях криміналізації більш значуща. Це підтверджується насамперед тим, що суспільна небезпечність діянь сприймається на внутрішньодержавному рівні, адже держава і населення держав виступають першими, хто зазнає шкоди від посягань [417, с. 247–248]. І взагалі на національному рівні встановлення соціальної зумовленості потреби криміналізації ефективніше, адже вона ґрунтується на соціальній необхідності кримінально-правової заборони [38, с. 7], охоплює умови доцільності та вимоги соціально-правової психології [482, с. 54]. Питання кримінальної відповідальності за поширення завідомо неправдивої інформації засобами масової інформації неодноразово піднімалося в кримінально-правових дослідженнях. Однією з останніх праць у цій сфері є робота Н. А. Савінової, яка зазначає, що поширення недостовірної інформації належить до загроз національній безпеці в інформаційній сфері. Сьогодні такі діяння мають системний характер, однак ефективної протидії їм у країні досі не існує» [418, с. 100]. Крім цього, вчена наголошує на величезному вкладі В. А. Ліпкана та М. В. Карчевського, які розробляли проблематику кримінально-правового впливу на загрози національній безпеці, у тому числі інформаційній безпеці. Втім зазначені вчені на момент розробки не мали можливості повною мірою передбачити рівень інформаційних загроз ЗМІ, з якими зіштовхнулася Україна протягом останнього часу (2013–2014рр.) [418, с. 101]. Як зазначає Н. А. Савінова, цікавими видаються пошуки в напрямі кримінально-правової оцінки умисних впливів на психіку людини [418, с. 101]. Таким чином, вчені акцентують на необхідності якнайшвидшої криміналізації умисного поширення недостовірної інформації ЗМІ як одного з необхідних заходів забезпечення консенсусу і балансу в інформаційно вразливому суспільстві [418, с. 102]. На їх слушну думку, такий напрям кримінально-правової науки в сучасних умовах і в умовах стабілізації вітчизняного соціуму мав би бути віднесений до пріоритетних напрямів вітчизняної правової науки [418, с. 112]. Хоча потрібно сказати, що конкретні пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності за поширення засобами масової інформації завідомо неправдивої інформації згаданими вченими не вносилися. Проте відмічається таке: «Допускається, що Україна може стати флагманом криміналізації таких діянь, однак це буде повною мірою логічно, адже саме населення нашої країни у 2013–2014 рр. зазнало впливів сучасної інформаційної війни, яка утворила базу для актів сепаратизму і тероризму, агресії щодо мирного населення та масових жертв» [418, с. 111, 112]. Суспільна небезпечність протиправних діянь щодо умисного поширення завідомо недостовірної інформації про фізичну чи юридичну особу полягає в такому: в першу чергу шляхом вчинення таких протиправних діянь відбувається порушення права особи на отримання достовірної інформації (на життя в нормальному інформаційному суспільстві); відбувається посягання на честь і гідність фізичної чи юридичної особи, про яку було поширено неправдиву інформацію (на це в кінцевому рахунку і розраховує ЗМІ, що вчиняє такі діяння). Особливою суспільною небезпечністю характеризується поширення такої інформації, вчинене на замовлення, оскільки це означатиме, що такі протиправні діяння були вчинені у співучасті; з корисливих мотивів, оскільки такі протиправні діяння мають на меті неправомірне збагачення шляхом отримання коштів, цінних паперів, іншого майна або послуг, а отже, можуть вважатися корупційними; службовою особою з використанням свого службового становища, тому що в цьому випадку відбувається посягання на авторитет органів державної влади тощо. Щодо суспільної необхідності, то вона і обумовлена вказаною суспільною небезпечністю і соціальною значущістю інформації, яка поширюється за допомогою ЗМІ та безпосередньо впливає на життя суспільства і психіку його членів. Як зазначається в дослідженнях кримінально-правової спрямованості, «останніми політичними подіями продемонстровано не лише інформаційну активність, а й інформаційну залежність населення сучасної країни від інформаційних потоків негативного характеру. На базі інформаційної залежності населення в умовах політичного протистояння, кризи, антитерористичної боротьби з одномовним контрагентом, інформаційні впливи набувають особливого змісту: будучи серцевиною дистанційних комунікацій, вони можуть виступати засобами психічної підготовки інформаційно залежного населення до наступних невіртуальних впливів» [418, с. 102]. Таким чином, криміналізація поширення представником засобу масової інформації завідомо неправдивої інформації, в тому числі з метою отримання неправомірної вигоди, є не лише цілком виправданим засобом впливу на цей процес, але і соціально необхідним кроком, що сприятиме підвищенню ступеня захисту населення від подібної інформації, а також честі та гідності фізичних і юридичних осіб, яких стосується така інформація. При доведенні необхідності криміналізації протиправних діянь, пов’язаних із поширенням завідомо неправдивої інформації представником ЗМІ, вчинених з корисних мотивів, виникла проблема розташування відповідної норми, що встановлюватиме кримінальну відповідальність за вказані діяння, в Особливій частині КК України. Щодо цього потрібно сказати, що загальновідомим є факт, що норми Особливої частини включені в окремі розділи за таким критерієм, як основний безпосередній об’єкт кожного із злочинів, відповідальність за який встановлюється в цих нормах. Тому включення норми про кримінальну відповідальність за поширення завідомо недостовірної інформації представником ЗМІ залежить від визначення основного безпосереднього об’єкта цього протиправного діяння. Унаслідок вчинення поширення такої інформації в будь-якому випадку порушується два об’єкти: 1) порядок суспільних відносин у частині отримання особою достовірної інформації та доступ особи до такої інформації і 2 ) порядок суспільних відносин у частині охорони честі та гідності фізичних і юридичних осіб. Проаналізувавши такі протиправні діяння, ми дійшли висновку, що в кінцевому рахунку поширення представником ЗМІ завідомо неправдивої інформації про фізичну або юридичну особу спрямоване на її дискредитацію в очах інших членів суспільства, в тому числі, якщо це було вчинено з метою отримання неправомірної вигоди (незаконного збагачення). Але досягнення цієї мети можливе лише шляхом доведення недостовірної інформації до особи, впливу на її психіку. Отже, пропонуємо доповнити Розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» нормою такого змісту: «Стаття 171¹. Поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації або замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту 1. Виконання представником засобу масової інформації замовлення фізичної або юридичної особи на виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення недостовірної, викривленої інформації з метою умисної дискредитації іншої фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з отриманням за це неправомірної вигоди, якщо це спричинило істотну шкоду об’єкту замовлення, – карається …». Виходячи із закономірності, що злочинність у країні залежить 1) радикально – від рівня соціальної культури громадян і 2) паліативно – від репресивних заходів [197, с. 160], ЗМІ, за умови додержання ними принципу високої культури при створенні інформаційного продукту, є радикальним антикриміногенним засобом. Висновки до розділу 6 1. Одним із механізмів протидії корупції є застосування кібернетики, зокрема методів математичного моделювання, до аналізу організованої корупційної злочинності, що може сприяти глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. 2. Наявність антикорупційних органів не є панацеєю від вчинення корупційних діянь чиновниками. Ефективнішою протидією цьому явищу є забезпечення високої заробітної платні державним службовцям (порівняно з іншими верствами населення). Простежується пряма залежність між економічним рівнем розвитку країни та ступенем корупції в ній. Чим вище такий рівень, тим менший рівень корупції. Крім цього, відносно важливим є створення благополучними в плані корупції країнами заходів профілактики та попередження, а також наявність кримінальної відповідальності за такі злочини. 3. Повноваження державних інституцій у межах нового антикорупційного законодавства для України потребують перегляду. Йдеться про узгодженість діяльності сукупності суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції – визначення їх завдань і повноважень у цій сфері, налагодження їх координації та взаємодії тощо. Нині в Україні жодна інституція не володіє повною та об’єктивною інформацією про стан корупції в країні, а це не дає змоги адекватно реагувати на проблему. Для ефективного функціонування такого органу слід забезпечити головні умови: кваліфікований добір кадрів і висока заробітна плата працівників цієї служби. 4. Україна недостатньо використовує зарубіжний досвід у підтримці дієвості Національної антикорупційної стратегії, який полягає у створенні координуючих та моніторингових органів, а також у забезпеченні участі громадянського суспільства. Стратегія повинна мати пов’язаність пріоритетів, цілей і завдань, мати чіткій зв’язок між завданнями і державним бюджетом, систему індикаторів для моніторингу позитивних змін мінімізації корупційної злочинності, гнучкий та чіткій графік реалізації стратегії. 5. Створення в центральних органах виконавчої влади підрозділів із питань запобігання та виявлення корупції не призвело до очікуваного результату антикорупційних зусиль держави. Наявність лише належної законодавчої бази та проведення відповідних заходів органами виконавчої влади на виконання антикорупційних законів не може забезпечити ефективної протидії корупції. Підпорядкування антикорупційних підрозділів безпосередньому керівництву створює корупційні ризики. 6. В Україні резерв впливу громадських організацій у протидії корупційним правопорушенням слабо використовується державою з ініціативи самої держави. Вони мають активніше залучатися до формування державної політики у сфері протидії корупції, контролювати виконання органами державної влади та місцевого самоврядування Національної антикорупційної стратегії, вносити безперервно (протягом часу дії Стратегії) пропозиції щодо її корегування та доповнення, а також виконання політичних рішень. Актуальною є ідея створення єдиної громадської організації, яка б об’єднувала і координувала діяльність усіх інституцій громадянського суспільства в протидії корупції в державі. 7. Доведено необхідність встановлення кримінальної відповідальності за поширення завідомо недостовірної інформації представником засобу масової інформації з метою дискредитації фізичної або юридичної особи, у тому числі з метою отримання неправомірної вигоди, що спричинило істотну шкоду охоронюваним правам, свободам та законним інтересам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб на основі урахування встановлених у кримінально-правовій науці причин і умов криміналізації. Як професійний корупційний злочин у сфері масово-інформаційної діяльності слід розглядати отримання журналістом певної вигоди за поширення неправдивої, умисно викривленої інформації, виготовлення прихованої реклами, антиреклами тощо. Суспільна небезпечність цих протиправних діянь полягає в тому, що відбувається порушення права особи на отримання достовірної інформації; посягання на честь і гідність фізичної чи юридичної особи, про яку було поширено неправдиву інформацію. Суспільна необхідність обумовлена вказаною суспільною небезпечністю і соціальною значущістю інформації, яка поширюється за допомогою ЗМІ та безпосередньо впливає на життя суспільства та психіку його членів. Запропоновано доповнити Розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» нормою такого змісту: «Стаття 171¹. Поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації або замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту 1. Виконання представником засобу масової інформації замовлення фізичної або юридичної особи на виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення недостовірної, викривленої інформації з метою умисної дискредитації іншої фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з отриманням за це неправомірної вигоди, якщо це спричинило істотну шкоду об’єкту замовлення, – карається … 2. Замовлення представнику засобу масової інформації інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення недостовірної, викривленої інформації з метою умисної дискредитації фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з наданням або обіцянкою надати йому за це неправомірну вигоду, – карається …». 8. Пріоритет в антикорупційній політиці України надається удосконаленню правового законодавства та створенню державних антикорупційних органів. Але більшість законів і заходів, спрямованих на боротьбу з корупційною злочинністю, на практиці не дає позитивних результатів. Причини такого стану справ пов’язані з культурою, менталітетом, традиціями корупційної діяльності в органах державної влади і правоохоронних органах. Моральні кодекси, правила, розроблені для працівників різних сфер суспільної діяльності, не є дієвими в Україні. Першочерговою є роль антикорупційної культури у протидії корупційній злочинності в Україні, без якої усі інші заходи такої протидії не будуть ефективними. Формування у суспільстві антикорупційної культури повинно бути законодавчо закріплено в України як державний пріоритет і будуватися на основі позитивного зарубіжного досвіду з використанням напрацювань вчених з цього напрямку та урахуванням особливостей існування і розвитку українського суспільства. Репресивні заходи протидії корупційній злочинності є другорядними. 9. У нормативних актах з формування антикорупційної культури слід закріпити такі принципи: у системі «чиновник – громадянин» додержання позиції «не брати – не давати»; дотримання політичної культури; закріплення в суспільній свідомості (моральних і етичних нормах) антикорупційної поведінки; здійснення подарунків у межах правил і норм; активне залучення суспільної уваги до корупційних проявів і фактів протидії корупції. Велику роль грає просвітництво, чому можуть допомогти еліти, щоб сформувати культуру в більшості. Для цього потрібна політична воля, яка спрямована на формування ідеології нетерпимості до корупції і яка, на нашу думку, і буде вищим проявом культури. Підгрунтям для розробки програми протидії корупційній злочинності в Україні повинно стати використання фундаментальних наукових розробок Інституту держави і права ім. В. І. Корецького та всіх вітчизняних вчених у галузі кримінології, кібернетики, використання позитивного зарубіжного досвіду з його адаптацією до українських реалій. 10. В Україні існують кримінологічно-значимі проблеми застосування таких механізмів, як: репресивні – кримінальні заходи впливу; культурні – забезпечення свободи слова та ЗМІ; просвітництво; підвищення соціальної культури громадян; опосередковані – забезпечення системної державної політики; створення незалежної судової системи; удосконалення антикорупційного законодавства; забезпечення адекватної реаліям українського суспільства кримінальної політики; побудова ефективної системи кримінальної юстиції; забезпечення прозорості інформації та процедур; інформаційне забезпечення громадян; соціальне забезпечення державних службовців; наукове супроводження заходів протидії корупційній злочинності, застосування міжнародного досвіду, напрацювань інших наук, зокрема, кібернетики в протидії корупційній злочинності в Україні. Результати цього розділу опубліковано в роботах [43, 47, 48, 53, 55, 60, 70, 71, 74]. ВИСНОВКИ У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та надано нове вирішення наукової проблеми, яке виявилось у комплексному дослідженні протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії, основаним на культурологічно-репресивної концепції. У результаті проведеного дослідження сформульовано висновки і теоретичні положення, спрямовані на протидію корупційній злочинності в Україні. 1. Вирішенню наукової кримінологічної проблеми, сутність якої полягає в аналізі та формуванні нових підходів до протидії корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії сприяє комплексне використання сучасних методів дослідження корупції та корупційної злочинності. Культурологічно-репресивний підхід до протидії корупційній злочинності в сьогоднішніх умовах побудови демократичного правового суспільства можна вважати таким, який з усіх підходів, що використовуються вченими, найбільше розкриває причини і дає можливість визначити шляхи протидії цьому явищу. Аналітичну розвідку можна вважати інструментом такого спеціального методу, як вивчення документів при дослідженні проблеми протидії корупційній злочинності. Аналітична розвідка в кримінологічному дослідженні полягає в пошуку кримінологічно-значущої інформації за допомогою засобів сучасних інформаційних технологій, зокрема, з використанням методів аналізу інформації, що здійснюються апаратно-програмними комплексами, системами, з метою отримання з відомих фактів та інформації нових знань. Застосування методів математичного моделювання до аналізу організованої злочинної діяльності в Україні сприятиме глибшому розумінню найважливіших соціальних процесів, що відбуваються в українському суспільстві, зокрема слугуватиме методом вирішення проблем протидії корупційній злочинності. 2. Суб’єктами протидії корупційній злочинності є не лише особи, наділені адміністративно-розпорядчими функціями, але й всі члени суспільства. 3. Потреба в уніфікації термінів, які використовуються вченими під час досліджень проблеми корупційної злочинності, семантичне тлумачення слів «запобігання» та «протидія», а також факт об’єктивного існування корупції в Україні, дають підстави при позначенні усіх суспільних відносин, метою яких є мінімізація рівня корупційної злочинності, в кримінології, а також у назвах законів антикорупційної спрямованості, застосовувати термін «протидія корупції». 4. На підставі культурологічно-репресивної концепції визначено поняття «протидія корупції», до якої належать заходи, які проводять усі члени суспільства в особі його інститутів, фізичних і юридичних осіб, з метою мінімізації корупції, усунення або нейтралізації її причин та умов відповідно до їх обов’язків з виконання державних функцій, а також із власної ініціативи. 5. Враховуючи думки вчених і конвенційне закріплення терміна «корупційна злочинність», визначення цього терміна надано як статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб та груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами. При цьому застосовано також підхід до визначення поняття «корупційна злочинність», виходячи із закріплення поняття злочину в КК України як «діяння». 6. Враховуючи поняття протидії корупції та корупційній злочинності, сформульовані автором у дисертації, з використанням методу аналогії термін «протидія корупційній злочинності» визначено як діяльність, яку здійснює суспільство в особі його інститутів, окремих фізичних та юридичних осіб з власної ініціативи або відповідно до своїх обов’язків з виконання державних функцій, з метою мінімізації ризиків вчинення корупційних злочинів і впливу відповідних криміногенних чинників на розвиток правової демократичної держави. 7. При дослідженні рівня корупційної злочинності слід враховувати, що поняття «вимірювання» та «оцінювання» не є тотожними. Ключовими критеріями для оцінювання визначено: реальний стан корупції (поширеність); сприйняття корупції населенням; ефективність заходів протидії корупції. Для реалізації антикорупційної стратегії в Україні доцільно розробити національну систему вимірювання та оцінювання рівня корупції із запровадженням системи моніторингу корупції, яка б ґрунтувалась на загальних для усіх органів державної влади показниках і методиках дослідження. 8. Загальна тенденція еволюції корупційних відносин в Україні в сучасний період – це поступове перетворення їх форм до олігархічної моделі. Олігархізація політичної влади в Україні є однією зі специфічних форм організованої корупційної злочинності. Специфіка полягає в тому, що для олігархізації характерно наявність еліти, яка бере на себе функцію управління масами в державі завдяки пасивності, недосконалості правової свідомості та культури громадян. Існуюча проблема порушення законів етики і моралі з обох сторін – народу та олігархічного керівництва України, унеможливлює розвиток демократії та сприяє поширенню корупційної злочинності. 9. Антикорупційна політика України в сучасний період характеризується формальним підходом, декларативністю, непослідовністю, зволіканням з прийняттям законів, заполітизованістю, частою зміною назв основного антикорупційного закону при збереженні основного змісту його принципових положень. Для вироблення ефективної державної політики протидії корупційній злочинності має бути побудовано концепцію комплексного впливу на прояви корупції, яка, серед іншого, включає: підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян, соціальні заходи, наукове супроводження вироблення і реалізації державних заходів протидії; забезпечення ефективності кримінальної юстиції. 10. Перелік сфер суспільного життя, щодо яких здійснюється антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів Президента України, ВР України та КМУ, обмежений. Є потреба в розробці методик визначення ризиків виникнення корупції в конкретних сферах суспільного життя, з урахуванням специфіки кожної та відповідних норм законодавства, що регулюють суспільні відносини в цих галузях. Доцільним є розширення переліку корупціогенних факторів, визначених у Методології проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, включивши фактори, які встановлюють для правозастосувача необґрунтовано широкі межі угляду (розсуду) або можливість необґрунтованого виключення із загальних правил, та фактори, які містять невизначені, важко виконувані та (або) обтяжуючі вимоги до громадських організацій. Недоцільно включати до Методології умовно корупціогенні фактори через неоднозначність їх характеру та змісту. 11. Види корупції можна класифікувати за сферами діяльності таким чином: 1) корупція у сфері національних інтересів; 2) на державній службі; 3) олігархічна; 4) політична; 5) у сфері бізнесу. Усі інші підвиди цих видів корупції можна поділяти та варіювати: за типами взаємодіючих суб’єктів; за видом суспільних відносин; за способом взаємодії суб’єктів; за видом очікуваної чи отриманої вигоди; за спрямованістю; за метою; залежно від мотивації вчинення; залежно від способу задоволення корисливих інтересів; залежно від характеру застосовуваного виду відповідальності; за ступенем централізації; за місцем вчинення та характером корупційних дій; за професійною ознакою тощо. Деякі поєднання неможливі через несумісність сценаріїв, які входять до них, а деякі сценарії взаємодії збігаються або тісно корелюються між собою. 12. Основні чинники, які сприяють поширенню організованої корупційної злочинності, що становить загрозу національній безпеці України в сучасний період, відбувалися в період політики перебудови України упродовж 1985 – 1991 рр., що вплинуло на зміни у свідомості її громадян і призвело до її деформації. Існує постійна тенденція стирання меж між злочинцями та іншими прошарками населення. У період існування незалежної України відбулася фактична легалізація владою держави корупційної злочинної діяльності. 13. В основі діяльності злочинної організації наявна економічна складова. Організована економічна злочинність згідно з багатьма дослідженнями кримінологів включає в себе такий елемент, як корупційна злочинність. Натомість корупційна організована злочинність тісно пов’язана з економічною злочинністю. Враховуючи також поняття «корупційна злочинність», сформульоване дисертантом, запропоновано введення в науковий обіг поняття «організована корупційна злочинність» як різновид економічної злочинності – статистично обумовлена сукупність злочинних діянь осіб і груп, які відповідно до кримінального закону є корупційними злочинами та кваліфікуються за ознаками організованої злочинної групи та злочинної організації. 14. Кримінологічно-значущі проблеми застосування таких механізмів протидії корупційній злочинності в Україні – це: репресивні – кримінальні заходи впливу (карально-некаральні); культурні – забезпечення свободи слова та ЗМІ; просвітництво; підвищення соціальної культури громадян; опосередковані – забезпечення системної державної політики; створення незалежної судової системи; удосконалення антикорупційного законодавства; забезпечення адекватної реаліям українського суспільства кримінальної політики; побудова ефективної системи кримінальної юстиції; забезпечення прозорості інформації та процедур; інформаційне забезпечення громадян; соціальне забезпечення державних службовців; наукове супроводження заходів протидії корупційній злочинності, застосування міжнародного досвіду, напрацювань інших наук, зокрема кібернетики, в протидії корупційній злочинності в Україні тощо. 15. Наявність антикорупційних органів не є стримуючим фактором від учинення корупційних діянь чиновниками. Не можна також говорити про переваги одного типу спеціалізованого інституту в боротьбі з корупцією серед інших. Існує пряма залежність між економічним рівнем розвитку країни та ступенем корупції в ній – чим вищий такий рівень, тим нижчий рівень корупції. Частково дієвими заходами протидії корупційній злочинності є профілактика, а також наявність кримінальної відповідальності за такі злочини. 16. Норми чинного КПК України містять корупціогенні ризики, які полягають, завдяки неоднозначності тлумачення положень КПК України, в можливості умисного невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань. 17. Упродовж останніх десяти років рівень корумпованості судової гілки влади та суспільної підтримки діяльності українських судів загалом демонстрував тенденцію постійного зростання і на 2015 р. досяг критичної позначки, що негативно впливає на ефективність функціонування судової системи, підриває довіру громадян до судових органів і, загалом, знижує ефективність боротьби з корупційною злочинністю. Люстрація суддівського корпусу є потрібною умовою і відправною точкою протидії корупції в судових органах України. 18. Поширеність корупції в органах внутрішніх справ України майже однакова в усіх регіонах України і є доволі значною. Лідируючу позицію щодо поширеності корупції серед усіх служб ОВС посідає Державна автомобільна інспекція. Причинами корупції в правоохоронних органах є політичний вплив; суперечливе і неоднозначне законодавство, незадовільне грошове забезпечення; відсутність належного контролю та нагляду; низька загальна культура працівників. 19. Причини та умови, що породжують корупційну злочинність у сфері охорони здоров’я, класифіковано на: політичні, економічні, організаційно-управлінські, соціальні, морально-психологічні, правові. Розв’язанню проблем корупції в системі охорони здоров’я України може сприяти використання позитивного досвіду країн Європейського Союзу, зокрема, вивчення механізму проведення реформ у медичній галузі Польщі. 20. Потенціал громадянського. суспільства недостатньо використовується державою в протидії корупційній злочинності за ініціативи самої держави. Політична воля уряду є ключовим фактором, від якого залежить залучення громадськості в розробку антикорупційної політики. 21. Доведено необхідність встановлення кримінальної відповідальності за поширення завідомо недостовірної інформації представником засобу масової інформації, яка спрямована на дискредитацію фізичної або юридичної особи, з метою отримання неправомірної вигоди. Як професійний корупційний злочин у сфері масово-інформаційної діяльності слід розглядати отримання журналістом певної вигоди за поширення неправдивої, умисно викривленої інформації, виготовлення прихованої реклами, антиреклами тощо. Суспільна небезпечність цих протиправних діянь як умова криміналізації полягає в тому, що відбувається порушення права особи на отримання достовірної інформації; посягання на честь і гідність фізичної чи юридичної особи, щодо якої було поширено неправдиву інформацію; суспільна необхідність – обумовлена вказаною суспільною небезпечністю і соціальною значущістю інформації, яка поширюється за допомогою ЗМІ та безпосередньо впливає на життя і психіку членів суспільства. 22. Створення в центральних органах виконавчої влади підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції не є ефективним заходом держави в забезпеченні протидії корупційній злочинності в цих органах. Підпорядкування антикорупційних підрозділів безпосередньому керівництву створює корупційні ризики. 23. Україна недостатньо використовує зарубіжний досвід у підтримці дієвості Національної антикорупційної стратегії, який полягає у створенні координуючих і моніторингових органів, а також у забезпеченні участі громадянського суспільства. Стратегія повинна мати пов’язаність пріоритетів, цілей і завдань, чіткий зв’язок між завданнями і державним бюджетом, систему індикаторів для моніторингу позитивних змін мінімізації корупційної злочинності, гнучкий і чіткий графік реалізації стратегії. 24. Формування в суспільстві антикорупційної культури повинно бути законодавчо закріплено в Україні як державний пріоритет і ґрунтуватися на основі позитивного зарубіжного досвіду з використанням напрацювань вчених з цього напрямку та урахуванням особливостей існування і розвитку українського суспільства. Репресивні заходи протидії корупційній злочинності є необхідними, але другорядними. 25. Запропоновано такі зміни до Кримінального кодексу України: 1. Доповнити розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» нормою такого змісту: «367¹. Умисне невнесення прокурором, слідчим відповідних відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань 1. Умисне невнесення прокурором, слідчим заяви про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, – крається... 2. Ті самі дії, вчинені з метою отримання неправомірної вигоди, – карається...». 2. Доповнити розділ XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» нормою такого змісту: «Стаття 366². Умисне створення нормативно-правового акта, який містить корупціогенні фактори та надання неправдивого висновку антикорупційної експертизи 1. Умисне створення службовою особою нормативно-правового акта, який містить корупціогенні фактори, – карається… 2. Надання уповноваженою особою з проведення антикорупційної експертизи (експертом) завідомо неправдивого висновку до проекту нормативно-правового акта щодо наявності або відсутності в ньому корупціогенних факторів, – карається …». 3. Доповнити розділ V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» нормою такого змісту: «Стаття 171¹. Поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації або замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту 1. Виконання представником засобу масової інформації замовлення фізичної або юридичної особи на виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення недостовірної, викривленої інформації з метою умисної дискредитації іншої фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з отриманням за це неправомірної вигоди, якщо це спричинило істотну шкоду об’єкту замовлення, – карається … 2. Замовлення представнику засобу масової інформації інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення недостовірної, викривленої інформації з метою умисної дискредитації фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з наданням або обіцянкою надати йому за це неправомірну вигоду, – карається …». 4. Виключити зі ст. 45 примітку, яка містить перелік корупційних злочинів, передбачених КК України. 5. Включити до ст. 44 частину третю такого змісту: «Звільнення від кримінальної відповідальності не застосовується у випадку вчинення суб’єктом кримінального правопорушення (злочину), яке містить ознаки корупції і корупційного правопорушення, згідно з абзацом четвертим ч. 1 ст. 1, з абзацом п’ятим ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції». 6. Виключити зі статей 45–48 словосполучення «крім корупційних злочинів». Запропоновано зміни та доповнення до вітчизняного антикорупційного законодавства та законів України, які опосередковано впливають на ефективність протидії корупції: 1. У статті 1 Закону України «Про запобігання корупції» визначити поняття «протидія корупції» – «система правових, організаційних, соціальних, ідеологічних, психологічних заходів, які проводяться як на державному, так і на локальному рівнях, комплексно або окремо, з метою мінімізації небезпечного впливу корупційних проявів на розвиток демократичного суспільства»; «суб’єкти протидії корупції» – «суспільство в особі його інститутів, усі фізичні та юридичні особи, які вживають заходи з метою мінімізації корупції, усунення або нейтралізації її причин та умов, згідно із Законом України «Про запобігання корупції», відповідно до їх обов’язків з виконання державних функцій, а також із власної ініціативи». 2. У Законі України «Про основи національної безпеки України» пропонується при побудові класифікації загроз національній безпеці України вважати корупцію загрозою не лише у сфері державної безпеки, а й в інших сферах – зовнішньополітичній, воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України, внутрішньополітичній, економічній, соціальній і гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній сфері та інших. Передбачити, що корупційна злочинність є порушенням прав і свобод людини не тільки у сфері державної безпеки, внутрішньополітичній та інформаційній сферах, але й в інших сферах. 3. Для цілей «люстраційного» закону щодо суддів сформульовано поняття «порушення присяги» як учинення суб’єктом «люстрації» корупційних правопорушень, відповідальність за які передбачена КК України та КУпАП, порушення ним норм процесуального та матеріального права, морально-етичних засад, конвенційних документів Ради Європи щодо захисту прав людини і основоположних свобод тощо. Кінцевим результатом реалізації запропонованої концепції протидії злочинності, на якій автор побудувала дисертаційне дослідження, передбачається сприяння формуванню позитивної динаміки зростання рівня антикорупційної культури членів суспільства, мінімізація проявів корупційних діянь, зниження рівня корупційної злочинності в Україні. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Аванесов Г. А. Криминология / Г. А. Аванесов. – М. : Академия МВД СРСР, 1984. – 500 с. 2. Алексеев А. И. Криминология : [курс лекций] / А. И. Алексеев. – М. : Щит-М, 1999. – 340 с. 3. Анализ коррупциогенности законодательства: памятка эксперту по первичному анализу коррупциогенности законодательного акта / [М. А. Краснов, Э. В. Талапина, Ю. А. Тихомиров и др.] ; под. ред. В. Н. Южакова. – М. : Статут, 2004. – 64 с. 4. Аналіз правопорядку в Україні за 2005–2010 роки та першу половину 2010 року. – К. : МВС та МНДЦ РНБО України, 2010. – 118 с. 5. Аналітична довідка щодо стану боротьби з корупційними правопорушеннями в Україні за період дії нового антикорупційного законодавства // Справа МНДЦ при РНБО. – 2011. – № 25. – C. 4–27. 6. Аналітична довідка щодо трансформації організованої злочинності та корупції // Справа МНДЦ при РНБО. – 2010. – № 23. – С. 13–28. 7. Андрианов В. Д. Определение коррупции, формы и виды проявления коррупции [Електронний ресурс] / В. Д. Андрианов // VIPERSON. – Режим доступу : http://viperson.ru/wind.php?ID=631762. 8. Андрушко П. Корупційні правопорушення та корупційні злочини як їх різновид: співвідношення і диференціація відповідальності за їх вчинення / П. Андрушко // Право України. – 2010. – № 9. – С. 90–101. 9. Андрушко П. П. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика : [навч. посібник] / П. П. Андрушко, А. А. Стрижевська. – К. : Юрисконсульт, 2006. – 342 с. 10. Андрушко П. П. Реформа українського антикорупційного законодавства у світлі міжнародно-правових зобов’язань України / Андрушко П. П. – К. : Атіка, 2012. – 332 с. 11. Анохіна Л. С. Кримінологічні дослідження детермінанти хабарництва / Л. С. Анохіна // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – 2007. – Т. 20 (59). – № 1. – С. 73–78. 12. Антикоррупционная политика Армении [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://gua.convdocs.org/tw_files2/urls_11/8/d-7279/7z-docs/5.pdf. 13. Аріас Санчес О. Передмова [Електронний ресурс] / О. Аріас Санчес // Основи боротьби з корупцією (системи загальнодержавної етики поведінки) / [за ред. С. В. Максимова]. – М., 1999. – Режим доступу : www.transparency.org.ru / CENTER / c_book.asp. 14. Аркуша Л. Коррупция – элемент организованной преступной деятельности / Л. Аркуша // Юридический вестник. – 2000. – № 2. – С. 118–121. 15. Аркуша Л. И. Выявление и расследование организованной преступной деятельности при наличии коррупционных связей / Л. И. Аркуша. – Одесса : Одесская нац. юр. академия, 2003. – 207 с. 16. Астанин В. В. Антикоррупционная политика России: криминологические аспекты : автореф. дис. на соискание учен. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / В. В. Астанин. – М., 2009. – 37 с. 17. Астанин В. В. Организационно-правовые основы выявления и расследования коррупционных преступлений организованного характера в США [Eлектронний ресурс] / В. В. Астанин. – Режим доступу : https://docs.google.com/document/edit?id=1Ck7XV46aiSgxtEDbaryBlr58a8qx1c9avPRuZg6NN4&hl=en. 18. Ахвердиев О. Причины и последствия коррупции, взяточничества и организованной преступности [Електронний ресурс] / О. Ахвердиев // Общественно-политическая газета. – 2013. – № 214 (3136). – Режим доступу : http://www.echo.az/article.php?aid=26665. 19. Бабаєва Ю. Г. Уголовная ответственность за недопущение, ограничение или устранение конкуренции с использованием служебного положення : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Ю. Г. Бабаева. – М., 2007. – 18 с. 20. Багрий-Шахматов Л. В. Уголовно-правовые и криминологические проблемы коррупции, теневой экономики и борьбы с ними / Л. В. Багрий-Шахматов. – Одесса : Ластар, 2001. – 530 с. 21. Багрій-Шахматов Л. В. Організована злочинність і корупція / Л. В. Багрій-Шахматов // Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ. – 1999. – № 2. – С. 3–5. 22. Базилевич В. Інтелектуальна власність [Електронний ресурс] / В. Базилевич, В. Ільїн. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/10560412/ekonomika/vlasnist_teoriyah_misliteliv_novogo_chasu. 23. Балебанова Т. А. Современное состояние коррупции в здравоохранении России и меры ее предупреждения: криминологическое исследование : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Т. А. Балебанова. – М., 2013. – 31 с. 24. Балуєв Б. В. Україні прижилася «традиційна» модель корупції [Електронний ресурс] / Б. В. Балуєв // Коментарі. Львівський портал. – Режим доступу : http://portal.lviv.ua/article/2012/09/21/000302.html. 25. Басай В. Д. Організована злочинність і контрабанда / В. Д. Басай, П. Л. Фріс // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. – К. : НДІ «Проблеми людини», 1999. – Т. 18. – С. 313–317. 26. Бафия Е. Проблемы криминологии. Диалектика криминогенной ситуации / Е. Бафия ; [под ред. Н. А. Стручкова ; пер. Е. П. Эбзеевой]. – М. : Юрид. лит., 1983. – 150 с. 27. Беген Є. Емпіричні дослідження статистичних закономірностей процесу здійснення корупційних діянь в економіці / Є. Беген // Вісник Львів. нац.-го унів-ту ім. Івана Франка. – Серія «Економічна». – 2010. – № 43. – С. 81–87. 28. Бермус А. Г. Введение в гуманитарную методологию : [науч. монография] / А. Г. Бермус – М. : «Канон+ РООИ «Реабилитация», 2007. – 336 с. 29. Біле братство [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // worldgenii.at.ua/load/1-1-0-1. 30. Бова А. Соціолого-кримінологічні дослідження організованої злочинності [Електронний ресурс] / А. Бова // Інституційні ознаки організованої злочинності та її соціальна основа. – Режим доступу : http://www.politik.org.ua/. 31. Богунов С. С. Коррупция в современной России: политологический анализ : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. полит. наук : спец. 23.00.02 «Политические институты, процессы и технологии» [Електронний ресурс] / С. С. Богунов. – М., 2012. – Режим доступу : http://www.dissercat.com/content/korruptsiya-v-sovremennoi-rossii-politologicheskii- analiz. 32. Бойко А. Методологія пізнання економічної злочинності [Електронний ресурс] / А. Бойко. – Режим доступу : http://radnuk.info/statti/229-kruminal-pravo/15311-2011-01-23-01-07-06.html. 33. Бойко А. Організована економічна злочинність у період переходу України до ринкової економіки / А. Бойко // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. Серія «Юридична». – 2008. – № 46. – С. 169–177. 34. Бойко А. М. Детермінація економічної злочинності в Україні в умовах переходу до ринкової економіки (теоретико-кримінологічне дослідження) : [монографія] / Бойко А. М. – Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. – 380 с. 35. Большой энциклопедический политехнический словарь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dic. academic. ru/contents.nsf/polytechnic. 36. Бондаренко К. Проект страны [Електронний ресурс] / К. Бондаренко // Украинская правда. – 2009. – Режим доступу : http: // compromat.ua/ru/16/22840/0/index.html. 37. Боренько Я. Громадянське суспільство і політична влада олігархії [Електронний ресурс] / Я. Боренько. – Режим доступу : http://www.ji.lviv.ua/n21texts/borenko.htm. 38. Борисов В. І. Соціологічний аспект дослідження проблем кримінального права / В. І. Борисов // Актуальні проблеми кримінального права і кримінології : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Донецьк. 24 квітня 2009 р.). – Донецьк : «Норд Комптер». 2009. – С. 6–8. 39. Борьба з корупцією в Сінгапурі: рецепт успіху [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://com1.org.ua/publ/korupcija/zagalne/borba_z_korupcieju_v_singapuri_recept_uspikhu/14-1-0-28. 40. Бочарников И. В. Зарубежный опыт противодействия коррупции [Електронний ресурс] / И. В. Бочарников. – Режим доступу : http: // www.budgetrf.ru/Publications/Magazines/vestnikSF/2008. 41. Бродман Г. Корни коррупции: важны ли рыночные институты? / Г. Бродман, Ф. Риканатини [пер. с англ.] // World Bank Policy Research Working. – 2000. – P. 2368. 42. Бусол О. Проблеми пошуку нових шляхів до здійснення антикорупційної реформи в Україні / О. Бусол // Громадська думка про правотворення: додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі». – 2014. – № 17 (75). – С. 22–28. 43. Бусол О. Ю. Аналітична довідка про роботу підрозділів обласних державних адміністрацій з питань запобігання і виявлення корупції, стан їх координації та взаємодії від 08 травня 2012 р. № 85 / О. Ю. Бусол // Справа МНДЦ. – 2012. – № 23. – С. 15–36. 44. Бусол О. Ю. Аналітична розвідка як складова інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю / О. Ю. Бусол // Інформаційно-аналітичне та методичне забезпечення протидії злочинам у сфері економіки : зб. матеріалів наук.-практ. конф. (24 жовтня 2007 р.). – К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. – С. 68–73. 45. Бусол О. Ю. Боротьба з шахрайством і корупцією в системі охорони здоров’я Польщі / О. Ю. Бусол, А. О. Мельник // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2010. – № 23. – С. 115–122. 46. Бусол О. Ю. Вияви корупції в органах внутрішніх справ України: за матеріалами соціологічних досліджень / О. Ю. Бусол // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2011. – № 2 (75). – С. 197–205. 47. Бусол О. Ю. Вплив деяких чинників боротьби з корупцією на її загальний рівень у країнах світу / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2010. – № 22. – С. 182–192. 48. Бусол О. Ю. Дарунки державним службовцям: новели Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» / О. Ю. Бусол // Юридичний журнал: аналітичні матеріали. Коментарі. Судова практика. – К. : Юстиніан, 2011. – № 9. – С. 72–76. 49. Бусол О. Ю. Державна автомобільна інспекція – найкорумпованіша структура органів внутрішніх справ України? / О. Ю. Бусол // Наука і правоохорона. – 2010. – № 4. – С. 27–32. 50. Бусол О. Ю. Детермінація організованої злочинності: кримінологічний аспект / О. Ю. Бусол //– Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2012. – № 1 (3). – С. 125–132. 51. Бусол О. Ю. Діяльність розвідувально-аналітичних відділів «Скорпіон» спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю / О. Ю. Бусол // Науковий вісник Київського національного унівеситету внутрішніх справ. – 2006. – № 3, ч. 2. – С. 40–49. 52. Бусол О. Ю. Для зустрічі з ворогом слід знати його в обличчя: рейдерство в Україні / О. Ю. Бусол // Юридичний журнал: аналітичні матеріали. Коментарі. Судова практика. – К. : Юстиніан, 2011. – № 7/8. – С. 35–41. 53. Бусол О. Ю. Застосування математичного (комп’ютерного) моделювання до аналізу організованої злочинної діяльності / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2011. – № 24. – С. 28–36. 54. Бусол О. Ю. Изменения к действующей Конституции Украины как необходимое условие полноценной реформы органов прокуратуры / О. Ю. Бусол // Громадська думка про правотворення : додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі». – 2013. – № 20 (56). – С. 3–11. 55. Бусол О. Ю. Координация деятельности правоохранительных и других государственных органов в сфере предупреждения и борьбы с коррупцией в Украине / О. Ю. Бусол // Актуальные проблемы противодействия коррупции : мат-лы междунар. науч.-практ. конф., 14 октября 2010 г. // ООНИ и РИД БелЮИ МВД России. – Белгород : БелЮИ МВД России, 2010. – С. 103–106. 56. Бусол О. Ю. Коррупционные риски при формировании Единого реестра досудебных расследований прокурорами и следователями / О. Ю. Бусол // Закон и жизнь : Международный научно-практический правовой журнал журнал (SRL «Сetatea de Sus»). – Кишинеу, 2013. – № 12. – С. 30–35. 57. Бусол О. Ю. Люстрация судейского корпуса как способ противодействия коррупции / О. Ю. Бусол // Закон и жизнь : Международный научно-практический правовой журнал (SRL «Сetatea de Sus»). – Кишинеу (Молдова), 2014. – № 4/2 (268). – С. 39–43. 58. Бусол О. Люстрація суддів в Україні: проблеми та підходи / О. Бусол // Громадська думка про правотворення: додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі». – 2014. – № 4 (62). – С. 17–26. 59. Бусол О. Ю. Наукові підходи до визначення поняття «протидія корупції» та їх класифікація / О. Ю. Бусол // Юридична наука України: історія, сучасність, майбутнє : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 18–19 жовтня 2013 р.). – Донецьк : Східноукраїнська наук. юрид. організація, 2014. – С. 70–75. 60. Бусол О. Ю. Національні антикорупційні стратегії та участь громадськості в протидії корупції в країнах Центральної та Східної Європи / О. Ю. Бусол // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. –Серія «Юриспруденція». – 2014. – № 6/3. – Т. 1. – С. 60–63. 61. Бусол О. Ю. Олігархізація політичної влади в Україні як одна із специфічних форм організованої злочинності / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): наук.-практ. журнал. – 2011. – № 2–3 (25–26). – С. 46–54. 62. Бусол О. Ю. Корупційна злочинність та організована корупційна злочинність : поняття та проблеми співвідношення / О. Ю. Бусол // Юридичний вісник. – № 5. – 2014. – С. 121 –126. 63. Бусол О. Ю. Організована злочинність як загроза національній безпеці України / О. Ю. Бусол // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2011. – № 1 (74). – С. 247–254. 64. Бусол О. Ю. Особливості державної політики правового регулювання та ефективність протидії злочинам у сфері виробництва та збуту підакцизних товарів / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2009. – № 21. – С. 182–192. 65. Бусол О. Ю. Позитивна функція корупції як необхідний аспект дослідження протидії явищу / О. Ю. Бусол // Міжнародна науково-практична конференція [«Теорія і практика сучасної юриспруденції»], (м. Херсон, 13–14 грудня 2013 р.). – Херсон : Херсонський держ. ун-т, 2013. – С. 195–198. 66. Бусол О. Ю. Правоприменительные коллизии антикоррупционного законодательства Украины / О. Ю. Бусол // Закон и жизнь: Международный научно-практический правовой журнал (SRL «Сetatea de Sus»). – Кишинеу, 2013. – № 9/2 (261). – С. 37–40. 67. Бусол О. Ю. Проблема корупції в судовій системі України / О. Ю. Бусол // Центрально-український правничий часопис Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС : зб. наук. праць. – 2010. – № 2. – С. 73–81. 68. Бусол О. Ю. Проблеми протидії корупції в органах прокуратури України / О. Ю. Бусол, М. П. Цімох // Центрально-український правничий часопис Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС : зб. наук. праць. – 2010. – Спец. випуск. – С. 105–111. 69. Бусол О. Ю. Прозорість інформації як чинник запобігання корупції у державному секторі України / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2007. – № 17. – С. 145–155. 70. Бусол О. Ю. Протидія корупції органами виконавчої влади України (на прикладі обласних державних адміністрацій) / О. Ю. Бусол // Щорічна науково-практична конференція [«Правовий світогляд: людина і право»], (м. Київ, 22 квітня 2014 р.). – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. – С. 385–389. 71. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні у сучасний період : [монографія] / О. Ю. Бусол – К. : Ін Юре, 2014. – 564 с. 72. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в умовах глобалізації / О. Ю. Бусол // Держава і право : зб. наук. праць. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. – вип. 65. – С. 240–248. 73. Бусол О. Ю. Проявления коррупции в системе здравоохранения Украины / О. Ю. Бусол // Західноукраїнська організація «Центр правничих ініціатив» : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. [«Сучасний стан і перспективи розвитку держави і права»], (м. Львів, 18–19 жовтня 2013 р.). – Львів : ЦПІ, 2013. – С. 121–123. 74. Бусол О. Ю. Роль засобів масової інформації у протидії корупції: кримінологічний аспект / О. Ю. Бусол // Правовые реформы в постсоветских странах: достижения и проблемы : материалы междунар. наук.-практ. конф., 28–29 марта 2014 г. / орг. ком.: Бужор В. [и др.] / Ин-т юридических и политических исследований Академии наук Республики Молдова, Славянский ун-т, Ин-т уголовного права и прикладной криминологии Республики Молдова. – Кишинев : Iulian, 2014. – С. 240–242. 75. Бусол О. Ю. Роль органів внутрішніх справ та інших державних інституцій у боротьби з організованою злочинністю: історичний аспект / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2012. – № 1 (27). – С. 158–169. 76. Бусол О. Ю. Стан боротьби з контрабандою та порушенням митних правил в Україні / О. Ю. Бусол, В. Ю. Ложкін // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.практ. журнал. – 2008. – № 18. – С. 40–50. 77. Бусол О. Ю. Стан та причини корупційних правопорушень в галузі охорони здоров’я України: за даними соціологічного дослідження / О. Ю. Бусол // Jurnalul juridic national: teorie şi practică. – Кишинєу (Молдова), 2014. – № 3 (07). – С. 71–75. 78. Бусол О. Ю. Термінологічні проблеми визначення поняття «протидія корупційній злочинності» / О. Ю. Бусол // Поняття та категорії юридичної науки : матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. До 145-річчя академіка Всеукраїнської академії наук Миколи Івановича Палієнка (1869–1937) (м. Київ, 18 листопада 2014 р.). – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2014. – С. 181–185. 79. Бусол О. Ю. Чинники поширення корупції як засобу організованої злочинності в Україні (1992–2014 роки) / О. Ю. Бусол // Право і суспільство. – Дніпропетровський гуманітарний університет, 2014. – № 1. – С. 150–156. 80. Бусол О. Ю. Щодо корупційних проявів та стану боротьби з корупцією в органах внутрішніх справ України / О. Ю. Бусол // Оперативна обстановка, її аналіз та оцінка у сфері діяльності підрозділів карного розшуку ОВС України // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ Е. О. Дідоренка. – 2011. – Спец. вип. № 2. – Ч. 2. – С. 241–251. 81. Быстрова А. Феномен коррупции: некоторые исследовательские подходы [Електронний ресурс] / А. Быстрова, М. Сильвесторс // Библиотека Гумер. – Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Article/bustr_fenkorr.php. 82. Бьюкенен Д. М. Защита организованной преступности? / Д. М. Бьюкенен // Экономическая теория преступлений и наказаний : реферат. журнал, М. : РГГУ. – 1999. – Вип. 1. – С. 49–57. 83. В медичних працівників збирають гроші на придбання автомобілів швидкої допомоги [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // shepetivka.com.ua/index.php/novyny/medytsyna-ta-zdorovia/item/251- 84. В Одессе вместо «скорой» к безнадежным пациентам приезжают агенты похоронного бюро [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dumskaya.net/news/v-odesse-vmesto-skoroj-k-pacientampriezgayut-ag-021654/. 85. В Україні виявлено організацію «месників», які борються з корупцією [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://unian.net/ukr/news/news-370459.html. 86. Валюшко І. Розвиток механізмів залучення громадськості до заходів протидії корупції в Україні : Аналітична записка [Електронний ресурс] / І. Валюшко // Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/266/. 87. Вебер Макс. Сущность понятия антикоррупционная культура и её функции [Електронний ресурс] / Макс Вебер // Вебер Макс. Избранные произведения. – М. : Прогресс, 1990. – Режим доступу : http://www.klex.ru/3wv. 88. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / [уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел]. – К.; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2002. – 1428 с. 89. Википедия: Свободная энциклопедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org. 90. Виховання доброчесності та боротьба з корупцією в оборонному секторі : збірник прикладів (компедіум) позитивного досвіду / [кол. авторів ; за заг. ред. Тодора Тагарєва ; вид. укр. мовою]. – Женева–Київ : Женевський Центр демократичного контролю над збройними силами; Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння та інформаційно-консалтинговою компанією Defence Express Group, 2010. – 384 с. 91. Вільна енциклопедія Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uk/wikіpedia.org. 92. Волженкин Б. В. Ответственность за взяточничество : социально-правовые и криминологические проблемы [Текст] / Волженкин Б. В., Квашис В. Е., Цагикян С. Ш. – Ереван : Айастан, 1988. – 200 с. 93. Волков Г. И. Взяткодательство при провокации взятки / Г. И. Волков // Вестник советской юстиции. – 1926. – № 10. – С. 387–388. 94. Волчецкая Т. С. Современные проблемы моделирования в криминалистике и следственной практике : [учеб. пособие] / Волчецкая Т. С. – Калининград : КГУ, 1997. – 95 с. 95. Гаврилечко Ю. К чему приведёт люстрация судей [Електронний ресурс] / Ю. Гаврилечко. – Режим доступу : http://ru.golos.ua/politika/14_02_06_k_chemu_privedet_lyustratsiya_sudey. 96. Галиев Ф. Х. Формирование правовой культуры как основа борьбы с преступностью [Електронний ресурс] / Ф. Х. Галиев // Материалы междунар. науч.-практ. конф. (г. Уфа, 16–17 октября 2003 г.). – Уфа : РИО БашГУ, 2003. – Ч. I. – Режим доступу : http://kalinovsky-k.narod.ru/b/ufa20034/49.htm. 97. Гальчинський А. Олігархізація [Електронний ресурс] / А. Гальчинський // День : газета. – 2000. – 07 грудня. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/oligarhizaciya. 98. Гарбазей Д. Специальный субъект коррупции: международно-правовой аспект / Д. Гарбазей // Закон и жизнь : Международный научно-практический правовой журнал (SRL «Сetatea de Sus»). – Кишинеу, 2013. – № 12. – С. 39–43. 99. Гилевская М. А. Коррупция: национальные и международные средства противодействия. Передовые национальные антикоррупционные стратегии: уроки для России [Електронний ресурс] / М. А. Гилевская. – Режим доступу : http://kiev-security.org.ua/box/4/124.shtml. 100. Гилинский Я. И. Девиантология: социология преступности, наркотизма, проституции, самоубийства и других «отклонений» / Я. И. Гилинский. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2004. – 520 с. 101. Гилинский Я. И. Социологическое исследование преступности и иных антиобщественных проявлений (вопросы теории и методики) : автореф. дис. на соискание учён. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 – «уголовное право и криминология, уголовно-исполнительное право» / Я. И. Гилинский. – М., 1985. – 44 с. 102. Глушков В. О. Геополітико-правові проблеми створення зони антитерористичної безпеки у чорноморському регіоні / В. О. Глушков // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць. – Одеса : Фенікс, 2004. – № 20. – С. 60–71. 103. Глушков В. О. Наркокорупція: причини, прояви та можливості протидії / В. О. Глушков, І. М. Гриненко, В. Є. Скулиш // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – Вип. 25–26. – С. 153–166. 104. Глушков В. О. Організаційно-правові основи боротьби з тероризмом / В. О. Глушков, О. Ф. Долженков // Актуальні проблеми держави та права «Соціальні та правові проблеми боротьби з тероризмом». – 2000. – № 8. – С. 47–52. 105. Глушков В. О. Протидія транснаціональному наркобізнесу – невід’ємна складова забезпечення безпеки людини [Електронний ресурс] / В. О. Глушков, І. М. Гриненко, Є. Д. Скулиш. – Режим доступу : http://uapdf.docdat.com/pars_docs/refs/9/8528/8528.pdf. 106. Глушков В. О. Стан боротьби з організованою злочинністю в Україні [Електронний ресурс] / В. О. Глушков, О. Ф. Долженков, В. Д. Сущенко // Науковий вісник НАВС. – 1999. – № 4. – Режим доступу : http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/biblio/visnik/nomer4/glus.html. 107. Голик Ю. В. Преступность – планетарная проблема. (К итогам XI Конгресса ООН по предупреждению преступности и уголовному правосудию) / Ю. В. Голик, А. И. Коробеев. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2006. – 215 с. 108. Головко С. А. Противодействие коррупционной преступности в России : Ретроспектива, современность, и перспективы : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / С. А. Головко. – Тюмень, 2006. – 25 с. 109. Головщинский К. И. Диагностика коррупциогенности законодательства / К. И. Головщинский [под ред. Г. А. Сатарова и М. А. Краснова]. – М. : Фонд ИНДЕМ, 2004. – 60 с. 110. Головщинский К. И. Коррупциогенность правових норм / К. И. Головщинский; [под ред. Г. А. Сатарова и М. А. Краснова]. – М. : Общественный региональный фонд «ИНДЕМ», 2001. – 42 с. 111. Головищинский К. И. Сравнительный анализ стратегий по борьбе с коррупцией [Електронний ресурс] / К. И. Головщинский, С. А. Пархоменко / Библиотека EXSOLVER. – Режим доступу : http://exsolver.narod.ru/Artical/Govertheory/corrupbattle.html. 112. Гололобова Ю. И. Средства массовой информации и преступность (криминологический аспект) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Ю. И. Гололобова. – М., 2002. – 48 с. 113. Горный М. Противодействие коррупции [Електронний ресурс] / М. Горный / Антикоррупционный Центр гражданского контроля и противодействия коррупции. – Режим доступу : http://anticor.wildfield.ru/analit/protiv_korr.html. 114. Григорова Т. В. Коррупция в России: сущность, причины возникновения и социально-экономические последствия : [учеб.-метод. пособие] [Електронний ресурс] / Т. В. Григорова. – Новосибирск, 1999. – Режим доступу : http://zakonanet.ucoz.ru/publ/zakonodatelstvo/drugie/korrupcija_v_rossii_sushhnost_prichiny_vozniknovenija_i_socialno_ehkonomicheskie_posledstvija/4-1-0-6. 115. Гришаев П. И. Взяточничество: понятие, признаки, квалификация / П. И. Гришаев, Б. В. Здравомыслов. – М., 1988. – 133 с. 116. Гуров А. И. Профессиональная преступность: прошлое и современность / А. И. Гуров – М. : Юридическая литература, 1990. – 303 с. 117. Гуцало Д. Корупція і медицина. За що і скільки лікарі беруть хабарі і як цього уникнути [Електронний ресурс] / Д. Гуцало, Т. Приходько. – Режим доступу : http://www.segodnya.ua/. 118. ДАІ назвали найкорумпованішою структурою країни [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://news.finance.ua/ua/~/2/130/all/2008/02/11/118079. 119. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка : в 4 т. / Даль В. И. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, П–Р. – Т. 3. – 2001. – 576 с. 120. Данильян О. Г. Філософія : [підручник] / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко. – [2-е вид., доп. і перероб.]. – Xарків : Право, 2012. – 312 с. 121. Декларація Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях : Міжнародний документ від 16 грудня 1996 р. // Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи ; пятьдесят первая сессия ; дополнение № 49 (А/51/49). – С. 173–174. 122. Декларація Організації Об’єднаних Націй про злочинність і суспільну безпеку : Міжнародний документ від 12 грудня 1996 р. // Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи, пятьдесят первая сессия ; дополнение № 49 (А/51/49). – С. 180–182. 123. Делла Порта Д. Действующие лица в коррупции: политические бизнесмены в Италии / Д. Делла Порта // Международный журнал социальных наук. – 1997. – № 16. – С. 55–73. 124. Державна служба: поняття та сутність [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukraine-diplom.com/60/16276-derzhavnasluzhba-ponyattya-ta-sutnist.html. 125. Детермінація і причини злочинності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.osvita-laza.in.ua/publ/kriminologija/determinacija_i_prichinnist_. 126. Детермінація організованих форм економічної злочинності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.shpargalka.org.ua/r/0/604.html. 127. Деякі питання проведення антикорупційної експертизи : Наказ Міністерства юстиції України від 05 серпня 2013 р. № 1608/5 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 60. – Ст. 419. 128. Деякі питання реалізації державної антикорупційної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 04 червня 2008 р. № 532 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov.ua. 129. Деякі питання удосконалення системи охорони здоров’я : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 р. № 208 // Офіційний вісник України. – № 15. – Ст. 8. 130. Джужа О. Сучасний погляд на розвиток кримінології / О. Джужа, А. Кирилюк // Право України. – 2003. – № 2. – С. 97–101. 131. Джужа О. М. Кримінологічна експертиза як засіб удосконалення законотворчого процесу [Електронний ресурс] / О. М. Джужа, А. В. Кирилюк. – Режим доступу : //http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/8text/g8_16.htm. 132. Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією : підготовлений Секретаріатом ООН, № 169/14. – Каїр : ООН, 1995. – 47 с. 133. Долгова А. И. Проблемы разработки стратегии борьбы с преступностью / А. И. Долгова // Преступность: стратегия борьбы. – М. : Криминологическая ассоциация, 1997. – 3 –18 с. 134. Драпкин Л. Я. Ситуационный подход в криминалистике и программирование расследования / Л. Я. Драпкин // Проблемы программирования, организации и информационного обеспечения предварительного следствия : межвузовский межведомственный сборник научных трудов. – Уфа : изд-во Башк. ун-та, 1989. – С. 27 –32. 135. Дрьомин В. М. Институциональная концепция преступности / В. М. Дрьомін // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. – № 1 (1). – C. 388–408. 136. Дьяченко В. Г. Якість в сучасній медицині [Електронний ресурс] / В. Г. Дьяченко. – Режим доступу : http://medbib.in.ua/istokov-problemyi-formirovaniya-vrachebnyih.html. 137. Европа борется с коррупцией в медицинском туризме [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ttp://poland.allbusiness.ru/NewsAM/NewsAMShow.asp?ID=395. 138. Експерти розповіли, як проходитиме переатестація і люстрація суддів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://newsradio.com.ua/2014_02_28/Eksperti-rozpov-li-jak-prohoditime-pereatestac-jaljustrac-ja-sudd-v/. 139. Екс-суддя КС: Україні потрібна люстрація суддів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tyzhden.ua/News/84968. 140. Енгибарян Л. Н. Феномен коррупции в условиях глобализации (теоретический анализ) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. социол. наук : спец. 22.00.02 «Теория, методология и история социологии» / Л. Н. Енгибарян. – М., 2006. – 28 с. 141. Єдиний реєстр громадських формувань [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/0/18501. 142. Житний О. О. До питання про вплив на розвиток кримінального права України рішень Організації Об’єднаних Націй з питань боротьби зі злочинністю / О. О. Житний // Публічне право. – 2012. – № 4 (8). – С. 136–142. 143. Жовнір О. З. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції в сучасному суспільстві / О. З. Жовнір // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.практ. журнал. – 2009. – № 21. – С. 323–330. 144. Журавський В. С. Корупція в Україні – не політика : монографія / В. С. Журавський, М. І. Михальченко, О. М. Михальченко – К. : Фенікс, 2007. – 408 с. 145. За Януковича тиск на пресу збільшився – Репортери без кордонів [Електронний ресурс] // Європейська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2013/11/26/7003088/. 146. Задорожний Ю. А. Римське право – доктринальна першооснова права та юридичної науки в країнах романо-германської правової сім’ї та України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Ю. А. Задорожний – К., 2008. – 30 с. 147. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. / Закалюк А. П. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007–2008. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія кримінологічної науки. – 2007. – 424 с. 148. Закон об уголовном праве Израиля / Предисл., пер. с иврита магистр права (LL М) М. Дорфман ; науч. ред. канд. юрид. наук Н. И. Мацнев. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2005. – 412 с. 149. Засади методології оцінювання рівня корупції в Україні [Електронний ресурс] / О. В. Сердюк, І. М. Осика, О. В. Волянська та ін. – Режим доступу : http://webcache.googleusercontent.com/. 150. Звернення співробітників УДАІ УМВС України в Тернопільській області до Президента України і міністра внутрішніх справ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://roadcontrol.org.ua/node/208. 151. Звіт Рахункової палати України за 2008 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.acrada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/1497434;jsessionid=783CBA7418ECEB7F806A86815495CBC9/. 152. Звітність про результати боротьби з організованими групами та злочинними організаціями за 5 місяців 2012 року. ФОРМА № 1-ОЗ : затверджено Наказом Генеральної прокуратури, МВС, Служби безпеки, ДПА України від 5 червня 2003 р. № 26/596/223/272 / Відомчий документ. 153. Зильберштейн Н. Ответственность за дачу взятки при провокации / Н. Зильберштейн // Вестник в советской юстиции. – 1925. – № 1. – С. 18–19. 154. Ибрагимова Е. М. Сущность понятия антикоррупционная культура и её функции [Електронний ресурс] / Е. М. Ибрагимова, А. Р. Хамдеев // Современные проблемы науки и образования : научный журнал. – 2013. – № 3. – Режим доступу : http://www.science-education.ru/109-9329. 155. Иващенко А. Украина криминальная. Документальная хроника / А. Иващенко. – Донецк : Донеччина, 2003. – 288 с. 156. Инструменты противодействия коррупции : материалы Круглого стола, 3 марта 2005 г. / под ред. А. Владиславлева, В. Никонова, А. Салмина. – М. : Фонд «Единство во имя России», 2005. – 80 с. 157. История дипломатии / [под ред. В. П. Потемкина]. – М. : ОГИЗ ГСЭИ, 1941. – 566 с. 158. Іванов Ю. Ф. Кримінологія : [навч. посібник] / Ю. Ф. Іванов, О. М. Джужа. – К. : Паливода А. В., 2006. – 264 с. 159. Історія УБОЗ УМВС в Кіровоградській області [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uboz. kr. ua/. 160. Кадиров А. М. Культурологія. Теорія та історія культури : навчальний посібник / А. М. Кадиров ; Уфимск. держ. авіац. техн. ун-т. – Уфа : УГАТУ. – 2004. – 290 с. 161. Кальман О. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції у сфері економіки / О. Кальман // Вісник Академії правових наук. – 1997. – № 4. – С. 188–190. 162. Кальман О. Г. Стан і головні напрямки попередження економічної злочинності в Україні: теоретичні та прикладні проблеми : [монографія] / Кальман О. Г. – Харків : Гімназія, 2003. – 352 с. 163. Камлик М. І. Корупція в Україні / М. І. Камлик, Є. В. Невмержицький. – К. : Знання, КОО, 1998. – 179 с. 164. Карлін M. I. Фінансова система України [Електронний ресурс] / М. І. Карлін // Перша українська електронна бібліотека підручників. – Режим доступу : http://pidruchniki.com.ua. 165. Карпов Н. С. Криміналістичні засади вивчення злочинної діяльності : [монографія] / Карпов Н. С. – К. : Київський нац. ун-т внутрішніх справ, 2007. – 522 с. 166. Карпов Н. С. Протидія корупції у правоохоронних органах: американський підхід / Н. С. Карпов, А. В. Савченко // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 4. – С. 202–205. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Unzap_2004_4_34.pdf. 167. Качкина Т. Б. Корупция и основные элементы стратегии противодействия ей : [учеб. пособие] / Т. Б. Качкина, А. В. Качкин. – Ульяновск : ОАО «Областная типография «Печатный двор», 2010. – 80 с. 168. Кваша О. О. Корупція та організована злочинність: обґрунтування взаємозв’язку / О. О. Кваша // Правова держава : Щорічник наукових праць. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2010. – Вип. 21. – С. 335–342. 169. Кваша О. О. Посередництво у хабарництві як особливий вид співучасті у злочині [Електронний ресурс] / О. О. Кваша. – Режим доступу : http://pravoznavec.com.ua/period/article/17196/%CE#chapter. 170. Кемали Е. С. Коррупционная преступность лиц, уполномоченных на выполнение государственных функций (криминологические и уголовно-правовые проблемы : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Е. С. Кемали. – Алматы, 2007. – 23 с. 171. Кирпичников А. И. Взятка и коррупция в России / А. И. Кирпичников – СПб. : Логос, 1997. – 243 с. 172. Кирпичников А. И. Российская коррупция / А. И. Кирпичников – [3-е изд., исправ. и доп.]. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. – 439 с. 173. Клеменчіч Горан. Спеціалізовані інституції з боротьби проти корупції : огляд моделей [Електронний ресурс] / Горан Клеменчіч, Янек Стусек, Інеса Гайка / Організація економічного співробітництва і розвитку; Мережа боротьби проти корупції для країн Східної Європи і Центральної Азії. – Режим доступу : http://www. oecd. org/dataoecd/7/51/39972270. pdf. 174. Клюковская И. Н. Теоретические основы криминологического исследования антикоррупционной политики : автореф. дис. на соискание учен. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / И. Н. Клюковская. – М., 2004. – 58 с. 175. Князьков С. Из прошлого русской земли. Время Петра Великого / С. Князьков. – [Репринтное воспроизведение изд. 1909 г.]. – М. : Планета, 1991. – 712 с. 176. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию правопорядка : Резолюция Генеральной Ассамблеи Организации Объединённых Наций от 17 декабря 1979 г. № 34/169 // Международные акты о правах человека : сб. документов. – М. : НОРМА, 2000. – С. 175–180. 177. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984 р. № 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122. 178. Кожен третій в Україні готовий вийти на вулицю через корупцію [Eлектронний ресурс] // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2013/07/9/6993866/. 179. Козаки виступають проти [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ratusha.lviv.ua/kozaku_vustypajutj_protu.html. 180. Коков Ю. А. Как победить коррупцию? / Ю. А. Коков // Право и безопасность. – 2006. – № 1–2 (18–19). – С. 12–17. 181. Колодій А. «Олігархи» й «олігархія»: зміст понять та українська політична дійсність / А. Колодій // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. – 2001. – Вип. 19. – С. 31–35. 182. Кому вигідна корупція в українській ДАІ? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.maidan.org.ua/static/narnewslviv/1223123541.html. 183. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції : Міжнародний документ від 31 жовтня 2003 р. (ратифікована із заявами Законом України від 18 жовтня 2006 р. № 251-V) // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 49. – Ст. 2048. 184. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності : прийнята Резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р. : Міжнародний документ від 15 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 14. – Ст. 340. 185. Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом : Міжнародний документ від 08 листопада 1990 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. zakon. rada. gov. ua. 186. Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод : Міжнародний документ від 04 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13. – Ст. 270. 187. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 188. Користін О. Є. Організована економічна злочинність в Україні: сучасний стан і стратегія протидії [Eлектронний ресурс] / О. Є. Користін, С. С. Чернявський // Юридичний часопис НАВС. – 2011. – № 1 (1). – Режим доступу : http://www.naiau.kiev.ua/chasopis/materials/23. 189. Коробов В. На шляху подолання корупційного «дракону» [Електронний ресурс] / В. Коробов. – Режим доступу : http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=10962& print=Y. 190. Коррупция в медицине: как зарабатывают деньги на инвалидах [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrrudprom.ua/digest/Korruptsiya_v_meditsine_kak_zarabativayut_dengi_na_invalidah.html. 191. Корупційні ризики в кримінальному провадженні: досудова та судова стадії : дослідження [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=243482068 192. Корупція в Україні: 2004 рік (погляд з 2008 року) : аналітичний звіт / [заг. ред.: М. В. Буроменський, О. В. Сердюк]. – Харків : Яшма, 2008. – 223 с. 193. Корупція і організована злочинність – найбільше зло світової цивілізації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // mndc.naiau.kiev.ua/krok/2001/17/17-2.htm. 194. Корупція: теоретико-методологічні засади дослідження / [кер. авт. кол. І. О. Ревак]. – Львів : ЛьвДУВС, 2011. – 220 с. 195. Костенко О. Як розв’язати вузол із політики, економіки та моралі [Електронний ресурс] / О. Костенко. – Режим доступу : ttp://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/problema-no1-zlochinnist. 196. Костенко О. М. Корупція в Україні у світлі політичної кримінології / О. М. Костенко // Політичний менеджмент. – 2009. – № 1. – С. 49–54. 197. Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу / Костенко О. М. – К. : Атіка, 2008. – 352 с. 198. Костенко О. М. Наука проти злочинності. Концепція «активної юстиції» [Електронний ресурс] / О. М. Костенко // Дзеркало тижня. – 2010. – № 31. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/LAW/nauka_proti_zlochinnosti__kontseptsiya_aktivnoyi_yustitsiyi.html. 199. Костенко О. М. Принцип соціального натуралізму та його значення для юриспруденції та кримінології [Електронний ресурс] / О. М. Костенко. – Режим доступу : http://www.univer.km.ua/visnyk/463.pdf. 200. Костенко О. М. Про модернізацію протидії корупційній злочинності в Україні (концепція «активної юстиції» у протидії корупції) [Електронний ресурс] / О. М. Костенко. – Режим доступу : http://pravoznavec.com.ua/period/article/4459/%CE#chapter. 201. Костенко О. М. Соціальний натуралізм як методологічний принцип натуралістичної юриспруденції // О. М. Костенко / Про українське право : часопис кафедри теорії та історії держави і права КНУ ім. Т. Шевченка. – К., 2009. – Ч. IV. – С. 71–87. 202. Костенко О. М. Що є право? Про основи «натуралістичної» юриспруденції у світлі соціального натуралізму [Електронний ресурс] / О. М. Костенко // Соціальна мережа науковців. – Режим доступу : http://www.science-community.org/node/1390. 203. Костенко О. М. Як боротися з корупцією [Електронний ресурс] / О. М. Костенко // Віче. – 2008. – № 18. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/1105/. 204. Костицький М. В. Деякі питання методології юридичної науки / М. В. Костицький // Науковий вісник національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 3–11. 205. Кравченко А. И. Культурология : [учеб. пособие для вузов] / А. И. Кравченко – [4-е изд.]. – М. : Академ. проект, Трикста, 2003. – 496 с. 206. Крайник Г. С. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів в Україні / Г. С. Крайник // Питання боротьби зі злочинністю. – 2014. – № 27. – С. 192–201. 207. Крамар О. Багата держава – бідні громадяни [Електронний ресурс] / О. Крамар. – Режим доступу : http://mobile.tyzhden.ua/. 208. Краснов М. А. Россия–2015: судьба коррупции и судьба России : доклад Фонду ИНДЕМ [Електронний ресурс] / М. А. Краснов, Г. А. Сатаров, М. А. Федотов. – Режим доступу : http://www.anti-corr.ru/indem/2015/Corr2015.htm. 209. Криминология – ХХ век / [под ред. В. Н. Бурлакова, В. П. Сальникова]. – С.-Пб. : Юрид. центр Пресс, 2000. – 554 с. 210. Криминология : учебник / [под общ. ред. А. И. Долговой]. – [3-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Норма, 2005. – 912 с. 211. Криминология : учебник / [под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева]. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Волтерс-Клувер, 2004. – 640 c. 212. Криминология : учебник для вузов / [под ред. В. Д. Малкова]. – [27-е изд., перераб. и доп.]. – М. : ЗАО «Юстицинформ», 2006. – 528 с. 213. Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією : Міжнародний документ вiд 27 січня 1999 р. № ETS173 (ратифікована із заявою Законом України від 18 жовтня 2006 р. № 252-V) // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 47–48. – Ст. 2028. 214. Кримінальний кодекс України : Закон України вiд 05 квітня 2001 р. № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131. 215. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10, № 11–12, № 13. – Ст. 88. 216. Кудашкин А. В. Антикоррупционная експертиза : теория и практика : научно-практическое пособие / А. В. Кудашкин. – М. : Норма, Инфра-М, 2012. – 244 с. 217. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации / Кузнецова Н. Ф. – М. : Юрид. лит., 1984. – 204 с. 218. Кузьмінов С. В. Стратегія антикорупційних реформ в Україні: Міжнародний досвід чи інновація? / С. В. Кузьмінов // Економічний нобелівський вісник. – 2015. –№ 1 (8). – С. 55–61. 219. Кулик А. Г. Опыт изучения общественного мнения о преступности / А. Г. Кулик // Социально-психологические проблемы деятельности органов внутренних дел : межвуз. сб. науч. трудов. – К. : Украинская академия внутренних дел, 1993. – С. 15–30. 220. Кулик А. Г. Организованная преступность в Украине в 90-е годы: уголовно-правовая и криминологическая характеристика / А. Г. Кулик // Правові проблеми боротьби зі злочинністю : зб. праць дослідників Проекту «А» наук.-дослід. Програми АПрНУ та НІЮ США. – Кн. 2. – Х. : Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2002. – С. 50–81. 221. Кулик А. Г. Отношение населения к милиции / А. Г. Кулик // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1994. – № 2. – С. 65–79. 222. Кулик А. Г. Факторы, обусловливающие распространение организованной преступности в Украине / А. Г. Кулик // Збірник наукових праць Харківського Центру вивчення організованої злочинності. – Харків : Право, 2000. – Вип. 1. – С. 139–161. 223. Кулик О. Г. Злочинність в Україні : теорія і практика кримінологічного дослідження : дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Кулик Олександр Георгійович. – К., 2013. – 618 с. 224. Кулик О. Кримінологічний аналіз злочинності в Україні: напрями вдосконалення методології та методики / О. Кулик // Право України. – 2009. – № 7. – С. 52–57. 225. Кулик О. Г. Організована злочинність в Україні у 1990 –2000 роках: визначення та основні тенденції / О. Г. Кулик // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2002. – № 5. – С. 19–25. 226. Курс кримінології: Особлива частина : підручник: у 2-х кн. / М. В. Корнієнко, Б. В. Романюк, М. І. Мельник та ін.; за заг. ред. О. М. Джужі. – К. : Юрінком Інтер, 2001 – 480 с. 227. Курс советского уголовного права : часть Особенная : в 4 т. / [под ред. Н. А. Беляева]. – Ленинград : изд. ЛГУ, 1969. – 646 с. 228. Лаптеакру В. Д. Борьба с коррупцией в Республике Молдова (социальные, уголовные и криминологические аспекты) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право (со спецификацией: уголовное право; криминология; уголовный процесс; криминалистика; судебная экспертиза; уголовно-исполнительное право; теория оперативно-розыскной деятельности)» / В. Д. Лаптеакру. – Кишинеу, 1998. – 22 с. 229. Ли Куан Ю. Сингапурская история. Из «третього мира» – в первый / Ли Куан Ю. – М. : МГИМО (У) МИД России, 2005. – 439 с. 230. Лист Генеральної прокуратури України від 10 листопада 2009 р. № 06/0-308 // Справа МНДЦ. – 2010. – № 15. – С. 17–27. 231. Лист Генеральної прокуратури України від 20 травня 2010 р. № 06/0-110 вих-10 // Справа міжвідомчого наук.-дослідного центру РНБО України. – 2010. – № 25. – С. 17–21. 232. Лист Ф. Фон. Задачи уголовной политики / Ф. Фон Лист ; [предисл. В. С. Овчинский]. – М. : ИНФРА – М,2009. – 104 с. 233. Литвин О. Загальна характеристика стану злочинності [Електронний ресурс] / О. Литвин. – Режим доступу : http: //www.justinian.com.ua/article.php?id=3228. 234. Литвинов О. М. Стратегія протидії злочинності / О. М. Литвинов // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. – № 1 (1). – С. 377–387. 235. Лунеев О. С. Особенности пораженности правоохранительных органов / О. С. Лунеев // Следователь. – 2001. – № 2. – С. 43–50. 236. Люстрация: как у них и почему не у нас? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.trust.ua/news/91733-lyustraciya-kaku-nih-i-pochemu-ne-u-nas.html. 237. Люстрація в Україні повинна проводитися строго за законом, а здійснювати її має «очищена» прокуратура – думка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://news.finance.ua/ua/~/1/2014/02/25/319903. 238. Майже половина українців вважає, що в судах «все охоплено корупцією» – опитування [Електронний ресурс] // УНІАН. – Режим доступу : http://www.unian.ua/society/842888-mayjepolovina-ukrajintsiv-vvajae-scho-v-sudah-vse-ohopleno-koruptsieyuopituvannya.html. 239. Макаров А. А. Коррупция в системе органов внутренних дел / Макаров А. А. – М. : Nota Bene, 2009. – 153 с. 240. Малышева И. В. Политические аспекты проблемы организованной преступности в России / И. В. Малышева // Организованная преступность в России. – М., 1999. – С. 17–24. 241. Мамедов Илгар Али оглы. Уголовно-правовые средства противодействия коррупции : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Илгар Али оглы Мамедов. – Рязань, 2011. – 24 с. 242. Маркєєва О. Актуальні проблеми антикорупційної політики України : Аналітична записка [Електронний ресурс] / О. Маркєєва / Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/395/. 243. Математическое моделирование как философская проблема [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://roman. by/r-29874.html. 244. Медицький І. Б. Вплив соціальних факторів на злочинність в умовах становлення незалежної Української держави : [монографія] / І. Б. Медицький – Івано-Франківськ : Юрид. ін-т Прикарпат. нац. ун-ту, 2007. – 222 с. 245. Международный опыт относительно предотвращения и противодействия коррупции [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.guds.gov.ua/control/ru/publish/article?art_id=89917&cat_id=73427. 246. Мезенцева І. Визначення предмета корупційних злочинів / І. Мезенцева // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2014. – № 5(38). – С. 76–81. 247. Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії / М. І. Мельник – К. : Юрид. думка, 2004. – 400 с. 248. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії : [монографія] / М. І. Мельник – К. : Атіка, 2001. – 304 с. 249. Мельник М. І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08 / Мельник Микола Іванович. – К., 2002. – 506 с. 250. Мельник М. І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / М. І. Мельник. – К., 2002. – 32 с. 251. Методика анализа коррупциогенности нормативных правовых актов органов исполнительной власти [Електронний ресурс] / Центр стратегических разработок РФ. – 2004. – Режим доступу : http://www. volganet. ru/docs/admref/corup/admrefcorup01. doc. 252. Мир словарей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://encdic.com/politic/Oligarhija-Socialno-Politicheskaja-3587.html. 253. Михальченко М. Корупція в Україні: політико-філософський аналіз : монографія / М. Михальченко , О. Михальченко , Є. Невмерижицький – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – 615 с. 254. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію / [упоряд.: М. І. Камлик та ін.]. – К. : Школяр, 1999. – 480 с. 255. Міліція України: історичний нарис, портрети, події : наук.-популярне видання / [Ю. О. Смирнов, П. П. Михайленко, О. Д. Святоцький, М. І. Ануфрієв]; за заг. ред. Ю. О. Смирнова. – К. : Видавничий Дім «ІнЮре», 2002. – 798 с. 256. Міняйло Н. Є. Організована злочинність: природа та шляхи протидії (системно-функціональний підхід) / Н. Є. Міняйло // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2013. – Вип. 644: Правознавство. – С. 120–126. 257. Мозговий В. Всі на фронт. Антикорупційний [Електронний ресурс] / В. Мозговий // Урядовий кур’єр. – 2008. – № 25 (3685). – Режим доступу : https://groups.google.com/forum/#!msg/sum-press/NpJAMFKtuLU/PCv0cPv05nUJ. 258. Молдован В. В. Правознавство. Співучасть у вчиненні злочину [Електронний ресурс] / В. В. Молдован. – Режим доступу : http://westudents.com.ua/glavy/68171-spvuchast-u-vchinenn-zlochinu.html. 259. Мохов Е. А. Организованная преступность и национальная безопасность России Е. А. / Мохов – М. : Вузовская книга, 2002. – 224 с. 260. Музика А. А. Актуальні питання щодо кримінальної відповідальності за контрабанду / А. А. Музика, А. В. Савченко, В. В. Сіленко // Митна безпека. Серія «Право». – 2010. – № 1. – С. 106–115. 261. Музика А. А. Контрабанда наркотичних засобів і психотропних речовин / А. А. Музика // Теорія і практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах : тези доповідей Наук.-практ. конф. : у 2 ч. – К. : НАВСУ, 2002. – Ч. ІІ. – С. 175–176. 262. Музика А. А. Кримінально-правові засоби боротьби з незаконним обігом наркотичних речовин / А. А. Музика // Правова держава : Щорічник наукових праць. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1997. – Вип. 8. – С. 222–225. 263. Музика А. А. Нормативно-правове та наукове забезпечення протидії нелегальному обігу наркотичних засобів / А. А. Музика // Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. [«Проблеми підвищення ефективності протидії нелегальному обігу наркотичних та психотропних речовин: вітчизняний та міжнародний досвід»], (м. Дніпропетровськ, 17 жовтня 2003 р.) // Науковий вісник Юридичної академії МВС : зб. наук. праць. – 2003. – Спец. випуск № 1 (3). – С. 11–17. 264. Музыка А. А. О проблеме борьбы с преступностью в условиях глобализации / А. А. Музика // Проблеми національної державності : матеріали Міжнар. наук. конф. пам’яті доктора юридичних наук, професора Стрельцова Льва Михайловича (1918–1979) (м. Одеса, 26 березня 2010 р.). – Одеса : Астропринт, 2010. – С. 49–52. 265. Музыка А. А. Проблема борьбы с преступностью, или Что нового может привнести модное ныне слово «глобализм» в понимание сути проблемы? / А. А. Музыка // Научные основы уголовного права и процессы глобализации : материалы V Российского конгресса уголовного права (г. Москва, 27–28 мая 2010 г.). – М. : Проспект, 2010. – С. 363–368. 266. На Донеччині з корупцією боротимуться козаки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ngo.donetsk.ua/donsociety/9363. 267. Найбільш корумпованими українці назвали суди і правоохоронні органи [Електронний ресурс] // Gazeta.ua. – Режим доступу : http://gazeta.ua/articles/politics/_najbilsh-korumpovanimi-ukrajincinazvali-sudi-i-pravoohoronni-organi/505921. 268. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 10 січня 2000 р. № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. 269. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у 2 т. / [за заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка]. – [3-є вид., перероб. та доп.]. – К. : Алерта; КНТ; Центр учбової літ., 2008–2009. – Т. 2. – 2009. – 624 с. 270. Науково-практичний коментар Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» / [за заг. ред. О. М. Бандурки ; наук. ред. О. М. Литвинова]. – Харків : Ніка Нова, 2012. – 224 с. 271. Научно-практический коментарий к Федеральному закону «Об антикоррупционной экспертизе нормативных правовых актов и проектов нормативных правовых актов» / Под ред. П. А. Кабанова. – Казань, 2010. – С. 198. 272. Про Національне антикорупційне бюро України : Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1698-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 47. – Ст. 2051. 273. Невмержицький Є. В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми протидії / Є. В. Невмержицький – К. : КНТ, 2008. – 364 с. 274. Невмержицький Є. В. Корупція в Україні / Є. В. Невмержицький, М. І. Камлик. – К. : Знання, 1998. – 186 с. 275. Невмержицький Є. В. Корупція як морально-етична проблема правоохоронних органів / Є. В. Невмержицький // Проблеми вдосконалення підготовки юристів. Професійні та морально-етичні проблеми : зб. матеріалів Наук.-метод. конф. (м. Київ, жовтень 2008 р.). – К., 2008. – С. 149–157. 276. Невмержицький Є. В. Корупція як соціально-політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні : дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Невмержицький Євген Васильович. – К., 1999. – 180 с. 277. Неклюдов Н. А. Взяточничество и лихоимство / Н. А. Неклюдов // Юридическая летопись. – 1890. – Июнь. 278. Никифорчук Д. Й. Аналітична робота в оперативно-розшуковій діяльності : навч. посібник / Д. Й. Никифорчук , О. Ю. Бусол, Г. М. Бірюков – К. : Нац. ун-т ДПС України, 2012. – 152 с. 279. Никифорчук Д. Й. Проведення аналізу оперативно-розшукової інформації : [монографія] / Д. Й. Никифорчук, О. Ю. Бусол. – Кіровоград : ТОВ «Поліграф-Сервіс», 2010. – 165 с. 280. Никифорчук Д. Й. Вимір та оцінювання рівня корупції / Д. Й. Никифорчук, О. Ю. Бусол // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 1.– С. 173–179. 281. Никифорчук Д. Й. Протидія корупції в органах внутрішніх справ України : наук.-практ. посібник / Д. Й. Никифорчук, В. Д. Слободяник, В. С. Безрутченко та ін.] // Бюлетень з обміну досвідом роботи : наук.-практ. видання. – 2008. – № 176. – С. 5–112. 282. Нова влада не викорінить корупцію темпами Грузії чи Болгарії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=765. 283. Номоконов В. А. Корупция в мире и международная стратегия борьбы с ней : [монографія] / В. А. Номоконов – Владивосток : ДВГУ, 2004. – 200 с. 284. Нургалиев Б. М. Организованная преступная деятельность (уголовно-правовые, процессуальные и криминологические аспекты) : [монографія] / Б. М. Нургалиев – Караганда : КВШ ГСКРК, 1997. – 197 с. 285. Нуруллаєв І. Роль ООН у формуванні глобальної міжнародно-правової антикорупційної стратегії / І. Нуруллаєв // Юридична Україна. – 2007. – № 12. – С. 93–96. 286. О борьбе з коррупцией и протекционизмом : Закон Республики Молдова от 27 июня 1996 г. № 900-XIII (в последней редакции) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.law-moldova.com/laws/rus/borbe-s%20korruptsiei-ru.txt/. 287. О прозрачности процесса принятия решений : Закон Республіки Молдова від 13 листопада 2008 р. № 239 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lex.justice.md/ru/329849/. 288. Об утверждении национальной антикоррупционной стратегии на 2011–2015 годы : Постановление Парламента Молдовы от 21 июля 2011 г. № 154 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=340429&lang=2 289. Огородник О. О. Корупція – тягар на етапі розвитку української державності / О. О. Огородник // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 10. – С. 153–155. 290. Одинцова О. В. Джерела кримінологічної інформації про організовану злочинність та їх використання у кримінологічній науці та практиці : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. В. Одинцова. – Харків, 2012. – 18 с. 291. Ожегов С. Словарь русского языка / С. Ожегов. [ред. Н. Ю. Шведова] : [22-е изд., стереотип.]. – М. : Русский язык, 1990. – 921 с. 292. Олещук П. Олігархізація влади – прямий шлях до перетворення на колонію [Електронний ресурс] / П. Олещук / Украинское новостное Інтернет-издание. – Режим доступу : http://newzz.in.ua/ukrain. 293. Организованная преступность: тенденции, перспективы борьбы : [монографія] / [под ред. В. А. Номоконова]. – Владивосток : изд.-во Дальневосточного гос. унів.-та, 1999. – 304 c. 294. Організована злочинність в Україні / [М. І. Камлик , Б. В. Романюк , В. Д. Сущенко та ін.] ; за ред. Я. Ю. Кондратьєва. – К. : НАВСУ, 1999. – 124 с. 295. Оскар Ариас Санчес. Анализ коррупции в различных странах / Ариас Санчес Оскар // Следователь. – 2006. – № 10. – C. 55–58. 296. Основы борьбы с организованной преступностью / [под ред. В. С. Овчинского, В. Е. Эминова, Н. П. Яблокова]. – М. : ИНФРА-М, 1996. – 421 с. 297. Основы противодействия корупции : учеб. пособие / [под ред. И. И. Рогова, К. А. Мами, С. Ф. Бычковой]. – Алмати : ОФ Транспаренси Казахстан, ОФППИ «Интерлигал» в Казахстане, 2004. – 328 с. 298. Офіційний веб-сайт МВС України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/index. 299. Палій Г. О. Щодо активізації взаємодії організацій громадянського суспільства із органами державної влади : Аналітична записка [Електронний ресурс] / Г. О. Палій / Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/881/. 300. Панов М. И. Социальная мимикрия коррупции : политико-правовой дискурс / М. И. Панов // Вибрані наукові праці з проблем правознавства / М. І. Панов. – К. : ІнЮре, 2010. – С. 160–170. 301. ПАСЕ настаивает на привлечении Минюста к борьбе с коррупцией [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.liga.net http://news.iga.net/news/N0813881.html. 302. Пиголенко І. В. Хабарництво як соціальний феномен сучасного суспільства [Електронний ресурс] / І. В. Пиголенко. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/VKPI_soc/2009_4/ Pugolenko.pdf. 303. Пинкевич Т. В. Криминологические и уголовно-правовые основы борьбы с экономической преступностью : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08 / Пинкевич Татьяна Валентиновна. – М., 2002. – 236 с. 304. Питання запобігання та протидії корупції в органах виконавчої влади: Типове положення про підрозділ органу виконавчої влади з питань запобігання та виявлення корупції : Постанова Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2009 р. № 1422 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 1. – Ст. 14. 305. Питання Національного антикорупційного комітету : Указ Президента України від 01 вересня 2011 р. № 890 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 69. – Cт. 9. 306. Питання посилення боротьби з корупцією та іншими злочинами в сфері економіки : Указ Президента України вiд 27 серпня 1994 р. № 484 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon. rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=484 %2F94. 307. Підсумковий звіт Канадсько-український проект сприяння доброчесності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. aj.org. ua/files/7/Zvit_Buromenskogo_short_Canada. doc. 308. Підсумковий звіт, підготовлений Інститутом прикладних гуманітарних досліджень в рамках Канадсько-українського проекту сприяння доброчесності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.aj.org.ua/files/7/Zvit_Buromenskogo_short_Canada.doc. 309. Плохов С. В. Противодействие коррупционной преступности в социальной сфере (на примере здравоохранения и образования Волгоградской и Саратовской областей) : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / С. В. Плохов. – Саратов, 2013. – 25 с. 310. Погорецький М. Взаємовідносини держави, суспільства і злочинності : боротьба чи протидія? / М. Погорецький, В. Шеломенцев // Вісник прокуратури. – 2010. – № 9 (111). – С. 36–42. 311. Погорецький М. А. Удосконалення механізму декларування доходів та видатків осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та членів їх сімей як один із чинників зниження рівня корупції в Україні / М. А. Погорецький, О. Ю. Бусол // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – № 2. – С. 85–92. 312. Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України // Офіційний вісник України – 1997. – № 16. – Ст. 52. 313. Положення про порядок ведення Реєстру досудових розслідувань : Наказ Генерального прокурора України від 17 серпня 2012 р. № 69 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GP12027.html. 314. Полупанов Д. В. Математическое моделирование как философская проблема [Електронний ресурс] / Д. В. Полупанов. – Режим доступу : http://www. ref. by/refs/90/20603/1. html. 315. Польша предполагает ускорить доступ к медицинским службам [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kras-med.ru/events/news/2008-02-27-21945.html. 316. Пономарев О. И. Спирина: «Лечить от всех хворей в Украине будут аспирином и зеленкой» [Електронний ресурс] / О. Пономарев. – Режим доступу : http://ru.golos.ua/politika/12_09_17_ispirina_lechit_ot_vseh_hvorey_v_ukraine_budut_aspirinom_i_zelenkoy_/. 317. Попередження злочинності та кримінальне правосуддя у контексті розвитку: реалізації та перспективи міжнародного співробітництва. Практичні заходи боротьби з корупцією : Резолюція Організації Об’єднаних Націй від 07 вересня 1990 р. // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію / [упоряд.: М. І. Камлик та ін.]. – К. : Школяр, 1999. – С. 478. 318. Попченко Т. П. Розвиток державно-управлінських механізмів протидії виникненню корупції у сфері охорони здоров’я в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук по держ. управ. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / Т. П. Попченко. – К., 2010. – 20 с. 319. Порядок підготовки та оприлюднення звіту про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції : Постанова Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 р. № 1094 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. 320. Потебенько М. Корупція і організована злочинність – найбільше зло світової цивілізації / М. Потебенько // Крок. – 2001. – № 17. – С. 3. 321. Початки олігархізації [Електронний ресурс] // Український тиждень. – 2011. – № 27 (192). – Режим доступу : http://www.ut.net.ua/Magazine/192. 322. Правові умови розвитку громадянського суспільства в Україні. Що потрібно зробити? / [Лациба М. В., Красносільська А. О. та ін.]. – К. : Агенство «Україна», 2011. – 132 с. 323. Практичні заходи боротьби з корупцією : Резолюція VIII Конгресу ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, 27 серпня – 07 вересня 1990 р.) // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію / [упоряд.: М. І. Камлик та ін.]. – К. : Школяр, 1999. – С. 65–68. 324. Прилуцький С. В. Формування корпусу професійних суддів України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «судоустрій; прокуратура та адвокатура» / С. В. Прилуцький. – К., 2003 – 19 с. 325. Прилуцький С. В. Судова влада в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10 «судоустрій; прокуратура та адвокатура»/ С. В. Прилуцький. – К., 2013. – 36 c. 326. Про боротьбу з корупцією : Закон України вiд 05 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266. 327. Про вибори народних депутатів України : Закон України від 25 березня 2004 р. № 1665-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 27–28. – Ст. 366. 328. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції : Закон України вiд 21 грудня 2010 р. № 2808-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 25. – Ст. 1256. 329. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 1114. 330. Про Вищу раду юстиції : Закон України від 15 січня 1998 р. № 22/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 25. – Ст. 146. 331. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень : Закон України вiд 11 червня 2009 р. № 1507-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 45. – Ст. 692. 332. Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції : Закон України вiд 23 грудня 2009 р. № 1787-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 9. – Ст. 87. 333. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб : Закон України від 23 травня 2013 р. № 314-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 12. – Ст. 183. 334. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зміцнення суддівського самоврядування : Проект Закону України від 22 листопада 2013 р. № 3678 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JG2U600I.html. 335. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України від 18 квітня 2013 р. № 221-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 10. – Ст. 119. 336. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України : Закон України від 18 квітня 2013 р. № 222-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 11. – Ст. 131. 337. Про внесення змін до Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень : Постанова Кабінету Міністрів від 05 січня 2011 р. № 9 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 2. – Ст. 44. 338. Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою : Проект Закону України від 31 березня 2014 р. № 4607 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50482. 339. Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України : Постанова Кабінету Міністрів України від 02 листопада 2011 р. № 1126 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 85. – Ст. 46. 340. Про внесення зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо встановлення обмежень для медичних і фармацевтичних працівників під час здійснення ними професійної діяльності : Закон України від 04 липня 2012 р. № 5036-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 23. – Ст. 223. 341. Про двадцять принципів боротьби з корупцією : Резолюція (97)24 Комітету міністрів Ради Європи 06 листопада 1997 р. на 101-й сессии [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // zakon. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=994_845. 342. Про державну службу : Закон України вiд 16 грудня 1993 р. № 3723-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490. 343. Про державну службу : Закон України від 17 листопада 2011 р. № 4050 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 4. – Cт. 9. 344. Про деякі заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної антикорупційної політики : Указ Президента України від 01 лютого 2008 р. № 80 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. 345. Про деякі питання Національного антикорупційного комітету : Указ Президента України від 16 березня 2012 р. № 201 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 22. – Ст. 197. 346. Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України : Указ Президента від 08 лютого 2005 р. № 208 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 8. – Ст. 21. 347. Про деякі питання порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування : Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2012 р. № 1640/0/4-12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. 348. Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади : Указ Президента України від 01 серпня 2002 р. № 683 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 31. – Ст. 192. 349. Про додаткові заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення : Указ Президента України від 27 січня 2010 р. № 70 // Офіційний вісник Президента України. – 2010. – № 5. – Ст. 26. 350. Про дорожній рух : Закон України від 03 серпня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 31. – Ст. 338. 351. Про запобігання корупції : Закон України від від 14 жовтня 2014 р. № 1700 // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 49. – Ст. 2056. 352. Про засади запобігання і протидії корупції : Закон України від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 44. – Ст. 21. 353. Про засади запобігання та протидії корупції : Закон України від 11 червня 2009 р. № 1506-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 45. – Ст. 691. 354. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки : Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1699-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 46. – Ст. 2047. 355. Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011–2015 роки : Постанова Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2011 р. № 1240 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 94. – Ст. 128. 356. Проект завдань і заходів з виконання Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015–2017 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dhrp.org.ua/uk/news/610-20150126-ua. 357. Про затвердження Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення : Наказ Генерального прокурора України від 03 грудня 2012 р. № 125 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. 358. Про затвердження Методології проведення антикорупційної експертизи : Наказ Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 р. № 1380/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v1380323-10. 359. Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» та державної антикорупційної політики на період до 2011 року : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 р. № 657-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main. 360. Про затвердження плану заходів щодо створення та забезпечення функціонування системи державного фінансового контролю за декларуванням та витрачанням доходів особами, які претендують на зайняття посад державних службовців, та особами, уповноваженими на виконання функцій держави, посилення боротьби з приховуванням доходів від оподаткування та корупцією : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 02 червня 2003 р. № 323-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=323-2003-%F0. 361. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України : Постанова Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 р. № 228 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 54. – Ст. 88. 362. Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ : Постанова Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. № 114 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/114-91-%D0%BF. 363. Про затвердження Положення про Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2009 р. № 410 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 33. – Ст. 76. 364. Про затвердження Положення про урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики» від 4 грудня 2013 р. № 949 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 4. – Ст. 21. 365. Про затвердження Порядку інформування Національного агентства з питань державної служби про осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, які звільнені у зв’язку з притягненням до відповідальності за корупційне правопорушення : Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. № 1072 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 81. – Ст. 55. 366. Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації : Постанова Кабінету Міністрів від 26 вересня 2007 р. № 1169 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 73. – Ст. 2725. 367. Про заходи щодо активізації боротьби з корупцією і організованою злочинністю : Розпорядження Президента України вiд 10 лютого 1995 р. № 35/95-рп [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. 368. Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади : Постанова Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1302 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – Ст. 83. 369. Про заходи щодо посилення протидії корупції : Постанова Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2009 р. № 1338 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=1338-2009-%EF. 370. Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256. 371. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 р. № 2657-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650. 372. Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» : Указ Президента України від 11 вересня 2006 р. № 742/2006 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 37. – Ст. 2540. 373. Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю : Указ Президента України від 26 листопада 1993 р. № 561 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/561/93. 374. Про ліквідацію посади заступника Міністра Кабінету Міністрів України – Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2011 р. № 86-р // Офіційний вісник України. – 2011. – № 9. – Ст. 42. 375. Про Національне бюро розслідувань України : Указ Президента України від 24 квітня 1997 р. № 371 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 17. – Ст. 9. 376. Про Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» : Указ Президента України від 12 березня 2013 р. № 128/2013 // Офіційний вісник Президента України. – 2013. – № 7 (Спец. випуск). – Ст. 3. 377. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 роки : Указ Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001 // Офіційний вісник Президента України. – 2011. – № 29. – Ст. 13. 378. Про Національну раду з питань антикорупційної політики : Указ Президента України від 14 жовтня 2014 р. № 808 // Офіційний вісник Президента України. – 2014. – № 41. – С. 39. 379. Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією : Указ Президента України від 06 лютого 2003 р. № 84 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. 380. Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців : Указ Президента України від 19 листопада 2001 р. № 1098 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 47. – Ст. 19. 381. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351. 382. Про першочергові заходи щодо детінізації економіки та протидії корупції : Указ Президента України вiд 18 листопада 2005 р. № 1615 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon1. rada. gov. ua/cgibin/laws/main. 383. Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади : Указ Президента України від 17 травня 2001 р. № 325 // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 88. 384. Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади : Постанова Кабінету Міністрів України від 04 січня 2002 р. № 3 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 2. – Ст. 234. 385. Про прокуратуру : Закон України від 05 листопада 1991 р. № 1789- XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793. 386. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції : Закон України від 18 жовтня 2006 р. № 251-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 50. – Ст. 496. 387. Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України від 16 березня 2005 р. № 2476-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 16. – Ст. 266. 388. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2008 року «Про заходи щодо реалізації національної антикорупційної стратегії та інституційного забезпечення цілісної антикорупційної політики» : Указ Президента України від 05 травня 2008 р. № 414 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon. rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=n0013525-08. 389. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2008 року «Про стан протидії корупції в Україні» : Указ Президента України від 27 листопада 2008 р. № 1101 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=n0035525-08. 390. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 р. «Про стан злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у протидії злочинам і корупції» : Указ Президента України від 27 жовтня 2009 р. № 870/2009 // Офіційний вісник Президента України. – 2009. – № 83. – Ст. 11. 391. Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції : Указ Президента України від 09 лютого 2004 р. № 175 (із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 266 від 03 березня 2004 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. 392. Про створення Громадської ради при Департаменті Держ автоінспекції МВС України : Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 20 червня 2007 р. № 200 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MVS426.html. 393. Про судову практику у справах про хабарництво : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 // Юридичний вісник України. – 2002. – № 28. – Ст. 21. 394. Про утворення Національного антикорупційного комітету : Указ Президента України від 26 лютого 2010 р. № 275 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 16. – Ст. 22. 395. Про утворення Національного агенства з питань запобігання корупції : Постанова Кабінету міністрів України від 18 березня 2015 р. № 118 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 24. – С. 31. 396. Програма дій проти корупції : ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи у листопаді 1996 р., на виконання рекомендацій Дев’ятнадцятої Конференції міністрів юстиції європейських країн (Валетта, 1994 р.) [Електронний ресурс] // Про стан корупції в освіті на Україні / ПОЛИТЕ – все о политике в Украине. – Режим доступу : polite.com.ua/іnterview/1797-.html. 397. Проект «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні “Гідна Україна”» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://iee.org.ua/ru/grants/112/. 398. Пустовалова И. Н. Формирование правосознания – основное условие деинституализации коррупционных отношений [Электронный ресурс] / И. Н. Пустовалова. – Режим доступа : http:// www.advokat-natarius.ru/s27. 399. Разнообразие стран и разнообразие коррупции (Анализ сравнительных исследований) : Аналитический доклад [Електронний ресурс] / Региональный общественный фонд «Информатика для демократии» (Фонд ИНДЕМ). – М., 2001. – Режим доступу : http://www.anti-corr.ru/an_study.shtm/. 400. Рамкова Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р. [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_786. 401. Рамкове рішення Ради Європейського Союзу «Про боротьбу з корупцією в приватному секторі» : Міжнародний документ від 22 липня 2003 р. № 568 [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_945. 402. Рекомендація Р № R (2000) 10 Комітету міністрів державам – членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців від 11 травня 2000 р. [Електронний ресурс] / Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. – Режим доступу : http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/article;jsessionid=ADD49945492AB4622122873FCCB7BD8D?art_id=48082&cat_id=46352. 403. Репортери без кордонів: 2012 – найгірший рік для журналістів [Електронний ресурс] // ВВС. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2012/12/121219_rwb_deadliest_year_journalists_dt.shtml. 404. Рівень олігархізації української економіки перевищує 70 % [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://aratta-ukraine. com/news_ua.php?id=14439. 405. Рівень та динаміка поширення корупції в Україні [Eлектронний ресурс] // Агентство стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://sd.net.ua/2012/03/08/print:page,1,riven-ta-dinamika-poshirennyakorupciyi-v-ukrayini.html. 406. Рішення ЄСПЛ у справі «Волков проти України» від 09 січня 2013 р. [Електронний ресурс] // Права людини в Україні. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1359450183. 407. Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. № 6-рп/2001 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // zakon.rada.gov.ua. 408. Рогозин Д. Обзор публикаций о коррупции [Eлектронний ресурс] / Д. Рогозин. – Режим доступу : http://magazines.russ.ru/oz/2012/2/r5-pr.html. 409. Рогульський С. С. Адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / С. С. Рогульський. – К., 2005. – 19 с. 410. Романюк Б. В. Досвід Італії у протидії мафії (на прикладі Сицилії) / Б. В. Романюк // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2004. – № 7. – С. 211–216. 411. Романюк Б. В. Ефективна політика держави у сфері протидії організованій злочинності і корупції – політика зміцнення національної безпеки України / Б. В. Романюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2010. – № 23. – С. 3–8. 412. Романюк Б. В. Законодавство України та зарубіжних країн щодо протидії корупції. Міжнародний досвід боротьби з корупцією : [монографія] / Б. В. Романюк, О. Ю. Бусол. – Кіровоград : ТОВ «Поліграф-Cервіс», 2010. – 628 с. 413. Романюк Б. В. Світовий досвід створення та функціонування інституцій з попередження та боротьби з корупцією / Б. В. Романюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) : наук.-практ. журнал. – 2009. – № 21. – С. 9–16. 414. Росія пропонує Україні принизливі умови. Ми не можемо торгувати країною – Янукович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : Gazeta.ua http://gazeta.ua/articles/politics/_rosiya-proponue-ukrajiniprinizlivi-umovi-mi-ne-mozhemo-torguvati-krajinoyu-yanu/513872. 415. Российская Федерация. Законы. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М. : ПРИОР, 2002. – 138 с. 416. Саакашвілі М. В Києві не війна з Януковичем, а перша геополітична революція [Електронний ресурс] / М. Саакашвілі // Високий замок. – Режим доступу : http://www.wz.lviv.ua/ukraine/125549. 417. Савінова Н. А. Кримінально-правова політика забезпечення інформаційного суспільства в Україні : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08. – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Савінова Наталія Андріївна. – Львів, 2013. – 510 с. 418. Савінова Н. А. Умисне поширення недостовірної інформації ЗМІ: аргументи на користь потреби криміналізації / Н. А. Савінова // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2014. – № 2 (3). – С. 100–112. 419. Садовський О. М. Антикорупційна експертиза як засіб запобігання корупції [Електронний ресурс] / О. М. Садовський / Роз’яснення Міністерства юстиції від 21 травня 2012 р. – Режим доступу : http:// zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-12. 420. Самарский А. А. Методологические основы моделирования социальных процессов: пределы возможного [Електронний ресурс] / А. А. Самарский, А. П. Михайлов. – Режим доступу : http: // lib. socio. msu. ru/l/library. 421. Самарский А. А. Численные методы / А. А. Самарский, А. В. Гулин. – М. : Наука, 1989. – 432 с. 422. Сатаров Г. А. Социально-политический и соціально-экономический аспекты коррупции в России / Г. А. Сатаров // Организованная преступность в России: философский и соціально-политический аспекты : материалы науч.-практ. конф. – М. : МИ МВД России, 1999. – С. 37–44. 423. Сахаров А. Б. Ответственность за должностные преступления по советскому уголовному праву / А. Б. Сахаров – М. : Госюриздат, 1956. – 212 с. 424. Севастьянов Д. Л. Противодействие организации преступного сообщества (преступной организации): криминологическое исследование : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Д. Л. Севастьянов. – Рязань, 2013. – 22 с. 425. Семененко І. Банк «Україна»: справа честі [Електронний ресурс] / І. Семененко. – Режим доступу : http://xbank.vn.ua/bank-ukraina/. 426. Сервецький І. В. Теоретичні основи боротьби з організованою злочинністю і корупцією / І. В. Сервецький // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – № 2. – С. 53–63. 427. Сімех Р. Поняття корупційного злочину за законодавством України та Федеративної Республіки Німеччина (порівняльно-правовий аспект) / Р. Сімех // Науковий часопис Національної академії прокуратури України – 2015. – № 1. – С. 161–169 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/chasopys/ua/pdf/5-2015/simex.pdf. 428. Сінгапурська стратегія боротьби з корупцією [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org. 429. Скобликов П. «Теневая юстиция»: формы проявления и реализации / П. Скобликов // Российская юстиция. – 1998. – № 10. – С. 21–23. 430. Скулиш Є. Антикорупційна політика держави та її вплив на розвиток суспільства / Є. Скулиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2011. – Т. № 2. – С. 22–28. 431. Скулиш Є. Державне бюро розслідувань як спеціально уповноважений суб’єкт протидії корупції / Є. Скулиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2013. – Т. № 3. – С. 68–72. 432. Скулиш Є. Законодавче забезпечення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів у Російській Федерації / Є. Скулиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2012. – Т. № 4. – С. 69–74. 433. Скулиш Є. Кримінологічна безпека в системі національної безпеки України / Є. Скулиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – Т. № 2. – С. 47–51. 434. Скулиш Є. Форми та види корупції: проблеми класифікації / Є. Скулиш, Н. Міняйло // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 3. – С. 93–100. 435. Скулиш Є. Явище корупції: теоретико-правовий аспект / Є. Скулиш // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – Т. № 2. – С. 93–99. 436. Скулиш Є. Д. Контрабандний транзит наркотиків через територію України: стан, загрози та напрями протидії / Є. Д. Скулиш // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2013. – Т. № 1. – С. 80–92. 437. Скулиш Є. Д. Концептуальні проблеми корупції: аналіз ситуації в країнах на стадії їх трансформаційного переходу до ринкової економіки / Є. Д. Скулиш // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2007. – Т. Вип. 15. – С. 60–68. 438. Скулиш Є. Д. Корупція в Україні: основні напрями протидії в сучасних умовах / Є. Д. Скулиш // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2007. – Т. Вип. 16. – С. 153–164. 439. Создание специализированного антикоррупционного органа [Електронний ресурс] / Общероссийская общественная организация «Комиссия по борьбе с коррупцией». – Режим доступу : http: // obkom.org.ru/soc/nac/soz/. 440. Соціологічне опитування [Електронний ресурс] / Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=169. 441. Соціологічне опитування [Електронний ресурс] / Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php? poll_id=220. 442. Соціологічне опитування [Електронний ресурс] / Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова. – Режим доступу : http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=516. 443. Специализированные институты по борьбе с коррупцией : обзор моделей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.oecd.org. 444. Співак М. В. Корупційні правопорушення у сфері охорони здоров’я: аналітичний аспект / М. В. Співак // Публічне право. – 2013. – № 3 (11). – С. 53–60. 445. Спільні 1-й та 2-й раунди оцінювання: Звіт про виконання рекомендацій Україною : затверджений GRECO на 42-му пленарному засіданні (Страсбург, 11–15 травня 2009 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. minjust. gov. ua/files/GRECO_20090609. doc. 446. Статистична звітність про результати боротьби зі злочинністю в Україні за 2009 рік. – К. : Рада національної безпеки і оборони України, Міжвідомчий НДЦ, 2009. – 115 с. 447. Стенограма круглого столу «Корупція як суспільне явище і “хвороба” політичної системи» Національного інституту стратегічних досліджень від 21 травня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 448. Стережіться фальшивих ліків! [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.simya.com.ua/articles/14/57157/. 449. Стеценко С. Г. Корупція в органах внутрішніх справ: проблеми протидії / С. Г. Стеценко, О. В. Ткаченко. – К. : Алерта: КНТ: Центр учбової літ., 2008. – 166 с. 450. Судьи Окружного суда Киева, которым нужно делать отвод [Електронний ресурс] / Интернет-форум «Дорожный контроль». – Режим доступу : http://roadcontrol.org.ua/forum/viewtopic.php?f=57&t=13319. 451. Сутність «залізного закону олігархії» Р. Міхельса і специфіка його прояву в незалежній Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://viz.at.ua/news/1_sutnist_zaliznogo_zakonu_oligarkhiji_r_mikhelsa_i_specifika_jogo_projavu_v_nezalezhnij_ukrajini/2013-06-17-633. 452. Сухоребрий І. І. Співучасть у корупційних злочинах: ознаки та характеристика [Електронний ресурс] / І. І. Сухоребрий. – Режим доступу : http://www.stattionline.org.ua/pravo/100/16946-spivuchast-u-korupcijnix-zlochinax-oznaki-ta-xarakteristika.html. 453. Тіньова економіка та організована економічна злочинність : [посібник] / [за ред. В. А. Предборського]. – К. : Фенікс, 1999. – 463 с. 454. Трунцевский Ю. В. Защита авторського права и смежных прав в аудиовизуальной сфере (уголовно-правовые и криминологический аспекты) : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08 / Трунцевский Юрий Владимирович. – М., 2003. – 203 с. 455. Уголовный кодекс Австралии 1995 г. / Науч. ред., предисл. канд. юрид. наук, проф. И. Д. Козочкина, Е. Н. Трикоз ; пер. с англ. Е. Н. Трикоз. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – 388 с. 456. Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. – М. : ИКД «Зерцало-М», 2001. – 144 с. 457. Уголовный кодекс Аргентины / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, профессора Ю. В. Голика ; пер. с испанского Л. Д. Ройзенгурта. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – 240 с. 458. Уголовный кодекс Бельгии / Науч. ред. и предисл. канд. юрид. наук, доц. Н. И. Мацнева ; пер. с французского канд. юрид. наук Г. И. Мачковского. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2004. – 561 с. 459. Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. З. К. Бигвава ; вступ. статья канд. юрид. наук, доц. В. И. Михайлова : обзорн. статья докт. юрид. наук, проф. О. Гамкрелидзе ; пер. с грузинского И. Мериджанашвили. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – 409 с. 460. Уголовный кодекс Испании / Под ред. и с предисл. докт. юр. наук, профессора Н. Ф. Кузнецовой и докт. юрид. наук, профессора Ф. М. Решетникова. – М. : ЗЕРЦАЛО, 1998. – 218 с. 461. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики / Под ред. докт. юрид. наук, проф. А.И. Коробеева ; пер. с китайского Д. В. Вичикова. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2001. – 303 с. 462. Уголовный кодекс Латвийской Республики / Науч. ред. и вступ. статья канд. юрид. наук А. И. Лукашова и канд. юрид. наук Э. А. Саркисовой ; пер. с латышского канд. юрид. наук А. И. Лукашова. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2001. – 313 с. 463. Уголовный кодекс Литовской Республики / Науч. ред. докт. юрид. наук, проф. В. Павилониса ; предисл. канд. юрид. наук, доц. Н. И. Мацнева ; вступ. статья докт. юрид. наук, проф. В. Павилониса, докт. юрид. наук, доц. А. Абрамавичюса, докт. юрид. наук, доц. А. Дракшене ; пер. с литовского канд. филол. наук, доц. В. П. Казанскене. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – 470 с. 464. Уголовный кодекс Республики Беларусь / Принят Палатой представителей 2 июня 1999 года / Одобрен Советом Республики 24 июня 1999 года. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2001. – 474 с. 465. Уголовный кодекс Республики Корея / Науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, проф. А. И. Коробеева ; пер. с корейского канд. филол. наук В. В. Верхоляка. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2004. – 240 с. 466. Уголовный кодекс Турции / Предисл. канд. юрид. наук, доц. Н. Сафарова и докт. права X. Аджа-ра ; науч. ред. и перевод с турецкого Н. Сафарова и X. Бабаева. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003 – 374 с. 467. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / Науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. Д. А. Шестакова ; предисл. докт. права Г. Г. Йешека ; пер. с немецкого Н. С. Рачковой. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – 524 с. 468. Уголовный кодекс Франции / Науч. ред. канд. юрид. наук, доц. Л. В. Головко, канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой ; пер. с французского и предисл. канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – 650 с. 469. Уголовный кодекс Швейцарии / Науч. ред., предисл. и пер. с немецкого канд. юрид. наук А. В. Серебренниковой. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – 350 с. 470. Уголовный кодекс Эстонской Республики / Науч. ред. и пер. с эстонского В. В. Запевалова ; вступ. статья канд. юрид. наук., доц. СПбГУ Н. И. Мацнева. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2001. – 262 с. 471. Уголовный кодекс Японии / Науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, проф. А И Коробеева. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – 226 с. 472. У загальносвітовому рейтингу якості життя Україна порівнялася з Ботсваною [Електронний ресурс] / Український тиждень. – Режим доступу : http: // newzz.in.ua/ukrain. 473. У Львові звільнили всіх працівників МРЕВ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://inlviv.org.ua/content/0/novini/trafunki/ u-lvovzvlnili-vsh-pracvnikv-mrev.html. 474. Украина исключена из «черного списка» коррупционеров [Електронний ресурс] / Главред. – Режим доступу : http://glavred.info/archive/2011/10/31/133900-4.html. 475. Умаров Х. А. Противодействие коррупции в Республике Таджикистан: уголовно-правовые и криминологические аспекты : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Х. А. Умаров. – М., 2008. – 19 с. 476. Филимонов О. В. Социально-правовой контроль – направление борьбы с коррупцией / О. В. Филимонов // Коррупция в России: состояние и проблемы : материалы Науч.-практ. конф. (26 – 27 марта 1996 г.). – М. : Моск. ин-т МВД РФ, 1996. – Вып. 2. – С. 36–43. 477. Финляндия на последнем месте по наличию коррупции [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://da.fi/33.html. 478. Фоміна М. В. Корупція: сутність, причини, методологія оцінки / М. В. Фоміна // Академічний огляд Донецького національного університету економіки торгівлі ім. М. Туган-Барановського. – 2012. – № 2 (37). – С. 36–44. 479. Франке Э. Оперативно-розыскная деятельность в борьбе с организованной преступностью [Електронний ресурс] / Э. Франке. – Режим доступу : http: // 5ka. su/ref/law/8_object5229. html. 480. Фріс П. Л. До питання про концепцію політики у сфері боротьби зі злочинністю / П. Л. Фріс // Правова політика України: концептуальні засади та механізми формування. – К. : НІСД, 2013. – С. 122–126. 481. Фріс П. Л. Інформаційне забезпечення політики у сфері боротьби зі злочинністю / П. Л. Фірс // Актуальні проблеми політики : зб. наук. праць / [кер. авт. кол. С. В. Ківалов ; відп. за вип. О. В. Козаченко]. – Миколаїв : Поліграфічне підприємство СПД Румянцева Г. В., 2009. – Вип. 38. –С. 20–25. 482. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми : монографія. [Текст] / П. Л. Фріс. – К. : Атіка, 2005. – 332 с. 483. Фріс П. Л. Організована злочинність – загроза державності України / П. Л. Фірс // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України : зб. наук. cтатей [за ред. В. В. Луць]. – Івано-Франківськ : М-во освіти і науки України, Прикарпат. ун-т ім. В. Стефаника, 2000. – Вип. ІІІ. – С. 96–101. 484. Фріс П. Л. Політика у сфері боротьби зі злочинністю і права людини : [монографія] / П. Л. Фріс; Львів. держ. ун-т внутр. справ України, Прикарпат. юрид. ін-т. – Надвірна (Івано-Франків. обл.) : Надвірнянська друкарня, 2009. – 169 с. 485. Фріс П. Л. Політика у сфері боротьби зі злочинністю у світлі концепції реформування кримінальної юстиції / П. Л. Фріс // Актуальні питання реформування правової системи України : зб. наук. статей за матеріалами VІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 29–30 травня 2009 р.). – Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2009. – С. 675–678. 486. Фріс П. Л. Сучасна кримінально-правова політика в системі правової політики України та політики у сфері боротьби зі злочинністю / П. Л. Фріс // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса : Юрид. літ., 2010. – № 54. – С. 52–57. 487. Фріс П. Як не потрібно протидіяти корупції, або думки на полях закону про протидію хабарництву / П. Фріс, Н. Розенфельд // Юридичний вісник України. – 2009 р. – № 28. – С. 15–22. 488. Функціонування демократичних інституцій в Україні : Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1549 // Голос України. – 2007. – № 71. – 21 квітня. 489. Хавронюк М. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою» (№ 4607 від 31 березня 2014 р.) [Електронний ресурс] / М. Хавронюк / Центр політико-правових реформ. – Режим доступу : http://www.pravo.org.ua/protydiia-koruptsii/zakonodavstvo-ta-komentari/1633-vysnovok-na-proekt-zakonu-vavppro-vnesennia-zmin-do-chynnoho-zakonodavstva-ukrainy-shchodo-prav-hromadian-v-borotbi-z-koruptsiieiu-ta-zlovzhyvanniam-vladoiu.html. 490. Хавронюк М. Українська прокуратура по венеціанські [Електронний ресурс] / М. Хавронюк / Центр політико-правових реформ. – Режим доступу : http://www.pravo.org.ua/2011-07-05-15-26-55/2011-07-22-11-19-37/1522-ukrainska-prokuratura-po-venetsiansky.html. 491. Хавронюк М. І. Для протидії корупції потрібні викриття її проявів [Електронний ресурс] / М. І. Хавронюк / Центр політико-правових реформ. – Режим доступу : http://www.pravo.org.ua/protydiiakoruptsii/praktyka-zapobihannia-i-protydii-koruptsii/1229-mykolakharvoniuk-dlia-protydii-koruptsii-potribni-vykryttia.html. 492. Хисамова З. Презумпция подверженности соблазну [Електронний ресурс] / З. Хисамова // Эксперт : Украинский деловой журнал. – 2006. – № 35 (84). – Режим доступу : http://expert.ua/articles/8/0/2561/. 493. Хмара О. Пропозиції до заходів із посилення ефективності взаємодії між органами виконавчої влади та правоохоронними органами в напрямку запобігання і протидії корупції [Електронний ресурс] / О. Хмара. – Режим доступу : http://www.toro.pp.ua/news/535.html. 494. Хрущ Т. Як зупинити олігархізацію влади [Електронний ресурс] / Т. Хрущ. – Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=155828&mainlang=ukr. 495. Чепелюк В. Досвід зарубіжних країн у боротьбі з корупцією [Електронний ресурс] / В. Чепелюк. – Режим доступу : http://uspishnaukraina.com.ua/uk/strategy/69/244.html. 496. Четвериков В. В. Административно-правовые меры противодействия корупции в деятельности исполнительной власти / В. В. Четвериков // Право и политика. – 2008. – № 2. – С. 303–308. 497. Шведко А. В. Соотношение понятий «предупреждение», «пресечение» и «профилактика» в контексте исследования коррупционной преступности» / А. В. Шведко // Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права. – 2014. – № 1. – С. 177–179. 498. Шведова Г. Л. Корупція (політико-кримінологічне дослідження) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Г. Л. Шведова. – К., 2013. – 20 с. 499. Шевченко О. В. Кримінологічна характеристика та запобігання корупційній злочинності : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. В. Шевченко. – К., 2012. – 19 с. 500. Шевченко О. В. Причини та умови корупційної злочинності / О. В. Шевченко // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – № 3 (7). – С. 122–132. 501. Шеллинг Т. С. Экономический анализ и организованная преступность / Т. C. Шеллинг // Экономическая теория преступлений и наказаний : реферативный журнал [под ред. Л. М. Тимофеева, Ю. В. Латова; пер. с англ.]. – 1999. – Вип. 1. – С. 32–39. 502. Шемякін О. В. Протидія і запобігання корупційним злочинам у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / О. В. Шемякін. – К., 2013. – 19 с. 503. Шинальський О. / Антикорупційний форум в Україні [Електронний ресурс] / О. Шинальський, Є. Невмержицький // Голос України. – 2008. – № 14 (4264). – Режим доступу : http://www.golos.com.ua/?art=1201182025&sm=200712. 504. Шишкарёв С. Н. Правовой порядок в сфере противодействия коррупции: теоретико-правовое исследование : автореф. дис. на соискание учен. степени доктора юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория права и государства; история учений о праве и государстве» / С. Н. Шишкарёв. – М., 2010. – 53 с. 505. Щербаков В. Ф. Государственная политика противодействия преступности в сфере экономики: понятие и сущностная характеристика / В. Ф. Щербаков // «Черные дыры» в Российском законодательстве : Юридический журнал. – М. : «1с: Компьютерный Аудит», 2005. – № 4. – С. 151–158. 506. Щодо дослідження РНБО України з проблем запобігання та протидії корупції в правоохоронних і судових органах України : лист Служби безпеки України від 31 травня 2010 р. № 14/6/А-12978 // Справа МНДЦ при РНБО України. – 2010. – № 25. – С. 28–36. 507. Эстрин А. Взяточничество и уголовная репрессия / А. Эстрин // Еженедельник советской юстиции. – 1922. – № 39–40. – С. 9–12. 508. Эстрин А. Должностные преступления / А. Эстрин ; Российская ассоциация НИИ общественных наук (РАНИОН), Институт советского права. – М. : Юридическое издательство НКЮ РСФСР, 1928. – 108 с. 509. Як правильно провести люстрацію суддів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/52091/Jak_pravylno_provesty_lustraciju_suddiv. 510. Якимова С. В. Сучасні ознаки корупційної злочинності та їх зміст [Eлектронний ресурс] / С. В. Якимова. – Режим доступу : http://radnuk.info/statti/229-kruminal-pravo/15063-2011-01-21-05-20-24.html. 511. Яковенко И. Цивилизация и варварство современной России / И. Яковенко // Общественные науки и современность. – 1996. – № 4. – С. 87–97. 512. Ямалнеев И. М. Вопросы противодействия коррупции : [учеб. пособие] / И. М. Ямалнеев – Казань : Казанский гос. энерг. ун-т, 2010. – 56 c. 513. Яни П. С. Взяточничество и должностное злоупотребление: уголовная ответственность / П. С. Яни. – М. : Бизнес-школа Интел-Синтез, 2002. – 120 с. 514. 70 % українців дають лікарям хабарі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tsn.ua/ukrayina/70-ukrayinciv-dayutlikaryam-habari.html. 515. Alam M. S. Anatomy of corruption – An approach to the political-economy of underdevelopment / M. S. Alam // American Journal of Economics and Sociology. – 1989. – Vol. 48. – No. 4. – P. 441–456. 516. Anti-corruption services – good practice in Europe / Results of the Octopus Interface meeting (Strasbourg, 5–7 November 2003). – Сouncil of Europe Publishing, 2004. – 135 р. 517. Bailey S. K. Congress: Corruption and compromise / S. K. Bailey // Journal of Politics. – 1951. – Vol. 13. – No. 4. – P. 734–738. 518. Banfield E. C. Corruption as a feature of governmental organization / E. C. Banfield // Social of Law & Economics. – 1975. – Vol. 18. – No. 3. – P. 587–605, 519. Bayley D. H. Effects of corruption in a developingnation / D. H. Bayley // Western Political Quarterly. – 1966. – Vol. 19. – No. 4. – P. 719–732. 520. Black B. Russian privatization and corporate governance: What went wrong? / B. Black, R. Kraakman // Stanford Law Review. – 2000. – Vol. 52. – No. 6. – P. 1731–1808. 521. Braibanti R. Reflections on bureaucratic corruption / R. Braibanti // Public Administration. – 1962. – Vol. 40. – No. 4. – P. 357–372. 522. Brooks R. C. Attempted apologies for political corruption / R. C. Brooks // International Journal of Ethics. – 1909. – Vol. 19. – No. 3. – P. 297–320. 523. Brooks R. C. Corruption in American politics and life / Brooks R. C. – New York : Dodd, Mead and Co, 1910. 524. Brooks R. C. Corruption in American politics and life / Brooks R. C. – [2nd ed.]. – New York : Arno Press, 1974. 525. Brooks R. C. The nature of political corruption / R. C. Brooks // Political Science Quarterly. – 1909. – Vol. 24. – No. 1. – P. 1–22. 526. Brunetti A. A free press is bad news for corruption / A. Brunetti, B. Weder // Journal of Public Economics. – 2003. – Vol. 87. – P. 1801. 527. Busol O. Yu. Corruption criminality as infringement of rights and human liberties in the sphere of public security / O. Yu. Busol // Práva a slobody človeka a občana: mechanizmus ich implementácie a ochrany rôznych oblastiach práva: Medzinárodná vedecká konferencia (19–20 septembra 2014 r.). – Bratislava, Slovenská Republika, 2014. – Р. 69–72. 528. Buss T. F. Privatizing the Russian economy: The Nizhny Novgorod experience / T. F. Buss, L. C. Yancer // Environment and planningе-government and policy. – 1996. – Vol. 14. – No. 2. – P. 211–225. 529. Cadot O. Corruption as a gamble / O. Cadot // Journal of Public Economics. – 1987. – Vol. 33. – No. 2. – P. 223–244. 530. Corruption – а scourge to be combated but not an inevitable one [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. sdc. admin. ch/en/Home/Themes/Rule_of_Law_Democracy/ Combating_corruption. 531. Corruption Perceptions Index [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/cpi/. 532. Cox G. W. Turnout and rural corruption – New-York as a test case / G. W. Cox, J. M. Kousser // American Journal of Political Science. – 1981. – Vol. 25. – No. 4. – P. 646–663. 533. Davis C. If you take my advice… / C. Davis // World Today. – 1998. – Vol. 54. – No. 12. – P. 305–308. 534. Dwivedi O. P. Bureaucratic corruption in developing countries / O. P. Dwivedi // Asian Survey. – 1967. – Vol. 7. – No. 4. – P. 245–253. 535. Engelbert E. A. Congress: Corruption and compromise / E. A. Engelbert // Annals of the American Academy of Political and Social Science. – 1951. – Vol. 277. – P. 232. 536. Estrin S. The role of informal institutions in corporate governance: Brazil, Russia, India, and China compared / S. Estrin, M. Prevezer // Asia Pacific Journal of Management. – 2011. – Vol. 28. – No. 1. – P. 41–67. 537. Ford H. J. Municipal corruption / H. J. Ford // Political Science Quarterly. – 1904. – Vol. 19. – No. 4. – P. 673–686. 538. Forthcoming elections 'will be a litmus test of Ukraine’s commitment to democratic principles [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://assembly.coe.int/ASP/NewsManager/EMB_NewsManagerView.asp?ID=7981&L=2. 539. Frye T. M. Government directors and business-state relations in Russia / T. M. Frye, I. Iwasaki // European Journal of Political Economy. – 2011. – Vol. 27. – No. 4. – P. 642–658. 540. Haines Ch. G. Corruption in American Politics and life / Ch. L. Jones // American Political Science Review. – 1911. – Vol. 5. – No. 2. – P. 309–311. 541. Hellman J. Seize the State, Seize the Day: State Capture, Corruption, and Influence in Transition Economies / J. Hellman, G. Jones, and D. Kaufmann // World Bank Policy Research Working Paper 2444. – September 2000. 542. Hyneman Ch. S. Cogress: Corruption and compromise / Ch. S. Hyneman // Northwestern University Law Review. – 1952. – Vol. 47. – No. 3. – P. 411–414. 543. Jain A. K. Corruption: a review / A. K. Jain // Journal of Economic Surveys. – 2001. – Vol. 15. – No. 1. – P. 71. 544. Jeremy Pope. Соnfronting Corruption: The Elements of a National Integrity System / Jeremy Pope. – Berlin : Transparency International, 2000, 1. – Footnote 2. 545. Johnston M. Syndromes of corruption: Wealth, power, and democracy / M. Johnston. – Cambridge : Cambridge University Press, 2005. – 267 р. 546. Johnston M. The political consequences of corruption – A reassessment / M. Johnston // Comparative Politics. – 1986. – Vol. 18. – No. 4. – P. 459–477. 547. Jones Ch. L. Corruption in American politics and life / Ch. L. Jones // Annals of the American Academy of Political and Social Science. – 1911. – Vol. 7. – No. 2. – P. 310–311. 548. Jones J. W. Energy dependency, politics and corruption in the former Soviet Union: Russia’s power, oligarchs’ profits, and Ukraine’s missing energy policy, 1995–2006 / J. W. Jones // Post-Soviet Affairs. – 2011. – Vol. 27. – No. 1. – P. 93–95. 549. Jowell Jeffrey. The legal control of administrative discretion / Jeffrey Jowell // Journal of Public Law. – 1977. – Vol. 25. – Р. 193. 550. Kneen P. Political corruption in Russia and the Soviet legacy / P. Kneen // Crime Law and Social Change. – 2000. – Vol. 34. – No. 4. – P. 349–367. 551. Lamsdorff J. G. Background Paper to the 2003 Corruption Perceptions Index. Framework Document 2003. Transparency International (TI) and University of Passau, 2003. – September. 552. Lederman D. Accountability and corruption: political institutions matter / D. Lederman, N. V. Loayza , R. R. Soares // Economics & Politics. – 2005. – Vol. 17. – № 1. – P. 1. 553. Leys C. What is the problem about corruption / C. Leys // Journal of Modern African Studies. – 1965. – Vol. 3. – No. 2. – P. 215–230. 554. Levi M. The Preventative Control of Organised Crime in Europe: The Emerging Global Paradigm? // International Key issues in Crime Prevention and Criminal Justice. Papers in celebration of 25 years of HEUNI. HEUNI. – Helsinki 2006. – Publication Series. – № 50. – P. 92–105. 555. Lui F. T. A dynamic-model of corruption deterrence / F. T. Lui // Journal of Public Economics. – 1986. – Vol. 31. – No. 2. – P. 215–236. 556. Lyman M. D. Organized Crime / M. D. Lyman, G. W. Potter. – New York : Prentice Hall, 2000. 557. Marinova D. M. When government fails us: Trust in post-socialist civil organizations / D. M. Marinova // Democratization. – 2011. – Vol. 18. – No. 1. – P. 160–183. 558. Maurseth B. Norwegian companies’s experiences in Russia / B. Maurseth // Internasjonal Politikk. – 1997. – Vol. 55. – No. 1. – P. 61–64. 559. McKitrick E. L. The study of corruption / E. L. McKitrick // Political Science Quarterly. – 1957. – Vol. 72. – No. 4. – P. 502–514. 560. McMullan M. A theory of corruption / M. McMullan // Sociological Review. – 1961. – Vol. 9. – No. 2. – P. 181–201. 561. Michels R. Corruption in American Politics and life / R. Michels // Archiv fur Sozialwissenschaft und Sozialpolitik. – 1912. – Vol. 34. – No. 3. – P. 974–976. 562. Mikhailov A. P. Efficient Strategies of Corruption in Slate Power Hierarchies-Proceedings of 15th IMACS World Congress’97 / Mikhailov A. P. – 1997. – 89 р. 563. Mommsen M. Oligarchy and autocracy Russia’s hybrid political system / M. Mommsen // Osteuropa. – 2010. – Vol. 60. – No. 8. – P. 25–27. 564. Nohlen Dieter. Worterbuch Staat und Politik. Neuausgabe 1995 / Dieter Nohlen. – Bonn : Bundeszentrale fur politische Bildung, 1998. – 906 s. 565. Nye J. S. Corruption and political development – Cost-benefit analysis / J. S. Nye // American Political Science Review. – 1967. – Vol. 61. – No. 2. – P. 417–427. 566. OECD DAC Yandbook on Security System Reform: supporting security and justice [Електронний ресурс] // OESD. – 2007. – Режим доступу : http://www.oecd.org/development/incaf/38406485.pdf. 567. Persson T. Electoral rules and corruption / T. Persson, G. Tabellini, F. Trebbi // Journal of European Economic Association. – 2003. – Vol. 1. – № 4. – P. 958. 568. Petrov R. The Europeanization of third country judiciaries through the application of the EU acquis: The case of Russia and Ukraine / R. Petrov, P. Kalinichenko // International & Comparative Law Quarterly. – 2001. – Vol. 60. – No. 325–353. 569. Puffer S. Two decades of Russian business and management research: An institutional theory perspective / S. Puffer, D. J. McCarthy // Academy of Management Perspectives. – 2011. – Vol. 25. – No. 2. – P. 21–36. 570. Schneider F. Shadow economies: Size, causes, and consequences / F. Schneider, D. H. Enste // Journal of Economic Literature. – 2000. – Vol. 38. – No. 1. – P. 77–114. 571. Scott J. C. Analysis of corruption in developing nations / J. C. Scott // Comparative Studies in Society and History. – 1969. – Vol. 11. – No. 3. – P. 315–341. 572. Scott J. C. Corruption, machine politics, and political change / J. C. Scott // American Political Science Reivew. – 1969b. – Vol. 63. – No. 4. – P. 1142–1158. 573. Sharpston M. J. Economics of corruption / M. J. Sharpston // New Society. – 1970. – Vol. 16. – No. 426. – P. 944–946. 574. Smith G. H. Congress: Corruption and compromise / G. H. Smith // American Political Science Review. – 1951. – Vol. 45. – No. 3. – P. 903–904. 575. Stewart D. H. The press and political corruption during the federalist administration / D. H. Stewart // Political Science Quarterly. – 1952. – Vol. 67. – No. 3. – P. 426–446. 576. Suspect charged with journalist’s murder acquitted [Електронний ресурс] // Committee to Protect Journalist. – Режим доступу : http://cpj.org/2002/05/suspect-charged-with-journalists-murder-acquitted.php. 577. Sykes G. M. The corruption of authority and rehabilitation / G. M. Sykes // Social Forces. – 1956. – Vol. 34. – No. 3. – P. 257–262. 578. Tanzi V. Corruption around the world / V. Tanzi // IMF Staff Papers. – 1998. – Vol. 45. – № 4. – P. 559. 579. Tifts J. H. Corruption in American Politics and life / J. H. Tifts // International Journal of Ethics. – 1912. – Vol. 22. – No. 4. – P. 485–488. 580. Treisman D. The causes of corruption: A cross-national study / D. Treisman // Journal of Public Economics. – 2000. – Vol. 76. – No. 3. – P. 399–457. 581. Trumbull N. Challenges to Western participation in shaping the urban landscape of post-socialist St. Petersburg: The failure of international competitions for Iconic architectural projects / N. Trumbull // Eurasian Geography and Economics. – 2010. – Vol. 51. – No. 6. – P. 788–802. 582. United National General Assembly, We the Peoples: Сivil Society, the United Nations and Global Governance: Report of the Panel of Eminent Persons on United Nations – Сivil Society Relations, A/58/817. – N. Y., 2004. – 11 June. 583. Vanroy E. Theory of corruption / E. Vanroy // Economic Development and Cultural Change. – 1970. – Vol. 19. – No. 1. – P. 86–110. 584. Wade R. The system of administrative and political corruption – Canal irrigation in South-India / R. Wade // Journal of Development Studies. – 1982. – Vol. 18. – No. 3. – P. 287–328. 585. Ward N. Congress: Corruption and compromise / N. Ward // Canadian Journal of Economics & Political Science. – 1952. – Vol. 18. – No. 2. – P. 235–237. 586. Ward N. Electoral corruption and controverted elections / N. Ward // Canadian Journal of Economics & Political Science. – 1949. – Vol. 15. – No. 1. – P. 74–86. 587. Wei S. J. How taxing is corruption on international investors? / S. J. Wei // Review of Economics and Statistics. – 2000. – Vol. 82. – No. 1. – P. 1–11. 588. Wilson H. H. Congress: Corruption and compromise / Wilson Н. Н. – New York : Rinehart, 1951. – 337 р. 589. Wilson J. Q. Corruption – shame of states / J. Q. Wilson // Public Interest. – 1966. – No. 2. – P. 28–38. 590. Wilson J. Q. Thsnking About Crime (Rev. Edition) / Wilson J. Q. – New York : Vintage Books USA, 1992.



Обновлен 02 ноя 2016. Создан 03 сен 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником