БЛОГ ЯРИНИ ВОЛОДИМИРІВНИ ТАРАСЮК: перший web-сайт в Україні з вивчення ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Історія ОРД






 

 


Оперативно-розшукова діяльність здійснювалася на протязі усієї історії людства. Безпосередньо, що з зміною соціальних умов змінювалися всі сфери її застосування, її засоби, форми і методи. У кожну історичну епоху вона проявлялася по-різному. Так, конфіденційне співробітництво з метою збирання інформації відоме із біблейських часів. В Біблії (книги Ветхого Завіту. Четверта книга Мойсеєва. Глава 13, ст. З, 18-30, 1990) розповідається про те, що Мойсей послав кількох своїх прибічників (дванадцять спостерігачів) у землю Ханаан, щоб вони вияснили чисельність її жителів, оборону міст, родючість землі. Через сорок днів посланці вернулись і розповіли про результати розвідки, підкріпивши свій звіт зразками землі Ханаанської. Отже, стародавні джерела, як Ветхий і Новий завіти, свідчать про те що вона була досить розповсюджена в біблейські часи. В цих джерелах місяться біля тридцяти прикладів засилання лазутчиків з метою дослідження територій, народа, що там мешкав, огляду військ, засилання спостерігачів у стані ворога, використання житла окремих осіб для укриття розвідників. Біблія містить приклади негласної, зашифрованої оперативно-розшукової діяльності, що здійснювалася з різноманітною метою. Так, з метою викриття Ісуса Христа (грец. Ἰησοῦς Χριστός, буквально Ісус месія) фарисеї здійснюють оперативне опитування різних людей, з'ясовуючи вірогідність колишньої сліпоти зціленого, причому його батьків опитують окремо (Євангеліє від Іоанна, розд. 9). Найбільше достовірну інформацію про явища, що становлять оперативний інтерес люди одержували не тільки шляхом безпосереднього спостереження, але і в ході спілкування один з одним. Зрозуміло, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності завжди використовувалася можливість отримувати відомості в процесі спілкування людей. Так, цар Іудеї “запитував... у домі своєму таємно” Ієремію, який що чималий час перебував у темниці (Ієремія, розд.37,17). Йосиф, розмовляючи з братами у Єгипті, не визнавався їм, хто є він у дійсності, спрямовуючи бесіду так, що брати, що нічого не підозрювали, розповіли про учинено зло у відношенні Йосифа (брати продали його у рабство) и про своє розкаяння (Битія, розд. 42). Одержання відомостей у ході спеціальної, направленої бесіди здійснюється у цих випадках у різних умовах. У першому - сам факт такої бесіди залишається відомим тільки певному колу осіб, у другому - тільки одна сторона в опитуванні розуміє її призначення та керує її ходом. Отже, наведений в цих ситуаціях метод оперативного опитування здійснюється негласно, зашифровано, тобто приховується сам факт бесіди та мета. Інший приклад, коли Бог прокляв Каїна за вбивство ним свого брата Авеля, і перш ніж прийняти рішення про покарання, провів певну оперативно-розшукову діяльність, розумово-логічний аналіз ситуації, що склалася, а це вже і було елементами оперативно-розшукової тактики. Легенди і міфи Древньої Греції переповнені прикладами таємних, конспіративних дій античних героїв. Розповіді про оперативно-розшукові дії зустрічаємо ми в історичних довідках про Вавилон, Рим, Єгипет. Людей завжди цікавило, що робиться навколо них, чим займаються як вороги, так і друзі, близькі і далекі сусіди, як члени суспільства дотримуються загальних правил поводження. Особливу увагу привертали ті члени суспільства, які своєю поведінкою порушували норми співжиття в племені, роді, етносі, в місцях проживання общини. Античні автори розказували про різні пастки, які використовувалися для боротьби з ворожими лазутчиками. В 4 ст. до н.е. один афінський полководець, дізнався, що в його війську переховуються шпигуни, вишикував воїнів і кожному наказав в подробицях опитати свого сусіда. Шпигуни були впіймані. Античні історики Полібій і Лівій розказують, що карфагенський командуючий Ганнібал не раз сам, надівав перуку і фальшиву бороду, проникав в римський стан. Великий полководець античності Юлій Цезар використовував розвідку під час підкорення Галлії, не раз відправляючи своїх лазутчиків з неправдивими відомостями до ворога . Розшукова діяльність, яка здійснюється від імені держави і церкви, мала дві таємні форми: інформаційно-розшукову і збору матеріалів по відношенню до осіб, дії яких були протиправні. Серед методів оперативної діяльності найбільш поширеними були таємне опитування, таємний огляд, таємна виїмка документів, зброї, таємне зовнішнє спостереження, агентурний метод. На всіх названих рівнях використовувалось інформаційні можливості осіб, спеціально завербованих в якості таємних агентів та інформаторів. Це були продавці, господарі готелів, повії (вищого класу – по справам політичного характеру, середнього і нижчого – по справам кримінального характеру ), служителі бань, власники різного роду розважальних закладів. Інформаційно-розшукова діяльність спеціальних державних структур і церкви базувалась на конкретних джерелах. Ними були 1) повідомлення агентів або інформаторів; 2) доноси різних осіб; 3) повідомлення органів державного управління; 4) повідомлення приватних структур . Християнська релігія сформувала загальні морально-етичні правила людської поведінки, які стали основою людського суспільства. Державні органи влади пізніше надали їм силу правових норм, відповідальність за порушення яких наставала тоді, коли встановлювалась вина тих, хто їх порушував. В багатьох випадках такі порушення відбувались і тоді і нині в умовах неочевидності, або коли звинувачений ухилявся від відповідальності. В таких випадках виникала необхідність встановити істину, вияснити всі обставини порушення, зібрати докази, потрібні для притягнення до відповідальності і покарання, встановленого звичаєм або законом. Для проведення розшукових дій по встановленню обставин вчиненого, місця знаходження обвинуваченого, призначались спеціальні посадові особи, які наділялись відповідними повноваженнями і обов'язками і виконували їх вже на професійній основі. Розшукові функції здійснювались як людьми, що перебували на державній службі, так і окремими громадянами, які робили це з свідомих патріотичних і моральних почуттів, чи переслідуючи свої власні, особисті цілі, або за винагороду. У Древній Греції такі функції виконували наглядачі за дотриманням правил торгівлі, збирачі податків, митники, міська варта, наглядачі за публічними жінками. Діяльність таких чиновників носила відкритий офіційний характер, але вони збирали і конфіденційну, таємну інформацію щодо поведінки піднаглядних їм осіб та відносно подій, які мали місце на їх території обслуговування. Політичні і державні діячі збирали інформацію про наміри і поведінку своїх суперників, про їх прибічників, в т.ч. і негативну, компрометуючу для використання в політичній боротьбі. Характерним для античних держав є те, що у випадку скоєння злочину проти життя, здоров'я і власності простих громадян, вони мали самі здійснити розшукові заходи і зібрати докази вини звинуваченого. Тільки пізніше, із розвитком рабовласницьких держав, виникають спеціалізовані підрозділи, які мають за обов'язок охороняти громадський порядок і спокій та мали право вживати заходи примусу до тих, хто цей спокій і порядок порушував. Так виникли органи охорони правопорядку, які виконували функції поліції (сама назва „поліція» сформувалась набагато пізніше) і нічна варта, яка особливого розвитку набула при правлінні імператора Августа, коли в Римі чисельність нічної варти досягла 7 тис. чоловік. Поліція і нічна варта затримували осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, таких як вбивство, розбій, грабунки, крадіжки, як правило, «по гарячим» слідам. Професіоналізація діяльності посадових осіб в Римській імперії привела до виникнення таких посад як префекти, квестори й претори, центуріони, які призначались імператором і правителями провінцій, були їм підзвітні і складали собою чітку централізовану правоохоронну систему. В окремих випадках, коли виникала небезпека вчинення тяжких державних злочинів проти особи імператора і держави, імператор особисто організував і здійснював розшукові заходи. Так поступив імператор Нейрон в 62 р. до н.е., коли він особисто керував збиранням інформації щодо членів змови проти нього, залучив до негласного співробітництва одного із членів змови, даруючи тому життя, встановив негласне спостереження, провів затримання і допити, перевіряючи показання змовників при допитах віч-на-віч. До таких методів прибігали і інші правителі Рима, зокрема Гай проти гладіаторів, яких очолював Спартак, теж використовуючи для цього таємного інформатора. До негласного співробітництва з органами державного управління в Римській імперії залучались торговці, проститутки, актори, раби, гладіатори, господарі таверень і лазень, власники будинків розпусти, іноземці і інші члени суспільства, які мали можливість збирати таємну інформацію у відповідності з поставленими завданнями. Слід зазначити, що церква мала самостійний статус і всі свої справи вершила незалежно від державних органів, в тому числі і в оперативно-розшуковій діяльності стосовно осіб і подій, що зачіпали її інтереси. Інформацію про ситуацію у суспільстві церква збирала через монахів, священиків, паломників, а також вербуючи своїх прибічників, або через своїх агентів, як це робили орден єзуїтів, мальтійській орден чи орден тамплієрів. Розшукові заходи здійснювалися з метою отримання інформації про політику і військові приготування сусідніх держав, про династичні шлюби, про умови торгівлі, про настрої населення. Церква і державні розшукові органи могли обмінюватись інформацією, якщо між ними були взаємовідносини підтримки і навпаки, збирали інформацію і використовували одне проти одного в стані боротьби. Першим більш менш повним «сводом законов» часів князювання Рюриковичів стала «Русская правда», яка представляла собою князівський судебник, що дотримувався протягом десятиріч. У древній Україні – Русі пошукова діяльність здійснювалася за справами політичного характеру – князівською владою на чолі з князем, за карними справами – органи управління князівської влади та потерпілі самостійно займалися пошуком . За ініціативою князівської влади наряд зі «сводом» і «гонением следа» використовувались негласні методи пошуку. Так, в одному з літописів початку 11ст. повідомляється, що князь Володимир Святославович за порадою єпископів ввів смертну кару за убивство при розбійних нападах. В подібних випадках розшук не міг проводитись без активної участі княжих агентів. Один із прикладів такого розшуку приводиться в літописній розповіді від 1071 року про здійснення воєводою Яном Вишатичем за княжим наказом розслідування справи бєлозерських волхвів-смердів, винних у вбивстві багатьох жінок . Тяжким покаранням у вигляді значного грошового стягнення на користь князя переслідувалось вбивство вільної людини. За голову потерпілого родичам вбитого надавалася грошова винагорода, яка називалася головництвом, «уголовщиной» по-російські. Звідси походять назви таких понять, як «уголовное право», «уголовный розыск», «уголовное преступление», побутове «уголовник». Розшуковий процес в часи Київської Русі здійснювався у формі «заклику», «звіду» і «гоніння по сліду». Сутність «заклику» полягала в тому, що у випадку викрадення коня, зброї чи одежі або пропажі холопа, потерпілий оголошував, «закликав» про це на торжищі, зборах чи в інших людних місцях. «Заклик» - це один із можливих засобів розшукування злодія або майна, що мало індивідуальні ознаки, інформування громадськості про злочин. Другим характерним засобом розшуку злочинця був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, звинуваченої в крадіжці, шляхом «зводин» різних людей для вияснення походження майна, на яке претендує потерпілий. «Гоніння сліду» виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. В процесі розшуку активна роль відводилась потерпілому, який виступав у суді в ролі позивача. Загальні правила проведення розшукових заходів установлював князь, і вони проголошувались в нормах «Руської правди». Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі - початковій формі українського права, дозволяли проводити розшук і слідство щодо злочинів. Правило „куди приведе слід, там і знаходиться злочинець» якого дотримувались розшуковці тих часів, спонукало до участі в розшуку злочинця все населення общини. Згідно цього правила, якщо сліди приводили в яку-небудь общину то на неї лягав обов'язок відшукати злочинця і видати його. В іншому випадку община повинна була сплатити штраф. Таким чином „гоніння сліду» - розшук злочинця по залишеним ним слідам, якщо вони приводили в населений пункт, ставив перед його мешканцями альтернативу, або сплачувати штраф і тим самим приймати на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або включатись в розшук злочинця і його слідів, що знімало підозру. В Київській Русі мала місце і приватна розшукова діяльність. Так, вбивство князя Ігоря, сина князя Олега Святославовича розслідується за дорученням князя Ізяслава приватними особами Дулібом і Іваницею, які під виглядом мандрівників зупинились в тому монастирі, де був вбитий князь Ігор. Дуліб та Іваниця обережно розпитували монахів про те, що сталося, встановлювали з ними добрі дружні стосунки, не розкриваючи своїх істинних намірів. Під час таких контактів Дулебу вдалося встановити, як тепер говорили б оперативні працівники, довірчі відносини з дівчиною на ім'я Ойка, яка розповіла мандрівнику про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім йому помстилися. Вбивці після отримання такої інформації були встановлені і затримані князівськими дружинниками. Приватних сищиків наймали заміжні люди, як правило, для пошуку осіб, підозрюваних в крадіжці, розбої, вбивстві, а також тих, хто переховувався від сплати боргів. Остеннє стосувалось в більшій мірі київських розтовщиків, від яких переховувалися боржники. Розшук злочинців залежав від правової санкції, яка передбачала покарання за злочин . В Київській Русі застосовувались особливі суворі покарання за тяжкі злочини. В роки правління Великого князя Київського Володимира (980-1015) обвинуваченого у розбої піддавали «потоку і розграбленню», що передбачало продажу його самого і членів його сім'ї в чужі країни й конфіскацію усього майна. Такі заходи були не тільки марою покарання, а й засобом наповнення казни коштами від продажі обвинуваченого і його сім'ї й конфіскації майна. Розшук розбійників організовувався княжими намісниками із залученням дружинників і встановленням винагороди за затримання злочинця. Переслідуванню підлягали і члени сім'ї. Із літописних історій відомий випадок, коли один розбійник пограбував княжого слугу Никифора із Переяслава. Злочинець переховувався, але проведеним розшуком був затриманий. І він сам і його сім'я були піддані «потоку і розграбленню». Характеризуючи князівське управління в Київській Русі, В.Латкін писав про систему органів, виконуючих і поліцейські функції: «Упорядкування судових органів в епоху Руської правди було дуже нескладним: головним суддею являвся князь, він або сам творив суд (в вигляді так званого «проїзжого суду» по містам і селам), або призначав спеціальних суддів для цього (тіуни)». На початковій стадії розвитку державності в Україні – Русі спеціального поліцейського апарату не існувало. Поліцейські функції здійснював князь та представники його адміністрації . В 13 – 14 ст. організацією пошуку займався князь та княжий двір, на місцях це були багато численні тіуни, які розглядали справи пов’язані з посяганням на князівське майно, та на княжих людей і багатіїв . Певну правову регламентацію розшук, що поєднувався зі слідством, одержав лише за часів Руської Правди (ХІ-ХІІІ ст.). У цей період розшук покладався на потерпілого. Засобами розшуку підозрюваних у вчиненні злочину осіб за Руською Правдою були “заклич”, “звід”, “гоніння сліду” . За Руською Правдою в ході розшуку позивачем збиралися відповідні дані, які у суді використовувалися як докази для обґрунтування поданого до суду позову. В доказуванні широко застосовувалися свідчення послухів і видоків, речові докази, “суди божі”, жереб, „рота” (присяга), ордалії, судові поєдинки, особисте зізнання . Таким чином, розшук передував судовому розгляду справи і був спрямований на його підготовку. Процесу цієї доби був властивий приватно-позовний (обвинувально-змагальний) характер. Обвинувач і обвинувачений називалися позивачами й користувалися рівними правами в процесі, що являв собою спір з дотриманням обрядностей між двома рівноправними сторонами про право перед третьою стороною – суддею, який не мав права доповнювати дії сторін, а лише оцінював надані ними докази й за своїм внутрішнім переконанням приймав відповідні судові рішення, підбиваючи підсумок змаганню сторін. За часів феодальної роздробленості Київської Русі (30-ті роки ХІІ-ХІV ст.), в результаті якої на землях сучасної України були утворені Київське, Переяславське, Чернігівське, Волинське, Галицьке (згодом Галицько-Волинське) князівства, продовжували діяти норми Руської Правди . У цей період поряд із пануючим змагальним процесом на зазначених державних утвореннях мали місце й елементи слідчого (розшукового) процесу, відповідно до якого у справах про злочини проти князівської влади розшукові, слідчі і судові функції виконували князі та уповноважені ними на це особи. Зі зміцненням княжої влади поступово переміщується обов’язок розшукових і слідчих функцій із приватних осіб на органи загального управління або на військові формування та окремих посадових осіб . В 14 ст. в частині України, яка входила до Литовського князівства пошукова діяльність здійснювалась від «копного круга» як форми місцевого самоуправління. Коли виявляли підозрювану особу, то вона самостійно повинна була доказати свою непричетність до злочину, тобто відвести «слід» . Здійснюючи пошук злочинців за «гарячими слідами» сищики мали право здійснювати обшуки, опитування свідків, потерпілих та інших осіб, тобто збирали інформацію та докази вини осіб, які підозрювались в скоєнні крадіжки, розбої або вбивстві. У добу козацтва (1480-1775 рр.) суд не був відділений від адміністративної влади. Розшукові функції, об’єднані зі слідчими, покладалися на органи загального управління (генеральний військовий суд, генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини, раду старшин) або ж на військових посадовців – кошового отамана, військового суддю, старшину, полковника, гетьмана, осавулів. У ході розшуку застосовувалися розвідувальне опитування, опитування населення, адміністрації, духовних осіб, “трус села” (розшук і обшук), оперативне провадження, внутрішньокамерна розробка, оперативна комбінація та інші, а також ті, витоки яких ідуть ще від Руської Правди: “гоніння сліду” або “шляхування коней”; “заклич” або “обволання”; проведення “трусу”. В цей період у судочинстві використовувалися норми звичаєвого права, Литовського статуту 1588 р., магдебурзького права, гетьманських універсалів, універсалів генеральної військової канцелярії, орденів та інструкцій гетьмана, генеральної військової канцелярії, генерального військового суду. За своїм характером процес мав переважно обвинувально-змагальний характер, проте при розгляді тяжких злочинів йому були властиві риси розшукового процесу . На Русі в цей час головною фігурою в організації розшуку був воєвода, завдання якого було «охранять накрепко, чтобы в городе и уезде не было разбоев, краж, убийств, грабежей, кормчества, разврата, кто объявится в этих преступлениях, того брать и по сыску карать…» . В середині 16 ст. губне правління, яке сформувалося на Київській Русі створило мережу пошукових структур, на чолі, яких стояли губні старости. Пізніше за царським наказом від 1695 року воєводам було запропоновано получати інформацію про ворогів і насильників всіма можливими способами для їх своєчасного виявлення в цілях попередження і розкриття злочинів . Але стан пошукової діяльності в тій частині України, яка входила в склад Росії, було на низькому рівні. Розшук складався в основному в затриманні підозрюваної особи і застосування до неї катувань. В епоху запорізького козацтва широкий розвиток дістала воєнна розвідувальна діяльність. Запорізьке козацьке військо мало досить розгалужену розвідувальну систему, яка складалася із стаціонарної та мобільної підсистеми. Першу підсистему складали сторожові команди, пости – вишки із засобами сигнального зв’язку. В другу входили патрульні роз’їзди в пограничній полосі, морська розвідка, розвідувально – диверсійні підрозділи на території противника. Особливе значення мала воєнно – політична розвідувальна діяльність в період національно – визвольної боротьби українського народу в 1648 – 1657 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Очолював розвідку особисто гетьман, керуючи нею через генеральну канцелярію. Гетьман мав особисту розвідувальну агентуру і сам або через генеральну канцелярію підтримував співробітництво з розвідкою союзників. Розвідувальна система складалася з військових розвідувальних підрозділів; розвідувальної агентури козацьких полків і сотень; резидентур на території противника, забезпечуючих дії розвідувальних груп – постійно діючих або виконуючих окремі завдання; агентів із числа іноземців в Україні. Розвідувальники получали різні завдання: уважно слідкувати за переміщенням військових підрозділів, встановлювати місцезнаходження головних сил противника, з’ясовувати їх боєготовність, вивчати обороноздатність фортець , тобто листи зовнішнє спостереження. Серед прийомів і методів розвідки використовувались агентурні проникнення, дезінформації. У кримінально-правовій сфері організація розшукової справи (нерозривно із слідчим) за часів Б.Хмельницького здійснювалася кримінальним трибуналом (військовою комісією гетьмана). В період козацької ери на Україні в 17-18 ст. суб'єктом розшукової діяльності на вищому рівні був генеральний суддя - помічник гетьмана по правових питаннях. На місцях цією роботою займалися: начальники поліції міст, отамани, судді та інші. У Запорізькій Січі розшукову діяльність організовували і здійснювали кошовий отаман, паланочні полковники, військові осавули (головне обличчя розшукової діяльності) . Поліцейські функції забезпечення встановлених порядків в феодальних маєтках українських і польських магнатів виконували управителі та наглядачі, а кінцеве рішення про покарання приймав сам пан, який також займав, як правило, високе місце в адміністративній ієрархії. Автономність управління, в тому числі і при виконанні поліцейських функцій і акцій, зберігалась в Україні до 1783 p., коли на її територію була розповсюджена дія загально російського законодавства, зокрема, Постанови для управління губерніями Всеросійської імперії від 7 листопада 1775 р. З цього часу на території України, що входила до складу Російської імперії, стало діяти російське законодавство. На територію України, яка в XVII ст. ввійшла до складу імперії, поширюється законодавство Росії. У вересні 1695 р. був виданий царський указ, який дозволяв воєводам отримувати інформацію про злодіїв і розбійників всіма можливими засобами для їх своєчасного виявлення з метою попередження і розкриття злочинів. Цей нормативний акт прямо регламентував розшукову діяльність, яка з цього часу удосконалюється швидкими темпами, набуває ознак професіоналізму і самостійної функції державної влади. З посиленням централізації державної влади у XV – на початку XVI ст. на Русі, до якої входила й значна частина земель сучасної України, розшукові й одночасно слідчі та судові функції виконували “губні хати”, що очолювалися ви¬борними губними старостами, помічниками яких були цілувальники. Завдання їх полягало в тому, щоб у віднесених до їх відання справах “розшукувати і довівши (зібравши докази) карати”. За необхідності для проведення розшуку на місця (території губ) направлялися їх представники – “особливі обищики”. Соборним уложенням 1649 р. функції з розшуку, слідства й суду об’єднувалися одним поняттям “розшук”. У 1669 р. була встановлена посада сищика, щодо якого губний староста був помічником, а посади губних цілувальників скасовано. На сищиків покладалося вирішення кримінальних справ (розшукові, слідчі й судові функції). Розшук починався незалежно від скарги потерпілого за ініціативою посадових осіб. Окрім сищиків і губних старост, він міг здійснюватися й самим потерпілим . Доказами, крім поличного, визнавалися лихований обшук (повальний або обшук сусідів), обмова, зізнання, “язичні молки” (показання свідків). Застосовувалися тортури. У ХV-ХVІ ст. зберігав своє значення й розшук шляхом “гоніння сліду”. В 1697 році в Москві створюється Преображенський приказ, відомство, яке стало спеціалізованим державним органом, що забезпечував організацію розшукової діяльності по злочинам, направленим проти царя, вищих посадових осіб царського правління, державних основ. Справи, по яким Преображенський приказ вів розшук і слідство, носили переважно політичний характер, але він займався і кримінальними справами. Преображенський приказ широко використовував досвід опричнини Івана Грозного і Розбійного приказу, який був створений ще в 1539 році саме для боротьби з кримінальними злочинами, але займався і політичними справами. Преображенський приказ займався інформаційно-розшуковою діяльністю, використовуючи як тайних інформаторів, так і офіційних чиновників, спеціальністю яких була суто розшукова діяльність. В розшуковій діяльності широко використовувались доноси про задумані, підготовлювані і скоєні злочини. Одним із методів розшукової роботи були катування, допити віч-на-віч і інше. Свідоцтва, або визнання своєї вини на допиті осіб, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами і покладалися в основу звинувачення. У Києві, який на жаль був включений до складу Московії, в 1699 році була створена військова поліція, яка несла патрульну службу, здійснювала нагляд за приїжджаючими до міста, вела розшук злочинців. Поліція нараховувала дві сотні стрільців, яких очолювали сотники. Київ був єдиним містом на Правобережній Україні, яке відійшло до складу Московії. В ньому були сильні впливи недавнього володарювання Речі Посполитої. Одним із завдань поліції було переслідування прибічників польської орієнтації і «підозрілих скопищ», які розоряли край. В другій половині XVII ст. на цій території України поряд з традиційними формами забезпечення правопорядку, які склалися в період Гетьманщини, поширюється і судово-розшукова система російського уряду. Свої особливості мала розшукова діяльність на землях України, що знаходилась під польською владою. До 1647-1648 pp. у воєводствах, повітах, коштелянствах та староствах ці функції виконували воєвода та його помічник (підвоєвода), генеральний возний повітового (земського) суду з помічниками, каштелян -керуючий королівської фортеці та її округи, каштелярії, королівський староста та його помічник (підстароста).Воєводам та королівським старостам адресовані численні звернення сеймів та указів щодо розшуку, затримання, ув'язнення та покарання втікачів, злодіїв, порушників кордонів держави.    Найчастіше в численних описових актах книг згадується возний повітового (земського) або градського суду - особа, яка безпосередньо виїздила до місця пригоди, робила його огляд, опитувала свідків, розшукувала злочинців або втікачів-селян, документувала нанесення пошкоджень потерпілому або псування його майна.



Создан 27 ноя 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником